Сила м'якого знака або Повернення Руської правди

НОВА ПАРАДИГМА БЕЗНАДІЙНОГО АНАХРОНІЗМУ. Політична легітимація імперської концепції історії Росії, або Як фальшується та обкрадається українська історія

загрузка...

Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! чом ви нам Платить за сонце не повинні! — Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!..А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як на те — Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдаванина до фінна На всіх язиках все мовчить…

Тарас ШЕВЧЕНКО «Кавказ»

Усістися за робочий стіл і взятися за перо в дні відпус­тки мене спонукала обставина переважно професійного спрямування — це інтерес до формування сучасною росій-

ською елітою нової парадигми концепції російської історії. Її контури, вельми розмиті на початковому етапі станов­лення (припускаю, що він, вочевидь, охоплював кінець 2010 — першу половину 2011 pp.), набрали (в загальних рисах) певної виразності в останній декаді липня 2011 р. під час зустрічі президента Російської Федерації з істо­риками у Владімірі з нагоди підготовки святкування 1150-річчя зародження російської держави. Не сумніваюся в тому, що найближчого часу вона набуде стрункості й ло­гічної завершеності.

Відомо, що 3 березня 2011 р. Д. Медведев підписав указ № 267 «Про святкування 1150-річчя зародження російської державності», що зобов’язує державні структури повсюдно розпочати його підготовку. Наступного дня, виступаючи у Санкт- Петербурзі з нагоди відзначення 150-річчя Маніфес­ту про скасування кріпацтва, він повідомив росіянам нови­ну, мабуть, сенсаційну не тільки для пересічних громадян, а й для більшості 40-тисячного загалу професійних істори­ків: «Наша держава, наша країна існує понад одинадцять віків». І не більше, й не менше! До 3—4 березня вони десят­ки років (з середини XX ст.), навчаючись у школах і вишах, отримували офіційну парадигму знань, відповідно до якої упродовж IX—XIII стст. існувала давньоруська держава Київська Русь зі столицею в Києві, створена давньоруським народом, із якого в XIV—XV стст. «утворилися три братні народності — російська, українська та білоруська з власти­вими їм особливостями мови, культури й побуту». Таким чином, державно-політична, економічна, культурна й ду­ховна спадщина Давньої Русі проголошувалася спільною для росіян, українців і білорусів. Навіть «духовний батько» найновішої ідеології «русского мира» московський патрі­арх Кирил улітку минулого року, перебуваючи в Києві, пе­реконував українців у тому, що «руський світ» «не означає російський» і тим паче «світ Російської Федерації», бо «це той самий світ, який вийшов з нашої загальної купелі — Київської купелі хрещення».

І ось робиться поворот на 180 градусів. Найвища владна інституція Росії державним указом (!!!) проголосила Київську Русь Російською державою. Постає питання: чому? Як на мою думку, хворіючи на ностальгію за минулою могутністю Росій­ської імперії й СРСР і маючи синдром імперської неповноцін­ності, правляча група політичної еліти, котра, «нічого не за­бувши й нічого не навчившись», виявившись неспроможною успішно розв’язувати насущні проблеми розвитку своєї краї­ни зокрема, її демократизації, формування громадянського суспільства, а також міжнаціональні та міжетнічні проблеми та якісно поліпшити умови життя російського народу — вирі­шила домогтися політичної консолідації суспільства на основі російської державної ідеї, яка б постійно живила національну свідомість сучасного й прийдешніх поколінь росіян історич­ною пам’яттю про славне минуле, не менш величне, ніж у на­родів Західної Європи.

Що це власне так, промовляють окремі зауваження ро­сійського президента й учасників згадуваної зустрічі. Так, Д. Медведев підтвердив, що, по-перше, цей указ не був ви­падковим, а по-друге, визнав, «що він» очень долго думал, прежде чем подписал этот указ. «Он у меня лежал в папке с указами несколько месяцев. Я так руку тянул, потом ду­маю: нет, надо подумать. Почему? Вот именно, собственно, из-за того, не создаем ли мы прецедент государственной верификации теории, что, в общем, для науки вредно по понятным причинам, а нашей истории не факт, что что-то добавит. Но, с другой стороны, взвесив все «за» и «про­тив», естественно, вспомнив о праздновании 1000-летия создания государства, которое праздновалось в XIX веке, в 1862 году, и действительно было связано с активной дея­тельностью Александра II, я все-таки посчитал, что здесь плюсов больше. Даже если кто-то когда-нибудь меня из числа присутствующих или отсутствующих здесь упрек­нет в том, что мы возвели одну из теорий в разряд норма­тивного акта».

загрузка...

Отже, даний указ видавався не на основі сучасних нау­кових відкриттів російських учених. Він виявився римейком царського указу 150-річної давності, часу, коли у скла­ді Російської імперії Україна та Білорусь перебували у ко­лоніальному становищі, а український та білоруський на­роди взагалі не вважалися самостійними народи, не кажу­чи вже про визнання їхньої державно-політичної чи хоча б національно-культурної автономії. Де-факто нині, на по­чатку XXI ст., відбулася реанімація російської шовіністич­ної імперської доктрини походження російської держави. Її відновлення, на думку ініціаторів цього кроку, має не тільки урівняти Росію з провідними європейськими держа­вами в часі виникнення державного життя, але й показати її провідну роль у Східній Європі на початку становлення європейської цивілізації. «Я бы хотела вернуться к Вашей мысли, — апелювала до Президента В. Уколова, — о значе­нии этого юбилея для сегодняшней Росии. Отмечу, что в 2000 году Совет Европы отметил очень широко первое исто­рическое постримское объединение Европы Карлом Вели­ким, и это было общеевропейское и даже вообще мировое событие. Кроме того, IX век — это век, когда образуется Французское государство, королевство Германия, и мы (тобто росіяни!!! — В. С.) тут совершенно синхронны.

Кстати говоря, это позволяет снять ложную пелену того утверждения, что мы где-то отстаем или не в общем тренде, или мы в мировом развитии где-то вбок уходим». На що Д. Медведев відповів: «Да, и вообще нам все принесли, при­вили, а мы сами были настолько нецивилизованны, что са­ми не могли развиваться». Складається враження, що враз­ливі душі російських державних мужів й «одержавлених» істориків, украй болісно страждають від ігнорування евро-

пейською спільнотою древності, шляхетності й значимості державного родоводу Росії (то не біда, що в ту епоху її вза­галі не існувало — адже одним розчерком пера в указі мож­на виправити цю історичну несправедливість, тим паче що є багатющий досвід у минулому указами скасовувати гене­тику, будувати комунізм, повертати назад ріки, переганя­ти Англію й США й т. ін.).

Що ж це за така важлива подія 862 p., яку почесно при­значили бути початком Росії й яку весь російський народ має радісно вшановувати наступного року? Ураховуючи масштаби її величі, заплановано також залучити до тор­жеств українців та білорусів (за словами Д. Медведева, «бы­ло бы очень желательно наших друзей из Украины и Бело­руссии вовлечь в празднование…»). Сама ж подія, направду, не вражає. Це знову римейк 862 р. Відновлюючи імпер­ський дух, Москва обрала (і невипадково) відомий літопис­ний факт запрошення у вересні 862 p., вочевидь, старійши­нами двох північнослов’янських племен (словенів і криви­чів) та двох естонсько-фінських — чуді й весі — варязьких князів Рюриковичів прийти й управляти ними: «Ідіть-но княжити і володіти нами». І ніхто з істориків під час зустрі­чі з президентом не посмів поставити й обговорити питання приблизно такого змісту.

По-перше, чому ці племена де-факто визнані «росіяна­ми» і, як без них, себто «росіян», могла зародитися Росія, російська держава?

По-друге, оскільки запрошення іноземних володарів мо­же засвідчувати лише непридатність місцевих «росіян» до створення своєї «російської держави», то власне, що має відзначатися: своя політична безпорадність чи запрошення чужоземців «княжити і володіти нами»?

По-третє, який стосунок мають згадані норманські кня­зі до появи російського етносу та його держави? І не тому, що вони не мають під собою наукових підстав. А тому, що в умовах авторитаризму їхня думка нікого не цікавить; вони мали одностайно вихваляти президентську ініціативу. І слід визнати, що історики з цим важким завданням пре­красно впоралися.

Зрозуміло, якби відзначення цього ювілею не супровод­жувалося легітимацією нової імперської концепції російської історії, яка істотно фальшує й спотворює історії України й Бі­лорусі, то воно не викликало б занепокоєння й обурення. Ясно, що сутність цього заходу не полягає у святкуванні роко­вин запрошення Рюриковичів. З якого б це дива? Мало знай­деться таких наївних, котрі б повірили в те, що російська по­літична еліта настільки простакувата, що без далекосяжних ідеологічних і політичних розрахунків, а з доброго дива взяла на озброєння «норманську теорію» походження російської держави. Зроблю спробу визначити постулати цієї концепції, їх можна в найголовніших рисах збагнути зі змісту обміну думками Д. Медведева й істориків. Торкнуся коротко най­істотнішого.

По-перше, намагаючись монополізувати (приватизувати) всю спадщину Київської Русі, Москва, свідомо фальшуючи історію, фактично пішла на визнання згаданих племен «ро­сіянами». Бо, повторюсь, як же без них могла зародитися Російська держава?

По-друге, наступним постулатом створюваної концепції стало проголошення акту запрошення Рюриковичів початком становлення Російської держави, хоча всі джерела мовчать про їхню російську державотворчість.

По-третє, 862 рік взято невипадково, а лише з тих полі­тичних міркувань, аби за посередництва роду Рюриковичів (вочевидь, вважаючи його російським), легітимізувати по­ширення влади «росіян» на терени Білорусі й України. Адже відомо, що через 20 років, у 882 р., Олег Рюрикович, очоливши потужну військову дружину, напав на Київ (не без участі місцевої знаті), убив володаря Київського князів­ства (Куявії) Аскольда (з династії Києвичів) і захопив вла­ду. На відмінну від «росіян», місцеве населення вже мало тривалу традицію самостійного протодержавного й держав­ного життя (з перервами, починаючи з Антського царства, що виникло у першій половині IV ст.; з 40-х pp. VII ст. у Київському (Полянському) племінному князівстві правила династія Києвичів) й помітно вищий рівень соціально-еко­номічного й культурного розвитку.

Імовірно, саме через невдачу (зумовлену недостатнім рівнем політичного розвитку «російських» племен) Рюри­ковичів витворити тут державний організм, Олег перено­сить ставку до Києва, залишає його столицею князівства й проголошує «матір’ю городам руським». Спираючись на військово-економічну потугу Київського князівства, при­ступив до завоювання сусідніх племінних союзів, розши­рюючи межі держави, за якою утверджується назва «Русь», відома з легкої руки істориків як «Київська Русь». І не відбулося міфічного об’єднання «Північної» та «Південної Русі», як про це любили писати російські істо­рики XIX—XX стст., оскільки «Північної Русі» взагалі не існувало. І не сталося, як це дуже хочеться Д. Медведеву й окремим сучасним російським історикам, перенесення тяглості «російського» державного життя з Півночі («Ро­сії») у Київську Русь. Олег, розбудовуючи Київську держа­ву, як засвідчує Літопис, не лише не вбачав у «росія­нах» — кривичах і словенах — ядра своєї «Російської» держави (нової Батьківщини), а відразу ж повівся з ними, як із завойованим населенням — обклав даниною й змусив Новгород виплачувати її варягам у сумі 300 гривень «на рік заради миру».

По-четверте, найбільш цинічним фальшуванням укра­їнської історії та її обкраденням стала зроблена підміна по-

нять «Русь», «Руська земля», «Руська (Давньоруська) дер­жава», «руси», «русини», «русичі», «руський» на «Росія», «Російська держава», «росіяни» та «російський». Точні­сінько такий самий був концептуальний підхід до тлума­чення цих термінів російської імперської ідеології та істо­ріографії XVIII — початку XX стст., наукова неспромож­ність якого вже була переконливо доведена.

І ось нині, всупереч здобуткам сучасної історичної нау­ки, всі історики — учасники владімірського обміну думка­ми — з холопською запопадливістю (як в епоху комуніс­тичного тоталітаризму 30-х—70-х pp. XX ст.) засвідчува­ли в різних варіаціях тотожність названих вище понять, правда, інколи плутаючись чи то від надмірності про­яву патріотичних і вірнопідданських почуттів, чи то від браку знань. Ось, наприклад, пасаж Є. Півовара, котрий, торкнувшись переліку найважливіших подій російської історії, промовив таке: «Конечно, это и образование госу­дарственности, которая является единой (виділено мною. — В. С.) для истории российского и русского (виді­лено мною. — В. С.) народов и всех народов Российской Федерации, украинского и белорусского народов (виділено мною. — В. С.)». І не знайшлося жодного історика з при­сутніх, котрий, маючи професійну честь і гідність, а також громадянську мужність, запротестував би супроти спотво­рення наукових істин.

Річ у тім, що ні в IX, ні в наступних століттях (до середи­ни XIII ст.) ні Новгородська земля (проголошена нині колис­кою Росії), ні Владіміро-Суздальська, ні Тверська, ні Мос­ковська, ні інші власне російські землі не називалися у дже­релах ані «Росією (Російською землею)», ані «Руссю (Русь­кою землею)»! Повторюся: немає жодного свідчення джерел! Це по-перше. По-друге, терміни «Русь», «Руська земля», «руси», «русичі», «русини» з початку IX ст. й у наступні століття вживалися в арабських, візантійських, західноєв-

ропейських джерелах, а також у давньоруських літописах для означення теренів і населення спочатку Полянського (Київського) князівства Києвичів, а пізніше — Київщини, Переяславщини й Чернігівщини. Уперше в «Повісті времен- них літ» («Літописі Руському») згадка про назву «Руська земля» припадає на 852 р.: «Коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] — Руська земля (виді­лено мною. — В. С.)». Тобто за 10 років до запрошення «росі­янами» Рюриковичів Київське князівство Аскольда отрима­ло назву «Руська земля».

Цей же «Літопис», оповідаючи про похід Олега 882 р. на Київ, жодним словом не обмовився про наявність у його дружині «русів» чи «росіян». Цитую його слова : «Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв-варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів». Куди ж вони поділися з перелі­ку? Нікуди, тому що їх там не було, як і не існувало «Пів­нічної Русі» (Росії)! Російський історик К. Рижов на почат­ку XXI ст., вивчаючи смисл понять «Русь», «Руська зем­ля» у літописах XII—XIII стст., дійшов до висновку, що по­няття «Руська земля» стосувалося виключно теренів того­часного Київського князівства; поняття «Русь», на його думку, охоплювало терени Київщини, Переяславщини й Чернігівщини. У новгородських літописах уперше Владіміро-Суздальське князівство назване «Руссю» в 1252 p., а володіння великого князя Московського — лише в 1398 р. Сама ж Новгородська волость у цей час продовжувала зали­шатися поза «Руссю».

Отже, поняття «Русь» і «Руська земля» стосувалися виключно українських теренів, які слугували у IX— XII стст. ядром формування українського народу (до середи­ни XX ст. в окремих місцевостях західноукраїнських зе­мель особи старшого віку продовжували ще себе називати «русинами») й української держави. Жодного відношення до території Росії вони не мають, як і не мають терміни «руси», «русини», «русичі» — до назви тогочасних росіян. Во­ни стосувалися виключно назви тогочасного українського населення.

Жодних інших «русских» чи «россиян» не існувало в природі. І намагання сучасної російської еліти, фальшувати здобутки світової історіографії й привласнювати собі істо­рію сусідніх народів, щоб позбавити їх власних історичних коренів, національної й державно-політичної самобутнос­ті — для реанімації шовіністичної імперської концепції та через прагнення повернути Росії велич втраченої імперії — такі намагання не роблять честі ні їй, ні російським істори­кам, котрі освячують ці потуги.

І, нарешті, по-п’яте. Украй неприємним й образливим нюансом владімірських розмов стало ігнорування їхніми учасниками історичної самобутності українського та біло­руського народів. Лише І. Гілязов наважився порушити пи­тання про роль останніх у давній історії Росії, зауваживши, що Київська Русь — це, власне, «не только русская исто­рия: это история и русских, и украинцев, и белорусов, а так­же и тюркских и иранских народов…». На превеликий жаль, президент Росії дозволив собі у поблажливо-зневажливому тоні висловитися про історичний доробок сучасних українських і білоруських істориків, відмахуючись від ньо­го як від чогось такого, що не заслуговує навіть на увагу. Мовляв, вони зайняті проблемами «поиска какой-то иден­тичности (виділено мною. — В. С.)».

Хочу нагадати Високоповажному пану президенту су­сідньої держави, що за вікном не 1862 рік, а початок XXI ст., і, що він не імператор Росії, а Україна й Білорусь не її колоніальні безправні окраїни, які шукають «якоїсь іден­тичності», — а незалежні держави. Народи цих держав, по-перше, ніколи не належали до російського народу, а завжди були самобутніми етносами і націями, й, по-друге, витоки їхнього державного життя у часі ні в чому не поступалися витокам російської державності й формувалися абсолютно незалежно від останньої.

Таким чином, політична легітимація оживленої імпер­ської концепції російської історії відкрила шлях не тільки до фальшування власної історії. А й до обкрадання й прив­ласнення історії України та Білорусі, а отже — позбавлення їхніх народів права на власну, незалежну ні від кого націо­нальну історію, історичну пам’ять і свідомість, національну гідність.

P.S.

  1. Звертаюсь до високошановних російських колег-істори- ків з проханням не освячувати своїми працями великодер­жавних імперських догм реанімованої концепції російської історії, яка обкрадає і поглинає історію українського й біло­руського народів, позбавляючи їх власної повноцінної історії й історичної пам’яті. Прошу вас залишатися чесними профе­сіоналами й мужніми поборниками принципу об’єктивності в історичній науці.
  2. Звертаюсь до високошановних українських і біло­руських колег-істориків, інтелігенції в цілому, політиків-патріотів, усіх, кому дорога незалежність Батьківщини, не проявляти байдужості, а рішуче обстоювати національні концепції історичного розвитку своїх країн, власну істо­ричну пам’ять. Треба також викривати великодержавну імперську спрямованість нової концепції російської історії й відповідних аспектів заходів, якими супроводжувати­меться підготовка й відзначення 1150-річчя зародження російської держави.

Валерій СТЕПАНКОВ

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.