Терещенко В. І. Наука керувати

ІННОВАЦІЯ

Слово «інновація» сьогодні вже широко увійшло в радянську наукову літературу. Походить воно від англійського «innovation», яке у нас часто перекладають як впровадження нового. Це не зовсім правильний переклад. Під інновацією в Америці, звідкіля пішло це слово, розуміють весь довгий процес від народження ідеї до фундаментальних досліджень, розробок, одержання дослідних зразків і впровадження їх у виробництво.

З інновацією тепер, власне кажучи, асоціюється весь науково-технічний прогрес, і саме він є основним моментом боротьби між капіталістичними країнами і нашого змагання з капіталістичним світом. Останнім часом проблема інновації, науково-технічного прогресу особливо загострилася, тому що весь час зростають темпи появи нового в науці й техніці.

У США вважають, що приблизно 10 відсотків того, що є нині на ринку, оновлюється кожні 10 років. Тобто кожні 10 років на 10 відсотків оновлюється асортимент товарів. Але це коли брати ринок у цілому. А щодо окремих галузей, то у приладобудуванні, наприклад, за 10 років оновлюється 22 відсотки продукції. Як вважають західнонімецькі економісти, до 2000 року взагалі вже 90 відсотків товарного ринку буде щось таке, про що ми ще не знаємо і чого досі не бачили.

У Радянському Союзі, звичайно, не такі темпи. Але в той же час, скажімо, за X п’ятирічку у нас було впроваджено близько 17,5 тисячі нововведень — машин, приладів тощо.

З іншого боку, винайдення чогось нового вимагає постійного збільшення витрат в усьому світі на науково-дослідну роботу, оскільки її характер ускладнюється з кожним роком. Нині у розвинутих капіталістичних країнах приблизно від 3 до 4 відсотків національного доходу витрачається на наукову роботу. Змінюється й сам характер витрат. Наприклад, якщо у США на фундаментальні дослідження витрачається долар, то на прикладні треба витратити вже 10 доларів, а на впровадження — 100. Тобто виходить співвідношення 1:10:100. Воно постійно змінюється — зростає остання цифра. У США тепер вважають, що це співвідношення вже становить 1:10:120.

Тобто впровадження — найдорожча ланка в усьому процесі інновації. Свого часу, коли в Америці розробляли і впроваджували кольорові телевізори, це обійшлося країні в 125 мільйонів доларів. Впровадження нової моделі автомобіля обходилося у 250 мільйонів. А ось розробка нового покоління ЕОМ коштує вже 750 мільйонів доларів.

Навіть у такій країні, як США, найбільші фірми іноді не можуть дозволити собі необхідних витрат на науково-дослідну роботу, наприклад, коли справа доходить до космічних або ядерних досліджень тощо. Це виявляється не під силу окремим фірмам і вони на кооперативних засадах організовують спеціальні дослідні організації на зразок наших НДІ.

Змінюється і характер конкурентної боротьби. Зараз перемагає той, хто першим запропонує на ринок щось найновіше.

І тут виникає запитання: а що таке, власне кажучи, нове? Нове для кого — для суспільства, держави, науки? І з якого моменту відраховувати це нове: з часу появи якоїсь нової ідеї, початку наукових досліджень або вже одержання певної розробки, її впровадження? Тут виникає чимало суперечностей. Адже, наприклад, для керівника-адміністратора важливо те, що можна найшвидше продати, на чому можна найшвидше заробити, і тому він не завжди може оцінити нову ідею вченого.

Істотне значення має таке поняття, як «життєвий цикл» кожної новинки, кожного нового виробу. Адже все спочатку буває новим, а потім воно поступово старіє. Тому підприємцю, як і винахіднику, важливо правильно оцінити, за який час відбудеться моральне старіння того чи іншого виробу і новинка перестане бути новинкою. Якщо в цій справі буде допущено помилку, то підприємець неодмінно застаріває зі своїми «новинками», якими забитий склад та які не можна збути.

У США прийнято вважати, що нове залишається новим, поки на нього зростає попит. А коли попит починає падати, значить, товар застарів. Життєвий цикл для споживчих  товарів становить тут звичайно не більше 10 років.

Це винятково важливий і гострий момент у всьому господарському механізмі. Зарубіжні економісти часто дорікають нашим економістам у тому, що ми гонимося за довговічністю виробів, а треба добиватися надійності. І планувати якість продукції таким чином, щоб вона зношувалася саме тоді, коли з’явиться вже щось нове, краще.

Зокрема, це стосується сільськогосподарського виробництва, де устаткування часто ще хороше, але застаріле. А директор радгоспу або голова колгоспу списати його не можуть, щоб купити нові машини — більш швидкохідні, економічні, бо строк експлуатації старих ще не вийшов. Тим самим ми затримуємо свій власний економічний прогрес, гальмуємо розвиток нової техніки.

Така ж картина спостерігається і в сільськогосподарському будівництві. Свого часу я протягом багатьох років був консультантом у відомого американського фермера, як його називали у нас на Україні, кукурудзяника Р. Гарста. Він був прогресивною людиною, дуже цікавився економічним розвитком Радянського Союзу. Це він переконав М. С. Хрущова у необхідності розвитку у нас кукурудзяного виробництва: кукурудза — це велика справа! Гарст дуже часто сперечався з нашими спеціалістами, підкреслюючи, що ми робимо зовсім неправильно, вкладаючи такі величезні капітали в сільськогосподарські будівлі. Коли ви будуєте, наприклад, пташники, говорив він, то у вас виходять не пташники, а сільськогосподарські фортеці. З таким пташником американський фермер збанкрутував би вже через 10 років, тому що не можна раз і назавжди розробити та сконструювати щось ідеальне.

Наука, технічний прогрес постійно вносять свої корективи: раніше, наприклад, вважалося, що вентиляція повинна бути внизу, під підлогою, а тепер спеціалісти радять встановлювати її під стелею; сьогодні вам кажуть, що ідеальну віддачу кури дають у темному пташнику, а через кілька років з’ясовується, що потрібне сильне освітлення. Тобто необхідна постійна перебудова. І тому в США, будуючи ті ж самі пташники, навмисне розраховують, щоб вони розвалилися вже через певну кількість років, а не через півстоліття.

Звичайно, говорячи про це, не слід забувати, що Радянський Союз — не Америка. Тобто коли ви розрахуєте свій пташник на 10 років і потім він розвалиться, то можна, зрештою, лишитися зовсім без пташника: скажуть, що будівництво нового не заплановано або будівельних матеріалів немає. У США таке питання вирішується просто: фермер дзвонить у сусіднє містечко, за кілька днів до нього приїздять будівельники, і через тиждень готовий новий пташник.

І все-таки говорити про це треба, бо, як стверджує економічна наука, так звані капітальні ремонти поступово відходять в історію. Ми наближаємося до періоду, коли їх взагалі не буде — лише підтримуючі ремонти. А коли вже певна будівля або устаткування зносилися настільки, що потребують капітального ремонту, їх потрібно зносити і замінювати новими. Це тенденція сучасної науки і сучасного виробництва.

Оскільки в галузі інновації в усьому світі йде таке досить гостре змагання, то не може не виникнути запитання: на якому ж рівні стоїть та чи інша країна щодо швидкості нововведень? Як виміряти, наскільки швидко дана країна просувається вперед по шляху науково-технічного прогресу? Пропонують різні методи. Зокрема, підраховувати, скільки коштів витрачається на науку, скільки вчених, скільки наукових публікацій та ін. Але найпоширенішим методом завжди лишалося підрахування кількості взятих країною патентів на винаходи. Та країна, яка щороку бере найбільшу їх кількість, відповідно найшвидшими темпами рухається вперед.

Однак виявилося, що цей метод вже не такий надійний, як раніше. Ще в 1967 році у світі налічувалося близько 10 мільйонів патентів. Всього-на-всього. А тепер тільки за десятиріччя видається вже понад 10 мільйонів. Тобто чим далі ми йдемо вперед, тим винаходити стає легше. Легше тому, що свого часу, коли не було таких складних машин і приладів, для того, щоб взяти патент, треба було винайти щось справді принципово нове. А нині досить поліпшити якийсь механізм і ви одержуєте патент. Інакше кажучи, в основному винахідництво сьогодні й зводиться не до винаходження чогось принципово нового, а поліпшення того, що вже існує.

Деякі спеціалісти в цій галузі вважають, що взагалі за останнє століття або, може, півстоліття в кінцевому підсумку було зроблено якихось 4—6 справжніх винаходів. Ну, скажімо, ядерна енергія, лазерні промені. А решта — поліпшення, які робити значно легше. І тому не дивно, що в міру ускладнення техніки все легше робити ці так звані винаходи, які по суті є поліпшенням того, що існує.

Вимірювання швидкості науково-технічного прогресу за кількістю патентів виявилося ненадійним ще й тому, що в світі почалась і триває нині велика торгівля патентами. Що я маю на увазі? Те, що іноді буває важко встановити, кому насправді належить патент. Нерідко людина, зробивши винахід в одній країні, іде в іншу і там одержує патент, а потім повертається додому й продає його вже як патент своєї країни або тієї країни, де вона запатентувала  свій винахід.

Це явище викликане тим, що одержання патенту — досить складна справа. У нас, наприклад, дуже часто скаржаться, що 5 років потрібно для його одержання. Подібна картина має місце і в Америці: так само на це йдуть роки і роки. Різниця лише в тому, що там даною справою займаються спеціальні адвокатські контори, які за всілякі послуги по одержанню патенту беруть такі гроші, що у винахідника зрештою лишається 5—10 відсотків від заробленого, а решту забирає собі адвокат.

Ще до недавнього часу вважалося, що найбільш пільгове законодавство в цьому відношенні в Японії, І тому винахідники з інших країн їхали сюди і брали патенти. У тому числі й американці. От бере американець патент в Японії, потім приїжджає в США і продає свій патент. Як його розглядати, коли він зареєстрований як японський, а насправді винахід зроблено в Америці? Це дуже плутає уявлення про рівень країни в галузі патентування. Як і торгівля патентами. І, може, навіть не стільки патентами, скільки ліцензіями.

Торгівля ними зросла нині до грандіозних розмірів. Наведу хоча б таку цифру: в 1982 році торгівля ліцензіями у світових масштабах вимірювалася 300 мільярдами доларів. Ліцензіями торгували 115 країн. Найбільше ліцензій продають, звичайно, США.

Але країни продають патенти і купують їх. Позитивне сальдо у цій торгівлі традиційно завжди мали і продовжують мати США й Великобританія. А от Японія, яка вийшла на передові рубежі в науково-дослідній роботі, виявляється, найбільше з усіх купує патентів і в продажу патентів та ліцензій має від’ємний баланс.

Досвід Японії в цьому відношенні заслуговує дуже великої уваги і вивчення. У нас чомусь склався такий традиційний погляд, що до всього треба доходити своїм розумом. Навіщо нам, мовляв, ще купувати іноземні ліцензії? А от японці, можливо, тому й вийшли на передові рубежі в галузі науково-технічного прогресу, бо вміли завжди починати роботу не з початку, з нуля, а з того, на чому її закінчили вже десь за рубежем, і йти далі вперед. Японія закуповувала й продовжує закуповувати патенти й ліцензії з усього світу.

Отже, в кінцевому підсумку закупка ліцензій часто є дуже вигідною справою. Про це доводиться судити і з нашого досвіду. Наприклад, у 1976 році МінЛегПром СРСР закупив патент для пошиву жіночих плащів, а через 6 років його вартість окупилася 64 рази. Мінський завод холодильників закупив у Франції ліцензію, яка вже через кілька років окупила себе. Так що надто консервативний погляд на покупку патентів, ліцензій — неправильний погляд.

Розвиток торгівлі патентами істотно підірвав їх роль в оцінці науково-технічного поступу тієї чи іншої країни В останні роки таку картину ще більше ускладнив розвиток так званих ТНК — транснаціональних корпорацій. Уже на початку цього десятиліття на їх частку припадало 40 відсотків усього капіталістичного виробництва, 60 відсотків зовнішньої торгівлі. Близько 80 відсотків нових технологій розроблялися фірмами ТНК.

Транснаціональні корпорації — це явище, яке має не лише економічне, а й величезне політичне значення. З тієї простої причини, що ТНК таких держав, як США, Великобританія, ФРН, дуже часто контролюють економічне життя тих країн, де вони відкривають свої філіали. Японія також має величезну кількість ТНК. Причому іноземні філіали відкривають навіть дрібні фірми, а не лише великі японські корпорації. Зарубіжний філіал дає величезні нові можливості тим фірмам, які йдуть цим шляхом.

Ми часто пишемо й говоримо про так зване викрадення умів за рубежем. Та справа зводиться не тільки до цього, а й до використання потенціалу зарубіжної науки на місці. У 1973 році під час одного із слухань в конгресі США голова торгового відділення відомої фірми «Інтернешнл бізнес мешінз» сказав: «Ми добилися успіху поглинанням зарубіжної технології і талантів через наші лабораторії за межами США. У результаті цього одержуємо значний приплив нових ідей з усього світу». Загалом названа фірма володіє 14 науково-дослідними лабораторіями, з яких 11 функціонують в Європі. І це дуже вигідно, оскільки робоча сила тут оплачується нижче, ніж у США, тобто вона обходиться дешевше. Крім того, використовується не лише потенціал своїх власних вчених, а й місцевих, так само як і патенти на винаходи, які привласнюються транснаціональними корпораціями.

Але чим далі, тим все більше розвиток інновації наштовхується на нові, додаткові труднощі. Одна з них полягає в тому, що все більше наукових досліджень виявляються марними. Марними тому, що вони надто дорогі і їх неможливо впровадити. Ще одна трудність пов’язана з тим, що в усьому світі дуже багато наукової роботи дублюється. Звичайно, в умовах нашого планового господарства дублювання, яке іноді спостерігається, не таке небезпечне — це прорахунки планування. А от за рубежем, де кожна фірма тримає в секреті свої винаходи, часто величезні капітали і зусилля витрачаються на роботу, яка є просто дублюванням. У 60-х роках в електронній промисловості США вважалось, що від 35 до 80 відсотків винаходів були дублюванням.

З кожним роком збільшується взаємозв’язок у світовому народному господарстві. Наприклад, винахід робиться в одній країні, але з тих чи інших причин з’ясовується , що тут його неможливо впровадити. І його впроваджує інша країна. Візьміть, наприклад, історію з реактивним двигуном. Він був винайдений у Великобританії, але тут не могли його впровадити. А перші реактивні літаки були збудовані потім в Америці. Паровоз був винайдений в 1829 році. Але у той час були ще невідомі пневматичні гальма. І в результаті перший паровоз збудували лише через 40 років, тоді коли винайшли пневмогальма.

Дуже великі труднощі створює така річ, як мода. Трапляється, що перш ніж винахідник або фірма, викинувши товар на ринок, покриють свої витрати і одержать достатній прибуток, мода на даний товар минає. Звичайно, це головним чином стосується споживчих товарів — одягу, взуття тощо.

Світова практика свідчить: щораз менший відсоток винаходів має успіх на ринку. Ось чому все гостріше постає проблема для кожного виробника — як у капіталістичному світі, так і в нас — над чим працювати? Куди вкладати гроші? В якому напрямі вести науково-дослідну роботу?

В умовах капіталістичного світу ця проблема, звичайно, зводиться до того, яка ймовірність, що одержаний новий продукт матиме успіх на ринку? Дуже великий відсоток розпочатих досліджень не доводиться до кінця, бо з’ясовується, що наука ще не досягла тієї стадії розвитку, коли можна довести до кінця дане дослідження і одержати заданий продукт. У 1967 році Пентагон припинив, не закінчивши, дослідження, на яке було витрачено 7,5 мільярда доларів, бо дійшли висновку, що все одно одержати бажане неможливо. Відома фірма Дюпона багато років тому почала дослідження по одержанню штучної шкіри. Вона витратила на це близько 100 мільйонів доларів, але потім вирішила, що навіть коли ця штучна шкіра і буде одержана, у тому вигляді ринок її не прийме. І дослідження припинили.

Який же відсоток досліджень все-таки доводиться до кінця і завершується успіхом на ринку? Це питання уважно вивчалося в США. Дані дуже різнорідні. Наведу лише два результати. Згідно з дослідженням, проведеним Стенфордським університетом у хімічній промисловості, з 540 нових ідей до лабораторного аналізу доходило лише 93, до одержання прототипу виробу — 8, а комерційний успіх мав тільки один продукт.

Не менш важливе значення різноманітних соціальних наслідків нововведень. Взяти, наприклад, фармацевтичну промисловість. Нерідко з’ясовується, що ліки, які допомагають від однієї хвороби, викликають інші захворювання. Ось приклад. Багато хімікатів, фармацевтичних продуктів, ліків, випущених відомою американською фірмою «Монсанто», на якій трудиться близько 45 тисяч працівників і яка має багато філіалів за рубежем, виявилися канцерогенними. У 1977 році був випадок, коли робітники на одному із заводів цієї фірми подали на неї позов на 1,7 мільярда доларів, оскільки було доведено, що вироби, над якими вони працювали, канцерогенні і призвели до масового захворювання раком усіх цих робітників.

Звичайно, фірми це не роблять навмисне. Вони зазнають величезних збитків на товарах, які доводиться вилучати з обігу. У США, був випадок, коли вилучили з обігу ліки, які продавалися і вживалися протягом 40 років. Як з’ясувалося, виліковуючи одну хворобу, вони породжували іншу.

Усе це страшенно збільшує вартість досліджень над ліками. Ми іноді говоримо, що американські ліки дуже дорогі. Але цьому є пояснення. Скажімо, випробування медпрепарату на мишах займає близько 90 днів. При деяких обстеженнях у США за цей час одержують майже 400 тисяч даних, а їх обробка триває іноді до 5 років. Запрошують видатних учених, створюють спеціальні лабораторії, щоб упевнитись, що даний препарат не шкідливий для людини. І це, звичайно, обходиться в десятки мільйонів доларів.

Або ще такий факт. Вважається, що у результаті невмілого використання інсектицидів у економічно слаборозвинутих країнах щороку захворює до 325 тисяч чоловік, причому 10 тисяч з них помирають.

Тобто кожний новий винахід вимагав певного попереднього вивчення: до яких результатів він може привести? Щоб запобігти небажаним наслідкам, використовують сотні методів. Якщо ж узагальнити їх, то можна виділити три категорії методів — якісні, кількісні й напівкількісні. Кількісні методи вимагають спеціальних математичних досліджень, вони дуже дорогі і тому застосовуються мало. Якісний метод — це метод оцінки експертами, до яких результатів приведе дане дослідження.

Найбільш розвинутий напівкількісний. Він також зводиться до роботи експертів. Але цей метод досить своєрідний. Створюється цілий ряд комісій експертів: по науці, фінансуванню, торгівлі… За десятибальною системою кожна з них робить свій висновок: чи достатньо розвинута наука, щоб це дослідження можна було довести до кінця і одержати певний продукт, скільки воно коштуватиме і яка ймовірність успішної його реалізації на ринку тощо. Усі одержані дані підсумовуються і виводиться загальний коефіцієнт, від якого і залежить остаточна доля того чи іншого дослідження.

Ще до недавнього часу вважалося, що в галузі інновації США посідають перше місце в світі. Вони й досі утримують першість, але водночас почали здавати позиції. У 50-х роках ще вважалось, що 75—80 відсотків нових надходжень на світовий ринок з США. А в 70-х роках цей відсоток упав уже до 50-ти і з кожним роком зменшується й зменшується. Дійшло до того, що почала зменшуватися роль США у світовому експорті. І, навпаки, зарубіжні країни все більше і більше починають завойовувати американський ринок.

Японці, наприклад, нині контролюють до 20 відсотків автомобільного ринку США. Близько 37 відсотків взуття, що продасться в Сполучених Штатах,— зарубіжне. Навіть такі товари, як комп’ютерна техніка, на 40 відсотків і більше — зарубіжного походження, європейська або японська. Цікаво, що ще кілька років тому величезна американська фірма «Дженерал моторз» уклала контракт з найбільшою японською автомобілебудівною фірмою «Тойота» про будівництво в Америці спільного підприємства, бо американцям стало важко конкурувати з японцями. Згідно з цим договором керівний персонал і, зокрема, технічний директор фірми має бути японським. Тобто американці навіть у цьому поступилися Японії.

Чому Америка почала втрачати своє лідерство? Причин багато. Наприклад, застаріле устаткування (ще в 1977 році питома вага устаткування віком не більш як 10 років в Японії становила 60 відсотків, а в США — тільки 34). І все ж у кінцевому підсумку американці дійшли висновку, що вирішальне значення в процесі інновації, в усьому науково-технічному прогресі має кваліфікація вчених. Перемагає і повинна перемагати країна, яка матиме вчених найвищої кваліфікації.

Звичайно, констатувати це легко. А ось підібрати справжніх вчених — дуже складна проблема. Американці нині дотримуються думки, що найнадійнішим методом в цьому є система тестів для визначення розумових здібностей, так званих «intelligence tests» («інтелектуальних тестів»). У США тепер багато великих фірм, які не приймають на роботу наукового працівника, навіть на посаду лаборанта, доки він не пройде тестування. Самі вони цим, звичайно, не займаються: існують спеціальні лабораторії, куди людей посилають на обстеження. І хоча це коштує фірмі десятки і сотні тисяч доларів, але при кожному службовому підвищенні працівника він знову піддається тестуванню, щоб довести свою здатність виконувати необхідні обов’язки. І практика свідчить, що від 40 до 60 відсотків екзаменованих провалюються на цих тестах — настільки особливих здібностей вимагає від людини науково-дослідна робота. Система тестів широко використовується в США при прийомі на роботу й в інших галузях.

Змагання з капіталістичним світом у галузі інновації викликає у радянської людини природне запитання: де ж ми знаходимося, в чому наші сильні сторони і в чому слабості? У нас часто буває так: щось нове застосовують на одному-двох заводах і на цьому все припиняється. Вважається, що у нас приблизно лише 25—30 відсотків того, що дає наука, впроваджується в життя. Та й то здебільшого на 1—2 підприємствах, максимум п’яти.

Може, я висловлю дещо незвичну думку, але в нас немає апарату впровадження. Звертають один на одного: вчені звинувачують промисловість, промисловість — учених. У процесі впровадження мають брати участь люди з певними якостями: ділові, енергійні, наполегливі, а ці якості є далеко не в усіх учених. У США, наприклад, вважають, що впровадження — це настільки важливий процес, що займатися ним якусь частину часу не можна, йому слід віддавати всі 100 відсотків робочого часу. А тому повинні бути люди, які б професійно займалися лише впровадженням і нічим іншим.

Звичайно, відмежовуватися від цього процесу вчені не повинні. І досвід інженерних центрів, створених академіком Б. Є. Патоном,— блискучий досвід, який показує, чого можна досягти при правильній постановці впровадження в рамках НДІ. Та коли брати країну в цілому, то покладатись у цій справі тільки на вчених було б неправильно.

Серед наших слабких сторін треба особливо підкреслити погану постановку інформаційної роботи. У нас в країні — з точки зору організації — створено чудову інформаційну систему — від місцевих бюро науково-технічної інформації до республіканських на чолі з ВІНТІ у Москві, інститутом, рівного якому немає у світі. Але ця система, на жаль, працює дуже повільно: 2—3 роки проходить, поки опублікують ту чи іншу роботу, коли вже всі дані в ній застаріють.

Велика наша слабкість — це погане знання зарубіжного досвіду. Будь-які обмеження доступу спеціалістів до закордонної інформації — цілком неприпустима річ. Закриті фонди зарубіжної літератури в рамках нинішньої перебудови мають бути ліквідовані раз і назавжди. У цьому відношенні повчальним є досвід США: там видається оперативний «дайджест» радянської преси — екстракт кількох десятків головних журналів і газет Радянського Союзу. Це періодичне видання вільно може передплатити будь-хто. Хоча воно й дуже дороге.

Щодо того, чи здатні ми, загалом наша система конкурувати з капіталістичною системою в даній галузі, то найкраща відповідь на це питання міститься в доповіді про радянську економіку, зробленій в американському конгресі ще в 1969 році: «Якщо взяти до уваги всі фактори, які визначають НТП, то можливості радянської економіки як у реалізації нововведень, так і щодо продуктивності суспільної праці значно вищі, ніж у нас в США». Отже, якщо наша перебудова буде доведена до кінця, ми сміливо можемо конкурувати і розраховувати на те, що не поступимося перед капіталістичним світом в галузі інновації, всього науково-технічного прогресу.

Категорія: Терещенко В. І. Наука керувати

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.