Терещенко В. І. Наука керувати

ПРО ЯКІСТЬ

Що, власне, висунуло на авансцену проблему боротьби за якість і не тільки у нас, а й у всьому світі? Цілий ряд причин. Насамперед у найбільш економічно розвинутих країнах спостерігається свого роду кількісне насичення товарного ринку, що я маю на увазі? Ніхто не буде тримати у себе вдома 10 телевізорів. Але коли на ринку з’явиться телевізор кращої якості, це спонукає продати старий і купити новий. Тобто кількісне насичення вже саме по собі ставить проблему якості.

В усьому світі загострюється проблема підвищення продуктивності праці. А вона значною мірою пов’язана з якістю засобів виробництва. Отже, знову постає питання якості. Змінюється в усьому світі характер конкуренції. Раніше капіталісти конкурували між собою ціною: вигравав той, хто міг продати певний товар за нижчою ціною. Зараз характер конкуренції змінився: виграє той, хто за ту ж ціну пропонує товар більш високої якості. Підвищення якості, зрештою, вимагає сама інтенсифікація виробництва, необхідність економити сировину.

Крім того, ускладнення устаткування, машин, приладів тощо також підкреслює значення якості. Тому що збільшується кількість складових систем, комплектуючих деталей. Наприклад, завод — виготовлювач телевізора «Рубін» одержує комплектуючі деталі більш як з 340 підприємств, а Горьковський автомобільний завод — 12 тисяч найменувань комплектуючих деталей від 230 підприємств. І досить якійсь комплектуючій деталі бути бракованою, як це відбивається на всьому виробі. Деякі обстеження показують, що 2 відсотки браку в комплектуючих деталях призводять до того, що в кінцевому виробі частка браку становитиме вже 72 відсотки.

Точно встановити, в що обходиться брак у цілому по країні, звичайно, дуже важко. Але навіть окремі дані дають певне уявлення. Так, за даними 1979 року, вважалось, що брак становив приблизно десяту частину всіх швейних виробів і тканин, восьму — виробленого в країні взуття. А ось, скажімо, в Кутаїському об’єднанні по випуску швейних виробів брак на початку 80-х років доходив до 50 відсотків. За даними Держторгінспекції, у 1984 році при перевірці продукції 68 тисяч підприємств країни у 45 тисячах випадків було виявлено брак.

Питання ускладнюється ще й тим, що бракована продукція вимагає величезних коштів на її ремонт. За даними 1979 року, це обійшлося країні в 24 мільярди карбованців. На той час вважалось, що лише в тракторній промисловості 44 відсоткии потужностей були зайняті ремонтом і лише 22 відсотки — виробництвом нових машин, а 34 відсотки — запасних частин. Вартість робочої сили на ремонті металорізальних верстатів у 3,5—4 рази перевищувала загальну суму зарплати робітників, які працювали на виробництві цих верстатів.

Що таке брак, красномовно свідчать такі сумні факти: наприкінці 70-х років через несправність у країні простоювали якийсь час (від кількох хвилин до кількох днів) третина всіх електродвигунів, 23 відсотки ковальсько-пресового устаткування, простоювало 35 відсотків сільськогосподарської техніки під час оранки і до 50 відсотків — під час збирання врожаю.

Проблема бракованої продукції — це світова проблема. Візьмемо Сполучені Штати. В 1970 році у США вважалось, що збитки від бракованих виробів перевищували 40 мільярдів доларів на рік. У 1967 році тільки на американські автомобілі, які йшли на експорт, було одержано 196 тисяч рекламацій.

За американськими законами, якщо випущена модель автомобіля виявиться через якусь браковану деталь небезпечною для експлуатації, то фірма зобов’язана вилучити цю машину з товарообороту. Так, у 1978 році для ремонту було вилучено 6 мільйонів автомобілів — ця цифра перевищує кількість нових машин, випущених того року. Цікаво, що причиною величезної кількості автомобільних аварій у США є браковані, недоброякісні гальма (на відміну від нас, там немає закону про обов’язковий техогляд автотранспорту — як правило, людина купує автомобіль і безконтрольно ним користується). Навіть у таке серйозне відомство, як міністерство оборони США, незважаючи на всю суворість контролю, надходить 5 відсотків бракованої продукції.

Не дивно, що саме Америка була першою країною, де виник рух споживачів по контролю і боротьбі за якість та безпечність тих виробів, які надходять у продаж. Тут організовуються місцеві кооперативні об’єднання, товариства, які відкривають свої лабораторії для перевірки якості споживчих товарів І випускають спеціальні бюлетені.

За американськими законами, уряд фактично не має права втручатися в таку проблему, як якість продукції. Але тиск громадськості був таким сильним, що врешті-решт в 1967 році у Вашингтоні була створена спеціальна організація, яка повинна була зайнятися якістю товарів, що випускаються, особливо продовольчих. Під час промови на її відкритті тодішній президент США Л. Джонсон навів такі сумні факти: щороку в Америці відбувається 100 тисяч всілякого роду нещасних випадків, пожеж і т. п. лише через неякісні пральні машини; через неякісність такої простої речі, як електроштепсель, у країні щороку відбувається близько 300 тисяч аварій, опіків, шоків тощо.

І коли у зв’язку з цим у США приймали відповідні закони, то в них був проголошений такий принцип: якщо споживач вважає, що дана продукція низької якості, то такою вона є насправді.

У наш час проблема боротьби за якість породила цілу нову науку — комплексного управління якістю, яке складається з 5 циклів. Перший цикл — це вивчення ринку. Адже що таке хороша якість? Це якість, яка задовольняє споживача. А для того, щоб знати, що задовольняє споживача, треба вивчати ринок. Ще недавно ринок у нас не вивчався, споживачеві пропонувалося купувати те, що є, і бути радим, якщо воно є. Нині становище, звичайно, змінилося, і зараз спеціальні інститути вивчають кон’юнктуру ринку. Хоча це й важка проблема. Другий цикл — розробка технічних завдань для одержання продукції відповідної якості. Третій — проектування такого роду виробів. Четвертий — контроль якості в процесі виробництва, тобто те, про що у нас тепер іде широка розмова. Але це фактично лише п’ята частина всього комплексу управління якістю. І останній, п’ятий цикл — питання експлуатації. Що я маю на увазі? Візьміть найкращий телевізор — якщо ви будете тримати його екраном до сонця, він швидко зіпсується. Але при чому тут виробник? Інакше кажучи, потрібна відповідна культура експлуатації. Це дуже важливе питання, а у нас донедавна на нього звертали зовсім мало уваги.

Та проблема боротьби за якість ставить і цілий ряд принципових питань. Насамперед, коли ми говоримо про хорошу якість, про яку саме йдеться? Про оптимальну чи ідеальну? Справа в тому, що коли ви будете гнатися за ідеальною, то можете так підвищити вартість виробництва, що ніхто не купуватиме ваш товар. Адже для того, щоб досягти ідеальної якості, вам потрібні найкраща сировина, найкращі машини, вища оплата спеціалістам, премії для робітників та Ін. Отже, треба завжди думати не про якусь ідеальну, а про оптимальну якість. Тобто робити економічний розрахунок: що можна витратити і скільки для одержання даної якості. Її треба проектувати своєчасно. Її потрібно програмувати.

Ми у боротьбі за якість традиційно звертаємо велику увагу саме на довговічність. І вважаємо, що це один з параметрів, який вирішує якість продуктів. Зарубіжні економісти дуже багато сперечаються з нами, доводячи, що головний показник — не довговічність, а надійність. А щодо довговічності, то її треба проектувати. І коли ми гонимося лише за довговічністю, то цим самим затримуємо наш прогрес. Зарубіжні економісти, зокрема американські, вказують, що ми, наприклад, гонимося за довговічністю своїх тракторів, чим затримуємо розвиток нашої тракторобудівної промисловості.

Друга проблема, яку ставить наукове управління якістю: хто в першу чергу відповідає за якість? Традиційно, свого часу в Америці, як і в усьому світі і у нас, вважали, що вирішальна ланка — контролер. У ті роки, коли я жив у США, можна було зустріти рекламні об’яви в провідних американських газетах — іноді на цілу сторінку — тієї ж фірми Форда, що у них таке велике значення надається якості автомобілів, що кожна 15-та працююча у них людина — контролер. А сьогодні жодна американська фірма, яка себе поважає, не ризикне дати подібної об’яви, бо цим вона скомпрометує себе. Чому? Та тому, що американці давно вже прийшли до висновку: чим більше контролерів, тим гірша якість. Бо надмірність їх призводить до того, що робітник привчається до думки, ніби його справа — лише виробляти, а вже шукати там брак, недоліки — справа контролерів. Таким чином, вирішальним моментом у боротьбі за якість є робітник, виробник, а зовсім не контролер.

Однак американці стверджують: для того, щоб робітник справді був вирішальною ланкою, треба дотримуватися кількох правил. Передусім виробник повинен знати, що конкретно від нього вимагається для одержання даної якості. По-друге, робітник має точно знати, а що він одержить, що виграє від того, якщо якість виробу, над яким він працюватиме, буде кращою. Причому не що одержить його підприємство, суспільство, держава, а він особисто. Тобто врахування особистої зацікавленості. Третє, що вимагається, щоб він мав необхідні інструменти й сировину для одержання продукту визначеної якості. І четверта вимога, щоб він був навчений, як треба застосовувати ці інструменти та сировину. Усе це винятково підвищує роль майстра, тому що вирішувати перелічені чотири проблеми звичайно, його завдання.

А хто несе адміністративну відповідальність за якість? Традиційно і у нас в країні, і за рубежем завжди раніше вважали: той, хто відповідає за кількість. Тобто директор заводу, який відповідає за виконання плану. Згодом з’явилася теорія, яка сьогодні більшою чи меншою мірою визнана всюди: людина, яка відповідає за якість, не повинна відповідати за кількість, а той, хто відповідає за кількість, не повинен відповідати за якість. Бо якщо директор заводу відповідатиме і за те, і за інше, то коли в погоні за валом загрожує можливість невиконання плану, він починає тиснути на контролерів у бік зниження якості, тобто, щоб вони не були надто суворими в оцінці якості. Звичайно, якщо контролер — чесна людина, він свідомо брак не пропускатиме. Водночас психологічно він змушений, так би мовити, «заплющувати очі» на брак, бо розуміє, що коли буде надто суворим, то план не буде виконано, премії ніхто не одержить, будуть неприємності. Для того, щоб позбутися цього, треба повністю вивести контролерів з-під адміністративного підпорядкування дирекції заводу. Ця тенденція за рубежем перемогла вже давно.

Ніколи не забуду картинки, яку я спостерігав у Сполучених Штатах на одному великому бройлерному підприємстві. По конвеєру рухаються ідеально очищені бройлери. У тому місці, де конвеєрна стрічка підходить до цеху заморожування, стоїть контролер. Швидким відпрацьованим рухом він знімає з конвеєра кожного бройлера і буквально за кілька секунд встигає оглянути його ззовні та всередині. Раптом в одному з бройлерів він виявив якусь зелену плямку — той одразу потрапляє до ящика з браком. Та ось черговий бройлер і знову — підозріла пляма. Отже, очевидно, птиця, що надійшла на завод з даної ферми, хвора. Контролер натискує кнопку біля себе, і тієї ж миті уся електроенергія по всьому підприємству відключається. Усі конвеєри враз зупиняються. І жоден директор чи головний інженер не може нічого вдіяти, доки ветеринарна служба не перевірить усю партію бройлерів. Звичайно, підприємство несе величезні збитки — сотні людей стоять без роботи. Я потім запитував у директора заводу: як ви терпите такі збитки? На що він відповів: звичайно, це дуже небажане явище, але наші збитки були б значно більшими, якби на ринок з нашого підприємства надійшов хоча б один бройлер з дефектом. Ось такий приклад роботи американського ВТК.

Як відомо, ВТК у нас діють давно. Але зарубіжні, зокрема американські ВТК, мають значно ширші функції, ніж у нас. Крім контролю самої якості виробу, вони одночасно контролюють зберігання продуктів, стан складів, упаковку, умови транспортування товару тощо. На ці речі у нас якось мало звертають уваги.

Відхиляючись трохи вбік, хочу сказати, що тарна промисловість — наше болюче місце. Наприклад, у США ще в 1970 році на тару витрачалося близько З відсотків національного доходу країни. Тільки на упаковку продовольства того року було витрачено 80,5 мільярда доларів. 24 відсотки ціни, яку американський фермер одержує за поставлений на ринок товар,— ціна упаковки. На вартість тари припадає 8 відсотків роздрібної ціни продовольчих товарів у магазині.

Якось в одній дисертації я натрапив на такі дані: через погану упаковку в Молдавській РСР б’ється 15 відсотків яєць, одержаних на птахофермах. А в Америці цей продукт перевозиться через усю країну — з південних штатів на Гавайські острови або в Нью-Йорк, і максимальний брак становить лише 3 відсотки. Завдяки ідеальній упаковці.

З питанням якості дуже тісно пов’язане обслуговування виробництва. Що виходить у результаті того, що у нас немає відповідного обслуговування? А те, що наш трактор працює близько восьми років. При хорошому обслуговуванні, при наявності запасних частин і т. п. цей же трактор у Фінляндії працює від 12 до 15 років, а у Франції — від 15 до 18 років.

Я зробив цілий ряд критичних зауважень щодо стану справ з якістю у нас, хоч це далеко не тільки наша проблема. Водночас у даній галузі у нас було й багато досягнень. Взяти, наприклад, саратовську систему здачі виробів без жодного дефекту при першому пред’явленні. Я б сказав, це «драконівська» система. Суть її в тому, що коли контролер виявить в усій партії виробів хоча б один дефект, уся партія повертається назад. І робітник не має права пред’явити її на контроль вдруге, якщо не буде записки від майстра, в якій вказується, що зроблено для того, щоб подібний брак більше не повторився. Та коли виявиться, що і при другому пред’явленні в усій партії буде знайдено хоча б один дефект, то для третього пред’явлення вимагається записка вже від начальника цеху, а іноді й самого директора заводу. Це, звичайно, дуже сувора система, але вона дає блискучі результати. При цьому дуже виграють робітники: у них помітно підвищується заробітна плата, вони одержують великі премії.

Не можу не згадати досвіду Тираспольської швейної фабрики в Молдавській РСР, яку очолює Герой Соціалістичної Праці В. С Соловйова. Постановка контролю якості на цьому підприємстві — переконався на власні очі — ідеальна. Вона забезпечує фабриці бездефектну роботу з 1964 року, в основі її японська система — якість без контролерів, кожний робітник сам контролює свою продукцію. Давно вже славиться у нас в країні так звана система КАНАРСЛИ («качество, надежность, ресурс — с первых изделий»). Головна увага в цій системі контролю якості зосереджена на проектуванні.

Дуже непогано поставлена робота по боротьбі за якість на Волзькому автомобільному заводі в Тольятті. Мабуть, мало хто з власників знаменитих «Жигулів» знає, що кожна нова модель цього заводу проходить серйозні випробування: відбирається 15 автомашин нової моделі й після 2000-кілометрового пробігу повністю розбирається вся машина, двигун і вивчається кожна деталь. При одержанні рекламацій на автомобіль відбувається спеціальне засідання з участю директора, на якому аналізується кожна рекламація, а на наступному засіданні начальник відповідного цеху повинен доповісти, що зроблено, щоб виявлені недоліки не повторювались.

Крім того, завод у Тольятті був у нас одним з перших у застосуванні дуже поширених у Японії і США методів контролю якості, а саме: не в момент надходження сировини на завод, а на місці її виробництва. Тобто представники заводу їдуть до своїх постачальників і на місці контролюють якість тих виробів, які потім надійдуть сюди, оскільки швидкість руху заводського конвеєра в Тольятті настільки велика, що організувати вхідний контроль неможливо.

Це, звичайно, хороша система. Наприклад, в Японії при укладанні договорів з постачальниками замовник звичайно одержує право інспекції всього процесу виготовлення продукції, яку він одержуватиме. Причому контролюється не лише процес виготовлення даного виробу, а якість роботи на всьому заводі, включаючи навіть їдальню. У Франції інспекція може проводитися постійно, а в деяких випадках замовник одержує право в будь-який момент послати своїх інспекторів на підприємство-виробник провести повну інспекцію його роботи та дотримання необхідної якості.

Великі проблеми у нас також і з Знаком якості, який був розроблений ще в 1969 році. Як відомо, одна з вимог для його одержання — за своєю якістю виріб повинен не поступатися якості відповідного виробу за рубежем. Але тут виникає запитання: а звідкіля ми знаємо цю зарубіжну якість? І лише тепер, коли ми стали на шлях серйозної боротьби за якість, з’ясувалося, що величезна кількість наших виробів зі Знаком якості зовсім не відповідає його вимогам і помітно поступається перед якістю аналогічної зарубіжної продукції. Пояснити це явище можна тим, що у нас мало вивчається зарубіжний досвід, і не завжди відповідні спеціалісти мають доступ до джерел інформації про нього. Важко говорити про те, щоб наша якість перевищувала зарубіжну, не маючи повної інформації про те, яка ж ця якість за рубежем.

Кардинальним моментом в історії нашої боротьби за якість стало 1 січня 1987 року, коли було впроваджено позавідомче, державне приймання продукції. Які його результати? У першому кварталі 1988 року у нас приблизно 10 відсотків продукції на суму мільярд карбованців не пройшли держприймання. В середньому по Радянському Союзу остаточно відбраковується виробів майже на три мільярди карбованців. На жаль, є підприємства, де відсоток бракованої продукції значно вищий (наприклад Одеський завод ковальсько-пресового устаткування давав від ЗО до 50 відсотків браку). Водночас на багатьох підприємствах досягнуто значних успіхів. Так, у результаті запровадження держприймання кількість рекламацій на Донецькому заводі холодильників знизилася у 2—З рази. Як свідчить практика, там, де впроваджено держприймання, зріс строк служби продукції до капітального ремонту.

Робітничий клас, тобто ті, від кого безпосередньо залежить якість, загалом вітають цю систему — більше заперечень зустрічає вона серед управлінського персоналу, а не з боку робітників. Навіть з психологічної точки зору, як показує досвід, робітники одержують значною мірою моральне задоволення від роботи, якщо вони виготовляють вироби хорошої якості — це стимулює їх працю.

Але які перешкоди є на даному шляху? Передусім з’ясовується, що все-таки ще дуже багато директорів підприємств, які у гонитві за валом, виконанням плану шукають шляхи обходу позавідомчої інспекції — держприймання. Тобто значна кількість підприємств недостатньо підготовлена для впровадження подібної системи контролю.

Крім того, зростає трудомісткість сучасного виробництва.  У машинобудуванні, наприклад, вона збільшилась від 3 до 36 відсотків. А це означає, що потрібно переглядати плани і скорочувати заплановану кількість продукції.

Знову ж таки практика показує: не вистачає кваліфікованих кадрів для здійснення подібного контролю, зокрема для роботи у ВТК. Оскільки наявність позавідомчої державної інспекції зовсім не відміняє роботу відділу технічного контролю. Це дуже серйозна проблема — у нас не готують спеціалістів по боротьбі за якість. А тим часом у Японії вже давно запроваджено спеціальне звання інженера по боротьбі за якість: щороку випускається до двох тисяч цих спеціалістів. Їх готують не додаткові курси, а спеціальні факультети, і ціняться вони буквально на вагу золота. Американці також вже стали на цей шлях. Цікаво, що й Європейська організація по якості не так давно організувала спеціальні курси підготовки інженерів по якості. Поки, на жаль, у нас подібної системи немає. Тих людей, яких у нас готують на короткострокових курсах, звичайно, мало. Потрібні кваліфіковані спеціалісти, потрібні спеціальні інженери.

Запровадження нової системи контролю якості виявило також, що досить погано в багатьох місцях проводилась і проводиться атестація робочих місць. І, нарешті, на якості дуже негативно позначається штурмівщина наприкінці місяця або кварталу.

Я весь час говорив про якість різних виробів, але є ще й така річ, як якість самої роботи. У США з 30-х років існує таке поняття, як «standard of performance», тобто «стандарт виконання роботи». Згідно з ним, коли, наприклад, фірма бере на себе зобов’язання перевозити пасажирів узимку, то цим самим вона бере на себе неписане зобов’язання, щоб вагони опалювалися, щоб там було електроосвітлення, чиста питна вода, впорядковані туалети тощо. І коли хоча б одну з таких вимог фірма не виконує, будь-який пасажир мав право вимагати від фірми, щоб йому повернули вартість квитка. А якби подібні стандарти запровадити у нас — на транспорті, в готелях, ресторанах і т.п.? Будучи членом науково-технічної ради Держстандарту СРСР, я давно порушував подібне питання. І ось кілька років тому у ВНДІ стандартизації в Москві було відкрито відділення по розробці такого роду стандартів. Це, звичайно, ще зовсім не означає, що через рік усе зміниться. Дуже важка проблема. Але розробка таких стандартів для системи торгівлі, готелів, ресторанів тощо вже почалася. Це велике досягнення з нашого боку.

Боротьба за якість пов’язана ще й з цілим рядом суміжних проблем. Наприклад, треба ж якимось чином вимірювати якість — це вже питання спеціальної науки, метрології. В економічно розвинутих країнах до 15 відсотків часу виробничого процесу йде на всілякого роду виміри. Вважається, що у машинобудуванні в середньому шосту частину вартості виробництва становлять витрати на вимірювання, у хімічній промисловості — майже чверть. Слід сказати, що в галузі метрології Радянський Союз не тільки не відстає, а, можливо, навіть і випереджає досягнення зарубіжної науки. В нас був розроблений еталон часу. Точність його була така, що відхилення на тисячну секунди могло відбутися лише за 300 років. І це не останнє досягнення. Пізніше був розроблений так званий атомний хронограф: у ньому відхилення на тисячну секунди може відбутися тільки за 700 років. Це, звичайно, фантастичні межі точності!

І все ж у галузі метрології ще багато належить зробити і не тільки у нас, а й за рубежем. Дуже погано розроблена метрологія, скажімо, в галузі медицини. Ще донедавна у нас в країні метрологічних приладів налічувалося близько 800 мільйонів. Але вони вимагають щорічного контролю, а Держстандарт здійснював контроль за роботою тільки 120 мільйонів приладів на рік. Промисловість же контролювали близько 200 мільйонів приладів. У результаті майже 2/3 браку траплялося не тому, що погано працювали робітники, а тому, що погано працювали метрологічні прилади. Тобто не могли справитися з контролем якості або через відсутність приладів, або через їх незадовільну якість.

Контрольно-вимірювальні прилади дуже дорогі, й наша промисловість поки не справляється з виробництвом необхідної їх кількості для забезпечення контролю якості. У пресі недавно з’явилося повідомлення, що наш агропромисловий комплекс потребує до 800 типів різноманітних вимірювальних приладів, а їх є тільки 550. У цьому разі важко, звичайно, говорити про відповідну якість багатьох видів продовольства.

Тісно з цим пов’язане питання стандартизації. Адже для того, щоб вимірювати, треба мати якусь систему вимірювання, тобто потрібні певні одиниці вимірювання, певні стандарти. Ця ідея існує відтоді, як на землі з’явилася людина (характерний приклад стандартизації — людська мова). За строгими стандартами будувалися вже древні піраміди. Мені доводилося бачити в Мексиці піраміду, складену з плит, відшліфованих з такою точністю, що між ними й досі неможливо всунути лезо бритви. У нас ідея стандартизації сягає своїм корінням часів Івана Грозного, коли з’явилася перша вогнепальна зброя.

Поява перших радянських стандартів відноситься до 20-х років. Тоді у Наркоматі зовнішньої торгівлі був створений спеціальний комітет по стандартизації: без стандартів неможливо було торгувати із зарубіжними країнами. Першим з них став стандарт на насіння пшениці.

І зовсім неправильною є думка, що набула певного поширення серед наших людей, ніби стандарт веде до одноманітності. От будують, мовляв, будинки такі схожі один на одного, що не знайдеш власного дому. Наприклад, американський промисловець Г. Форд у своїй відомій книзі «Моє життя, мої досягнення» говорить про це так: звичайно, бувають стандарти, які затримують науково-технічний прогрес, але є стандарти, які вказують нам шлях до кращого майбутнього.

Держстандарт у нас в кінцевому підсумку є організацією, яка відповідає за всю систему управління якістю. Це — одна з найгостріших проблем нашої країни. Такою вона є і в Америці, і в інших зарубіжних країнах. Так, у США вважають, що в найближчі три роки успіх чи неуспіх американського експорту вирішуватиметься не загальною проблемою вдосконалення управління або науково-технічним прогресом, а якістю продукції, що випускається, яка нині у багатьох випадках поступається перед якістю японської продукції.

Категорія: Терещенко В. І. Наука керувати

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.