Лексикон загального та порівняльного літературознавства

АПОКРИФ

А П О К РИ Ф (від rpeu. apokryph —
прихований, таємничий, фальшивий) — термін, шо
вживається в різних значеннях.
a) Lie, по-перше, кн., відкинуті євр.
кодифікаторами Ст. Завіту (т.зв. масоретська
редакція) в II ст. н е. за часів розмежування юдаїзму
та християнства. Прагнучи позбавитися всього “не-
єврейського”, масорети відкинули написані грец.
мовою (отже “недостовірні”) такі кн., як послання
Єремії, кн. Варуха, Товіта, Юдйфі, Есфірі,
Премудрості Соломонової, Премудрості Ісуса
Сираха, 2-у й 3-ю кн. Езри, 3 кн. Маккавейські та
деякі уривки на зразок молитви трьох отроків або
історії про Сусанну в кн. Даніїла. Вони були відомі
з Септуагінти, перекладу Ст. Завіту, зробленого в
ІІІ-ІІ ст. до н.е. з гебр. оригіналу. Але Кумранські
знахідки 1945 засвідчили, шо в І ст. н,е. у юДаїстів
були в ужитку і гебр. еквіваленти цих кн.,
масоретам уже невідомі. Натомість Вульгата, лат.
переклад Біблії, зроблений у V ст. н.е. св.
Єронімом, подає цю групу текстів як рівноправну
частину канону. Це було узаконено Кат. Церквою
1546, коли протестанти Вульгату відкинули й узяли
за свій канон саме масоретську редакцію, хоча
Дютерів переклад Біблії нім. мовою містив і ці кн.
як “корисні для читання”. ПравоСЛ. Церква вважає
їх за “приєднані до канонічних” (“другоканонічні”).
По-друге, сюди ж залічують і групу новозавітних
текстів, шо тематично пов’язаний з Біблією, але
не належить до визначеного Церковного канону.
Це аграфи (неканонічні вислови’Христа), котрі
наводяться у деяких ранньохрист. письменників
(Юстин, Климент Александрійський, Тертулліан,
Іриней та ін ); т.з. юдео-хриот. євангелія (“ебонітів”
і “євреїв”); група євангелій, приписаних апостолам,
але орієнтованих на белетристичне заповнення
«прогалин» в оповідях канонічних євангелій Матвій,
Марка, Луки та Іоана: це «євангелія” від Петра,
Якова, 1-ше від Фоми, від Нікодима, Андрія,
Варфоломея; особливу групу становлять гностичні
євангелія, побудовані в опозиції до Ст. Завіту та
поганської мудрості — віл Іоана, Филипа, 2-ге від
Фоми, віл Марії; т.з. “Євангеліє істини” й т.зв.
“Грім. Досконалий розум” — монолог Божества-
жінКи, шо нагадує Софію, Премудрість Божу.
Виразно дотикаються сюди ж Євангелія “Пастир”
Герми та написані у II ст. н.е. Дидахе (Повчання
апостолів), знайдені аж у XIX ст. Протестантська
реформа на Зх. поставила в ряд неканонічних кн.
і саме Об’явлення Іоанове або Апокаліпсис,
причому лютерани цим і обмежилися, а реформати
залучають сюди також апостольську історію та
послання.
б) Езотеричні кн., приписані бібл. героям
засновниками Каббали: від Еноха, Авраама та ін„
які розвивають певні мотиви Св. письма, але на
грунті халдейського світогляду, прагнучи створити
своєрідну філософію Біблії.
в) Єретична л-ра сер. віків (творіння аріан,
монтеністів, докетів, павлікіан, богомилів,
вальденсів, катарів, таборитів, апостольських
братів та ін.). Колись чисельний корпус текстів
погано зберігся: часом йдеться лише про уривок у
тв. церк. письменника. Цікаво, шо саме гностицизм
ліг в основу єресі богомилів.
г) Легенди, які виникли у cep-віч. Європі
шляхом контамінації бібл. сюжетів та образів і
місцевого поганського фольклору або Біблії та ін.
джерел. Відомі: візант. переробка історії з талмуду
про Соломона й Асмодея, популярна в слов’ян,
світі; історія про Соломона й Китовраса (тобто
кентавра); є також пн. легенди про Соломона й
Мерліна, Соломона й Морольфа тошо, легенди про
суд Соломонів. Є й типол. споріднений образ
Соломона як повелителя духів у cep-віч. араб,
казках “Тисяча й одної ночі”. На цьому грунті
виникає й масонський міф про Соломона, котрий
з’єднував мудрість юдаїзму з езотеричним знаннями
поганізму: про Хірама, шо побудував Храм
Соломонів і т.д.
Цікайі випадки перенесення христ. сюжету в
ін. культ, світи. Це розуміння їси як найбільшого
до Мохамеда пророка в Корані: Подібне ж
вшанування його в писаннях караїмів, колись
поширених по всьому Сх.; є кашмірські легенди
про те, шо Христос уникнув хресної смерті й,
одружившись з Марією Магдалиною, прожив довгі
роки в Пн. Індії, де й досі показують Його гріб —
тут шанують Його або як аватару Вішну, або як
Іша Натха, мудреця, котрий начебто з 14 років
вивчав йогу в Індії, а згодом прибув до Гималаїв
повітрям після стану самадгі, в яке увійшов на
хресті й т.п. Є тібетська версія про ley праведного,
шо заснував на Тибеті добуддійську релігію “бон”,
й лише згодом дістався до Палестини, де був
страчений. Існують дві япон. легенди: одна
приписує храмові Микураморі честь бути
спорудженим на пам’ять про прибуття Христа до
Японії, друга — про те, шо біля села Сіного-мура
поховано Христа та Його брата Тсукура, котрий
начебто був розіп’ятий замість Ньогб; Тут є й свиток
копії Завіту Есу-кирисуто з зіркою Давида.
А. живиться звичайно фольклор, джерелами.
Надто це помітно, коли йдеться про давк-укр. А.;
(“Ходіння ігумена Данила до Святої Землі” й
численні тв., шо йому наслідували). Разрм з тим,
“нар. чорнокнижжя” всіх християнизованих країн
та епох змішувало рештки поганських вірувань й
уривки старовинної мудрості з бібл. переказами.
На подібному грунті, доповненому тяжінням до
екзотичного й маловідомого, виникають ідеї «Біблії
для посвячених» та езотеричного християнства, які
полюбляють теософи, котрі прагнуть відновити
гностич. недовіру до Ст. Завіту й повернути
поняттю А. його дохрист. зміст — “кн. для
посвячених” (Є.Блаватська. А.Безант та ін.). Адже
з часів подолання перших єресей Церква
встановила канонічний текст Біблії й агіографічне
коло читання. Це не гарантувало від проникнення
апокрифічних первнів й до иерк. л-ри. Таке, напр.,
‘‘Послання про земний рай Василія Каліки” (XIV
ст.). Апокрифічні мотиви наявні у деяких ранніх
житіях святих. В жанр, відношенні спостерігається
подекуди відхід від нараідії до ін. літ. структур
(напр., “Псалтир” Соломона чи діалоги “Бесіди
трьох святителів”).
Вимушена боротися з величезною кількістю
псевдосвяшенних кн., Церква встановлювала їхні
індекси як заборонених до читання. Вони існували
й на Зх. (Index librorum prahibitorum), і на Сх.,
зокрема, у Візантії та Болгарії, а також у Київ. Русі
(“Ізборник» Святослава 1073). На цій основі
складено у XIV ст. рос. індекс, до котрого також
включено й перечень ворожбитських книг. У
зв’язку з заходами по «відлученню» А. від иеркв. л-
ри встановлюється негативне значення«apokryph«
— «фальшивий».
У нов. час А. називають всякий недостовірний
текст, шо викликає сумніви в його авторстві, часі,
або місці виникнення.
Вплив А. на худож. л-ру як правило
обмежується сферою творчості письменників, шо
мають глибокі рел. переконання (Дайте Аліг’єрі,
який базувався на апокрифічному Одкровенні
Павла; Дж.Мільтон, що використовува кн. Еноха,
Й.В.Гьоте, який брав за основу не лише нар. кн.
про Фауста, але й силу езотеричної л-ри; це також
твори Ф.Клопштока, О.Пушкіна, М.Гоголя,
М.Лєрмонтова, М.Булгакова та ін.). В укр. л-рі
апокриф, мотиви наявні з княжої доби (літописи,
житія, ораторська проза, подорожі); у XVII-
XVDI er. — в проповідях, житіях, шкільній драмі.
У XIX ст. А. обробляв С-‘Руданський («Байки світовії
в співах», «Байки світовії- в оповідках»), З А.
пов’язані поема [.Франка «Мойсей», «Неофіти» Лесі
Українки. І.Франко склав найкрашу зб. укр. А.
Апокрифи й легенди з укр. рукописів»
2. У зх. науці термін А. уживається для
позначення тв. непевного походження. Часто це
літ. містифікації. “Пісні Осіана” Дж.Макферсона,
або Тузла” й «Театр Клари Газуль» П.Меріме.
Див.-. Сучасний літературний апокриф.
Семей Абрамович

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.