Лексикон загального та порівняльного літературознавства

АФРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-ЛІТЕРАТУРНИЙ РЕГІОН

АФРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-
ЛІТЕРАТУРНИЙ РЕГІОН, африканська
культура — термін, який вживається досить
широко, але є малоправомірним, бо базується
скорше на умовно-географічному принципі, ніж на
органічній духов.-культ, спільності “чорного
континенту”- Це поняття є метонімічною
абсолютизацією одного-єдиного моменту
надзвичайно складного, навіть строкатого культ,
життя регіону. Як основна його ознака виступає
самосвідомість корінних африканців, шо
залишаються поза межами впливу ін. культ, світів.
Вона сьогодні с духов, стрижнем негрнтюду, руху,
який оголошує власне культ, минуле африканців
не лише гідним включення в світ, культуру, але й
вишим від культур ін. народів. Засновком цієї
самооцінки є абсолютизація “природності”
культури Африки й її тісного зв’язку зі сферою
інтуїтивно-вольовою, а не інтелектуально-
споглядальною.
Чи не більш характерна для Африки ситуація
ерозії цієї специфіки впродовж століть. Заселення
континенту з узбережь народами ін. рас, мов та
релігій створювало численні контам інації
культур. З найдавн. часів Пн., т.зв. Біла Африка
була ареною драм, пертурбацій. Тут зійшлися три
вел. культ, регіони — Африки. Азії та Європи
(Егеїда). Першим могутнім духов, -культ,
угрупуванням стає Єгипет (з IV тис. до н.е.),
міфологія та культура якого впливали на весь Ст-
лавн. Світ (ототожнення грец. Асклепія з єгип.
Імхотепом, сюжет про гартування богинею
немовляти в полум’ї (Ізіда й Деметра). навчання
Солона й Платона у єгиптян тошо). Багатство єгип.
л-ри (міф. легенда, чарівна казка, притча,
мемуари, лірика, історична проза, ембріон
драми і т.д.) має джерела в ст-давн. мисливському
фольклорі. який почав складатися за тих часів,
коли перші насельники долини Нілу стали
осмисляти світ й природу в образах звіроголових
божеств. Це був оригінальний Грунт, незалежний
від сфери “Чорної Африки”. Зміст цього
письменства, шо прагнуло до вирішення філос,-
екзистенційних питань й тяжіло до “теурґічності”,
не зводиться до “пізнання природи “. Єгиптян
більше хвилювало трансцендентне, таємниця
смерті. Така л-ра пережила саму давн-єгип.
державу. З часів завоювання Єгипту Александром
Македонським культура країни геллінізується, ше
ширше цей процес розгортається після рим.
завоювання. Створюються синкретичні міфи
(напр., про Серапіса, шо поєднує риси Осіріса,
Зевса та Ягве). Перекладається грец. мовою Біблія
й сила тв. ін. народів. Власне, в геллінізованому
Єгипті виникає саме поняття світової літератури.
Тут формується літ. критика, філологічний метод
дослідження л-ри, текстологія й екзегеза.
З І тис. до н.е. частину Пн. Африки було
колонізовано фінікійцями, котрі в VI ст. до н.е.
звершили каботажне плавання навколо
континенту, давши тим світові уявлення про його
розміри. Фінікійці були винахідниками алфавітного
письма, що вплинуло на всі алфавіти Давн. Світу;
отже, слідом за Єгиптом, на континенті виникли
умови для створення фінікійської л-ри — в
Карфагенській державі (життя карфагенян
спробував худож. реставрувати Г.Флобер у
“Саламбо”). Аж до араб, завоювання основна маса
народів цього регіону розмовляла фінікійською
мовою, називаючи себе ханаанеянами. Тут було
створено пригодницьку повість, що грунтувалася
на ситуаціях мореплавання — її донесли до нас
грец. та рим. переоповідання. Писалися також іст.
тв. В л-рі Карфагену відчувається широкий вплив
Греції, хоча офіційно все грец. було проголошене
ворожим. Проте грец. мовою писав навіть Ганнібал
й особи з його оточення (тв. іст. змісту). Вихідці з
Карфагену органічно вливалися в грец. культуру,
як Клітомах, що очолив Афінську Академію.
Руйнація Карфагену Римом привела до
формування в цій частині Африки лат. культури,
зокрема л-ри ранньохрист, часів, шо має світ,
значення (напр., творіння блаженного Августина,
єпископа Карфагенського — “Сповідь”, “Про град
Божий”).
Проте христ. місіонерство йшло не лише з
Риму, але й з Візантії, й в духов, житті Пн. Африки
відбивалися бурі, шо струшували Європою та Азією
на поч. Сер-віччя.
Нашадки давн. єгиптян прийняли християнство
візант. типу й стали називатися коптами. Вони
створили в основному перекладну л-ру з грец,
(переважно сакральні тексти) та оригінальне
образотвор. мист-во. Александрія стає опорним
церк. центром, глави якого мають вел. вагу в христ.
світі.
На території Єгипту в III ст. н.е. зароджується
практика чернецтва, шо збагатило світ, культуру
сюжетом про видіння св. Антонія та чернечим
уставом св. Пахомія; чернецтво в християнстві,
попри надиханість ідеалом Євангелія, адсорбує й
пам’ять про аскетичні практики дохрист. світу
(відомості про їхній характер можна вловити в
таких тв.. як “Атгіс” Катулла або “Метаморфози”
Апулея).
Своєрідно розвинулася христ. культура та
словесність в Ефіопії, населення якої склалося як
суміш семітських та хамітських племен. Писемність
тут з являється з V ст., заносять її вихідиі з Пд.
Аравії (сабєйська культура). Перебуваючи з самого
поч. в сфері впливу Візантії, Ефіопія відірвалася
від неї в епоху монофізитської єресі, заснувавши
на пій основі свою Церкву. Дебетра (священники)
створили прекрасні духов, гімни на честь Христа
та Богородиці та низку іст. хрон ік , було
перекладено Біблію та апокрифи, тв. візант.
патристики та житія. Ця смуга тривала до VII ст.,
коли могутній вплив новонародженого ісламу
спричинив занепад Аксумського царства. Полеміка
та публіцистика тих часів спрямовує читача на
давнину, коли скажімо, бібл. цариця Савська
ходила до Соломона шукати мудрості, а їхній
нащадок став засновником династії ефіопських
царів. Звертає на себе увагу літ. творчість фалашів.
ефіопів юдейського віровизнання, які створили
низку рєл. гімнів на мові агау. Ті, що стали
прихильниками ісламу, заснували власну багату л-
ру (напр.. “Історія завоювання Абіссінії”).
Християни продовжували творити нові житія та
історію, але з’являються вже й властиві світській л-
рі зб. анекдотичних історій. Настає розквіт л-ри
на мові геєз. який переривається в XV ст. смугою
та війною XVI-XVII ст.: тоді царі Ефіопії шукали
рятунку в єднанні із Зх., шо спричинилося до
зростання впливу кат. місіонерів і церк. унії.
Наслідком був спалах перекладацької справи з
європ. мов. Після занепаду цих контактів, протягом
XV1II-XIX ст. консервувалися власні традиції, але
й підносилася поступово л-ра на живій амхарській
мові. Лише в XX ст. виникають лірика, роман та
драматургія на зх. зразок.
Неосяжний світ л-ри Ісламської Африки, який
часом “перехлюпувався” й до Європи: Іспанія часів
“маврів” (Арабо-мусульманська культурно-
літературна зона), З IX ст. переживає
становлення нова араб, л-ра Єгипту. їй
притаманний інтерес до “чудесного”, магії та
алхімії, що пов’язано з старовинними
езотеричними традиціями давн-єгип. культури й
з гостросучас. тоді суфізмом. Спочатку це була
“утилітарна” л-ра — тв. енциклопедичні, іст., з
військової справи тощо; відчувалася й сильна опора
на фольклор. До араб, мови звернувся й христ.
патріарх Євтихій, автор монументальної
‘Всесвітньої історії”.
Можна також говорити про окр. л-ри Лівії,
Марокко, Алжиру й т.п., але прийнято загалом
ділити л-ру ісламської Африки за мов, ознакою.
Звичайно, ісламська ідеологія мала вплив, й, коли
в країнах тропічної Африки точився “джихад” —
війна проти “невірних”, то й л-ра була яскравішою.
Але на поч. XIX ст. спостерігається вже певне
уповільнення літ, життя. Саме в цей час підноситься
рейтинг живих мов — фула, хауса й суахілі, на
противагу араб, мові книжників. Мусульман, л-ри
Африки породили кілька яскравих особистостей
(напр., Ібн-Гані).
На Пд. Африки існує з XVII ст. культура білих
— африканерів (бурів), в основі якої — європ.
(нідерланд., нім., англ.) джерела. Проте з самого
початку ця л-ра була тісно зв’язана з життям
колоністів та місцевим грунтом. Л-ра білих
використовує мову африкаанс; чорношкіре
населення створило л-ру на численних місцевих
мовах (зулу, суто та ін, варіанти мови банту), яка
базується на багатих фольклор, джерелах. Цікаво,
шо т.зв. л-ра протесту проти апартеїду розвивалася
переважно як англомов. Цікавий також феномен
франкомов. л-ри в Алжирі, Тунісі та Марокко.
Африка зазнавала чужоземних впливів, в
деяких випадках помітно й вплив її тубільної
культури на мешканців ін. регіонів. Це позначається
в різних сферах, в т.ч. й літ., мист. та ін.
Образ “чорношкірого” здавна присутній в
худож. свідомості ін. народів світу, починаючи з
античності. Негр є досить характерним
персонажем араб, сер-віч. фольклору (казки
“Тисяча й однієї ночі’’ та ін.). Відкриття Зх.
Африки європейцями у ХУІ-ХУШ ст. стало поч.
работоргівлі й колонізації. До поч. 2-ої пол. XIX
ст. майже всю Африку було колонізовано, шо стало
початком руйнації трад. А.к. й створення у
свідомості тубільців нов. образу світу. Поступово
“чорношкірий” стає яскравою прикметою
кастового сусп-ва Європи й Америки, хоча часом
образ його трактується в трагедійних інтонаціях
(картина Ф.Гальса “Мулат”). Чорношкірі є
персонажами всіляких маскарадів та свят; вони є
декоративним моментом у почті вельмож тощо. Але
постать чорношкірого сприймається одночасно й
як знак нескореності й первісності, дикої й
прекрасної сили (“Таманго” П.Меріме та ін.).
Певною мірою адекватно сприймався цей образ і
в рос. культурі (історія “арапа Петра І” Ганнібала,
котрий став дідом О.Пушкіна й одночасно
персонажем роману “Арап Петра Великого”). Від
Пушкіна до Ю.Тинянова, автора біографічного
роману “Пушкін”, афр. мотив в біографії рос.
поета є наче романт. емблемою його непідлеглості
владі та вольнолюбства (цікаво, шо саме в такому
ключі “відкриває” афр. тему в рос. поезії згодом
М.Гумільов). Проте це спорадичний вплив, а ось
на теренах Центр. Америки й потім у США
спостерігається не лише сприйняття африканцями
чужої культури, але й їхній вплив на місцеву. Так.
в Лат. Америці виникає культ воду на основі афр.
вірувань, хоча спостерігається також і спроба
синкретизації з кат. ідеологією й традиціями індіан.
культури (міфи про “барона Суботу’” й т.п.). Згодом
це стане джерелом для численних барвистих
знахідок таких, зокрема, майстрів необароко. як
Х.Л .Борхес, Г.Гарсія Маркес, X .Кортасар,
А.Каргіентьєр; віддав належне цьому й Г.Грін у
“Комедіантах”. У США чорношкірі невільники
створили неповторний літ.-муз жанр спірічуєлз
(псалом), використовуючи можливості самовиразу
в руслі протестантизму, до якого їх було
навернено. Драматизм положення “чорного” в
США просякав собою й життя й л-ру — проблема
африканця-невільника спричиниться до
аболіціоністського руху, а “Хатинка дядька Тома”
Г.Бічер-Стоу приведе, за висловом одного з героїв
епохи, до громадянської війни між Пн. й Пд. В
амер, л-рі афр.-негр. тема присутня органічно й
виразно, починаючи від образу Д ж ім а в дитячих
повістях Марка Твена й закінчуючи поетизацією
Африки в “Зелених пагорбах Африки” та “Снігах
Кіліманджаро” Е.Гемінгвея. Афр. тематика широко
входить у пригодницьку л-ру ХІХ-ХХ ст.
(“Атлантида” П.Бенуа.; “Тарзан” Е.Р.Берроуза.;.
“Капітан Урвиголова” Л.Бусенара, “Викрадачі
діамантів”: “Радамеський карлик” П.Лорі.;
трилогія М.Ріда “У нетрях Південної Африки”,
“Молоді мисливці”, “Мисливці за жирафами”;. “У
пустелі та пущі” Г.Сєнкевича, “Копальні царя
Соломона” Р.Хаггарда, “Томек на чорному
континенті” А.Шклярського.
У XX ст. муз культура й мист-во Африки, так
само, як її танок, почали справляти широкий вплив
на естрадне мист-во Європи та Америки (джаз і
т.п.). й не лише на саму музику, але й на тексти
пісень — аж до сьогодніш. стилю “реп”, котрий є
самовиразом “західного негра”. Чорношкірі
письменники Америки часом вдаються до цієї
“органіки”, але загалом це не типово.
Широко відомі такі письменники, як
Н.ґордімер, П.Абрагамс, А.Лагуна, М.МвангД,
Л.Спенгор та ін. Л-рі Африки притаманна
установка та просвітництво. Є й письменники, шо
орієнтуються на зах. читача.
Окр. досягнення афр. культури визнано
явищами світ, рівня (присудження Нобелівської
премії з л-ри В.Шойінці та Махфузові). Інтерес до
глибини афр. свідомості зростає, і вплив її
спостерігається в сфері малярства, пластичних
мист-в та ін. Цікаво, шо першу антологію афр. негр,
поезії було укладено нім. мовою чернівчанкою за
походженням А.Нусбаум. Число подібних
прикладів зростає.
Семен Абрамович

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.