Лексикон загального та порівняльного літературознавства

БАРОКО

БАРОКО — напрям і стиль у л-рі та мист-ві
ряду свроп. країн кін. XVI — поч. XVIII ст. Термін
виник у XVIII ст. у мист-вознавстві, перейшов до л-
рознавства лише у XX ст., як найменування стилю
і пізніше як назва напряму. Д-ра і мисг-во Б. втілили
якісні зміни іст. дійсності по завершенні доби
Відродження, коли настає феодальна реакція,
європ. країни спустошують рел. війни
Контрреформації, виникають кризові явиша в
ідеології і формуються абсолютистські монархії.
Найінтенсивніше Б.розвиваться в Іспанії та
Німеччині, знаходить прихильників у Італії,
Франції, Англії, країнах Пд. та Сх. Европи. При
різноманітності проявів і тенденцій характерними
рисами Б. є зображення напружених протиріч
епохи, відсутність ренесансної впевненості у силі
людського розуму та діянь, мотив траг.
приреченості боротьби проти зла, зображення
страждань і жахів. У поетиці панують риторизм
“високого сталю”, містичний алегоризм, химерні
метафори і порівняння, емблематика, фант,
екзотика. Нім. Б. досягає сили в поезії та драматургії
А.Гріфіуса (1616-1667). Земний світ для нього
повний страждань, позбавлений оптимізму. Дише
рел. віра, а не чуттєва велич земного світу здатна
втішити людину. В усіх його трагедіях звучать
тираноборчі мотиви. Образи і побут третього стану
у п’єсах Гріфіуса наближають його до течії нар. Б.,
найбільшим представником якого в Німеччині був
Г.Гріммельсгаузен (1625-1676), автор
“Симпліцісімуса” (1668). При всій’його народності,
роман зображає світ війни, хаосу та зла. в якому й
народ втрачає свій життєвий оптимізм.
В Іспанії Б. мало течії культеранізму, виразником
якого була поезія Л. де Гонгори (1561-1627) з її
вишуканою вигонченіспо мовлення, арисгокргггичним
елітаризмом, і консепжзму. найхарактернішим пред­
ставником якого був Ф. де Кеведо (1580-1645). Його
стилю не була властива аристократична вигадливість,
він базувався на вірі у могутність слова та мав демократ,
спрямованість (роман “Історія життя пройдисвіта”,
1606-1609). Найвидатнішим поетом та драматургом
ісп. Б. був П.Кальдерон де ла Барка (1600-1681). Крізь
його п’єси проходить почуття траг. невлаштованості
життя, хаотичності світу, ідея “життя — це сон”. Хоча
цьому авторові властива й бунтарська тематика.
Зачинателем Б. в Італії бувДж. Маріно (1569-1625), за
прізвищем якого названо цілу літ.течію марінізму.
Характерними його особливостями були чуттєвий
гедонізм, чисто формальне новаторство (т.зв. барокізм),
відсутність значних ідей та моральних ідеалів. Мотиви
радості життя співіснують у Маріно з усвідомленням
швидкоплинності та минучосгі усього земного. У Франції
Б. знаходить втілення у віршах та бурлескних поемах
А.Сент-Амана (1594-1661), який продовжував барочну
метафоричність Маріно. Захопленість ісп. гонгоризмом
та італ. марінимом отримує у Франції найменування
преиіозної л-ри, центром якої був літ. салон маркізи
Рамбуйє, де найбільшою популярністю користувався
поет В.Вуатюр (1598-1648). Поряд з барочною
вигадливістю у його творчості наявні тенденції
класицизму. В Англії принципи Б. виявилися у Д.Донна
(1572-1681). У його віршах та проповідях помітне
відчуття свого часу як катастрофи, порятунок від якої
слід шукати у вірі, пишномовне багатослів’я, екстатична
напруженість. Спадщина Донна породила цілу школу
“поетів-мегафізиків”, для яких характерними були рел-
етич. пошуки, поет, заглибленість, дотепність, парадок­
сальність, афористичність.
Найбільшим теоретиком Б. був ісп. прозаїк
Б.Грасіан (1601-1658), автор трактатів
“Дотепність, або Мистецтво витонченого розуму”
(1642) та ‘”Кишеньковий оракул” (1647), у яких
розглядаються види та прийоми дотепності,
значення асоціативного начала та “витонченого
розуму” у творчості. Вкладом у теорію Б. був
трактат італійця Е.Тезауро (1591-1675) “Підзорна
труба Арістотеля” (1653). Джерелом та-основою
дотепності автор вважає різноманітність метафор
та можливість поєднання важливого та потішного,
траг. та коміч. Дотепність зближується тут з ант.
розумінням іронії. Вчення про метафору, алегорію,
символи у дусі теоретиків Б. розвиває у трактаті
“Нова наука” італ. мислительДж.Віко (1668— 1744).
Б. було першим заг-європ худож. напрямом та
стилем, що охопив і країни Пд. та Сх. Європи. У
слов’ян, варіанті, на відміну віл зх-європ., воно
характеризувалося ідеологічною та естет, помірністю,
меншою екзальтованістю. Передусім Б.
сформувалося у поль. л-рі. Провідним теоретиком
був єзуїт Сарбевський (1595-1640), у теорії якого
стикаються ідеї Відродження та Контрреформації.
Відомим представником поль. Б. були поети
Ґрабовецький (1540-1607), Я.Кохановський (1566-
1620), А.Морштин (1613-1693). Серед епіків
виділяється автор “Записки про Хотинську війну”
В.Потоцький (1621-1694). Слід відзначити цикл
пісень Ш.Зиморовича (1608-1629) “Роксолянки”, з
хорами укр. юнаків і дівчат з Галичини та відчутним
впливом місцевого фольклору. Особливе місце
займає плебейська т.зв. совізжальська течія Б. (від
імені Совізжал, поль. калька з Ойленшпігель).
Анонімні творці з сой. низів видавали чи поширювали
у рукописах памфлети, сатири, помели, містери,
фарси, мораліте, анекдоти, пісні, фацецГі, в
яких величні громадянські мотиви перемежовувалися
веселими пригодами спритних шахраїв. Виступаючи
проти шляхетсько-катол. експансії, письменники
України сприймали поль. та зх-європ традиції Б.,
які проте отримали нац. характер під впливом візант.,
давн-рус. джерел та фольклору. Ці якості виявилися
утворчосгі І.Вишенського (прибл. 1545-50 — 1620-
30), який виступив протидержавної та політ, системи
Речі Посполитої на захист знедолених земляків.
Серед кращих тв. полеміста “Извещение краткое о
латинской прелести” (1588-98), “Зачапка мудраго
латынника с глупымъ русиномь” (1608-9). Мова його
тв. експресивна, риторично-образна, талановито
діалогізована, поєднує гумор і сатиру, книжні та
простонар. елементи. Стиль Вишенського, за
визначенням І.Франка, “живе чуття і жива фантазія”.
Інтенсивний розвиток Б. на Україні тісно пов’язаний
з культ.-просвітницькою діяльністю Києво-
Могилянської академії, яка орієнтувалася на лат. і
європ. школи. Це втілилося в поезії чернігівського
архієпископа Л.Барановича (1615-1693),
просякнутій цитатами з Біблії, символікою та
алегоріями (“Аполонова лютня”, 1671), поета
І.Величковського (пом. 1726) — творця епіграм та
лір. віршів. Його зб. “Млеко од овці пастору
належное” (1691) оцінюють як підручник поетики.
У контексті бароч. л-ри виникли “Граматика” і
полемічні тв. Г.Смотрицького (біля 1572-1630). В
оригінальній образності та складній строфіці риси
Б. знайшли втілення у зб. віршів Г. Сковороди (1722-
1794) “Сад божественних пісень”. В драматургії
поетика Б. є помітною у п’єсах Лаврентія Горки.
М.Довгалевського, М.Козачинського. Серед ін.
жанрів Б. на Україні популярним був
провідницький. XVII ст. — час розквіту церк.,
публіцистичної, просвітительської проповіді
С.Яворського (1658-1722) І.Галятовського (помер
1688). Барочний стиль проник і до житій. Такою є
чотиритомова “Книга житія святих” (1689-1709)
Д.Туптала. Фольклор, джерела є помітними у таких
жанрах укр.’’низового” чи “народного” Б. як
м істерії, вертепна драм а, бурлескні та
жартівливо-пародійні тв. Популярними були
містерія “Слово о збуренні пекла “, міракль “Олексій,
чоловік божий”, інтермедійні маоки шахрая,
хазяйновитого селянина, козака, шляхтича.
Теоретиками укр. Б. були Ф.Прокопович, автор
трактату “Про поетичне мистецтво ” (1705),
М.Довгалевський, творець латиномов. “Саду
поетичного” (1736). Застосовуючи принципи
поетики абсурду, “низове” Б. поєднувало дидактичне
і сміхове начала, які найінтенсивніше виявлялися у
слов’ян, країнах. У Росії Б. виникає у 2-й пол. XVII
ст. через посередництво укр. та поль. культури і мало
тут по суті значення Ренесансу, шо відзначався
життєсгверджуючим, просвітницьким характером. З
вел. кількістю перекладів з мови на мову тут
утворилася певна спільна для європ. культур етил,
лінія. Найбільшим представником був проповідник,
вчений та педагог С.Полоцький (1629-1680), автор
поет. зб. “Вертоград многоцветный” (1678) і
“Рифмологион” (1679). У них виявилися всі риси
барочного стилю: алегоризм, суміщення хрисг. та ант.
міфології, етил, “прикраси”. У дусі Б. створює шкільні
драми та казання С.Яворський (1658-
1722). Просвітницькі тенденції петровської епохи
висували на противагу Б. літ. класицизм, розквіт
якого в сер. XVIII ст. не заперечував впливу етил,
прийомів Б. на Ф.Прокоповича, М.Ломоносова,
Ґ.Дєржавіна.
Б. у Чехії та Словаччині насаджувалося
іноземним духівництвом, яке виступало проти
гуситських традицій. Сзуїти Плаха (1585-1655),
Брідель (1619-1680) культивували духов, поезію.
Офіційній кат. л-рі протистояла барочна любовна
лірика В.Я.Роси (пом. 1689) з типовим для Б.
протиставленням душі і тіла та розумінням любові
як джерела страждань. Серед письменників-
емігрантів барочної епохи підноситься вел.
гуманіст, філософ і педагог Я.А.Коменський
(1592-1670), творець “Лабіринту світу і раю
серця” (1631), у якому автор в образі
подорожнього знайомиться з алегоричним містом.
Кн. висловила душевні сум’яття героя та яскравий
образ епохи. Для Чехії та Словаччини XVII ст.
показовою є гостра боротьба офіційної та нар.
культур. Гніт Контрреформації тут не зміг
повністю перервати нац. традиції.
У л-рі пд. слов’ян стиль Б. під впливом італ.
культур отримав найбільший розвиток у Хорватії, у
вільному місті” Дубровнику. Характерним
представником, шо пов’язав ренесансний гуманізм
з віяннями епохи Контрреформації, був поет
І.Гундулич(1589-1638), автор поеми “Осман”
(1628). Гол. ідея поеми, яка вражає багатством
мови та метафоричною образністю — звільнення
пд. слов’ян з-під влади тур. загарбників.
Л-ра Б. в Угорщині — це творчість видатного
прозаїка, архієпископа Пазманя (1570-1637), який
проповідями та памфлетами сприяв розвиткові
угор. літ. мови. Представником “аристо­
кратичного” Б. був політик і полководець М.Зріні
/1620-1664). автор поеми “Сегедське бідування”.
До традицій Б. у Х1Х-ХХ ст. звертались
представники ін. літ. напрямів. Європ романтизм
зближувався з барочною л-рою характером
світосприймання (криза філософії Просвітництва,
посилення рел. начала). Схожість була також і у
свободі від естет правил, у висуненні особистого
начала, вимислу та фантазії. У Німеччині у 10-20-ті
pp. XX ст. інтерес, до Б. був пов’язаний з
експресіонізмом у л-рі та образотвор. мист-ві.
Один з теоретиків цього напрямку В.Ворінгер
убачав подібність експресіонізму і Б. у пануванні
суб’єкта над об’єктом, у неприязному ставленні до
живих форм чуттєвого світу. Традиції Б. відчутні у
творчості суч. письменників Іспанії та Лат. Америки
(Ф.Гарсіа Лорка, Г.Г.Маркес, Р.Альберті), у тв.
магічного реалізму. Вивчення Б., як літ. напряму
і стилю багатьох європ. країн, є невіддільним від
порівн. аналізу. Епоха Б. характеризується
інтенсивним розвитком міжнац. літ. зв’язків,
перекладацькою діяльністю. Для слов’ян особливо
характерними є типол. паралелі між поетикою
ранньої Візантії та Б.
Микола Нефьоаов

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.