Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ВІРШ-ЗАПОВІТ

ВІРШ-ЗАПОВІТ — лір. жанр, генетично
пов’язаний зі структурою заповітного
розпорядження, яке містить у собі ‘ предмет”,
“виконавця” і ‘ суб’єкта” волевиявлення. Але як
худож. висловлювання В.-з. імітує цю структуру з
суто риторичною метою, тому його не можна
розглядати як вірш, переказ звичайного заповіту, у
якому є настанова на практичне виконання
(реалізація бажань “суб’єкта” виходить за рамки
жанр, компетенції В.-а як, напр., перепоховання
Т.Шевченка “на Вкраїні милій” згідно з його
“Заповітом ”).
Факультативність приводу написання В.-з. не
дозвляє вводити його в систему прикладних
жанрів (епіталама, епітафія, мадригал та ін.),
які зумовлені відповідними життєвими
ситуаціями, а також розглядати В.-з. як жанр,
невизначений “вірш на випадок”. В.-з. у світ, ліриці
досить поширений: напр. “Заповіт Робіну —
ріполову” Геррика, ‘Заповіт’’ Д.Донна — англ.
поетів XVII ст., “Заповіт” франц. поета XIX ст.
Ю.Лапера, “Прощання” ісп. поета XX ст, Ф.
Гарсія Лорки, “Рядки заповіту” італ. поета XX
ст. П.Пазоліні та ін.
Не менш поширений В.-з у л-рах Сх. Європи:
“Заповіт Давида Гурамішвілі” Д.Гурамішвілі,
“Мій заповіт” Ю.Словацького, “Мої пісні”
Х.Ботєва, “Заповіт” В.Незвала. В рос. л-рі В.-з.
знаходимо у О.Пушкіна, М. Лєрмонтова,
О.Жемчужнікова, І.Аннєнського, М.Гумільова,
М.Заболоцького, Г.Поженяна, О.Кузнецова.
Визначальну вагу для здійснення структурно-
смислової цілісності В.-з. мас образ суб’єкта
волевиявлення, який виражає ціннісні орієнтири
автора тв. Щодо цього В.-з. є надзвичайно вагомим
у структурі автор, світогляду. Як правило, у ролі
суб’єкта волевиявлення виступає лір. двійник
автора, хоча зустрічаються тв., в яких цей суб’єкт
“персоніфікований”, шо зумовлює опосе­
редкований характер зв’язку між образом автора
та змістом заповіту (напр., “Заповіт скнари” чес.
поета XVII ст. Ш.Ломницького, “Заповіт Kipa (За
Ксенофонтом)” вірм. поета XX ст. Н.Зар’яна та
ін.). Діапазон стильового інтонування теми в В.-а
коливається від жартівливого (“Заповіт
Кюхельбекера” Пушкіна) до патетичного
(“Заповіт” Шевченка), коли домінує типова для
цієї жанр, форми елегійна інтонація.
Шо ж до “виконавця”, то його значення в
структурі В.-з. суто умовне, про шо свідчить
мінливий набір жанр, ознак, найтиповішим з яких
е “уособленість”.
В.-з. має досить стійкий жанр, зміст, тематично
він близький до автоепітафій, поезій-пам’ятників,
останніх віршів (напр., “Останній сонет” нім. поета
XVII ст. А.Гріффіуса. До себе самого” італ. поета
XIX ст. Дж.Леопарді, “Ріка часів…” Г.Державіна,
“Люби натхнення вихованця” Д.Вєнєвітінова,
“Останні вірші Альфреда де Мюссе”).
Мотив заповіту може входити до тематичної
структури тв. як його складник (“Мені дісталась
одна гулянка…” С.Єсєніна, “Реквієм”
А.Ахматової).
Борис Іванюк

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.