Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ДІАЛЕКТИЗМ

ДІАЛЕКТИЗМ — слово або словосполучення
з діалекту, яке вживається в літ. мові, зокрема в
худож. тексті. Різновидом Д. є провінціалізм –
слово або вислів, шо властиві говірці певного
міста.
Генетично Д. можуть бути: архаїзмами —
давн. словами та словосполученнями, шо зникли
в унормованій мові, але збереглися в діалекті;
варваризмами — русизмами, полонізмами,
герм анізм ам и, румунізмами тошо,
етнограф ізмами — специфічними словами та
виразами, шо властиві для території
(етнографізми часто є водночас варваризмами).
Найхарактернішими є лексичні Д., напр., зх.-укр.:
газда (господар), газдувати (господарювати),
бараболя, бульба, мандибурка (картопля),
навправці (навпростець). Розрізняють також Д.
фонетичні: жмит (жмут), Буковена, одинайиять.
акцентологічні: Тараса, Марка, словотворчі,
словозмінні, семантичні – однакові слова мають
різне значення в Д. та літ. мові: фразеологічні Ь.
мають синоніми в літ. мові. Це не стосується
етнографічних Д., шо позначають характерні для
даної території поняття, предмети, явища природи
(смерека, полонина, плай), господарства (гражда,
колиба), одягу (кресаня, кептар), побуту (табівка,
бартка), нар. культури (співанка, примівка,
флояра).
Д. є важливим резервом збагачення літ. мови.
Через іст. обставини в розвитку укр. літ. мови
значення Д. дуже вел. й своєрідне на різних іст.
етапах. На стадії формування літ. мови межа з
діалектами була недосить відчутна: полтавські
Д. в ].Котляревського, П.Гулака-Артемовського,
П.Мирного, харківські в Г.Квітки-Основ’яненка,
київські в Т.Шевченка (напр., ненатля – неситість:
“Ось слухай же, що роблять заздрощі на світі і
ненатля голодная”, перетика – смуга дерев або
кушів, шо відмежовує ділянки землі: ‘У перетику
ходила по горіхи”), у І.Нечуя-Левииького (напр.,
“Потім викопали кабицю, чи піч, для казана з
смолою, котрою мазали мережі “, “Ти ні до якої
роботи не здатний, а здатний тільки файдою
когось приганять” (файла — батіг), чернігівські в
П.Куліша. З 2-ої пол. XIX ст. до 1-ої третини XX
ст. літ. мова унормовується на основі середньо-
наддніпрянського Д. Ці норми лише поволі
визнавалися на Зх. Україні (М.Шашкевич,
Ю.Федькович, І.Франко та ін.). Певною мірою
це пояснюється тим, що письменники переважно
відображували нар. життя та реальну мову
населення Карпат і Прикарпаття. В деяких
авторів Д. вживаються так рясно, шо це утруднює
сприйняття їхніх тв.: напр., у т. зв. Покутської
трійці: В.Стефаника. М.Черемшини,
Т.Мартовича. Виваженіше використання Д. у
прозі Франка: більше в мові дійових осіб, менше
в автор, мові. Окр. Д. зустрічаються й у новітніх
письменників (напр,, чернігівські Д, в П.Тичини),
У багатьох випадках важко вирішувати, чи
вживання Д. є неусвідомденим як відбиття
рідного письменникові діалекту, або
усвідомленим як прагнення адекватно
відобразити реальне життя й побут, отже, мову
персонажів.
Можна чітко виділити кілька функцій
умисного вживання Д.:
1) створення місцевого колориту. Так рясно
наситив гуцульськими Д, М.Коцюбинський повість
“Тіні забутих предків”: дробета, кой, лудінє, плай,
черлена хустка гошо;
2) мов. характеристика персонажів;
3) сатира: напр., І.Некрашевич (1742-96) —
пн. Д.. Котляревський — полтавські Д., Остап
Вишня — слобожанські Д.
Пі функції можуть поєднуватися.
У теорії та практиці художнього перекладу
знаходження відповідників відтворюваним Д.
першотв. є дуже складним і важливим завданням.
Анатолій Волков

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.