Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ДРАМА АБСУРДУ

ДРАМА АБСУРДУ (театр ’абсурду,
антидрама, театр парадоксу) — жанр, течія в
модернізмі, яка сформувалася у Франції в 50-
60 рр. та вплину/та певною мірою на розвиток
європ. та амер. драматургії 2-ої пол. XX ст.
Основним світоглядним принципом Д.а. є
поняття “абсурду”, тобто споконвічне
протистояння людини та навколишнього,
особистості та сусп-ва, індивідуальності та
натовпу; відсутність у світі логічних, причиново-
наслідкових зв’язків та, як вислід, трагічність,
розгубленність, покинутість, відчуженість
людської особистості. В філос. аспекті Д.а.
значною мірою базується на окр. положеннях
філос. доктрин С.К’єркегора, З.Фройда,
М.Гайдеггера, Ж.П.Сартра, А.Камю.
Найяскравішими представниками Д.а, були
Е.Йонеско, С.Беккет. Ж ,Ж ене, А.Адамов
(Франція); Ф.Аррабаль (Іспанія); Д.Буццаті,
Е.д’Ерріко (Італія); Х.Пінтер. Н.Сімпсон (Англія):
С.І.Віткевич (Віткаци), С.Мрожек (Польша).
В рос. драматургії абсурдистами були оберіути
Д.Хармс ( “Єлизавета Бам”) та О.Введенський
(“Ялинка у Іванових”), стилістика Д.а. притаманна
п’єсам А.Платонова “Біси” та Євг.Харітонова
“Дзинь”.
“Класичними”,всесвітньо відомими п’єсами
Д.а. стали “Лиса співачка”. “Носороги”, “Стільці”
Йонеско; “Очікуючи Годо”, “Шасливі дні”
Беккета; “Балкон” та “Служниці” Жене;
“Пародія” Адамова; “Танго” Мрожека; “Шевці”
Віткевича.
В укр. л-рі XX ст. Д.а. представлена п’єсами
І.Костецького “Спокуси несвятого Антона”,
‘Близнята ше зустрінуться”, “Дійство про велику
людину”. До Д.а. належать і п’єси репрезентантів
т. зв. нов. хвилі: В.Діброви — “Короткий курс”,
“Двадцять такий-то з’їзд” і О.Лишеги “Друже Лі
Бо, брате Ду Фу”.
Ест. програма Д.а. базується на відмові віл
традицій клас, драматургії та намаганні створити
принципово нов. театр. Теоретик Л.а. М.Есслін
підкреслював, що Д.а. — це чинник створення
“нов. мови, нов. ідей, нов. життєвої філософії
… цілого зх. світу”. Однак, по суті справи, Д.а.
протистоїть трал, соц.-психол. драмі кін. XIX —
XX ст. та багато чого бере з попередніх етапів
розвитку драматургії та мист-ва взагалі. Його
джерела знаходяться в ант. міфології та драмі,
сер-віч. ф арсах та театрі маріонеток, італ.
комедії масок та япон. умовній драмі, в алегоріях
Данте та словесних іграх Ф .Рабле, у фант.-
буффонадних елементах театру В.Шекспіра
(“Макбет” Йонеско), у гротесках Дж.Свіфта та
Ж.Б.Мольєра, фантасмагоріях Е.Т.А.Гофмана
тощо. Безпосередніми попередниками Д.а. слід
визнати буффонадну п’єсу “Король Юбю” (1896)
А.Жаррі. сюрреаліст, драму Г.Аполлінера “Сосці
Тірезія” (1917), певною мірою символістський
театр М.Метерлінка, окр. елементи драматургії
Г.Ібсена й А,Чехова та, особливо, драматургійну
теорію А.Арто.
У своїх п’єсах автори Д.а. намагаються
показати безпорадність логічного, раціонального
мислення суч. людини, повну нездатність
зрозуміти навколишній світ, інтегральну
невпорядкованість у житті, умовність,
двозначність людського спілкування та, врешті-
решт, заг. неможливість адекватного розуміння
людини людиною за допомогою мови (“Марення
удвох” Йонеско). Мотиви розпаду, вбивства,
смерті, які присутні майже в кожній п’єсі Д.а.,
символізують фатальну приреченість людини в
цьому світі.
За висловом Жаррі, головне завдання мист-
ва — викликати здивування. Драматургійні засоби
та сценічна техніка п’єси Д.а. дійсно вражають
глядача. Це, перш за все, цілковите ігнорування
клас, єдностей: місця, часу та дії. Місце дії
переважно невизначене або універсальне (так в
п’єсі Беккета “Очікуючи Годо” дія розгортається
на дорозі, якою персонажі йдуть та водночас
залишаються на місці). Час. буває, йде в
зворотньому напрямку (“Лиса співачка” Йонеско).
Дія як така часто взагалі відсутня, або ж вона
ілюзорна (“Стільці” Йонеско). Йонеско взагалі
стверджував: “На сцені нічого не повинно
відбуватися”. Драматурги всіляко підкреслюють
невпорядкованість людини в світі (постійно тісні
черевики персонажа “Очікуючи Годо ”; героїня
“Щасливих днів” Беккета, яка поступово
занурюється у пісок тощо). Навіть заголовки п’єс
часто не мають ніякого відношення до їх змісту
(“Лиса співачка”).
Гол. сценічні елементи трад. п’єси (конфлікт,
інтрига, діалог) підмінюються алогічними діями
персонажів, роз’єднаними незрозумілими мо­
нологами, грою слів, каламбурами, цілковитою
неузгодженістю реплік, тобто тим, що Йонеско
називав “мов. революцією”. Поняття “характер”
взагалі відсутнє, персонажі радше нагадують
маріонеток. Інакше кажучи, весь антураж п’єси
націлений на відтворення відчуття абсурду.
Все це не означає відсутності глибинного
сенсу в п’єсах Д.а. За допомогою комізму,
гротеску, одивнення, матеріалізованої
метафори, пози, погляду, умовчання, міміки,
інтонації, каламбуру, парадоксу авторам п’єс Д.а,
вдається поставити і так чи інакше вирішити
найважливіші проблеми суч. буття людини.
Певна аморфність та статичність п’єс Д.а., їх
багатозначність та відкритість дають змогу для
оригінальних режисерських рішень та
різноманітності тлумачень. Так, напр., франц.
режисер Ж .-Л.Барро надав п’єсі Йонеско
“Носороги” явно антифашистського сенсу. Взагалі,
глобальна абсурдність п’єс Д.а. може трактуватись
і як вселюдський міф, і як конкретна сатира на
мішанина-філістера. В залежності від сой.-ест.
орієнтації критика, творчість драматургів-
абсурдистів оцінювалась у найширшому діапазоні:
від елітарно-декадентського видовища дія снобів
до відкриття в них гострого соц. критицизму.
Пік розквіту Д.а. пережила у 1950-60 pp. та
лишається зараз цікавою сторінкою у розвитку
світ, театр, мист-ва. Д.а. не сходять з театр,
підмостків і в наш час, а деякі персонажі та
поняття увійшли до інтелектуального лексикону
сучасності. На теренах післярадянського
простору п’єси Д.а. стали відкриттям у 1980-90
pp., оскільки були заборонені при комуністичному
режимі: постановки “Служниць” Жене
Р.Віктюком у Москві та “Очікуючи Годо” Беккета
С.Проскурнйо у Києві. Відомим дослідником Д.а.
в Україні є Т.Якимович.
Ю рій Попов

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.