Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ в літературі (від
пізньолат. ехі$ІепИо — існування) — 1) течія, шо
найбільш чітко виявилася у Франції в 30-50-і рр.,
а також певною мірою в ін. країнах Зх. Європи
та США, світоглядною основою якої с Е. філос.,
(представлений, як традиційно вважається,
іменами К. Ясперса, М. Гайдеггера та ін.), шо
сформувався після 1-ї світ, війни за часів
глобальної кризи лібералізму та раціоналізму.
Серед попередників Е. (або філософії
існування) — Б. Паскаль, С. К’єркергор, М. де
Унамуно, Ф.Достоєвський, Ф.Ніцше; також
помітним є вплив на Е. філософії життя та
феноменології Е. Гуссерля.
Ні як філос., ні як літ. течія Е. не становить
єдиної системи. Розрізняють Е. рел. (К. Ясперс,
Г. Марсель, Л.Шестов, М.Бердяев, М. Бубер) та
атеїстичний (Ж.П.Сартр, А.Камю, М. Мерло-
Понті, Гайлеггер). Спільною рисою більшості
екзистенціалістів можна назвати намагання
відкрити, пояснити буття через призму особистого
існування (екзистенції), до чого прагнув ше данець
К’єркегор (1813-1855), який вважав себе
скоріше поетом, ніж філософом, і протиставляв
інтимний досвід окр. людини інтелектуальному
“гегелівському” пізнанню. Екзистенція, тобто
людське існування, дане безпосередньо, на думку
екзистенціалістів, не може бути пізнана наук,
раціональними засобами. Звідси та особлива роль
мист-ва, яке Ф.Ніцше, А. Бергсон, М.Гайдеггер,
К.Ясперс вважали не тільки найважливішою
формою пізнання сокровенних світ, таємниць за
допомогою інтуїтивних прозрінь, але й спокутою
за існування самого світу. К. Ясперс утверджу­
вав значення негативних емоцій для худож.
пізнання екзистенції, вважаючи страх, відчай,
самотність, почуття вини двигунами духов, життя
і худож. творчості.
Е. характеризує заг. стан особистості як
відчуження від сусп-ва, історії, уярмлення її
колективними формами життя, примусовими
стандартами незалежно від соц. устрою. Т.ч.
визначається абсурдність людського існування,
яка, за Сартром, перш за все є “розладом між
людською жадобою поєднання зі світом і
нездоланним дуалізмом розуму й природи, між
пориванням людини до вічного і кінечністю її
існування” (“Пояснення до “Стороннього”, 1943).
На основі цього розладу виникає ідея
трансцендування, виходу за свої межі. Але різні
представники Е. трактують поняття
трансцендентного по-різному: для рел.
екзистенціалістів трансцендентне — це Бог, для
Сартра — Нішо, Камю взагалі називає розмови
про трансцендентність “грою з вел. предметами”.
Залежно віл трактування трансценденції
вирішувалась і основна проблема Е. — проблема
людської свободи. Марсель та Ясперс вбачали
свободу в прориві до Бога; для Сартра свобода
— заперечення стосовно буття: оскільки немає
ані Бога, ані т.зв. “людської природи”, то кожна
людина сама повинна “проектувати”, вибирати
себе, не керуючись нічим, окрім власної
суб’єктивності. Але всі екзистенціалісти
відкидали як просвітницьку раціоналістичну
традицію, шо зводила свободу до пізнання
необхідності, так і натуралістичну, де свобода
розумілась як розкриття природних задатків
людини. Згідно з Е. свободу слід розуміти
винятково виходячи з екзистенції.
Створення на основі філософії Е. літ. течії
пов’язане в першу чергу з творчістю Сартра
(1905-1980) та Камю (1913-1960), які окрім
філос. праць (“Буття і ніщо”, “Екзистенціалізм —
це гуманізм”, “Критика діалектичного розуму”
Сартра; “Міф про Сізіфа”, “Людина, шо бунтує”
Камю) втілювали основні ідеї Е. в худож. тв. Літ.
оформленими маніфестами Е. можна назвати
роман Сартра “Нудота” (1938) та повість Камю
“Сторонній” (1942), хоча пізніше погляди цих
двох письменників (перш за все соц.-політ.) різко
розійдуться, і Камю навіть буде заперечувати свою
причетність до Е., замінивши “філософію абсурду”
“філософією бунту”. Помітну ролю в становленні
франц. Е. відіграла також С. де Бовуар (“Гостя”,
“Чужа кров”, “Мандарини” та ін.).
У зв’язку з тим, шо неможливо чітко
окреслити межі літ. Е., неможливим є і
визначення всіх особливостей його поетики.
Серед найпоширеніших характерних рис слід
назвати досить пряме вираження автор,
світоглядної концепції, застосування типу оповіді
від першої особи, який дає сплав споглядаючого
і споглядуваного. При цьому, як правило,
витримується атмосфера суворої стриманості, що,
зокрема, пояснюється усвідомленням
екзистенціалістами величезної відповідальності
за кожне сказане слово. Досить часто автор,
свідомість якого вважається “кузнею міфів”,
створює стиліз модель дійсності, притчу (“Мухи”
Сартра, “Чума” Камю, “Володар Мух” В. Голдінга,
“Жінка в пісках” Кобо Абе та ін.). Тяжіння до
трансіст. притчевості не в останню чергу
пов’язане з вкрай негативним ставленням
екзистенціалістів до самої світ, історії, яка
сприймається ними як втілення абсурду на Землі.
В 50-60-і рр. Е. як літ. течія майже повністю
вичерпується, але продовжує “пульсувати” в
філософії, публіцистиці, а також в таких явищах,
як драма абсурду, “новий ромаи” та ін.
2) Крім власне Е., в л-рі різних країн та епох
існує стійка тенденція відтворення й аналізу
відчуження особистості та постановки і спроб
вирішення екзистенційних проблем, в тому числі
й основного, за словами Камю, питання
філософії: “чи варте життя того, щоб його
прожити?”. В найширшому розумінні підгрунтям
філософії та л-ри Е. можна вважати кн. Йова,
Екклезіаста, сократичний принцип пізнання
самого себе, гностицизм, стоїцизм та ін.
Щодо XX ст., то мотиви Е. в Європі
розроблялися перш за все в тв. австро-нім. та
франц. письменників (Ф.Кафка, Р.М.Рільке,
Р. Музіль, Т.Манн, Е.М. Ремарк, А.Дьоблін,
Г.Е.Носсак, Г.Бьолль; А.Мальро, А.Жід,
Ф.Моріак, Ж.Ануй, Ж .Ж ене, М.Бютор,
Е.Ионеско та ін.).
Дуже близькою до європ. Е. (хоча, як правило,
не настільки філософічною) виявилася творчість
вел. кількості амер. письменників. Популярність
Е. в США цілком закономірна, враховуючи трад.
інтерес амер. л-ри до “людини, шо сама себе
зробила”. Тією чи ін. мірою екзистенціалістськи-
ми можуть вважатися такі автори, як Ю. О’Ніл,
Ф.С. Фіцджеральл, Т.С. Еліот, Дж. Дос Пассос,
Г.Міллер, В.Стайрон, Дж. Д.Селінджер та багато
ін. Постановка типових для Е. проблем
зустрічається також у Т. Вулфа, В. Фолкнера,
Е. Гемінгвея.
Проблематичним залишається питання про
розвиток Е. на слов’ян, грунті. З відомих соц,-
політ. причин Е. як цілісна течія тут не
сформувався. З ін. боку, як вірно зазначали зх.
екзистенціалісти, їх тв. є транснаи. та трансіст., а
отже Й письменників, світоглядно близьких до Е.
можна знайти в л-рі будь-якого регіону. У
вказаному контексті, окрім добре знаних на Зх.
Ф. Достоєвського, Д. Шестова та М. Бердяева,
слід назвати таких, на перший погляд зовсім
різних, представників Росії, як М. Лєрмонтов,
І. Киреєвський, В. Розанов, М.Лосський,
В. Шаламов, Ю. Домбровський. В. Маканін та ін.
Мотиви Е. помітні у тв. поль. письменників
Є.Бандровського, М.Хороманського, С. Дигата,
М. Гласко. У серб, л-рі настрої відчуження,
абсурдності життя відбили поети В.Поп,
М.Павлович, І.Ламич, В.Лукич, шо спиралися на
традиції Еліота. У Хорватії Е. вплинув на
A.Шоляна, І.Сламнича. Екзистенціалістом європ
масштабу можна назвати чес. письменника
М. Кундеру.В Україні по суті екзистенціалістський
ілеал (автономне проживання особистості у
ворожому світі, орієнтоване на результати
самопізнання) здійснив ще Г. Сковорода. На думку
окр. дослідників, близькі до Е. ідеї можна знайти
у тв. Лесі Українки, В. Винниченка, М. Куліша,
B.Підмогильного, І.Костецького, В.Домонтовича
та ін.
Олександр Бойчеяко

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.