Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ЕПІГРАМА

ЕПІГРАМА (грец. ерідгатта — напис) —
жанр поезії сатир, характеру, короткий за обсягом
і дотепний, дошкульний за змістом. В ант. поезії
— спочатку напис на будівлях і культових
спорудах, витворах мист-ва, жертовних дарах,
надгробках з метою пояснення їх значення. Е.
розвинулась з коротких вірш, сентенцій, що
зустрічаються у фольклорі багатьох народів.
Виникла паралельно з жанром елегії, її хоча й
значно стисліша від неї (2-8 віршів). З кін. VI ст.
до н. е. виділяється в самостійний жанр.
Родоначальником Е. вважається Симонід
Кеоський (V ст. до н. є.), автор багатьох написів
на могилах полеглих у греко-перс. війні:
Перекажи, подорожній, лакедемониям, ш о вкупі
мертві ми тут лежимо, вірні їм даним словам.
(пер. А.Білецького).
До Е. зверталися Архілох, Платон. Розквіт
жанру припадає на гелленістичну добу
(александрійські поети, Каллімах, Леонід
Тарентський, Асклепіад Самоський та ін.). В цей
час формувалися дві поет, школи Е.:
пелопонеська, якій була притаманна словесна
перевантаженість, декоративність, і
алексанлрійсько-іонічна, для якої була
характерна природність і прозорість мови. Перша
антологія грец. Е. була укладена в І ст. до н.е.
Мелеагром з Гадари і пізніше багатократно
доповнювалась (“Грецька”, або “Палатинська
антологія” в 16 кн., де Е. були покласифіковані
за тематичними групами: христ., любовні,
посвятні, описові, застільні, сатир, тошо). Вона
містила понад 3500 Е. різних авторів. У давн-
рим. л-рі Е. писали Енній, Катулл, Пакувій, які
запозичили цей жанр в александрійських поетів.
Найвидатнішим майстром Е. був Марціал, що
цілковито присвятив себе даному жанрові (15
кн, E.). Він першим зосередив увагу гол.чином на
сатир, моментах, внаслідок чого була закладена
традиція Е. як вірша з викривальним змістом. В
христ. добу Е. поширилися з IV ст. н.е., переважно
як надгробні й присвячені мученикам написи.
Видатними авторами христ. Е. були Григорій
Назіанзін, Авзоній, Дамасій, Прудениій, Луксорій,
Венанцій Фортунат.
Новий сплеск зацікавлення до Е.
спостерігається за доби Відродження. Культивує
Е. лат. гуманістична поезія, пов’язана з рецепцією
античності, її розробляють представники
народжуваного класицизму, де вона в
основному використовується як засіб літ.
полеміки. В Італії Е. оживає в творчості
Я.Саннадзаро, у Франції — у К.Маро, Ф.Малерба,
Н.Буало, Ж. де Лафонтена, Е.Паск’є, в Англії —
у Дж.Оуена, в Німеччині — у Ф.Меланхтона, в
Польші — у З.Морштина. Найхарактерніші риси
Е. — лаконізм, дотепність, антиномічність,
парадоксальність і несподіваність — суголосні
худож.-естет. принципам бароко, В нім. л-рі XVII
ст., окрім започаткованої “Грецькою антологією”
та рим. зразками трад. форми, Е. розвивається
також як специфічний жанр, різновид Sinngedicht
(Denkspruch), шо втілює квінтесенцію життєвої
мудрості і містить критику сусп. процесів та
людських вад. Основними представниками Е.
цього періоду були М.Опіц, П.Флемінґ, Анґелюс
Сілезіус (“Херувимський паломник”), Ф.Логау,
Хр.Верніке.
В епоху Просвітництва Е. як одна з
улюблених форм гострого, дотепного,
лаконічного вірша широко використовується для
засудження сусп.-політ. явиш і викриття
моральних пороків, модних дурошів, а також в
літ. суперечках. Г.Е.Лессінг в “Розсіяних
зауваженнях про Е.” (1771) дає їй теор.
обгрунтування в дусі Марціала, виділяючи дві
основні умови, за яких вона себе реалізує:
очікування (напружене збудження) і розрядка
(парадоксальний фінал). Інакше тлумачить її
Й.Г.Гердер. Виходячи з традиції “Грецької
антології”, він пропонує значно ширше тематичне
коло E., наголошуючи на вартісному змістові
(“Про грецьку E.”, 1787). Приблизно в цей час
формулює свої вимоги до Е. в “Епістолі про
віршування” рос. поет О.Сумароков:
Рассмотрим свойства мы и силу эпиграмм:
Они тогда живут красой своей богаты,
Когда сочинены остры и угловаты;
Быть должны коротки, и сила их вся втом,
Чтоб нечто вымолвить с издевкою о ком.
Саме в епоху Просвітництва остаточно
формуються теор. підвалини Е. як жанру: вона
відзначається двочленною архітектонікою і
будується на основі логічного парадоксу, котрий
полягає у невідповідності експозиції дотепній
кінцівці (розв’язці) — пуантові, тобто, за
Лессінґом, “сподівання”, яке випливає з автор,
повідомлення, оповіді, коментаря чи риторичного
запитання і “несподіванки” — парадоксального
завершення, шо нерідко містить висновок,
протилежний очікуваному. У Франції Е. в такому
дусі писали Вольтер, Ж.Ж.Руссо, Е.Лебрен,
А.Пірон; в Англії — А.Поуп, В.Браун, В.С.Лендор,
Г.Й.П.Беллок; у Шотландії — Р.Бьорнс, в Австрії
— Ф.Грільпарцер; у Німеччині — Ф.Клопшток,
Й.Г.Гердер, Е.Кестнер, Лессінг, Й.В.Гьоте,
Ф.Шіллер, Г.Клейст, А. фон Платен; у Польші —
К.Яніцький, Я.Кохановський, В.Потоиький,
С.Трембецький, Т.К.Венгєрський, Ф.Заблоиький,
A.Міцкевич, Ю.Словацький, Ц.Норвід; у Чехії —
Я.Коллар, К.Гавлічек-Боровський; в Росії —
Сумароков, М.Херасков, І.Хемніцер, Г.Державін,
І.Дмитрієв, О.Пушкін, П.Вяземський, Д.Минаєв,
Ф.Тютчев та ін. Близькі до жанру Е. “Ксенії”
Й.В.Гьоте і Ф.Шіллера, в яких два поети,
використовуючи форму дистиха, давали оцінку
подіям сусп і приватного життя. Приблизно з сер.
XIX ст. Е. як жанр поступово згортається. У XX
ст. трапляються лише спорадичні звертання до
неї, напр, у Е.Паунда, Хр.Моргенштерна,
Е.Кестнера, Й.Р.Бехера, Р.Десноса,
К.І.Галчиньського, С.Ю.Лєца, С.Маршака
(“Ліричні епіграми”), О.Архангельського та ін.
В Україні Е. відома вже в давн. л-рі, шо
творилася лат. мовою і запозичила даний жанр з
гуманістичної поезії Сер-віччя та Відродження. В
XVI-XVIH ст. своє перо в епіграматичній
майстерності відточували Павло Русин, Георгій
Тичинський, Іван Туробінський, Герасим
Смотрицький, Андрій Римша, Кирило
Транквіліон-Ставровецький, Іван Величковський,
Іоан Максимович та багато ін. поетів. Теор. засади
Е. розроблялися в стінах Києво-Могилянської
академії, вони знайшли відображення і в давніх
укр. піїтиках, напр., у М.Довгалевського; Т. ч. було
вироблено систему жанр, різнов. Е., як от:
геральдична Е. (“на герб…”, “на клейнод”…),
дедикаиійна (посвятна) Е. (‘‘Епіграми із Джона
Овена” І.Величковського), величальна Е.
(“Епіграма на граматику” Лаврентія Зизанія,
“Епіграма на книгу” І.Ужевича), Е.-епітафія
(анонімна Е. “Про смерть Петра Могили”) та ін. В
нов. укр. л-рі авторами Е. є П.Куліш, І.Франко,
B.Самійленко, О.Олесь, В.Поліщук, В.Еллан-
Блакитний, С.Воскрекасенко, Ю.Кругляк,
П.Ребро, В.Симоненко, А.Коиюбинський,
П.Осадчук та ін.
П ет ро Рихло

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.