Лексикон загального та порівняльного літературознавства

КАЗКА

КАЗКА (англ. folktales, ф р. contes, нім.
Mдrchen) — переважний жанр фольклор, епосу
багатьох народів світу. Його домінуюче положення
пояснюється високорозвиненими оповідними
традиціями, які формувались протягом тисячоліть.
Можна вважати незаперечними аргументи на
користь умовиводів про міфоритуальні витоки К.
як такої — принаймі, європ. етносів. Тому, попри
всі ін. відомі визначення, К. слід вважати особливий
тип оповідань, у яких конструктивну ролю при
творенні змісту, структури, семантики, поетики,
особливостей худож. вимислу відіграли
міфоритуальні інтелектуальні надбання. Сягаючи
своїми джерелами смислових структур сакральної
міфол. свідомості, К. виокремилась у фольклор,
жанр у системі перехідного (від міфопоет. до
понятійного) типу мислення. В процесі формування
К. перегруповувались міфоритуальні структури,
відбувались радикальні зміни у сфері семантики і
змісту цих структур — у кожному казковому сюжеті
своєрідно. Функціонуючи у просторі і часі іст. доби,
пройшовши етап десакралізаиії і отримавши нов.
(видозмінений) зміст і естет, властивості, К. стала
вагомим чинником нар. світосприйняття, ціннісних
і онтологічних орієнтирів, моралі, нац.
самоусвідомлення. Соц. функція K., якшо
врахувати її міфол. генезу, трансформувалась від
сакральної і, можливо, езотеричної, через ступінь
магічного спрямування на сили природи, до суто
худож., де її колишні магічні інтенції набули
“закону” соц.-філос. оптимізму (перемоги “добра”
над “злом”).
У сх-слов’ян. науці термін К. як синонімічний
терміну “байка” вперше вживається наприкінці XVI
ст. у “Грамматике словенской” (1596) Лаврентієм
Зізанієм. З XVI ст. відомі окр. сюжети сх.-слов’ян.
K., шо розповсюджувались у рукописах, пізніше, з
2-ої пол. XVIII ст., почали з’являтись друковані
тексти і зб.
Сх-слов’ян. наук, казкознавство започаткувало
дефініцію К., яку навів у “Словаре древней и новой
поэзии” [Спб., Ч. III, 1821] М.Остолопов: “Сказка.
Fabula ficta, commentitia (повинно бути commenticia
— Ф.Є.) narratio. — Сказка есть повествование
вымышленного происшествия. Оно может быть в
стихах и в прозе”. Наведене визначення актуалізує
вигадку, вимисел як домінантну сф еру казк.
нараиії. Наступні експлікації поняття К. так чи
інакше враховували вигадку, надаючи їй статусу
одного із жанротвірних чинників. Дефініція К.
Остолопова зіграла суттєву ролю у формуванні
дескриптивного аспекту фольклористики.
Нарис І.Срєзнєвського, присвячений оглядові
жанрів укр. фольклору (1834), дозволив зробити
рішучий крок у напрямку віддиференціювання нар.
К. від її літ. “двійника”. З праць Ф.Буслаєва,
0.Афанасьєва розпочалось порівн. вивчення К.
Виділення О.Веселовським мотиву як
формотвірного складника сюжету дозволяло
вивчити К. як у синтагматичному плані, так і в плані
парадигматичного розчленування складників.
Безпосередньо розвиваючи ідеї Веселовського,
Р.Волков створив структурно-синтагматичну,
інваріантну, модель кількох сюжетів спорідненої
теми (“про невинно гнаних”). В.П ропп,
полемізуючи з “атомарною” концепцією сюжету
Веселовського, запропонував структурно-
семантичну формулу динамічних функцій (вчинків)
типологізованих дійових осіб, релевантну, за його
твердженнями, фантастичній К. взагалі.
Поєднуючи функціональний і мотивний принципи
аналізу матеріалу, Пропп згодом дійшов висновку
про етнографічний субстрат фант. К. — ритуал
посвячення, або ініціальний.
Ідеї Проппа послугували методологічною
основою для розвитку етнографічного напрямку
у суч. сх-слов’ян. фольклористиці (Б.Путілов та ін.).
Слід зазначити, шо К. у першу чергу привертала
увагу вчених при спробах пояснення міфол.
джерел вербального фольклор, мист-ва (див.
представників міфол. напрямку Я.Грімма, А.Куна,
М.Мюллера, Ф.Буслаєва, О.А фанасьєва,
К.Я.Ербена, О.Потебні).
Зусиллями науковиів-міфологів, представників
антропологічної школи (Е.Ланґ, Дж.Фрезер) та
міграційної школи (Т.Бенфей, Веселовський)
наближається до розв’язання фундаментальна
проблема казкознавства — проблема подібності
або навіть тотожності сюжетів світ, казкового
епосу. На сьогодні це явище пояснюється
ізоморфністю смислових комплексів (міфів,
магічних та ритуальних дійств тошо), властивих
сусп. свідомості всіх архаїчних етносів.
Міфоритуальний ізоморфізм ментальних структур
зумовлює їх подібність і на вищому щаблі худож.-
пізнавального мислення — на рівні фольклор,
творчості. Нов. етап у порівн. казкознавстві
започаткували нім. дослідник сер-віч.
напівфольклор. тв. Й.Больте та чес. фольклорист
1.Полівка “Примітками до “Дитячих і домашніх
казок” бр. Грімм” (1913-32). Це видання містить
три об ’ємних томи порівн. огляду слов’ян, зх –
європ. та позаєвроп. К. і два томи історії К. народів
світу. Паралельно розгорталася діяльність
географічно-іст., або фінської школи. Ця школа
пояснювала подібності генетичного характеру, шо
ускладнюються активним міжнар. взаємоза-
позиченням казк. сюжетів у іст. часи. Принципове
значення для розв’язання проблеми подібності
інонац. сюжетів мали показчики сюжетних типів,
створені за системою фін. компаративіста
A.А.Аарне, рос. дослідником М.Андреєвим,
групою сх-слов’ян. вчених Л.Барагом, білор.
К.Кабашніковим, М.Новіковим і І.Березовським,
поль. Ю.Кшижановським, болг. В.Кашпаріковою
та ін.).
Вагомим є наук, доробок укр. казкознавців. На
царині збирання і виярукування плідно працювали
О.Бодянський, П.Куліш, Б.Грінченко,
П.Чубинський, І.Верхратський, В Гнатюк,
П.Лінтур, М.Гиряк, М.Мушинка; казки Поділля,
зібрані у сер. минулого ст. О.Димінським і видані
1928 М.Левченком, за кількістю сюжетів і
принципами ‘іх фіксації на час запису не мали
аналогів. Широкий спектр теор. питань (К. як
феномен нац. культури, проблема генези й
специфіки жанру, особливості поетики і стилістики)
вирішувався в працях І.Срєзнєвського,
М.Костомарова, О.Потебні, М.Драгоманова,
П.Жигеиького, М.Сумдава, І.Франка, В.Гнатжжа,
М.Грушевського. М.Дашкевича, С.Савченка,
Р.Волкова, Левченка, Г.Сухобрус, І.Березовського,
B.Ю звенко, Л Дунаєвської, О .Бріциної,
В.Шабліовського та ін.
Після тривалих дискусій відносно жанр,
сутності К. та її внутр. диференціації казковий епос
прийнято розподіляти на три умовні жанр,
різновиди (групи): казки про тварин, чарівні
(фант.) казки та побутові казки. К. про тварин
довгий час уважалися чи не найархаїчнішими.
Проте розглядати жанр, різновиди в діахронічному
аспекті немає сенсу, оскільки К., як уже
зазначалось, є результатом понятійного пере­
осмислення давн. міфоритуальних надбань, і К. про
; зарин не становлять виключення: вони
функціонують у системі засобів фольклор, мист-
ва. У формуванні К. про тварин суттєву роль
відіграли тотемістичні вірування, за якими людські
спільноти вважалися нашадками тієї чи ін. тварини
— обожненого покровителя і родоначальника
спільноти. Людина певної тотемістичної фратрії
могла називати себе ім’ям тотема. Отже, вірогідно,
що -за казк. тваринами приховуються люди, їх
стосунки і вчинки. Проте більшість сюжетів
відбивають заг. шанобливе ставлення людини до
тваринного світу, який нею одухотворювався і
обожнювався. Саме цим пояснюється надзвичайна
різноманітність та “регламентованість” у взаєминах
людей і тварин, з од. боку, і тварин між собою, з
ін. Особливу групу К. складають сюжети про звірів-
хитрунів, т. зв. трікстерів. К. такого типу набули
значного розповсюдження у народів Африки, Азії
та Америки і менше властиві європ. творчості.
Разом з тим у слов’ян активно побутують сюжети
про хитру лисичку, птахів, шо можуть жорстоко
поглузувати з чоловіка, який завдав школу
пташенятам і а ін. За міркуваннями науковців, К.
про звірів-хитрунів зооморфними засобами
відтворюють найархаїчніші психол. процеси самої
людини. Частина К. про тварин виокремлюється
на підставі усталеної композиції — це кумулятивні
казки типу “Рукавичка”. Тваринний епос
надзвичайно різнобарвний за худож.
особливостями та сюжетними типами. У слов’ян,
фольклорі укр. К. п ро тварин є найбільш
презентативними.
Чарівні (фант.) К. становлять виразний жанр,
різновид фольклор, епосу, і його відносна цілісність
зумовлюється естетизацією фантастичного.
Останнє є метаморфованим вираженням міфол.
ментальності — на її грунті буйно розквітли суто
фольклор, особливості твор. мислення.
Характеризуючись довершеністю худож. змісту і
поетики, фант. К. найбільшою мірою зберегла
особливості міфол. світосприйняття. Крізь зовн.
вербальний шар тексту, розмаїту систему образів-
персонажів і захоплюючу чарівність їх вчинків,
стрімкий, майже детективний перебіг подій з
неодмінною перемогою добрих сил виразно
проступає потужне інтелектуальне міфол.
підгрунтя. Майже всі чарівні дерева, гори та
“драбини до небес” К. уособлюють універсальну
міфол. концепцію всесвіту — “древо світове’1; ш
ж модель всесвіту є детермінантом усіх фольклор.,
насамперед казк., потроєнь — як на рівні
глибинної семантики (три вчинки героя тошо), так
і стилістики К. Обожнювання птахів (пари птахів)
з наданням їм сонячної символіки приводить до
появи казкової “птиці-вогневиаі”.
Зооантропоморфні герої К. (Іван-ведмежий син,
Іван-сученко), поєднання або почленування
персонажа — ие не шо ін., як видозмінені форми
тотемістичних культів та вірувань.
З ’ясування Проппом та ін. ролі ініціальних
ритуалів у заг. будові чарівних К. дозволяє
пояснити і останній поділ світу на “цей” і
“потойбічний”. Так само як неофіт, шо проходить
обряд “посвячення” (ініціальний), тимчасово
“помирає” і “відроджується” у нов. соц. і віковому
статусі з правом вступати в шлюбні стосунки, так і
герой К. потрапляє на “той світ” за чарівними
предметами, а частіше — за судженою. Після
всіляких випробувань він повертається на “цей”
світ і на те ж місце, з якого почався його шлях.
Така “кругова” композиція К. зумовлюється
сонячною “коловоротною” символікою, яка
ускладнює субстратну ініціальну.
Чарівні К. (якшо їх розуміти як сукупність
варіантів сюжету) відзначаються формалізованіою
складників, загальноохоплюючою структу­
рованістю дискурсу. Тому в них може бути виділено
кілька структурних рівнів:
а) мотивно-синтагматичний (Веселовський,
Волков); б) синтагматичний “елементарних
сюжетів” (Б.Кербеліте); в) лінеарний структурно-
функціональний (Пропп); г) компонентний
парадигматико-синтагматичний (Є.Мелетинський);
д) причинно-наслідкових зв’язків “боротьба —
перемога”, які набувають вигляду просторової
“решітки”.
Внутр. структурованості “тексту” (у
семіотичному сенсі) відповідає зовн. етил.: вона
рельєфно проступає у мовленєвих — початкових
(ініціальних), серединних (медіальних) і кінцевих
(фінальних) формулах типу “жили собі дід та баба’’,
“у тридев’ятому царстві, тридесятому государстві”
тощо. Така “прозора” структурно-стратифікаційна
організація дискурсу напрочуд органічно поєд­
нується з високими пізнавальними, філос.,
дидактичними, етич., естет., розважальними та
оповідними функціями чарівних К.
Побутові К., як і фант., зосереджують в собі
чимало ірреального, позалогічного, шо подається,
однак, у формах “реалістичного”, побутового. З
огляду на цей “реалізм” виникнення побутової К.
пов’язувалось із загостренням соц. антагонізмів XVI-
XVII ст. На сьогодні можна вважати доведеним
(праці Ю.Юдіна та ін.) її раннє створення на грунті
міфол. та ритуальних традицій. Побутова К.
відобразила процеси “соціологізації” сусп.
свідомості перехідного — від сусп.-родового до
феодального — періоду. Певна частина усталених
структур міфоритуальної духов. спадщини
залучалась до відтворення сусп. процесів. Тому,
скажімо, за зовн. реалістичністю К. “про ошуканого
біса” (“Балда”) приховуються складні міфоритуальні
уявлення, шо відтворюються наук, реконструкціями.
Поєднання нов. соц. з трал, міфол. часто викликало
ефект ірреального, алогічного, а незрідка й
комічного. За давн. диференціацією “доброго” і
“злого” герої побутових К. розмежовуються на
позитивних і негативних: з од. боку — кмітливі
робітник чи наймит, з ін. — недолугі хазяїн, пан,
піп. Персонажі гранично типізовані й “довершені”;
це ше не стільки персонажі-характери, скільки поет,
втілення сой. сутності певних верств. Проте їх
пізнавальна і cyca роль значна. Напр., казк. робітник
як худож. тип — одне із найвиших досягнень заг-
людської трал, культури, символ і уособлення
перемоги над супротивником. Нар. К. використовує
засоби комізму: висміювання недоліків,
пародіювання, комізму ситуацій і т. ін. Поетизація
та естетизація коміч. у побутовій К. дозволяє
розглядати її як одну із важливих складових частин
нар. “сміхової культури” (за М.Бахтіним).
Феаір Євсєєв

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.