КОМЕДІЯ

КОМЕДІЯ — (грец. komodia від komos —
весела процесія і ode — пісня, лат. comedia). 1.
Вид драм, тв., де життєві явища та характери
зображуються у смішному, кумедному вигляді.
Смішною в людині є невідповідність тому, що
вважається нормою.
Вихідні засади теорії К. було розроблено в ант.
поетиці, зокрема Арістотелем. За ант. поетикою К.
— один із двох видів драми, дихотомічний трагедії
Співвідношення трагедії та К. як високого та
низького видів спираються на протиставлення
системи ДО (диференційних ознак). Дотримування
цих засад забезпечувало чистоту трагедії та К., їх
ідентичність самим собі. Суворе розмежування драм,
видів було чинне в європ. л-рі аж до класицизму
включно. Але в літ.-театр. практиці відбувалася
дифузія трагедійних і комедійних складників у англ.
ренесансній трагедії., напр., у В.Щекспіра, шо
розглядалося Н.Буало або Вольтером як прояв
неосвіченості та поганого смаку. Ця дифузія
посилилася налрикін. ХУІП — на поч. XIX ст., коли
виник третій, “середній” між трагедією та К. вид —
драма у вузькому розумінні слова.
Теорію К. можна поділити на три частини:
1) К. як драм, вид, її диференційні ознаки;
2) структурні типи — комедійні жанри;
3) іст. та най. жанр, різновиди.
Ще Арістотель зазначав, шо К. — відтворення
“порівняно поганого в людині, але вади
відтворюються не в усій повноті”, а як смішне, бо
“смішне — це яка-небудь помилка чи неподобство,
тільки не шкідливе і не згубне”. Сутність К. в показі
суперечності життєвих явиш із сутністю та
призначенням життя. “Як трагедія зосереджує в
тісному колі свосї дії тільки високі поет, моменти і
події героя, так К. зображує переважно прозу
повсякденного життя, її дрібниці та випадковості”
(В.Бєлінський). У К. життя виступає як заперечення
себе самого. Це ніби літ.-сценічне доведення від
супротивного: “життя навпаки” (Ф.Шеллінг). Мета
К. завжди — викривати та виправляти або й
знищувати зло. При цьому позитивні герої можуть
бути активними борцями за добро, можуть бути
пасивними персонажами, можуть бути й відсутні
(М.Гоголь, Й.Л.Караджале, Б.Нушич). У всіх
випадках гол. героєм є сміх, “чесна благородна
особа” (Гоголь). Драм, конфлікт у К. “низький”,
повсякденний. Дія комедійного героя (героїв)
спрямована на буденні цілі (напр.. Городничий
хоче обдурити Хлестакова, чи лицемірство та
брехня Тартюфа призводять до поразки цього
негативного героя).
Кінець (розв’язка) К. — щаслива. Негативні герої
зазнають поразки, драм, катастрофи. їхні неуспіхи
не викликають співчуття, а навпаки — задоволення
глядача. Чим негативніший герой, тим більше
нещасть і страждань може пережити, не
викликаючи співчуття реципієнта. Але є певне
обмеження: фізична смерть у розв ’язці К.
неможлива: в такому разі К. перетворюється на
ін. жанр, структуру.
Комедійну боротьбу проводиться смішними,
принизливими, недоречними засобами-, недоладні
хитроші, невміле “розрізнення”, помилкові оцінки.
К. властиве перебільшення та загострення,
гіпербола, гротеск, буфонадність ситуацій та
характерів. Комедійний образ-персонаж має
викликати своєрідне милування, за виразом
В.Качалова, — “просто розкіш, яка бридота”.
Психологія героїв К. переважно ретельно
розроблена, крім деяких «легких» жанрів, як от
К. ситуацій, К. інтриги, водевіль тощо.
Застосовуються різні засоби комізму (викликання
сміху): комізм форми (зовнішності), фізичної дії
(вчинків), психічної дії (мовлення). Потреби комізму
визначають основні особливості мови К. Вона
повинна бути чіткою і прозорою. Репліки дійових
осіб — звучати як звичайне людське спілкування.
Разом з тим персонажі ввесь час зустрічаються з
необхідністю самозахисту й обстоюють своє “я”
мов. засобами. Кожна репліка є ударною, має
величезну вагу для самохарактеристики
персонажа. Діалоги ше більшою мірою, ніж в ін.
драм, тв., являють собою словесні баталії: всі
персонажі мають володіти та користуватися
засобами мов. боротьби. Основні розряди реплік:
1) репліки-дотепи позитивних героїв (Фігаро,
Чаиький, Сірано де Бержерак);
2) репліки-дотепи та коментарі кумедних
персонажів (шекспірівські блазні, Фальстаф);
3) репліки негативних персонажів, смішні через
дурість та безглуздість (Мартин Боруля, персонажі
Нушича);
4) самовикривальні та лайливі репліки
негативних персонажів (напр., у Ж.-Б.Мольєра,
Гоголя, Караджале).
Поряд із словесним існують суто театр, засоби
комізму зовн. (жести) і внугр. (інтонація). Засобом
воднораз і зовн., і внутр. комізму є міміка.Різні
засоби комізму здебільшого поєднуються,
вищеназвана класифікація має дешо умовний
характер. Але автор, ставлення до зображуваних
явиш життя, переважання певного різновиду
комізму визначає приналежність тв. до відповідного
комедійного жанру.
Багатоманітність зображуваних явиш, а також
автор ставлення до них у діапазоні від
поблажливого гумору до нищівної сатири
спричиняє постання багатьох жанр, різновидів. Є
певна детермінованість комедійних жанрів літ.
напрямом: класицизм — К. характерів,
романтизм — К. ситуацій, реалізм — побутова
К. Але жанр, різновиди К. суворо не розмежовані,
окр. їх складники спостерігаються в ін. жанрах:
взаємопроникнення К. характерів і К. ситуацій.
Напр., в типово класицистичній К. характерів —
в мольєрівському “Тартюфі” — наявні ознаки К.
інтриги, побутової К., ф арсу, навіть трагедії.
Генетичними передумовами К. були типол.
подібні в різних народів фольклор.-обрядові жанр,
утворення. Європ літ. К. виникла в стародавн. Греції
з двох джерел: аттичних діонісій і пріапічних
(фаллічних) обрядів, під час яких виспівувано
свавільних й сатир, пісень, та дорічних нар. мімів
— імпровізованих коротких коміч. сценок міфол. чи
побутового змісту, які генетично були пов’язані з
хліборобськими обрядами. На цих двох підвалинах
складається перший різновид європ. К. — ст-аттична
К. (V ст. до н.е). (Типол. подібними засновками літ.
К. були в різних народів фольклор.-обрядові
утворення. Так, в Україні зародки К. знаходимо в
колядках, водінні кози, “маланці», весняних іграх).
Ст. К. була політичною К. Найкращий її
майстер Арістофан згодом був названий батьком
К. Новоаттична (Менандр) і рим. (Теренцій, Плавт)
К. звернулися до зображення приватного життя.
Відповідні сюжети створювано або безпосередньо
відображуючи життя, або переробляючи
фольклор, та літ., зокрема Езопівські сюжети. Тут
було започатковано К. ситуацій і К.характерів. За
Сер-віччя розвиваються напівфольклор. ярмаркові
дійства, фарси, фастнахтшпілі, інтермедії та
інтерлюдії в церк.-рел. виставах, різні види
лялькового театру, карнавали. Так, в Україні
елементи літ К. спершу виступають у 1-й пол. ХУП
ст. у жанр, формі діалогів Памви Беринди та
Іоанікія Волковича (“Размишлянє о муце Христа
Спасителя нашего”) та як укр. інтермедії до
шкільних драм поль., лат., церк.-слов’ян. мовами.
Відтак комедійні інтермедії є постійними
складниками ін. драм, жанрів: міраклю, шкільної
драми XVIГXVIIJ ст. Подібні процеси
спостерігалися й у білор. драматургії.
Становлення новоєвроп. літ. К. відбулося в
XVГXVII ст., коли постала низка структурно
урізноманітнених і нац. своєрідних жанр,
різновидів. В Італії — це вчена комедія (сотесііа
егибНа), що орієнтувалася на ант. зразки, та К.
масок. У цей же період формуються два основні
засадничо різні типи (моделі) К. нов. часу. Перший
відкидав суворі канони ант. і класицистичної
теорії драми, поєднував зображення реального
життя з казковістю, фарсовістю, поетичністю,
засвоював і розвивав надбання нар. театру. Цей
тип у зх. літ-знавстві інколи звуть романт. або
шекспірівським. Останнє визначення прийнятне
шодо англ. К. єлизаветинської доби (Р.Грін,
Ш єкспір, Ф .Бомонт, Д ж.Флетчер). Така К.
відбивала нац. менталітет і спиралася на нар. драм,
видовища. Ін. нац. варіант — ісп комедія плаща
і шпаги (Лопе де Вега, Тірсо де Моліна, Кальдерон
де ла Барка). У XVIII ст. витворюється італ. варіант,
який генетично безпосередньо пов’язаний з К.
масок (фьяби К.Ґоцці). У XIX ст. видозміною цього
типу стає власне романт. нім. (Г.Бюхнер, Л.Тік) і
франи. (А. де Мюссе) К.
Другий тип виробився в надрах класицизму.
Орієнтуючись на ант.. зокрема рим., зразки, а
також на вчену К., франц. класицисти розробили
т.зв. мольєрівський тип К., або мольєріану. Цей
тип був поширений упродовж XVII — 1-ої пол.
XIX ст. у Франції, Англії, Італії, Данії, Росії, Польщі.
У сер. XVIII ст. в Англії та Франції в межах л-
ри Просвітництва виникає третій сумірний з К. та
трагедією “середній” вид: драма у вужчому
розумінні слова. Спочатку як серйозна (за виразом
Д.Дідро) чи слізлива К., а відтак міщанська
драма, романт., реаліст., натуралістична драма.
Ж анрове визначення К. проте досить міцно
зберігається як данина традиції. Так, ше за часів
Відродження Л. де Вега називав свої п’єси
“комедіями”, як, напр., п’єсу з інтонаціями трагедії
“Зірка Севільї». О.Островський більшу частину
своїх п’єс, драм, за сутністю конфлікту, але без
смертельної розв’язки, називав К. («На людному
місці”, “Остання жертва”, “Таланти і поклонники”).
Ще умовніші автор, жанрові підзаголовки
А.Чехова: “Іванов”, “Три сестри” — драми,
“Чайка”, “Вишневий сад” — К.
З поч. XIX ст. традиції комедійного виду
зазнають вел. змін. Витворюються різноманітні
комедійні жанри. В Росії в 20-30-х роках К.
мольєрівського типу набуває нов. якостей. У К.
О.Грибоедова “Лихо через розум” починається
відступ від трьох єдностей, вони обмежують
комедіографа. Єдність місця дії формально
зберігається. Все відбувається в домі Фамусова, але
в чотирьох приміщеннях. Єдину дію веде Чацький,
що сполучає функції гол. героя та резонера. У
фіналі цей позитивний герой, обмовлений і гнаний,
зазнає поразки. Частково зламана класицистична
традиція створювати однобічні характери (Софья)
і підкреслювати їх визначальну рису значущими
антропонімами. Дальше зростання реаліст,
елементів відбувається в драматургії Гоголя, шо
його п’єси не можна беззастережно зараховувати
до жодної жанр, категорії. Становленням і
розвитком реалізму як літ. напряму зумовлено
постання побутової К. (Г.Квітка-Основ’яненко,
Островський, І.Карпенко-Карий, Ф .П онсар,
Е.Ожьє, Г.Фрайтаг). З 1830-х рр. складається у
Франції іст. К. (“Сірано де Бержерак” Е. Ростана).
У 1840-х рр. теж переважно у Франції
розвивається бульварна К., т.зв. добре побудовані
п’єси, тобто суто розважальні, з майстерно
розробленим легким сюжетом та влучними
репліками (Е.Скріб, В.Сарду, Е.Лабіш). Зокрема,
бульварна К. використала техніку водевіля.
Н а межі X IX і X X ст. виникають такі
комедійні жанри, як комедія настроїв (Чехов)
і К. ідей (Б.Шоу, К.Чапек), К. парадоксів у
поєднанні з галантним фарсом та буфонадою
(О.Вайлд). З середини X X ст. — комедія
абсурду та чорна К. (Ф .Дюрренматт). Суч.
комедіографія характеризується ж анр,
строкатістю, наявністю ш ирокого ж анр,
репертуару. Виділяють багато жанр, різновидів
за різними параметрами: соц.-викривальна,
алегорично-сатир.. іст., героїчна, лір., вірш.,
весела К.. ф арс, трагікомедія та ін.).
Значне місце серед комедійних жанрів
посідають синтетичні — /пт.-муз.: коме дія-балет.
комічна опера, зінгшпіль, водевіль, оперета,
ию зікл.
2.У XVII ст. в сх.-слов’ян. л-рах К. називали
містерійно-притчеві п’єси: “Мала прохолодна
комедія про Іосифа” та “Жалібна комедія про
Адама та Єву” Чижинського, “Комедія про
блудного сина” С.Полоцького. Спираючись на таку
ст-давн. традицію, О.Пушкін первісно дав своїй
трагедії “Борис Годунов” стилізовану назву
«Драматическая повесть, комедия о настоящей
беде Московскому государству. О царе Борисе.
Летопись о многих мятежах… писано бысть
Алексашкою Пушкиным в лето 7333 на городище
Ворониче”.
3. Автор, умовне позначення тв. ін. жанру (аж
ніяк не комедійних). Так, Данте Аліґ’єрі назвав
“Комедією” славнозвісну поему (слово
“Божественна» додано пізніше його
шанувальниками). На взір Дантової поеми,
підкреслюючи широчінь авторського задуму,
О. де Бальзак дав назву “Людська комедія”
цілокупності своїх реаліст, романів і повістей про
Францію поч. XIX ст. Вел. поль. романтик
З.Красіньський назвав свою сои.-філос. трагедію
“Небожественною комедією”. Маючи на увазі
невідповідність життя реального з уявою про гідне
життя, Т.Шевченко назвав К. поему “Сон”.
Людмила Волкова

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.