Лексикон загального та порівняльного літературознавства

КОМЕДІЯ ХАРАКТЕРІВ

КОМЕДІЯ ХАРАКТЕРІВ — жанр,
опозиційний шодо комедії ситуацій. На відміну
від неї в К.х. конфлікт зумовлений не зовн. дією
та гострими комедійними перипетіями, а
зіткненнями і розкриттям персонажів у напруженій,
переважно внутр., драм, боротьбі. Вел. увага
приділяється розкриттю впродовж драм, дії психол.
рис і моральних якостей персонажів. Засобами
загострення та перебільшення досягається худож.
концентрація, згущення, створюються яскраві
характери (в різновиді К.х. — комедії типів —
типізовані образи). Дійові особи здебільшого
улягають одній характерологічній рисі чи
пристрасті. Узагальненість провідних персонажів
робить їх “пізнаваними”, називними (Гарпагон,
Тартюф, Хлестаков).
К.х. як жанр була започаткована в нов.
аттичній комедії, зокрема Менандром
(“Облесник”), Філімоном, Діфілом. Нов. аттична
комедія відмовлялася від спадку як ст. аттичної
комедії політ, сатири, так сер. аттичної комедії
(травестування міфології), але була спрямована
на зображення приватного, родинного життя.
Основою сюжету найчастіше ставала весела
любовна історія. Менандром були розроблені
образи-характери, варіанти яких безліч разів
зустрічаються в пізніших комедіографів: раб-
інтриґан, безсовісний паразит, син, котрому для
веселих розваг потрібні батьківські гроші,
буркотливий батько-скнара, гетера, а також
дівчина, шо вперше ніжно закохується. Нов.
аттична К.х. була підхоплена в рим. л-рі Плавтом
(бл. 250-184 до н.е.) — (“Хвальковитий воїн”,
“Скарб”) та Терениієм (бл. 185-159 до н.е.) —
(“Дівчина з Андроса”, “Свекруха” та ін.). Ці
комедіографи самі підкреслювали, що їх тв. —
переробки або контамінації нов. аттичної К.
П ри цьому характери та все зображуване
середовище аж ніяк не відбивали рим. життя. За
Сер-віччя К. Теренція стали чи не єдиним
посібником при вивченні лат. мови в
‘ монастирських школах. У X ст. нім. черниця Росвіта
навіть вдається до наслідування Теренція,
використовуючи житійні сюжети. Проте за сер –
віччя К.х. майже не існувала.
Аж за Відродження в XVI ст. вона знову стає
популярною в Італії (Л.Аріосто, П.Аретіно,
Лоренцо Медічі, Н.Маккіавеллі). Lie т.зв. вчена
комедія, яка наслідувала рим. взірці.
Пізніше зразки К.х. знаходимо у творчості
визначних авторів різних віків і літ. напрямів, як,
напр., В.Шекспір, у якого характери багатогранні:
“Приборкання неп окірної”, “Віндзорські
кумоньки”, “Венеційський купець”. Нов. якостей
К.х. набуває в франц. класицизмі XVII-XVIII ст.
Франц. комедіографи цього періоду визнавали
канони класицизму (три єдності, поділ на 5 актів,
гостре розмежування позитивних і негативних
персонажів, наголошення в характері однієї
провідної риси; наявність резонерів, витриманість
стилю). Вони спиралися на рим. взірці, зберігали
трад. сюжетні схеми та трад. характер. В той же
час було засвоєно набуток не лише вченої комедії,
але і комедії масок. У К.х. з’являються й елементи
комедії інтриги, ф арсу й побутової комедії.
К.х. підіймається на виший шабель, стає комедією
типів. Найяскравішим репрезентантом такої
комедіографії був Ж.Б.Мольєр (якого, подібно до
Арістофана, назвали “батьком комедії”). Він
абсорбував у своїх п’єсах також риси політичної
комедії (“Тартюф, або Ошуканець”, “Мізантроп”).
Мольєрівський тип комедії розвинули в ХУІП ст. у
Франції — Ж .Ф.Реньяр: “Картяр”, “Єдиний
спадкоємець”, А.Р.Л есаж: “Тюркаре, або
Фінансист”, в Англії — Р.Б.Шерідан: “Школа
лихослів’я”; в Німеччині — Г.Е.Лесінґ: “Мінна фон
Барнгельм”; в Італії — К.Ґольдоні: “Спритна
вдовичка”, “Слуга двом панам” (цю п’єсу
переробив Г.Квітка-Основ’яненко в комедію
“Шельменко-деншик” шо схвально оцінював
І.Франко); в Польщі — Ф.Заболоцький: “Джигун-
залицяльник”; в Росії Д.Фонвізін: “Бригадир”,
“Н ед оросток”; з’являються високі комедії:
О.Грибоедова “Лихо через розум”, М.Гоголя
“Ревізор”. У 1-й пол. XIX ст. К.х. мольєрівського
типу в Польщі створював граф О.Фредро: “Пан
Гельдгаб”, “Довічна рента”.
Пюлмила Волкова

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.