Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ЛЕГЕНДА

ЛЕГЕНДА — від франц. legende, лат. legenda
— дослівно: “те. шо має бути прочитано”, текст
рєкомендовний для прочитання, розповідь. Термін
запозичено в фольклористиці з літ-знавства для
позначення одного з переважно проз, (іноді вірш.)
жанрів усного нар. мист-ва звичайно невел.
розмірів. Первісно — усні тв., шо пов’язані зхрист.
писемністю та поширеними в європ. л-рі
книжковими джерелами. Зміст христ. Л. складали
бібл. мотиви: про Всесвіт, про поч. і кін. світу
(есхатологічні), Л. про Ісуса Христа та його
апостолів, про богородиию. Адама та Єву, Ноя,
Соломона та ін. персонажів Ст. і Нов. Завіту, житія
святих та розповіді про їх чудеса: розповіді про
сатану та його боротьбу з Богом і святими.
Паралельно побутували, апокрифічні Л., шо
містили ін. (порівняно з канонічним бібл,-
євангельським), часом єретичні тлумачення рел.
сюжетів в нар. середовиші (напр., проте як диявол
править світом) На основі христ. Л. створювались
окр. жанри cep-віч. театру, напр., містерія,
шкільна драма, які внесли до міжнар. фонду,
різного роду перекази і мотиви новелістичного
характеру. Про популярність Л. в сер. віки свідчить
те, що вже в ХШ ст. була складена знаменита зб.
“Legenda aurea” (“Золота легенда”), а в кінці того
ж ст. — друга велика повчальна зб. Л., оповідань
та казок “Gęsta romanorum” (дослівно “Про діяння
романців”), шо відома переважно в ром. світі (Італія,’
Ф ранція, Іспанія, Португалія). Пізніше була
складена зб. “Speculum magnum” (“Велике
дзеркало”). У XVII-XVIII ст. ці та ін. подібні зб.
частково проникли у сх-слов’ян. середовище.
Серед книжкових Л. пізнішого періоду поширення
набули традиційні сюжети про Фауста, Дон Жуана,
Агасфера.
В широкому розумінні фольклорна Л. — це
проз, тв., який фант, осмислює (на основі
поширених у нар. середовищі міфол., рел.. етич.,
соц., утопічних, іст. та ін. поглядів) події, що
стосуються явищ природи, стихій, фауни, флори,
міфол. або іст.-героїчного минулого племен,
народів, окр. осіб, котрі відігравали вирішальну
ролю в становленні тієї чи ін. етнічної групи,
надприродних явиш та істот (Бог. Ісус Христос,
Богородиця, святі, янголи, нечисті духи). На відміну
від казок Л. сприймалась в народі як достовірна
розповідь. Гол. функції Л.: а) пояснювальна,
етіологічна (розкриття причин та наслідків
незвичайних явиш природи, іст. подій); б)
повчальна. Етіологічні Л. близькі до міфів. Але
міф містить елемент ритуальності, а події
відбуваються у доіст. (“міфол.”) часі. Л. незалежна
від ритуалу й звернена до іст. минулого (лише іноді
— до передіст., бібл. часу, зафіксованого в древніх
писаннях). Проте легендарний час не обов’язково
пов’язаний з минулим (як міфод. час); в
есхатологічному та утопічному Л. дія_може
відбуватися в теперішню епоху або’ в далекому
майбутньому. Існує три основних типи’ утопічних
Л.: “П ро золотий вік” (утопічні ідеали народу
проектуються в минуле і тісно переплітаються з
міфол.. cou. та поет, ідеалізацією його): “П ро далекі
землі” (нар. ідеали проектуються за географічні
межі відомого світу); Л. про визволителів (соц-
утопічні ідеали ше не втілені в дійсність, проте сила,
якій призначено їх втілити, тобто визвольник вже
існує).
Л. знаходилась у постійній взаємодії з ін.
фольклор, жанрами. Один із шляхів її виникнення
— перетворення з переказів, які (на відміну віл
Л.) розповідають лише про пам’ятне народові
минуле, про реальні події або особи. (Іноді
переказом звуть оповідь, що ввійшла в нар.
традицію). Викладаючи факти, оповідач іноді
доповнює їх своїм уявленням або поєднує з
відомим йому легендарним мотивом. Тоді реальна
основа відходить на задній план або й зовсім
зникає. Отже тв. набуває характеру легендарного,
незвичного (т.зв. легендарні перекази). З
аналогічними видами переказів змикаються іст. Л.
(про заселення та засвоєння краю), культурологічні.
Л. — про походження досягнень людської
культури, ремесел, господарських навичок;
етногенетичні Л. — тобто про походження народів,
топонім. Л. — про походження географічних назв.
За своєю формою Л. часто наближаються до
побутових казок або казок про тварин. Ue
дало деяким фольклористам підставу називати Л.
“казками-Л.”.
В укр. та ширше у слов’ян, фольклорі відомі
численні ВИДИ Л.: космогонічні, етнологічні,
топонімічні, зоогонічні, рел. (хрисг.), апокрифічні,
іст., соц.-утопічні. Особливого розвитку в українців
як у білорусів, росіян, румунів, чехів, словаків
набуває іст. Л. В укр. фольклорі до давніших і
оригінальних належать Л, “Про Михайлика і Золоті
ворота”, ‘П ро шолудивого Буняку”, в яких
розповідається про відбиття навали Батия на Київ,
про героїчний час становлення та зміцнення
державності. Пізніше виникли Л. про запорожців,
про Богдана Хмельницького, про боротьбу укр.
народу за звільнення від іноземного іга, про
опришків Головача. Олексу Довбуша, Семена
Палія, Усгима Кармелюка, а також — у XIX ст.
про Лук’яна Кобилицю, в XX ст. про Миколу
Шутая.
В писемній л-рі Л. часом називають невел.
оповідання в прозі чи віршах, побудоване на
матеріалі нар. Л. та переказів. Напр., Л. назвав
Пушкін вірш, що починається “Жив на світі лицар
бідний”. Традиційні сюжети Л. нерідко в
переосмисленому вигляді використовувались в
худож. л-рі різних часів. Напр., “Фауст” Й.В.Гьоте.
“Легенда про Юліана Милостивого” В.Гюґо.
“Спокуса св. Антонія” Г.Флобера, “Жонглер
богородиці”, “Святий фавн” А.Франса, “Йосипта
його брати”, “Доктор Фаустус” Т.Манна. “Майстер
та Маргарита” М.Булгакова. Мотиви рел. та іст,
Л. своєрідно переплітаються в тв. Ю.Федьковича
(“Лук’ян Кобилиця”). Лесі Українки
(‘Вавилонський полон”),
Григорій Бостан

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.