Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ЛИЦАРСЬКИЙ (КУРТУАЗНИЙ) РОМАН

ЛИЦАРСЬКИЙ (КУРТУАЗНИЙ) РОМАН
(фр. roman chevaleresque, roman de chevalerie) —
поряд з жанр, формами лицарської лірики один
з основних жанрів cep-віч. куртуазної л-ри, який
сформувався в сер. XII ст. на пн. Ф ранц ії в
феодальному середовиші в період розквіту
лицарства. Генетично тісно пов’язаний з
героїчним епосом, від якого успадкував ідеали
честі, доблесті, геройства. Але якщо епос
регламентується почуттям колективної свідомості
і васального обов’язку (Роланд, Сіл), то в Л.р.
домінує індивідуалізована особистість та її
психологія. На відміну від епосу Л.р. орієнтований
на зображення самодостатньої особистості, шо вже
не так органічно пов’язана з етнічним колективом,
тобто особистості, якоюсь мірою емансипованої.
Як справедливо вказував О.Веселовський, Л.р.
“передбачає відособлення поета від нар. співця,
послаблення інтересу до заг. епічного переказу,
пошук нов. слова, нов. тем і форми вислову…
Ланцелот, Повен, Трістан та Ізольда та ін. стали…
носіями особистого лицарського ідеалу” (“Історія
чи теорія роману?”). Притаманне героїчному
епосу почуття родової спільноти не відіграє в Л.р.
майже ніякої ролі. Часто герой навіть не знає свого
роду-племені (Трістан виховується в сім’ї васалу
Парсеваль виростає в лісі, про Ланцелота дбає в
дитинстві фея озера). Гол. інтерес Л.р. іїолягає в
особистій долі героя, в зображенні його внугр.
переживань, шо сприяє розвиткові психол. аналізу.
Л .р. відрізняється від епосу також своїм
нарративним елементом — його сюжет
здебільшого вигаданий. Це тв. про пригоди і
подвиги лицаря, шо належить перу індивідуального
автора, який з гордістю стверджує свої права на
власну творчу продукцію. Сюжетну основу Л.р.
складають авантюрні та любовні мотиви, незрідка
з фант, або “екзотичним забарвленням, Ио були
ідеалізованим відображенням придворно-
лицарської культури. Це споріднює Л.р. з казкою,
міфологічними переказами дохрист доби, але
зображення духов. і внугр. конфліктів разом з тим
і виводить його за її межі. Нім. дослідник Е.Ауербах
(“Мімесіс”) вважає, шо Л.р. не охоплює реальної
дійсності в усій повноті, а обмежує її становими
рамками лицарства, темою подвигів і кохання,
причому поет, ідеал нерідко заступає собою
реальну сусп. функцію даного стану, шо зовні
виглядає як втеча в казку. Тяжіння до казковості
торкається не тільки суто зовн. сфери
(неймовірність, фантастичність подій), важливішою
є обставина, шо Л.р., як, зрештою, і вся сер-вічна
л-ра, не підлягає, на думку Є.Мелетинського,
арістотелівському постулату “наслідування
природи”, і якщо Л.р. “реаліст. ”, то передусім в
дусі сер-віч. філос. реалізму, який приписував
реальність заг. поняттям. Для Д.р. характерне
введення в дію уособлень абстрактних понять, а
обстановка, події, зовн. та внутр. властивості
героїв часто дістають алегоричне тлумачення
(алегоричні опис грота, в якому ховаються Трістан
та Ізольда в романі Готфріда Страсбурзького).
Стихія казк. фантастики пронизує Д.р.:
зачаровані замки й чудесні сади, оточені
незримими стінами, таємничі острови, иілгоші
джерела, феї, карлики, велетні, перевертні-
вовкулаки, люди-птахи — це його типові ознаки.
Герої Л.р. визволяють міста й країни віл ворожих
сил, здобувають скарби й талісмани, захищають
слабких, нещасних, несправедливо ображених,
завойовують серия коханих красунь, виявляючи
нелюдську стійкість, хоробрість, витривалість. “Ті
казк. міфічні образи, які у попередньому фольклорі
були об’єктом безпосередньої віри, виступаючи
первинною формою усвідомлення природних і
сусп. сил, в Л.р. набувають зовсім ін. смислу і ролі:
вони слугують власне естет, цілям, створюючи
чарівно-поет. атмосферу, героїзуючи образ
всепереможних лииарів”, — відзначає В.Кожинов.
Життя героїв Л.р. регламентується правилами
придворного етикету і законами “честі”,
“врівноваженості” (“міра”) і “служіння дамі”.
Ідилічні елементи часом домінують над героїчними,
шо приводить до ідеалізації існуючих порядків,
сусп. стосунків. У формальному відношенні це
виявляється у вилученні грубих і коміч. рис.
“гармонізації” й облагородженню мови, стилю
тошо. Аналіз переживань героїв спричиняє
численні монологи й діалоги, автор, відступи, які
вносять в куртуазний епос елемент дидактизму. У
мові спостерігаються пурист, тенденції. Особливо
наочно це виявляється, якшо порівняти близькі за
своєю структурно-жанр. природою явища, як ле і
фабльо. Шляхетна витонченість лексики і стилю
ле вже далеко відійшла від заснованого на нар.
сміхові й просторіччях грубого комізму фабліо.
Поряд із “соціальним” вирівнюванням стилістики
Л.р. відбувається й територіально-географічне
вирівнювання, шо приводить в ряді країн до
створення подоби уніфікованої куртуазної мови.
Куртуазний світогляд вимагає для свого
відображення певної стилізації зображуваної
дійсності. Так створюється своєрідна топіка —
певний запас постійних епітетів, ситуацій,
словесних формул. Перенесення конфлікту на
переживання особистості дає змогу вводити в
оповідь описи інтер’єрів, вбрання, звичаїв та
обрядів, етикету придворного життя (урочисті учти,
сцени полювання, турніри). Неприхована радість
реабілітованої плоті звучить в описах любовних
побачень, детально зображених в Л.р. Ріст
самосвідомості особистості виявляється в еротичній
інтерпретації культу дами і форм служіння їй, у
свідомому уславленні подружньої невірності.
Композиційна структура Л.р. відзначається
стрункістю і має, як правило, двочленну будову: у
вступній частині, яка нагадує богатирську казку,
герой проходить через численні випробування, які
приводять його до досягнення власне казк. цілей
(здобуття “принцеси”, “королівства”, утвердження
своєї слави тошо), а в основній, власне романній
частині, розкривається внутр. колізія, ядром якої
є “інтроспективний” психол. аналіз душевних
станів. Незважаючи на переобтяженість сюжету
подіями (вел. кількість подвигів, пригод),
композиція Л.р. легко проглядається, вона єдина
й цілісна, і лише в епігонів перетворюється на
хаотичне нанизування авантюр. Спочатку Л.р.
виникають у вірш, формі, здебільшого це силабічні
восьмискладові вірші з парним римуванням і чітко
усталеною строфікою (в нім. куртуазних епопеях
їм відповідає чотириакцентний вірш з обмеженим
заповненням ненаголошеними складами). Інколи
використовувався 12-складовий вірш з цезурою
після 6-го складу, який уперше зустрічається в
“Романі про Александра” (Алексанлрійськнй
вірш). Ці метр, форми були так типовими, шо
робилися спроби покласти їх в основу періодизації
деяких сер-віч. л-р.
Тематика Л.р. також зумовлена його заг. казк,-
фант. тенденціями. В пошуках матеріалу,
співзвучного нов. часові, Л.р. звертається до
далекої античності, до багатого на екзотику Сх.,
що відкривався європ. лицарству під час хрестових
походів, до старовинних кельт, переказів і легенд.
Визначаються три осн. цикли: ант. цикл, шо
охоплює сюжетику Александр», Енеїди,
Троянського й Фіванського ареалу міфів і
спирається на пізньолат. переробки невідомих
Сер-віччю грец. авторів (“Роман про Александра’’,
“Роман про Енея”, “Роман про Трою , “Роман про
Фіви”); сх.-візант. цикл, куди відносяться сюжети
орієнтального, переважно грец.-візант. та араб,
походження (“Флуар і Бланшефлер”, “Окассен і
Ніколетт”, “Кліжес”): найхарактерніший
бретонський цикл, шо розпадається, в свою чергу,
на 4 групи-, бретонські ле (зб. англо-нормандської
поетеси Марії Французької); романи про Трістана
та Ізольду; романи артурівської групи — т.зв.
романи “Круглого Стола” (див. Артуріана);
романи про святий Грааль.
Біля джерел Л.р. стоїть творчість франц.
трувера Кретьєна де Труа (друга пол. XII ст.),
більшість романів якого була заснована на
артурівських легендах (“Ерек і Еніда”, “Івейн”,
“Парсеваль”, “Ланселот”). Як правило, всі вони
порушують морально-етичну проблематику про
сумісність лицарської честі і любовного почуття,
доблесті і служіння дамі, психол. перипетій
шлюбних відносин. Сюжет про Трістана та Ізольду
також належав до репертуару Кретьєна де Труа,
однак його версія до нас не дійшла. Дану легенду
після нього розробляли франц. поет Беруль і
нормандець Тома. На поч. XX ст. франц. вчений
Ж.Бедьє здійснив реконструкцію роману (укр. пер.
М.Рильського). Родоначальником Л.р. в Німеччині
вважається Г айнріх фон Фельдеке (“Енеїда”, 1189).
На рубежі ХИ-ХІІІ ст. з’являються нім. переробки
романів Кретьена-. “Ерек” (1190) та “Івейн” (1200)
Гартмана фон Ауе, “Ланцелот” (бл. 1194) Ульріха
фон Цацікгофена, “Парціфаль” (біля 1204)
Вольфрама фон Ешенбаха. Концепцію Тома
розвиває ґотфрід Страсбурзький (“Трістан та
Ізольда”, 1210). На франи. зразках заснований
“Флуар і Бланшефлер” (XIII ст.) Конрада Флека.
Оригінальним взірцем ісп. Л.р. можна вважати
анонімний тв. “Лицар Сіфар” (бл. 1300). В Англії
найпопулярнішими були романи “Круглого Стола”
(“Артур”, “Артур і Мерлін”, “Ланселот Озерний”,
‘Сер Гавейн і Зелений лицар” (XIV ст.). У XV ст.
з’явився роман Томаса Мєлорі ‘‘Смерть Артура”,
який заклав багату традицію переробок даного
кола сюжетів.
Починаючи з XIV ст. сюжети Л.р. проникають
й у слов’ян, країни. Вірш. “Александрія” відома в
болг., серб., чес., давн-укр. л-рах. Популярні і
поеми про Троянську війну (болг. “Троянська
притча”, давн-укр. “Троянські діяння” тошо), про
Трістана та Ізольду. В Познаньському зб. XVI ст.
збереглася поль.-білор. “Повість про Тришана”,
опублікована 1888 О.Веселовським. В XVI ст. в
поль. л-рі з’являються переклади Л.р. “Форгунат”,
“Магелона”, “Мелюзина”. “Імператор Отон”
(“Октавіан”), засновані назх.-європ. (франц., нім.,
пал. зразках).
Майже синхронно з розвитком зх-європ. Л.р. і
незалежно від нього аналогічні тв. виникають у сх.
л-рах. Щоправда, їх прийнято називати не
романами, а романічними поемами, однак їх
споріднюють з Л.р. якраз ті елементи, які складають
сутність останнього: куртуазно-аристократичний
характер, численні пригоди-авангюри, казк.-фант.
атмосфера, любовні переживання і тонкий
психологізм у зображенні внутр. світу. Сюди
належать передусім “Віс і Рамін” (бл. 1050) перс,
поета Фахріддіна Гургані, груз, тв.: “Аміран
Дареджаніяні” (кін. XI ст.) поета Moce Хонелі,
“Вісраміані” (XII ст. — проз, вільний переклад
“Віс і Раміні”), знаменитий “Вепхіс тхаосані”
(“Витязь у тигровій шкурі ’) Шога Руставелі, япон.
придворна повість “Гендзі-моногатарі” (ІХ-Х ст.)
Сікібу Мурасакі, “П’ятериця” азерб. поета Нізамі
Гянджеві (2-а пол. XII ст.), де для нас найцікавіші
поеми “Хосров і Ширін”, “Лейлі і Меджнун”,
“Іскандер-наме” (про їхню популярність у сх. світі
свідчить хоча б той факт, шо після Нізамі було
створено різними мовами бл. 40 наслідувань
(.назіре) його поем., в тому числі такими авторами,
як Амір Хосров Дехлеві, Алішер Навої,
Абдурахман Джамі).
Вже в ХШ ст. з’являються пародії на Л.р., а
ло кін. XV ст., разом із занепадом лицарства як
сой. класу, він немовби втрачає свою життєву силу.
Але очевидно, шо даний жанр містив у собі ряд
елементів, суголосних не тільки добі розвинутого
феодалізму, але й нов. часові (авантюрний дух,
розкріпачення людських пристрастей, психол.
глибина в аналізі душевних станів). Початок європ
Відродження, розвиток гуманістичних ідей, поява
друкарського верстата створюють сприятливі
умови і викликають до життя нов. тип Л.р., який
Кожинов називає ‘ренесансним жанром”. Він
продовжує традиції сер .-віч. л-ри, але водночас
звертається і до попередніх форм героїки, зокрема
в ант. епосі та cep-віч. поемах chansons de geste.
Найбільшого розквіту цей жанр досягає в Іспанії
та Італії, де він гармонує з героїкою далеких
мандрів, навколосвітніх плавань, географічних
відкриттів, з ідеями реабілітації людської плоті і
гедоністичними мотивами насолоди життям. Перші
зразки з’явились на рубежі XV-XVI ст. у творчості
каталанських авторів Дж.Мартуреля та Дж. де
Гальби (“Тірант Білий”, 1490, ісп пер. 1511) та
ісп. письменника Г.О. де Монтальво (“Амадіс
Ґальський”, 1508). Ці романи були вже написані
прозою і мали величезний успіх у найширшої
читацької публіки. Пізніше постала ціла серія
продовжень і п ереробок , шо поступово
вироджуються в епігонство (наочно це можна
продемонструвати на прикладі “розбухання”
“Амадіса Гальського”, первинний варіант якого
складався спочатку з 4-х кн., потім був доведений
до 12-ти, а у франц. та нім. перекладах і
переробках сягав уже 24-х і навіть 30-ти кн.). Саме
ці романи висміював у “Дон Кіхоті” М. де
Сервантес. Однак вершиною розквіту
ренесансного Л.р. стали італ. лицарські поеми —
“Морганте” (1480) Л.Пульчі, “Закоханий Роланд”
(1506) М.Боярдо, “Шалений Роланд” (1516)
Л.Аріосто, “Рінальдо” Т.Тассо.
Третій етап Л.р. — галантно-героїчний. Він
починається в XVII ст. у Франції і за декілька
десятиліть повністю вичерпує себе, оскільки був
тісно пов’язаний з придворно-аристократичним
середовищем епохи абсолютизму, коли франц.
дворянство вже не відігравало самостійної сусп,-
іст. ролі, зберігаючи лише зовн. блиск та ілюзію
колишньої могутності. Пригоди і подвиги героїв
тут також ілюзорні: це світ галантно-любовних
переживань і вишуканих манер з гіпертрофованим
культом благородства і краси. Такий роман дістав
згодом назву преціозного, яка підкреслює його
салонний дух та ідеалізований характер. Він
представлений іменами Гомбервіля
(“Полександр”), Да Кальпренеди (“Клеопатра”), М.
де Скюдері (“Артамен, або Великий Кір”) у
Франції, Д.К.Лоенштайна (“Арміній”), Ф.фон
Цезена, Г.А.Ціглера в Німеччині.
Своєрідний відгомін Л.р. знайшов у XVIII-XIX
ст. в т.зв. нар. л-рі. Популярні народні книги
‘Тюон Бордоський”, “Магелона”, “Мелюзіна”.
“Трістан та Ізольда”, “Флор і Бланшефлер”,
“Вігалоїс”, “Ланцелот” сягаютьсвоїм корінням Л.р.
Як правило, вони трансформують вірш. Л.р. в проз,
форму, нерідко спрощуючи і їхній ідейний зміст,
композицію, стилістику. Така форма рецепції Л.р.
мала місце і в Росії та Україні в лубочній
літературі. Кн. про Бову-королевича була
перекладена з серб, мови (через білор.
посередництво) і переказувала італо-франц. Л.р.,
а “Історія про лицаря Петра Золоті Ключі” є
переробкою франц. роману “П’єр П ро­
вансальський і прекрасна Магелона” або,
вірогідніше, якогось нім. посередника, шо їх з
захопленням читав ше в дитинстві Й.В.Гьоте.
Існували в Росії й автор, лубочні переробки.
Сюжети й мотиви Л.р. знайшли відображення
в л-рі. та мист-ві нов. часу, особливо продуктивним
виявився бретонський цикл, проблематика якого
містила своєрідні моделі соц. й моральної
поведінки, філос. осмислення буття, потенційні
можливості психол. аналізу. Тому дані сюжети й
образи знову й знову оживають у творчості
видатних митців ХІХ-ХХ ст., надто розробляється
артуріана.
Петро Рихло

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.