Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ЛІРИКА

ЛІРИКА (від грец. — муз. інструмент, під
акомпанемент якого виконувалися вірші) — один
з трьох основних літ. ролів поряд з епосом і
драмою . Європ. традиція теор. визначення
родової змістовності Л. бере поч. від Платана та
Арістотеля, хоча сам термін “Л.” став уживаним
пізніше.
Вияв специфічної суті Л. ускладнений тим, що
обсяг її родової змістовності (як і епосу та драми)
виявляється іст. рухомим, насамперед, через
процес взаємного тяжіння і відштовхування літ.
родів, видів, жанрів, який генетично зумовлений
розподібненням первісного синкретичного мист-
ва. Виникають такі міжродові утворення, як лір.
епос, ліро-епіч. жанри (роман у віршах, поема,
балада тошо), лірична проза, лірична драма
та ін. Ця міжродова дифузія, шо здійснюється
закономірно, періодично активізує концепцію, яка
бере свій початок від Й.В.Гьоте, про взаємодію в
кожному тв. лір., епіч. і драм, елементів, отже й
про неможливість чи даремність їх теор.
відокремлення як самостійного роду (В.Бєлінський,
С.Штайгер, Б.Кроче, Г.Маркевич, Ю.Кляйнер,
В.Днєпров). Все це зумовлює той факт, шо
дескриптивні ознаки Л. та її атрибутивні якості
важко піддаються структурній типологізаиії,
зведенню до заг. дефінітивного знаменника. Звідси
наявність багатьох визначень Л., кожне з яких,
виходячи з власної методологічної настанови,
висуває як аргумент, що обгрунтовує родову
відмінність Л.. ті чи ін. метонімічно виділені її
атрибути. Єдиним критерієм Л., котрий.став трад.
у всіх європ. поетиках, є характер суб’єкта, що
висловлюється і зумовлює її змістовні і виражальні
особливості, за словами Арістотеля, — виклад “від
самого себе, не замінюючи себе іншим”.
Суб’єктивний характер лір. змісту відстоювали
і нім. теоретики А.В.Шлегель, Ф.В.Шеллінг. У своїй
“Естетиці” Г.В.Ф.Гегель стверджував, шо змістом
Л. є ‘‘все суб’єктивне, внутр. світ, душа, що
розмірковує, відчуває, яка не переходить до дій, а
затримується в собі”. Аналогічної думки
дотримувалося й багато пізніших теоретиків,
зокрема, Бєлінський та І.Франко.
Якщо відійти від псих, характеристик лір.
особистості (чуттєва, пасивна, та. що вагається на
відміну від несповненої почуттям, матеріалістичної
— епіч. і активної — драм. — Е.Ерматінгер) і
визначити диференційну ознаку висловлювання в
Л., то нею є індивідуалізованість (Ю.Кляйнер) лір.
суб’єкта на відміну від анонімності (Г.Гачев)
суб’єкта висловлювання в епосі. Це зумовлено
несхожістю лір., орієнтованої на відтворення
структурної типології суб’єкта, свідомості і епіч.
свідомості, яка орієнтована на відтворення
структурної типології об’єкта.
Підставою для розрізнення Л. і епосу може
бути часовий модус взаємозв’язку між суб’єктом і
предметом висловлювання. Епік, об’єктивуючи
предмет висловлювання, тим самим надає йому
статусу події, яка звершується в умовному минулому
стосовно свідомості суб’єкта висловлювання, а
самому суб’єктові висловлювання надає статусу
дистантного оповідача. Лірик намагається
назавжди зберегти предмет висловлювання
суб’єктивованим, розчинити його в свідомості
суб’єкта висловлювання, отже законсервувати в
перманентному теперішньому. Тому багато вчених
(Жан Поль, Р.Якобсон, Гачев та ін.) співвідносять
епос з минулим, а Л. з теперішнім часом.
Родовим критерієм може бути й засіб, за
допомогою якого досягається цілісне уявлення про
світ. У цьому розумінні Л. є імагінативною, тобто
зв’язаною з уявою, на відміну від орієнтованого
на пам’ять мнемонічного епосу та драми, яка
містить у собі настанову на дію.
Думка Гьоте, шо Л. зв’язана з переживанням
події, епос з оповіддю про неї. а драма з
зображенням події, може служити поясненням
родових відмінностей. Наочною моделлю
відмінностей лір., драм, і епіч. зацікавленості
об’єктом у відповідності з судженням Гьоте може
стати феномен “театру маріонеток”. Драм,
висловлювання в даному випадкові співвідноситься
з тим умовним життям персонажів, яке,
розвиваючись на очах глядача ніби за своїми
законами (сюжетом), не знає про автора, про
актора, який смикає за ниточки. Лір. ж рефлексія
(висловлювання’про життя), навпаки, висвітлює
саме автора — актора, його ігрову поведінку і
супутнє хвилювання, але “затемнює”, не враховує
сценічного життя лялькових персонажів. Розповідь
же про те, шо відбувається на сцені (і про актора,
і про “ляльок”) у виконанні третього, напр.,
глядача, є епіч. формою висловлювання. Такі осн.
змістовні характеристики лір. роду. Що ж до
виразних ознак Л., то вони визначаються
специфікою зв’язку її родової суті зі словом в його
мовленнєвому існуванні. Щодо змісту лір. слово
завжди має реляційне значення, теор. усвідомлення
якого знайшло відображення в багатьох не лише
європ. поетиках. Так, араби розрізняють “лафз”
I (словесний або звуковий вираз) і “ ма ’ на” (значення,
мотив, ідея). Багатошаровість Л. утверджується у
всіх інд. трактатах (аланкара — прикраса і раса
— емоція, переживання). Про емоційний зміст
(“кокоро”) і його вираження йдеться в япон.
поетиці X ст. (Цураюки) тощо.
І для епосу, і для драми слово теж є
“матеріалом’, який використовується для
здійснення автор, наміру, впливає на реципієнта.
Але в епосі в такій ролі виступає сюжет, в драмі —
л/алог. а в Л. — “голос автора”, автор, інтонація,
шо викликає емоційне збудження слухача. Тому
епос активізує в слові його здатність до
найменування реалій, драма — його
комунікаційний потенціал, а Л. — ритмо-мелодійні
можливості слова, шо зумовлено тяжінням Л. до
чистої музики з її насамперед винятковою
можливістю сугестивного впливу на аудиторію
(“стань музикою, слово!” — М.Заболоцький). З
музикою Л. пов’язана не тільки генетично, але й
іст., про шо свідчить хоча б практика, распсодів,
скальдів, трубадурів, менестрелів, майстер-
зінгерів, с к о м о р о х ів , к об зар ів , а к и н ів ,
шансоньє, суч. бардів і т.д., а також такі лірико-
муа жанри як пісня, билина, дума, коломийка,
балада, каниоиа, альба, кантилена, ром анс
тощо.
Звичайно, родова функціональність слова —
характеристика явно абстрактна, оскільки навряд
чи може бути реалізована в худож. практиці в
чистому вигляді, але саме з нею співвідносна
родова ідея Л., епосу і драми.
Лір. ангажування слова необхідно відрізняти
від образного мислення у слові, яке є атрибуцією
поезії, шо певною мірою усвідомлювалося
Д.Овсянико-Куликовським, який стверджував
безобразність чистої Л.. Якшо Л. виявляє себе і в
інтонаційній конфігурації ритмо-мелодійного руху
худож. цілого, то поетичне насамперед в метафорі,
яка Грунтується на асоціативному (“ігровому”)
зв’язку між словесним знаком і тим, шо
визначається (хоча метафора є засобом худож.
мислення і в ін. видах мистецтва). Тому Л. і поезія
— поняття співвідносні, але не ідентичні, шо
усвідомлювалося в XIX ст., а у XX ст. набуло
особливої ваги у зв’язку з заг. дерегламентацією
літ. родів і жанрів.
Довгий час поняття “ліричне” пов’язувалось із
жанр, пафосом тв., тобто змістовність цього
поняття характеризувалася комунікативною
стійкістю. Лише орієнтація романтизму на ‘еманси­
пацію принципу суб’єктивності” (С.Аверіниев)
поклала початок руйнації ж ан рової матриці
назагал і ж ан р ов ої системи як такої. Така
орієнтація сприяла тому, що родовий потенціал Л.,
обходячи цехову традицію жанру, стає засобом
вираження індивідуально-автор. рефлексії на
реалії свого досвіду. Невипадково саме на поч. XIX
ст. Л. звертається до музики з її безпосереднім
худож. відтворенням внугр. реальності суб’єкта.
Проте і Л, постромант. періодів, яка вихована
переважно не на імітації взірців, а на “сваволі
поета” (Ф.ІПлегель), не завжди відмовляється від
ж а н р о в о ї п ам ’я т і, передусім тому, шо саме
структура жанру сприяє збереженню нац.
своєрідності Л.
Жанр, параметр Л. дозволяє провести її
видову диференціацію. Так, типол. подібні за
жанр, пафосом ода, дифірамб, гімн, сканд.
д р а а п а , араб. мадх. сх. касида тошо
об’єднуються в панегіричний вид, або метажанр.
Проте існують ін. видові класифікації Л., які не
пов’язані з її жанротвірним тяжінням. Поль,
дослідниця С.Скварчиньська розрізняє
особистісну, тобто ту, яка звертається до іншої
особи (мадригал, дружнє п осл ан ня і т.п.), і
ситуативну Л. (застільна пісня — “сколія”).; угор.
літературознавець Я.Барта веде мову про Л.
настрою, риторичну, метафоричну і описову; поль.
вчений Г.Маркевич виділяє Л. безпосередню,
закличну, зображальну, а нім. теоретик В.Шерер
— автор. Л., Л. “маски” і Л. “ролі” тошо. В нар. Л.
осн. критерієм видового розмежування її є
побутова функціональність (календарна, весільна
тошо). [снує і “шкільна”, тематична класифікація:
пейзажна, філос., громадянська Л. тошо.
Плюралізм класифікаційних підходів до Л.
може бути подоланим таким інтеграційним
поняттям, як ліричний герой.
Борис Іванюк

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.