Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ЛІРИЧНА ПРОЗА

ЛІРИЧНА ПРОЗА — стильова течія сповідної
л-ри. Стильові ознаки Л.п. визначаються ліро-епіч.
змістовністю оповідача як ключового персонажа
тв. Його характерною властивістю е
рефлективність, суть якої полягає в тому, шо всі
зображувальні (фабульні) події насичуються
суб’єктивною свідомістю оповідача і навіть
розчиняються в її просторово-часовому
континуумі, шо і стає основним змістом тв.
Це відрізняє Л.п. від власне епіч. роду. Якщо в
епіч. тв. можлива рефлексія героя, оповідача або
навіть автора є факультативним коментарем і
сприймається вона як позафабульний відступ, то в
Л.п рефлексія відіграє сюжетотвірну роль, позаяк
зумовлює композиційний динамізм тв. Крім того, в
порівнянні з об’єктивованим епіч. сюжетом, який
викликає уяву про його незалежне, так би мовиш,
“позаавторське” існування (Епос), сюжет Л.п.
просякнутий персоніфікованістю оповідача, яка
проявляється, перш за все, в його імпровізаційній
ініціативі шодо вибору, компонування та осмислення
фабульного матеріалу. Це пояснює тяжіння Л.п. до
щоденника, автобіографії, дорожніх записок,
епістолярних та ін. жанрів сповідальної орієнтації.
Провідна роля оповідача, з од. боку, знижує ефект
присутності читача в умовно-вірогідному
(“тримірному”) сюжетному хронотопі, але, з ін. боку,
наближає реальність оповідача до реальності читача,
робить дистанцію між ними якомога меншою для
того, шоб створити ситуацію особливої інтимної
довіри між двома партнерами діалогу, насамперед,
викликати в читача співчуття до внутр. переживань
оповідача, а загалом — до змісту автор, світообразу.
Функціональна первинність рефлексії в Л.п.
дає підставу зближувати її з лірикою. Але на
відміну від останньої з її настановою на
безфабульний сюжет, Л.п. не уникає фабули, хоча
вона й має, так би мовити, контурне значення в
структурі тв. як худож. цілого, зокрема в структурі
сюжету з характерною для нього фрагментарністю.
При інтегративному погляді на тв. розрізнені
зображувані події складаються у фабульний
стрижень з певною циклічною завершеністю, шо
назагал нагадує реконструкцію сюжетного мотиву
при сприйнятті імпресіоністичної картини.
Власне ж лір. проза стає завдяки емоційному
настроєві, який пронизує весь імаґінативно-
мнемонічний матеріал тв., його сюжетну фактуру.
Цей настрій є домінуючою ознакою Л.п., що
дозволяє, з од. боку, відокремити її від ін. жанр,-
стильових течій оповідної л-ри, таких, як
ораторська, філос.. психол., документальна.
історична проза, хоча суцільних кордонів між
ними немає, а з ін. боку, об’єднати в одне поняття
її жанр, різновиди (лір. роман, лір. повість, лір.
оповідання тощо).
Зумовлений емоційним настроєм ліризм є
параметром, який дає змогу розрізняти лір. та поет,
прозу з характерною для останньої образністю
думки, що є факультативним для лір. рефлексії та
обов’язковим для поет., так само, як ліризм є
можливою ознакою поет, прози, а поетичність —
ліричної. Аргументом спорідненості цих видів
прози є властива їм настанова на “маніпулювання
формами нараиії” (Р.Фрідман), тобто на
композиційну імпульсивність, шо дає підставу
багатьом фахівцям їх ототожнювати (напр.,
“Словник літературних термінів”, Белград, 1985).
Слід відрізняти лір. рефлексію у прозі від
мовленнєвої з її навмисною увагою до
фіґуративної виразності мови, напр., в
“орнаментальній прозі”. І для цього знову таки
власне емоційний настрій є диферениійною
ознакою Л.п., хоча вона може і не нехтувати етил,
забарвленням.
Назагал, розмитість понятійних критеріїв Л.п,
що зумовлено перш за все її синтетичним
характером та жанр.-стильовим розмаїттям, не
дозволяє уникнути приблизності в ідентифікації літ.
явиш шодо їх приналежності до цього виду прози.
В іст. плані поява та періодична актуалізація
Л.п. пов’язана з “емансипацією принципу
суб’єктивності” (С.Аверінцев), який шоразу
набуває особливого змісту. Виняткове значення
шодо цього мали сентименталізм з його
чуттєвою рефлексією на навколишній світ, яка не
вимірювалася жанр.-родовою нормативністю
раціоналістичного за своїм характером
класицизму, а також романтизм, який узаконив
принцип відносності у худож. мисленні, чим
започаткував руйнацію жанрових матриць і
трад. ж ан рової системи, зокрема, спричинив
вільне схрещування різних родів та жанрів
(“Сентиментальна подорож” Л.Стерна, Листи
російського мандрівника” М.Карамзіна. ‘Дорожні
картини” Г.Гайне та ін.).
Широке проникнення ліризму в прозу
відбувається в кін. XIX, надто ж в XX ст., а саме в
періоди літ. процесу, які характеризуються
свідомою настановою на деепізацію оповідальних
жанрів. Чинником такої настанови є, насамперед,
визнання і культивування особистісної домінанти
в людині, яка визначає її існування,
світосприймання та долю, а також здатність до
рефлексії та саморефлексії (включаючи і лір ), які
не можуть бути притаманними колективній
людині, “людині без властивостей” (Р.Музіль).
Лір. стихію в оповідальній л-рі двох останніх
століть можна знайти в багатьох тв. І.Тургєнєва,
І.Буніна, К.Паустовського (Росія). М.Коцю­
бинського. Ю.Яновського, О.Гончара (Україна),
А.Гуляшки (Болгарія), С.Дигата (Польша). Ф .Саган
(Франція), Т.Вулфа (США). Г.д’Аннунціо (Італія),
Я.Бриля (Білорусь) та ін. Але з більшою
імовірністю до власне Л.п. належать Минуле і
думи” О.Гериена, “Поема про море” О.Довженка,
“Льодова книга” Ю.Смуула, “Країна снігу”
Я.Кавабати, “Вечірнє світло” С.Гермліна, “Крапля
роси ” В.Солоухіна, повісті В.Лихоносова,
“Читаючи Фолкнера” І.Померанцева та ін.
Борне Іванюк

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.