Лексикон загального та порівняльного літературознавства

МІМ

МІМ (лат. тітив від гр. /пішов — актор,
лицедій; наслідування) — 1 .Карнавалізований жанр
(див. Карнавалізаиія) малої коміч. драми в ант.
л-рі, одна з форм нар. імпровізаційного театру,
заснований на наслідуванні певної особи або
ситуації в коротких реаліст., нерідко грубувато-
непристойних сценах для розваги масового
глядача, переважно побутового характеру. М. не
можна розглядати як попередника ант. театру,
оскільки він існував поряд з виставами трагедій і
комедій, пов’язаний з культовими святами бога
Діоніса, і зберігся аж до кін. античності як нар.
розважальна гра світського типу. М. ставилися під
час нар. свят, переважно на майданах або в
приватних палацах і будинках, де його сприймали
як невибагливу масову розвагу — поряд з мист-
вом акробатів, мандрівних співців, танцюристів
тошо. Об’єктом зображення в М. майже завжди
були нижчі сфери сус-тва. Основні типи —
рагавіСиї (паразит, нахлібник), (дурень),
жппіо (той, хто корчить гримаси) та ін. Діалоги
часто декламувалися на місцевому діалекті. Голов,
інтерес викликала не змістовна сторона вистави,
а самі актори: мімус (чоловіча роль) і міма (жіноча
роль). Сцена і трад. для ант. драми хор в М. відсутні,
костюми прості й невибагливі: чоловіки носили
т.зв. сеШипсиІиз (куртка з ганчір’я), жінки —
гісіпіит (коротка накидка). На свята плодороддя
Ьисіі Ногаіез жінки, на вимогу розбещеної публіки,
виходили голими. Керував постановкою М. т.зв.
архімім. Замість масок актори користувалися
косметикою, яку накладали у вел. кількостях на
обличчя, шоб увиразнювати міміку. Батьківщиною
М. вважають Сицилію, перші мімічні вистави
зафіксовано вже в VI ст. до н.е. Згодом М.
поширився в багатьох полісах Давн. Греції, а
пізніше і в Стародавн. Римі. До V ст. до н.е.
відносяться спроби замінити імпровізацію
фіксованим літ. текстом. Софрон із Сіракуз (сер.
V ст. до н.е.) розрізняє чоловічі та жіночі М. —
діалогізовані характерні сценки з нар. життя, з
живою нар. мовою, насиченою прислів’ями,
приказками, образними висловами. Мета М. —
розсмішити публіку засобами ситуативного комізму
(сцени подружньої невірності, обжерства тошо).
Написані прозою і призначені для декламації М.
цінувалися Платоном. Авторами М. були також
Феокріт (III ст до н.е., “Свято Діоніса” та ін.) та
Герод (біля 250 р. до н.е.). Герод використовував
т.зв. ‘кульгаві” ямби (міміямби). З приходом у
давньогрец. комедію Менандра, який писав тв. на
побутовому матеріалі, і з появою професійного
актора М. відтісняються на другий план, однак
після занепаду “нов.” аттичної комедії знову
оживають в гелленістичну добу. Найвищого
розквіту М. досягає в імператорському Римі —
спершу як музі-танцювальне інтермешіо (емболій)
або ексод трагедійної вистави. Згодом витісняє
ателлаиу і стає улюбленою формою театр,
вистави. Відомим рим. автором М. був Децим
Лаберій (106-43 рр. до н.е.), у М. якого вперше
з’явилися актуально-політ. мотиви (напр., випади
проти Цезаря), а також Публій Сірус, сентенції й
аф ори зм и з М. якого ввійшли в підручники
імператорської доби в Римі і були поширені також
в сер-віч. Європі. На жаль, від М. збереглися лише
окр. назви і фрагменти, хоча елементи М. (ситуації
й типи) наявні у всіх різновидах європ.
імпровізаційної л-ри (ф а р си , ш ваикн.
фастиажтшпілі, пантоміма, ляльковий театр і
театр тіней, нар. вистави тошо), а часом проникали
навіть у форми серйозної драми.
2. Бродячий професійний комедіант у європ.
Сер-віччі, здебільшого ром. походження, шо
виступав при королівських та князівських дворах
та на міських майданах з веселими історіями
скабрезного характеру або легковажною лірикою
пустотливо-коміч. та бурлескного типу. Часом —
за дорученням церкви — М. включали до свого
репертуару і житійні легенди.
Петро Рихло

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.