Лексикон загального та порівняльного літературознавства

МІФ

МІФ (від греи. — оповідь, байка) — творіння,
в якому у вигляді конкретно-чуттєвих
персоніфікацій і одухотворених істот постає
узагальнено відображена первісною свідомістю
дійсність. М. виникають як результат колективних
твор. зусиль загальнонар. фантазії. М. містить в
с о б і о б ’єм людських знань п ро світ. Хоча М.
буквально озн ачає розповід ь, М . не є жанр,
форм ою словесного мист-ва, б о його синкреппна
свідомість містить не лише слово, але й дію (обряд,
ритуал), шо завжди супроводжується танцем,
іпснею, музикою толю. Така ф орм а побуїуванга
М вимагає визначення його як певного комплексу
уявлень, у термінах і категоріях якого атртмаєіься
і описується модель космосу.
Всі форм и сусп. свідомості, шо відмежувалися
від міфології (мист-во, наука, л-ра, релігія тощо)
містять первпі та моделі М ., які переосмислюються,
адаптуючись в нов. структурах відповідно до
специфіки самостійного, відокремленого від заг
міфал. контексту, статусу їх побуїування. Т.ч., М.
продовжують свос життя, утримуючись в тій чий.
ф орм і сусп. свідомості. Особливе зацікавлення
м іф ол огія викликає в зв’язк у з генетично
спорідненими з нею фольклором і л-рою (Мафв я
літературі)
Помилковою з методологічного погляду е
усталена думка про те, шо міф це вигадка, фант,
вимисел, ф ікц ія тощ о. Дій сно, М . виступав
вигадкою і вимислом, якщо його розглядати з
позицій раціоналістичної науки. Правильне
розум іння м іф ол огії полягає в тому, щоб М.
аналізувався і сприймався з погляду самого М., а
не з т. а наук., худож , рел., сусп. і т.д. світогляду.
М. є те, чим він є сам для себе. Й ого змістовність в
ньому самому й тільки ним пояснюється. Лише за
таких умов аналізу М. постає таким, яким він с.
Тобто, для міфол. свідомості міфічна реальність у
жодному разі не може бути названа фікцією, фант,
вимислом або вигадкою. Ритуальні дійства багатьох
народів в епоху поганства вимагали від їх учасників
дій, що часом були причиною їх смерті: принесення
людських офір міфічним божествам у гш.-амер.
древніх культурах або вбивство челяді та її
поховання при померлому в Єгипті, Китаї, у давн.
слов’ян тощо. Ці приклади переконують, шо в
міфічній свідомості М. є максимально напруженою
та згушеною реальністю. Це не вигадка і гра
фантазії, а об’єктивна реальність, в межах і за
законами якої регламентується життя суб’єкта. Ця
реальність є категорією мислення та буття, в якому
все закономірне, логічне та необхідне, позбавлене
свавільної випадковості.
Ін. усталеною помилкою є твердження, що М.
це наук, або примітивно-наук. форма пізнання
дійсності. Цей погляд започатковано О.Контом,
Г.Спенсером, Е.Б.Тейлором. Він існує й у суч.
науці. Наук, мислення за своєю природою є
абстрактно-логічним, ідеально-числовим. Його
завдання полягає в побудові закономірності, якій
підпорядковується хаотичний плин життя. Тому
наука є строго логічною ідеальною системою. На
цій підставі можна стверджувати, шо М. і первісна
наука не можуть ототожнюватись, бо міф ніколи
не зводить життя до абстрактних схем і формул.
М. описує його за участю живих особистостей, в
емоційній та інтимно-відчутній формі вирішує долі
особистостей. Наука в своєму об’єктивізмі прагне
досягти збігу її абстрактного закону чи формули з
плином процесів буття, виключаючи при цьому
емоційність, художність тошо. Міфічна свідомість
загальнозрозуміла, наївна і безпосередня. Наук. —
вимагає абстрактних навичок та досвіду в своїй
логічно-послідовній закономірності зв’язків між
операціональними елементами. Ін. справа, шо
наука може бути міфол., якщо при цьому мати на
увазі ступінь об’єктивізму первісної науки в
описанні навколишнього світу./В кінцевому
визначенні міфол. свідомість можна сприймати як
прагнення людини вписати в космос себе, а науку
— як прагнення описати космос навколо себе.
Треба визнати, шо ці дві форми свідомості завжди
існували паралельно, і міфологія не відноситься до
науки як стадія попередня до наступної. Наука не
перемагає міфологію, але вона завжди є міфол.
ОЛосєв наводить приклад геометрії Евкліда, що
сама по собі не є міфологічною за змістом, але її
міфологічність полягає в переконанні, шо крім
простору Евклідової геометрії не існує ін.
просторів. Такою ж міфологічністю характе­
ризується механіка Ньютона, шо базується на
гіпотезі однорідного та безконечного простору,
або вчення про безконечність прогресу сусп-тва і
культури, в якому кожна з епох не має самостійного
сенсу, а виступає тільки як грунт для майбутнього
і т.д. Отже, наука міфол., але міфологія не є
наукою./
Свідомість М. не базується на наук, досвіді,
тому вона не може заперечуватися або
стверджуватися з наук, погляду. Наука може лише
усвідомлювати міф на його логічному, числовому і
т.п. рівнях.
/ “На особливу увагу заслуговує проблема
співвідношення релігії і міфу. Трад. і усталеною є
думка про те, шо М. — це релігія. На позірний
погляд може здатися, шо це дійсно так. Він
неможливий без релігії, але М. не є спеціальним
рел. творінням. Міфологія діалектично пов’язана
з релігією тим, шо в ній відбувається відображення
чистого почуття і об’єктивація останнього в формі
худож. образу в сфері релігії. Поза межами релігії
і питань субстанційного самоутвердження
особистості в вічності (хоча б і частково
субстанційного і в частковій вічності) міфологія
неможлива (Лосев). Релігія створює форми, в яких
фактично відбувається таке самоутвердження. В
цих формах полягає сама суть релігії. А цією суттю
є таїнства, які, в свою чергу, є формами
субстанційного утвердження особистості в вічності.
Таїнство в християнстві існує завдяки Церкві, шо
є Тілом Христовим. Христос же — Боголюдина,
тобто одна і єдина субстанція Бога як субстанції і
людини як субстанції. Відтак стає зрозумілим
таїнство як вселенська еманація боголюдства —
основа і безперервна можливість субстанційного
утвердження людства в вічності. Враховуючи цю
основну рису релігії, слід зауважити, шо міфологія
стоїть, ближче до поезії, ніж релігія. Міфологія в
зв’язку з цим сама по собі не є релігією, тобто вона
не є спеціальним рел. творінням, як і релігія не є
просто міфологією.
Т.ч., відсутність у М. субстанційного і
абсолютного самоутвердження особистості від­
різняє міфологію від релігії. В міфології субстан-
ційне самоутвердження присутнє як діалектично і
логічно необхідний момент, але воно не подається
очевидно і безпосередньо. Інакше кажучи,
самоутвердження особистості завжди мається на
увазі, але воно в М. виступає тільки своїм смислом,
своєю ідеєю, своїм зображенням, а не самим
собою. М. по відношенню до субстанційного
самоутвердження особистості виступає як картина,
зображення останнього, а не як вирішення
проблем і відтворення субстанційного буття
особистості. В остаточному формулюванні
співвідношення М. і релігії Лосєв визначає
богослів’я як рел. науку, обряд як рел. поведінку,
а міфологію як рел. поезію та мист-вс^
За тематикою, структурою, проблематикою М.
поділяються на космогонічні, антропологічні,
етіологічні та есхатологічні.
Крсмогонічні М. посідають особливе місце, бо
описують просторово-часові параметри Всесвіту,
тобто умови, в яких проминає життя людини і
розмішується все, шо стає об’єктом міфоутвірного
процесу. Особливої уваги приділяється
описуванню актуального стану Всесвіту, його
структури: первням і частинам, з яких він
складається, взаємодії між ними, а також їх
кількісним властивостям. Таке описування Всесвіту
відповідає синхронічному аспектові його
осмислення. В діахронічному аспекті пояснюється
виникнення Всесвіту. Ці два аспекти взаємозв’язані
як два прояви однієї суті: все, з чого складається
космос, є наслідком його творіння і розвитку. Т.ч.
діахронічний аспект стосовно синхронічного
виступає як причина до наслідку.
Міфол. свідомість в космогонічному М.
охоплює дуже широку сферу осмислення та
пояснення космосу, бо ототожнює або однозначно
пов’язує природу (макрокосм) та людину
(мікрокосм). Цей процес реалізується як створення
людини з первнів Всесвіту або створення Всесвіту
із тіла першолюдини. Людина подібна до Всесвіту
і є елементом космогонічної схеми. Профанічний
рівень життя людини не входить до системи виших
цінностей міфопоет. свідомості. Життя соиіуму,
його структура і діяльність (“мезокосм”)
пояснюється міфопоет. свідомістю за принципами
та аналогіями космологічних знань та уявлень.
Основною ідеєю є перехід від неорганізованого
хаосу до упорядкованого космосу. Це стосується
не тільки М., де йдеться про організацію всього
космосу, шо є характерним для розвинених
міфологій, але й найархаїчніших М. про
походження тих чи ін. тварин, явиш природи,
звичаїв, ритуалів тошо.
Операційні прийоми та уявлення
космологічного світогляду впливали на форму­
вання власне неміфол. матеріалу, виступаючи шодо
нього як взірець. Під впливом космогонічних М.
та уявлень формувалася структура ін. міфів, які
пояснюють походження, причинність і т.п.
(етіологічні міфи), а також багатьох фольклор,
жанрів (л еген д а, с а г а , п е р е к а з та ін.).
Космогонічні М. та уявлення притаманні більшості
міфологій світу. Найхарактерніше вони представ­
лені в сканд.. ведійській, шумерській, аккадській,
юдаїстській, грец, сибірській, полінезійській, ін.
міфологіях.
Антропологічні М. оповідають про походже­
ння, а також створення людини. Вони є складовою
частиною космогонічних М. Описується
походження людини, першої людської пари, в
деяких випадках сотворіння людини різниться від
сотворіння її душі, шо існує як окрема її частина
або частини. До антропологічних М. належать і ті,
в яких іде мова про походження окр. людських
органів (очей, серця тощо). При цьому момент
творення органів і самі органи для міфол.
свідомості є важливішими, ніж момент виділення
людей, напр., з тваринного світу, істот, предметів
та явиш. Антропоморфність Всесвіту в усіх його
складових частинах та властивостях є основною
ознакою багатьох М.: людина, всі ін. істоти та
природні явиша і всі предмети походять (створені)
з різних частин тіла “першолюдини”.
Людина створюється богами, деміургами та
культ, героями з різноманітних матеріалів: із
кістяків птахів, тварин та риб (М. пн.-амер. індіанців
алгонкінської мов. сім’ї), горіхів (меланезій. М.),
дерева (М. зх.-сибірських кетів, деяких народів
Океанії та пн.-амер. племен); землі і глини (міф
ірокезів, один із варіантів шумерського М., в якому
Енкі і Нінмах ліплять із глини людей, в аккалському
варіанті антропологічного М. Мардук разом з
богом Ейя робить людей з глини, перемішуючи її з
кров’ю вбитого ним чудовиська Кінгу. Бог Хнум в
єгип. міфології робить людей на гончарному крузі,
Прометей в грец. М. ліпить їх з глини, як і Ульчень
в алтайському М. Епітет “земна людина’’ має пряме
відношення до створення із землі людського
племені згідно з індоєвроп. та семітськими
міфологіями).
М., в яких іде мова не про створення людей, а
про те, як їм вдалося вийти на землю, в земний
світ (без пояснення їх появи до цього моменту)
складають особливий тип. Перші дві жінки в М.
племені акома (Пн. Америка) у снах дізнаються,
шо люди живуть під землею. Вони викопують яму,
випускаючи людей на поверхню. В М. немає
пояснення ні появи рятувальниць людського роду,
ні його виникнення. Бог Енкі в шумерському М.
теж робить дірку в землі і випускає людей на землю,
бо до цього вони, як трава, росли під землею.
Окр. групу складають М. тотеміч. характеру,
згідно з якими людина походить від тварин і свого
часу не відрізнялася від них. Напр., селькупи (Зх.
Сибір) мають М., в якому перша людина покрита
шерстю. В тібетському М. й у племені хадзапі (Пд.
Африка) людина походить від мавпи. Протилежне
трактування походження людей і тварин
знаходимо у бушменів. Вони оповідають про те,
шо міфол. Цагн за вбивство свого сина перетворює
винуватців у мавп (бабуїнів). Про те, шо шимпанзе
є давн. народом, який пішов у ліси, шоб уникнути
постійних утисків та обманів з боку пігмеїв,
розповідається в міфі афр. народів бамбугі й ефе.
Етіологічні М. пояснюють в уособленій формі
причини виникнення явиш природи або соц.
життя. Так чи інакше в широкому розумінні
причинності всі М. без винятку є етіологічними.
Але під етіологічними розуміють насамперед ті, які
прямо вказують на причину походження. Тому такі
М. можна об’єднати в окр. тип, а термін в зв’язку з
цим набуває вужчого, обмеженого змістом тільки
таких М., значення. Найпоширеніші етіологічні М.
у аборигенів Австралії, папуасів, жителів
Андаманських островів, бушменів та ін. народів,
шо донедавна (а деякі й дотепер) знаходились на
дуже низькому рівні розвитку цивілізації. Наївними
поясненнями зовн. вигляду тварин обмежується
зміст М. австралійських аборигенів. Напр., кажан
не бачить вдень тому, шо свого часу зазирнув у
-дупло і вибив собі очі, наштовхнувшись на сучок,
а сумчастий ведмідь тому безхвостий, шо коли пив
воду з водоймиша, кенгуру йому цього хвоста
відкусив.
Складнішими є М., в яких пояснюється поява
тварин взагалі. В них, як правило, розповідається,
шо ті чи ін. тварини були людьми, або
людиноподібними істотами. Пояснення появи тих
тварин, шо згідно з тотемічними віруваннями
певного народу (австралійці, папуаси тошо),
займають важливе місце в його міфології.
Етіологічні М. про походження тварин від людей
є не тільки у народів ранньої стадії розвитку, але й
у народів з високим розвитком культури. Напр.,
за давньогрец. уявленнями дельфіни — це жорстокі
тиренські корабельники, яких покарав Діоніс;
павук — дівчина Арахна, яка теж була за
самовпевненість у ткаиькій справі покарана
Афіною.
М., шо пояснюють походження землі, неба, гір,
річок, моря, озер і т.п.. відповідають більш високому
рівню розвитку. Всі народи світу мають М., шо
пояснюють походження Сонця та його добового
руху, Місяіія і його фаз, небесних світил, сузірь
тошо.
Явиша соц. дійсності теж знаходять пояснення.
Як правило, це М. про походження смерті, про
обряд ініціації, про походження вогню та різних
ремесел, царської влади і влади взагалі тощо. До
етіологічних можуть бути віднесені також культові
М., які сакралізують і узаконюють ті чи ін. обряди.
Есхатологічні М. оповідають про прийдешній
кінець світу на відміну від більшості міфів з
оповідями про минуле. В космогонічних та
етіологічних М., які власне не є есхатологічними,
припускалася можливість світ, катастрофи (потоп,
пожежа, загибель велетнів, нартів, онарів). В
індуїстській міфології есхатологічний мотив про
космічні цикли загибелі та оновлення світу
реалізувався найбільш яскраво та послідовно: коли
настає ніч Брагми, і він засинає, всесвіт гине.
Наступає день, і Бог наново творить землю. Крім
цього, в індуїстській міфології є мотив загибелі
всесвіту внаслідок падіння моралі, вибуху
жорстокості і розбешенності, заг. занепаду. З дна
океану підніметься вогонь і спалить землю, настане
кінець світу. В європ. М. есхатологія втілилась в
концепції зміни чотирьох віків (Гесіод, Овідій).
Есхатологічними концепціями сприйняття всесвіту
є егип. Книга Мертвих і буддійська Нірвана,
іранська, юдаїстська та христ. міфології, які
спрямовані на очікування кінця світу як спасіння
від нужденного земного буття.
В періоди соц. криз і потрясінь есхатологічні
міфи та мотиви стають актуальними. Так, це мало
місце в пророцтвах Мані та в коментарях Талмуду.
Розкол і Реформація, суч. сектантські вірування
та інтерпретації канонічних христ., мусульман., та
ін. вір, філос. та культурологічні доктрини
(М.Бердяєв, О.Шпенглер, П.Сорокін і т.д.) так чи
інакше (іноді зі свідомою спекулятивною
орієнтацією) актуалізують есхатологічні міфи й
мотиви.
Міфічна реальність з усіма її особливостями
основних параметрів фіксації земного буття (час
та простір), зі своєрідністю зв’язків між складниками
міфопоет. моделі, зі своїм донаук., дологічним
мисленням, яке по суті своїй протистоїть іст. та
природничо-наук. мисленню (пор. дослідження
КЛеві-Строса, М.Еліаде, Г.Франкфорта та ін.), не
стала фактом далекого минулого. Міфотворчість
варто вважати постійною властивістю людської
свідомості, людського мислення. Переплітаючись
із зовні зрозумілими людям фактами сусп. життя, з
явишами природи тошо, М. народжуються,
розквітають і змінюються, інколи заперечуються і
руйнуються, але, як правило, знову ж таки нов.
міфом або міфами. Прикладом, зокрема, може
бути М. про СССР, про Леніна та Сталіна. Такими
є М. про Америку для самої Америки, М. про
Америку для Європи тошо. При широкому
розумінні міфотворчості ми можемо говорити, шо
кожна епоха людської цивілізації творить про себе
саму М. зі своєю міфопоет. моделлю, картиною
світу.
Крім цього, кожна окр. людина творить про
себе М., живе в міфологізованій нею реальності.
Ця реальність в найзагальніших рисах збігається із
заг. контекстом міфопоет. моделі її часу і
доповнюється в деталях своєрідністю її
особистості. Причини перманентної міфотворчості
людської свідомості залежать, на наш погляд, не
від освіченості чи розумових здібностей, а від того,
що можна назвати уявою про зміст часу минулого
(історія родини, племені, етносу, нації), часу
теперішнього (результат засвоєння минулого), часу
майбутнього, який в своєму прогнозуванні вже сам
по собі передбачає явну міфологізацію. З уявою
про зміст часу тісно пов’язані т.зв. архетипи, які
формують заг. зміст культ, коду.
Позаяк актуальність М. як такого відчувалася
людьми в усі часи, він завжди був продуктивним
як жанр у л-рі (Міфи в літературі), його вивчали
і досліджували філософи (Платон, Ф.Бекон,
Вольтер, Д.Дідро, Ф.Ніцше та ін.), філологи (бр.
Ґрімм, А.Кун, Ф.І.Буслаєв, О.М.Афанасьєв та ін.),
лінгвісти (О.О.Потебня, М.Мюллер, В.В.Іванов,
В.Н.Топоров та ін.), етнологи (Е.Тейлор, Е.Ланг,
Д.Фрезер, Е.Станнер, Б.Малиновський та ін.),
психологи (В.Вундт, З.Фройд, К.Г.Юнг,
Дж.Кемпбелл, М.Еліаде та ін.).
Ігор Зварич

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.