Лексикон загального та порівняльного літературознавства

НАСКРІЗНІ ОБРАЗИ

загрузка...

НАСКРІЗНІ  ОБРАЗИ — речові реалії,
природні явища, людські фігури, абстрактні
поняття, які є леймотивом, символіко-метафо-
ричною емблемою одного тв., творчості того чи
ін. автора, певної літ. школи, нац. регіону, чи
навіть світ. л-ри. Н.о. пронизують як фольклор,
так і л-ру: в принципі кожна річ, явище, персонаж
можуть бути Н.о. в тих або ін. обставинах або в
даній худож.структурі. Проте можна виділити Н.о.,
які зустрічаються найчастіше.
Такий, напр., у євроа фольклорах і л-рах образ
Сонця, який іде від архаїчних міфів і модифікується
то в променистого Геліоса ант. поетів, то виступає
як алегорія Христа у свідомості Сер-віччя, то
набуває метафоричного зв’язку з героями типу
Володимира Красне Сонечко в билинах, то
символізує радість земного буття, його “центр” в
утопії Т.Кампанели “Місто Сонця», то виступає як
містка алегорія в межах певної нац. культури
(“Солнце русской поэзии закаталось… “) тошо.
Для л-р арабо-мусульман. регіону характерний
інтерес до фігури мудреця, який набуває, залежно
від ситуації, вигляду візира, каді, дервіша-суфія.
самітника та ін. аж до фігури Сулеймана-ібн-Дауда,
який панує як над людьми, так і над демонічними
силами світу (аналог бібл. Соломона).
Європ. романтикам поч. XIX ст. притаманна
увага до типу бентежної, богоборнииькоі
особистості, яка може виступати під різними
іменами (Каїн, Манфред, Фауст, Дон Жуан, Демон,
Чайльд-Гарольд тошо). Рос. л-ра XIX ст.
продовжила цю типол. низку Н.о. “зайвої
людини», “нігіліста». Для європ. л-ри XX ст.
типовий образ “героя втраченого покоління’,
“стороннього”. Інакше кажучи, можна виділити
вкрай узагальнені Н.о. — типи у світ, л-рі: скнара,
лицемір, тиран, зрадник, конформіст, ідеаліст,
наївний “гурон”, “маленька людина» тошо та їх
худож. “концентровані» втілення (Шейлок,
Гарпагон, Тартюф, Нерон, Юда, Дон Кіхот та ін.).
Н.о. такого масштабу співвідносні з архетипами
К.Г.Юнга: фіксують у своїх обрисах певні
параметри “колективного несвідомого» й т. ч.
виходять за межі суто суб’єктивної худож.
конструкції.
Розсуваючи вшир коло Н.о., можна виділити й
не такі універсальні образи-типи, які також
зустрічаються досить часто: гравець, розбійник,
пірат, поет, монах-самітник, святий, куртизанка,
спокусник, вчений, містик-чорнокнижник, маньяк,
ділок, невдаха, шахрай-пікаро. авантурник і т. а,
вивченням яких займається спеціальна галузь літ,-
знавства — імагологія.
Особливий інтерес являє ше ширше коло Н.о.
— образ ів-персоиаж ів. які переходять з тв. тв. і
виконують т.ч., поза своїм гол. ідейно-есгег. на­
вантаженням, функцію зв”зку між ними, тобто
будучи одним із засобів циклізації. Так, уже кн.
Ст. завіту об’єднані персонажами, які знаходяться
в родинних зв”язках один з одним (Авраам, Сарра,
Ісаак, Іаков із “ 12 колін ізраїлевих”). За принципом
Н.о. будуються й перекази про героїв (Персея,
Тезея, Геракла, Ясона, Едіпа), й дві поеми Гомера,
об’єднані образом Одісея. Н.о. є чи не гол. структу-
руючим (циклізуючим) чинником у фольклорі
(легенди про Робін Гуда та Уленшпігеля, билини
про Іллю Муромия), літ.казках (“Пригоди
Мюнхгаузена” Р.Е.Распе), нар. анекдотах (Ходжа
Насредін, кримсько-татарський Ахмет Ахай,
шільдбюргери).
У cep-віч. л-рі Н.о. представлені в романах про
лицарів «круглого стола» (Артурівські легенди,
романи про Трісхана, цикл про Ланселота). В епоху
Відродження за принципом «обрамлення”
наскрізних оповідачів побудовані “Декамерон”
Дж.Боккаччо та “Гептамерон” Марґарити
Наваррської. Містка та багатопланова кн. Ф.Рабле
об’єднує Н.о. Гарганпоа, Пантагрюеля та Панурга,
ту ж ролю виконує Робінзон у трьох романах
Д.Дефо й Гуллівер у сатирі Дж.Свіфта. Представ­
лені Н.о. і в драматургії — Фальстаф у двох п’єсах
В.Шекспіра, Фігаро у двох п’єсах ГІ.О.Бомарше.
Особливого поширення набули Н.о. в л-рі XIX-
XX ст. У Е.-Т.Гофмана особа композитора
Крейслера присутня в низці його тв., Оле Бальзак
об’єднує ‘Людську комедію” Н.о. (Растіньяк,
Вотрен, Гобсек, Горіо та його доньки), Жорж Санд
зв’язує два романи образом Консуело (“Консуело”,
«Графиня Рудольштадська”). Том Сойєр фігурує в
низів творів Марка Твена ( ‘Пригоди Тома Сойера”,
«Пригоди Гекльбері Фіна”, “Том Сойєр за кордо­
ном“, “Том Сойєр — детектив”). Герман Гольдкре-
мер сполучає повісті [.Франка “Boa constrictor» і
Борислав сміється». Н.о. подружжя Дульських
Г.Запольської наявні в “міщанському трагіфарсі”
“Моральність пані Дульської’ та оповіданні
“Смерть Феліціана Дульського». Часто Н.о.
поєднують іст. романи: Річард Левине Серце дійова
особа двох романів В.Скотта. ДАртаньян та його
друзі діють у трилогії ОДюма, пан Володіевський,
Кміциц, пан Заглоба в трилогії Г.Сенкевича та
драм, жарті ‘Заглоба сватем”. Ін. “ст-давн.
принцип циклізації використовує Е.Золя в епопеї
“Ругон-Маккари”, всі романи якої об’єднані
членами розгалуженої родини Ругон-Маккарів, які
пронизують усю структуру основних та друго­
рядних персонажів циклу В ін. никлі Е.Золя
“Чотири євангелія” використовується “ново­
завітна” схема циклізації — героями кожного з
романів є чотири брати Фромани, названі іменами
євангелістів — Лука (“Праця”), Матвій (“Пло­
довитість”), Марк (“Істина”), Іоан (“Спра­
ведливість»). Суттєво й те, що Н.о. у Золя служать
не лише засобом циклізації, але й втілюють одне з
важливих положень натуралізму — принцип
спадковості У рос. л-рі XIX ст. наскрізний оповідач
присутній у “Повістях Белкіна» О.Пушкіна, у
“Записках мисливця» І.Тургенева, фігури
Нехлюдова й Левіна зустрічаються в кількох тв.
Л.Толстого. Буржуазна родина в кількох
поколіннях замикає сімейні хроніки європ.
письменників XX ст.(“Сага про Форсайтів”
Д.Голсуорсі, ““Сім’я Еглетьєр” А.Труайя, “Сім’я
Резо” Е.Базена, серія тв. про Терезу Дескейру
Ф.Моріака та ін.).
Образ гол. героя (героїні) пов’язує воєдино
багатотомові цикли Р.Роллана (“Жан Крістоф”,
“Зачарована душа”), А.Франса (“Сучасна історія”),
М.Пруста (“У пошуках втраченого часу»),
Т.Драйзера (“Фінансист», “Титан”, “Стоїк”), Ч,-
П.Сноу (“Чужі й брати”). Власне, Н.о. є
протагоністами романів Ф.Кафки “Америка”,
“Процес”, “Замок” (Карл Россман — Йозеф К.,
К.), які незважаючи на різні ймення, втілюють
домінуючу у Ф.Кафки ідею прогресуючого
відчуження людини у світі, яка худож. виразилася
у послідовному скороченні імені персонажа.
Особливу ролю відіграють Н.о. у В.Фолкнера,
який створив вигадану країну-округ Йокнапатофа
й оселив там персонажів (Компсони.Сарторіси,
Сноупси), котрі так чи інакше, як гол. чи другорядні
герої, діючи чи розповідаючи, переходять з роману
в роман, зв’язують минуле й майбутнє, по­
вертаються до одних і тих же сюжетних колізій і
тим самим надають поліфонічного звучання тв.
B.Фолкнера. У річиші Фолкнера йде Г.Гарсія
Маркес, створюючи в романі “Сто років са­
мотності» вигадане містечко Макондо й населяючи
його героями, які фігурували у більш ранніх його
кн., персонажами ін. письменників і легенд, іст.
особистостями на зразок герцога Мальборо.
Н.о. є важливим і невід’ємним складником
пригодницьких, наук.-фант., детективних жанрів,
сатир, тв., “м асової л-ри” (Натті Бампо та
Чінгачгук у Ф.Купера, Дюпен у Е.По, пан Броучек
у С.Чеха, Арсен Люпен у М.Леблана, Фантомас у
Сувестра й Аллена, патер Браун у К-Г.Честертона,
Аллан Квотермейн у Р.Хаггарда, принц Флорізель
у Р.Л.Стівенсона, Шерлок Холмс, д-р Ватсон у
А.Конан Дойла, Еркюль Пуаро та місс Марпл у
А.Крісті, комісар Мегре в Ж.Сіменона, Ніро Вулф
і Гудвін у Р.Стаута, Перрі Мейсон і Делла Стріт в
Е.С. Гарднера, Джеймс Бонд у І.Флемінга.
Скарлетт у продовженнях “Віднесених вітром”
М.Мітчелл, Швейк у Я.Гашека, Йон Тихий у
C.Лема, Аввакум Захов у А.Гуляшки, Іван Пузіков
у В.Шишкова, майор Пронін у Л.Шейніна, баба
Палажка та баба Параска у І.Нечуя-Левицького,
Федір Гуска у Вухналя тощо). Необхідно відзначити
також популярність Н.о. в ін. видах мист-ва: кіно-
та телесеріалах, “мильних операх”, коміксах.
Завершуючи огляд Н.о.-персонажів, необхідно
відзначити також роль Н.о. -оповідача, наратора,
функцію образу автора й, нарешті, Н.о. читача,
на якого так або інакше розрахований тв. і до якого
апелює автор.
Наступний аспект проблеми Н.о. — наскрізні
образи натуральної та культивованої природи,
наскрізні образи часу, наскрізні речові образи.
Серед численних образів природи можна виділити
ті, які найчастіше зустрічаються в л-рі й т. ч.
підпадають під визначення “наскрізних». Це перш
за все ліс, небо, море, вогонь, гори, земля, пустеля,
ріка, острів, дощ, сніг, дерево, квітка. Кожний з
цих образів несе цілком визначене символічно —
метафичне навантаження й використовується у
відповідності з іст. часом, нац. специфікою та естет,
запитами.
Так, ліс ше в л-рі Сер-віччя був символом
укриття, єднання людини й природи (Шервудський
ліс у легендах про Робін Гула, ліс Моруа в
“Тристані та Ізольлі”). Море й гори — улюблені
образи романтиків — “вільна стихія”. Символіка
квітів і дерев — прерогатива в першу чергу поезії.
Земля — Н.о. укр.л-ри, сніг — російської. Ріка —
символ мінливості, постійного руху, пошуку (Аннет
Рівьєр — ріка в “Зачарованій душі» Роллана).
Острів — образ відособленості (численні
робінзонади та утопії). Пустеля — ше більший
ступінь у прямому й переносному значенні
відособленості від світу . Шевченківський образ
“Садок вишневий коло хати …” можна виявити в
найрізноманітніших модифікаціях у багатьох укр.
майстрів слова. У композиції “Війни й миру”
Л.Толстого простежується чітка акцентуація кінця
кожної глави образами неба й вогню, наповнених
символічним значеннями, настільки ж бага­
тозначний у Толстого образ дуба — уособлення
сили й могутності.
Не рідше зустрічаються анімалістичні Н.о., які
також несуть символіко-метафоричні наванта­
ження: лев (“… старому снилися леви” в “Старому
й морі” Е.Гемінгвея), орел, собака, кінь, кіт,
ведмідь,вовк, змія, соловей і т.п.
Суттєві Н.о. культивованої, перетвореної
людиною природи: сад, дорога, місто, село. Так,
хронотоп дороги лежить в основі жанру
ш ахрай ського ром ан у (роману “великої
дороги»). Образ міста надихав — Ф.Достоєв-
ського, Дж.Джойса (“Дублінці”, “Улісс»), А.Белого
(“Петербург”), В.Брюсова та ін. Сільська ідилія —
величезний наскрізний шар світ, л-ри, від Гесіода
й Вергілія до Ж.Ж .Руссо, Т.Шевченка,
М.Рильського, Дж.Лондона, В.Распутіна.
Н.о. часу (весна, літо, осінь, зима, ніч, день,
сутінки, світанок) є одними з найдавніших. Вони
сходять до міфів про вмираючих та воскресаючих
богів — Таммуза, Осіріса, Адоніса. Осінь — Н.о.
поезії, який трактується у найширшому діапазоні
(від достатку до смерті). Однозначніші образи
весни, літа, світанку, зорі (“Досвітні вогні” Лесі
Українки. “Жерміналь” Золя); ніч характерний
образ романтиків, сутінки — символістів, образ
зими типовий для рос. л-ри.
Існує також набір наскрізних ситуацій, на яких
в основному базується сюжетний каркас літ.тв.
(подорож, застілля, гра в карти, карнавал, весілля,
похорон, бесіда, пологи, любовне побачення,
любовний трикутник, дуель, поєдинок, смерть
тощо), які пов’язані з наскрізними екзистенціальни­
ми проблемами: кохання, дружба, ненависть,
ревноші, заздрість, зрадництво, свобода,
відповідальність, вибір, скупість тощо. Наскрізними
є також відносини, обумовлені сімейними
зв язками: батька, матері, чоловіка, дружини, сина,
доньки, брата, сестри й т.п. (Едіпів комплекс).
Нарешті, існують речові Н.о., котрі частіше, ніж
ін., використовуються у літ. тв.: будинок, стіл,
диван, шафа, корабель, човен, парус, окуляри,
годинник, хустка, тютюн, люлька, зброя (кинджал,
сокира, пістолет, рушниця), у XX ст. — автомобіль,
велосипед, телефон, літак. Важливі елементи
убрання: сукня, взуття, краватка, маска, амазонка,
доміно, капелюх, воєнна або якась ін. форма.
Цікаве питання про широту Н.о. Воно може
охоплювати один окр. тв. (дош у “Прощавай,
зброє” Гемінґвея, червоне доміно в романі
(А.Белого “Петербург”), всю творчість того чи ін.
письменника ( образ пригнобленого мужика у
‘ (Некрасова), най. л-ру певного періоду (образ землі
в укр.л-рі XIX ст.), нарешті, світ, л-ру, коли Н.о.
перетворюються в традиційний образ: Едіп,
Христос, Фауст, Робінзон.
Юрій Попов

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.