Лексикон загального та порівняльного літературознавства

НАТУРАЛІЗМ

загрузка...

НАТУРАЛІЗМ (від лат. natura — природа) —
напрям у європ. і, частково, амер. мист-ві (л-рі,
театрі, малярстві), що склався в останній третині
XIX ст. Він постає як відштовхування від ідеалізму
та романтизму. Філос.-світоглядною основою Н.
був позитивізм О.Конта й естетика І.Тена.
Значну вагу мали успіхи природничих наук ,
експериментальна фізіологія (надто праця
К.Бернара “Вступ до експериментальної
медицини”), теорія біологічної боротьби за
існування Ч.Дарвіна. трохи згодом — відкриття в
галузі спадковості й сексуалізму. Термін Н. увів
Е.Золя (1840-1902) в книзі “Експериментальний
роман” (1880) — своєрідному маніфесті цього
жанру. Постулати Н. було викладено Золя ще 1867
в передмові до “Терези Ракен”, за автор,
визначенням, “наук, роману”. На думку Золя, л-
ра має давати винятково точне, наближене до
науки, відображення життя. Якшо романтизм
основне завдання мист-ва вбачав у емоційному
впливові на реципієнта, то Н. уважав своїм
завданням дослідження дійсності методом
споглядання та її максимальне наслідування, наук,
аналіз. Золя писав: “Я не хочу, як Бальзак,
вирішувати, яким повинен бути лад людського
життя, бути філософом, політиком, моралістом…
Змальовувана мною картина — простий аналіз
шматка дійсності!” Г.Флобер висловив цю думку
лаконічніше: “Я вважаю, шо вел. мист-во повинно
бути наук, і безособовим”. Прагнення до
науковості дуже виразно відображується на рівні
заголовків, які часто-густо пов’язані з розумінням
людського життя як біологічної боротьби за
існування. У самий процес літ. творчості вносилась
методика наук, спостереження та досліду. Так,
Золя, створюючи роман про машиніста “Людина-
звір”, працює помічником машиніста на
локомотиві. Поль, натуралістка Г.Запольська, аби
з точністю лікаря описати смерть своєї героїні
(Каська-Каріатида з однойменної повісті), дві доби
сидить в краківському шпиталю біля ліжка жінки,
шо вмирає від сухот. Отже, Н. заперечував
вимисел, автор, суб’єктивізм, прагнув наук,
обгрунтованості, точності. Ін. словами,
декларативно відмовлявся від типізації, надавав
безперечну перевагу окр. над особливим і заг.
Найповнішим втіленням програми Золя була серія
з 20-ти романів “Ругон-Маккари, природна і соц.
історія однієї родини в добу Другої Імперій”. В
передмові автор знову ж декларує: “Картина, яку я
малюю, є простим шматком дійсності, як вона є”.
Попередниками Золя були його старші
сучасники, в творчості яких здійснювався перехід
від реалізму до Н.: Е.Сю (1804-57), Г.Флобер
(1821-80), Шанфльорі (1821-89), бр. Едмон (1822-
96) і Жюль (1830-70) Гонкури. З 1870 рр. навколо
Золя згуртувалася натуралістична школа
письменників. Безпосередніми учнями та друзями
Золя були П.Алексіс (1847-1901), Ж.К. Гюїсманс
(1848-1907), Ґ.Мопассан (1850-93), шо вони
складали т. зв. Групу Медана. Не входили до цієї
групи, але назагал стояли на натуралістичних
позиціях А.Доде (1840-97), О.Мірбо (1850-1917),
Ж.Ренар (1864-1910).
У натуралістів з’явились нові аспекти
відображення характерів і обставин. Розкриваючи
психологію та її зумовленність зовн. умовами, вони
виявляли інтерес до фізіологічних основ психіки,
біологічних законів спадковості. Вел. уваги
приділялося вивченню середовища, яке розумілося
і як побутове (“Черево Парижа”, “Пастка” Золя), і
як сОц. (“Жерміналь” Золя, “Любий друг”
Мопассана). Поряд з підкреслиним об’єктивізмом
Н. були властиві демократичні симпатії, соц.
критицизм, віра в неминущі людські цінності. В
період розквіту у Франції в 1860-80 рр. Н. зробив
вагомий внесок у л-ру: засвоїв нові теми, розкрив
підсвідомі мотиви поведінки, дослідив таємниці
відчуження особистості, психологію маси. В
поетиці Н. засвоювалися прийоми імпре­
сіоністичного бачення світу (бр. Ґонкури, Гюісманс)
і символізму (Золя). Флобер, Мопассан, ґонкури
збагатили прозу досконалістю форми. Характерна
шодо цього оцінка стилю Гонкурів Золя: “Всі їх
зусилля спрямовані на те, шоб фраза була миттєвим
і точним знімком їх відчуттів… Передати всю
привабливість першого враження — ось їх мета”.
Виникнення Н., як будь-якого мист. феномена
— не винахід одного майстра, а наслідок
закономірних типол. подібностей най. худож.
процесу. Це не виключає наявності засвоєння твор.
набутку франц. письменника, т.зв. золізму, в різних
літературах.
Масштабним був розвиток Н. в Німеччині. Він
сприяв піднесенню нім. л-ри після десятиліття
затишшя і занепаду, був відправним пунктом для
всього наступного літ. розвитку. Засновниками Н.
тут були бр. Генріх (1856-1906) і Юліус Гарт (1859-
1930), визначними представниками — Арно Гольи
(1863-1929), Йоганнес Шлаф (1862-1941),
Михаель Конрад (1846-1927). Гол. теоретик Гольц,
на відміну від Золя, висунув формулу Н.: “Мист-
во має тенденцію знову стати природою». Він
оголосив війну будь-якій спробі організації
матеріалу митцем, будь-якій сюжетності, декла­
рував “потік життя», розрізнену фрагментарність,
поєднання суттєвого і випадкового. Краші риси Н.
— демократизм тематики, cou. критика,
майстерність розкриття психології, точність
деталей, мовне новаторство — виявилися в
драматургії Г.Гауптмана (1869-1946): (“Перед
сходом сонця”, “Візник Генкель”, «Роза Бернд”,
‘Пацюки’’ та ін.).
Визначним представником Н. в Швеції був
Ю.А.Стріндберґ (1849-1912) — драматургія,
романи. Натуралістичні тенденції відбилися у
творчості норвежців Г.Ібсена і К.Гамсуна.В Англії
Н. не набув такого поширення, сприймався як
наслідування франц. зразків: худож. проза і крит.
праці Дж.Гіссінга (1857-1903) і Дж.Мура (1857-
1933), у яких демократичні ідеї епохи переплі­
талися з позитивістськими поглядами Спенсера і
Конта. У твор. практиці’ англ. натуралісти
захоплювалися “л-рою хатин”, досягаючи лише
вузького висвітлення дійсності. В Угорщині в дусі
золізму працювали романіст Ж.Юст (1863-94),
новеліст З.Турі (1870-1906). В італ. л-рі
відповідником Н. став в е р і з м. В ісп. л-рі
засвоєння франц. Н. поєднувалося з начебто
протилежним явищем — боротьбою проти франц.
літ. впливу.
У деяких, насамперед слов’ян., країнах Н.
виникав рівнобіжно з його становленням у
Франції. Це стосується, зокрема, Польщі. Най-
видатніша репрезентантка поль. Н. — Г.Запольська
(1857-1921) епіграфом до повісті “Каська-
Каріатида” (1887) ставить слова поль. сатирика-
просвітителя І.Красицького «Пиши, шо бачиш,
цнота правди не лякається”. Епіграф містить дві
основні твор. засади письменниці: сміливе
відображення найтемніших явиш життя й
натуралістичне розуміння завдань мития. Слова
передмови до “Каськи-Каріатиди”: “Я беру все, шо
маю напохваті», майже дослівно перегукуються з
декларацією Золя в передмові до “Руггон-
Макарів». Але ж авторка твердить, шо до свого
твор. методу прийшла самостійно, навіть не знаючи
про Золя та франц. Н. Ін. річ, шо наступне
знайомство з доктриною та практикою Золя
сприяли зміцненню натуралістичних позицій
письменниці. Вона послідовно переносить
дарвіністські ідеї на сусп-тво, вважає вирішальними
чинниками людського життя звірячу боротьбу за
існування й сексуальний інстинкт. Запольська
звертається до “табуйованих тем», таких, як
проституція та венеричні хвороби в повістях “Про
шо не говорять’ (1909), “Про шо навіть думати не
хочеться” (1914). У 1880-ті pp. натуралісти
групувалися навколо тижневика “Путник” (1884-
1888), який видавав А.Ґрушецький (1852-1929),
автор романів про життя шахтарів і фабричних
робітників (“Кроти”, 1887, “Вуглекопи”, 1900).
Визначним представником гюль. Н. був АДига-
синьський (1839-1902), автор оповідань про життя
віддалених сіл і тваринний світ, майстер побутової
деталізації та інтерпретації потворних соц.
відносин. Свого часу письменник світ, слави
С.Пшибишевський (1868-1927) у романах
(найвідоміші — ‘Літи сатани», “Homo sapiens») і
драмах (“Сніг”) прагнув розкрити підсвідоме в
людині через аналіз біологічно-сексуальних
прагнень.
У чес. л-рі Н. не набув розвитку, якшо не брата
до уваги творчість Арбеса (1840-1914), автора
психол. повістей і роману “Янгол миру” (1889) про
селянське життя, який, на думку критиків, швидше
був “репродукцією”, а не типізацією дійсності. Риси
Н. в словац. л-рі набули вираження в письменників
т.зв. словацької модерни (І.Галя, І.Краско, В.Рой).
У їх новелістиці відбувався синтез реаліст.,
імпресіоністичних і символістських принципів з
натуралістичною безсюжетністю. В серб, л-рі
інтерес до хворобливої психіки, до теми траг.
самотності людини виявився в прозаїків
М.Ускоковича(1884-1915) і В.Мілічевича (1886-
1929). У хорв. л-рі вплив Н. наявний у романі
Е.Кумичича (1850-1904) “Пані Сабіна” (1883), у
крит. статтях Я.Іблера (1862-1926).
У рос. л-рі Н. як сформована школа не існував.
Проте типол. спорідненим явищем можна вважати
вже «натуральну школу” 1840-х pp., зокрема,
“ф ізіол огічн і нариси». (Поняття “натуральна
школа” вперше було вжито Ф.Булгаріним 1846, в
негативному сенсі, але цього ж року в статтях В.Бє-
лінського воно набуло позитивного наповнення і
термінологізувалося). Програмні зб. натуральної
школи були видані М.Нєкрасовим “Фізіологія
Петербурга” (1845); “Петербурзький збірник”
(1846). Серед авторів натуральної школи, крім
Некрасова, — Д.Григорович, О.Герцен,
Є.Гребінка, В.Даль, І.Панаєв, І Тургєнєв. Своє-
ршний ‘психологічний натуралізм» можна вбачати
в романних тв. Ф.Достоєвського. Натуралістичні
тенденції незалежно від франц. школи виступали
в оповіданнях, повістях, у романах О.Писемського.
в письменників-народників М.Успенського
( нариси народного побуту’ — 1857). Г.Успен­
ського (цикли нарисів “Звичаї Растеряєвоі
вулиці» — 1866 та ін.). Згодом позначився й вплив
золізму (цикл романів Д.Маміна-Сибіряка про
уральську буржуазію): оповідання, повісті, романи
П.Боборикіна (1836-1921), К.Баранцевича (1851-
1927). І.Потапенка (1856-1929). напр., повість
Померти-заснути ‘ — белетризована історія
хвороби, романи О.Амфітєатрова (1862-1938).
М Арцибашева (1878-1928) Санін» , “Біля
останньої межі», п’єси Є.Чирікова (1864-1932) та
С.Найдьонова (1869-1932).
В укр л-рі теж відбилися настанови
натуральної школи (найбільше Є.Гребінка,
частково Т Шевченко. Царко Вовчок. Панас
Мирний. І.Нечуй-Левииький). Пізніше ознаки Н.
наявні в тв. письменників народницького
спрямування: О.Кониський. Б.Грінченко. Олена
Пчілка. П.Майорський. Т.Зінківський, В.Левепко.
Т.Сулима. В.Барвинський. Г.Яхимович та ін
(Е т н ограф ізм ). Вплив Н. позначився на
присвячених траг. жіночій долі оповіданнях 1890-
х pp. Н.Кобринської (1855-1920). на ранніх тв.
Г.Хоткевича (1877-1938). на оповіданнях і
повістях М.Яцківа (1873-1961).Худож. засади
золізму найповніше відобразилися в творчості
В.Винниченка, який, увійшовши в л-ру 1902. своїми
натуралістичними оповіданнями протистав панівній
у той час народницькій прозі. Він змальовував
руйнацію трал, моралі в селянському середовищі,
провінційне міщанство, найнижчі верстви
населення, в’язницю («Щось більше за нас’),
люмпенів (Краса і сила ). У тв. 1906-14 pp.: драмах
«Дисгармонія». ‘Великий Молох». «Memento”.
«Брехня «. Чорна пантера та білий ведмідь» та ін.:
романах Рівновага». ‘Чесність з собою». «По-свій».
Божки» та ін. письменник прагнув вирішувати
проблеми ‘,/кр інтелігенції періоду після поразки
першої рос. революції. Зображ ено галерею
істеричних і хворобливо-безвольних постатей,
створено варіанти образу егоїста, який відкилас
людську мораль, замінивши її особистою свободою,
«чесністю з собою . аби власні «воля, розум і серне»
ue схвалили. Ці тв просякнуто біологізмом,
насичено нсихол.. фізіологічними, еротичними
мотивами в поєднанні з імпресіоністичними
деталями та фотографічністю мови.
Натуралістичні тенденції набули своєрідного
розвитку в л-рі європ. і амер. країн XX ст. Помітні
два основні напрямки їх вираження. З од. боку,
здобутки Н. органічно впліталися у тв. високої
худож. виразності й майстерності. Такими є поезія
та драматургія Е.Верхарна в Бельгії, романи
А.Барбюса. А.Ж іда. М .Дрюона у Ф ранції.
Г.Манна. Е.М. Ремарка в Німеччині. Д.Г.Лоуренса
в Англії. Т.Драйзера. Дж. Дос Пасоса. Г.Мілера.
Е. Гемінгвея. В.Фолкнера. Дж. Апдайка в CUIA,
Я. Гашека в Чехії, С.Жеромського. В.Реймонта.
Ю.Каден-Бандровського в Польші. колумбійця
Г.Г. М аркеса і багатьох ін. У р ос. л-рі
післяжовтневого періоду риси Н. мають місце в
творчості І.Бабеля. А.Веселого. Б .Пильняка.
В .Вересаева. М .Ш олохова. В .Катаева та ін.
Зокрема, у тв. про Громадянську війну та
виробничому романі, що їх зараховували до
соиреалізму. З Н. генетично нов язана л-ра та
кінематографія італ. неореалізму 1940-50 рр. В
ін. контексті тенденції Н. виявляються у суч
масовій літературі, де гостра сюжетність
насичена відображенням фізіологічного,
еротичного, виразною гіпертрофією тих елементів
Н., які гармонійно поєднувалися в структурі тв.
визначних письменників ХІХ-ХХ ст.
На основі інсценівок романів Золя та бр.
Гонкурів. п’єс Алексіса. Ансе. Жюльєна та ін.
відбулося наприкінці 1880-х рр. становлення
франц. театру Н. Найяскравішим явищем був
паризький «Вільний театр» (1887-95) режисера
А Антуана. В Німеччині натуралістичними були
маейнінгенський театр Георга II і Л.Кронека (1866′
91). берлінські «Вільний театр» (1889-94) і
«Німецький театр» (1894-1904) режисера О.Брама.
В Англії — лондонський «Незалежний театр»
Дж.Грея. В Польші — львівський театр
Г.Запольської. яка е одним з найтиповіших нату­
ралістів не лише як письменниця, а також як
режисер і виконавиця гол. ролей у власних п єсах
(перед тим вона пройшла акторський вишкіл у
театрі Антуана). В Росії засади натуралістичного
театру відбилися в постановках МХАТу поч.
1900-х рр. («Живий труп» Л.Толстого. «На дні
М.Горького. «Юлій Цезар» В.Шекспіра та ін ). а
також у грі окр акторів — П.Орленєва.
П.Самойлова. В укр. театрі натуралістичні тен­
денції виявилися в акторській і режисерській
практиці деяких мандрівних труп (Д.Гайдамаки.
В.Суходольського. Л.Сабініна) на переході від
чисто етнографічного до психологіч. театру, шо
проте досягалося через грубі ефекти в зображенні
людської психол. Певною мірою можна казати про
Н. театру Г.Юри. шо протистав у 1920-і рр.
новаторському театрові Л.Курбаса.
Позитивними у театрі Н були прагнення до
ансамблевості. вимоги. шоб виконавці
«переживали иєсу», досягали природності гри,
мотивування дій персонажів, найповніше
відображали побутове та іст. середовище в
акторській грі. сценографії, костюмах. Часом це
призводило до побутописання, аморфності п’єс і
вистав, перенасичення жаргонізмами, вульга­
ризмами. підкреслення фізичних ганджів мови
тошо.
У малярстві Н . заперечив традиції академізму.
а разом з тим модерністичні стилізації. До нату­
ралістів зараховують у Франції — П.Деляроша.
Л.Бонна, в Німеччині — Ф . фон Уде. Л.Корінта.
До Н. близьке малярство рос. і укр. (М.Пимоненко.
П.Левченко, І.їжакевич)передвижників. Значний
відбиток знайшов Н. у творчості митців офіційного
соціалістичного реалізму періоду (С.Григор’їв.
С.Овчинніков. М.Хмелько та in.).
Менше проявився Н. у музиці. Його іноді
вбачають у творчості А. Ш ьонберга (опера
Місячний П еро») та в т.зв. конкретній музиці.
Ознаками Н. вважають настанову на звуко­
наслідувальність. ілюстративність, часом руйнацію
гармонії, схильність відображати брутальні, ба й
навіть патологічні почуття.
Існують складності у визначенні засадничих рис
Н. Lie пояснюється насамперед різними
трактуваннями Н. в різних най. традиціях. Крім
того, нелегко відмежувати Н., з од. боку, віл
реалізму, з ін. — від модернізму (імпресіонізм,
символізм) Так, М.Драгоманов і І.Франко не
розрізняли реалізм і Н. Насправді тв. Н. можуть
містити в собі особливості ін. напрямів, у таких
випадках важко відмежувати натуралістичні і
реаліст тенденції. Існує оцінка Н. як однієї з течій
реалізму. З цього приводу слід нагадати думку
Золя. шо була висловлена в статті «Натуралізм у
театрі’’ (1881): «Мене запитують, чому я не задо­
вольняюся словом «реалізм … Я вчинив так
винятково тому, шо тодішній реалізм звужував
худож.-літ. кругозір: мені здавалося, шо слово
натуралізм розширює краєвид спостереження’
Та все ж Золя вбачав у бальзаківському реалізмі
основу нов. напряму, який доповнювався раніше
забороненими темами в галузі фізіології, патології,
соціології-
Школа франц. Н. зазнала нападів з двох боків.
Ще з часів становлення цього напряму критика
консервативного спрямування звинувачувала його
в аморальності і дрібнотем’ї. Представники
соціологічної критики марксистського напрямку
критикували Н. за ухиляння від філос. і політ,
узагальнень і висновків, за відсутність автор,
пафосу (П.Лафарг). Ф.Мерінг писав про «завісу
капіталістичної ідеології», яка начебто заважала
натуралістам побачити новий світ, шо
зароджувався. У Росії неґатне ставлення до Н.
було висловлено М.Салтиковим-Щедріним:
«Розміри нашого реалізму дешо інші, аніж у суч.
школі франи. реалістів. Ми включаємо у цю галузь
усю людину, з усією різноманітністю її визначень і
дійсності; французи ж гол. чином цікавляться
торсом люлини». Подібне ставлення до Н.
домінувало в соціологічному літ-знавстві XIX-XX ст.
Термінові Н. часто налають оціночного
(переважно негативного) значення. Низка
дефініцій Н. у літ. енциклопедіях і словниках по І
суті характеризують ті негативні перевитрати Н,.
які властиві його епігонам і масовій л-рі
(«Фактографічне відображення з незначущими
подробицями або занадто відверте, відтворення
фізіологічних і сексуальних явиш»). Такі визначення
применшують те значне вН , яке збагатило реаліст,
мистецтво
Поширення низки натуралістичних відкриттів
у реаліст., модерністській і постмодерністській л-
рі та мист-ві ХІХ-ХХ ст.. наявність спільних рис і
нац. варіантів Н.. ранніх і пізніх його модифікацій
створюють вел. можливості для його порівн. і
типол. вивчення.
Анатолій Волков,
Микола Нефьодов

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.