Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ОДА

ОДА (грец. ode — пісня) — лір. або ліро-епіч.
вірш урочистого характеру. Виділилась поряд з ін.
панегіричними жанрами, і насамперед, гімном і
дифірамбом з давн-rpeu. хорової пісні, яка супро­
воджувалась муз. виконанням на лірі і танцями.
Потім О. набула стійких жанр, ознак, завдяки,
насамперед, грец. поетові Піндару (522-490 до
н.е.), який створював на честь переможців в сусп.
іграх (олімпійських, піфійських та ін.) пісні (грец,-
епінікії), і рим. поетові Горацію (65-8 до н.е.), О.
якого були розраховані не на муз., а на
декламаційне виконання, шо означало набуття О.
статусу власне лір. жанру. Окрім “урочистої”,
піндаричної, і ‘повчальної», Ґораиієвої, розви­
валась і анакреонтична О., яка була названа так в
наслідування фей. поетові Анакреонту (бл. 570-
487 до н.е.), лірика якого, шо розробляла мотиви
любові, свободи, земних насолод тощо,
відрізнялась життєрадісним настроєм. Говорять і
про сапфічну О. за іменем фей. поетеси Сапфо, в
ліриці якої переважали любовні мотиви. Всі ці види
0. послужили взірцями для подальших одописців
(напр., героїчні О. ісп. поета XVI ст. Ф.Еррери,
патріотичні О. чес. і словац. поета XIX ст.
Я.Коллара, дидактичні О. серб, і хорв. поета XVIII-
XIX ст. Л.Мушииького, анакреонтичні О. нім. поета
XVII ст. І.Клая та ірл. поета XV1II-XIX ст. Т.Мура,
сапфічні О. ісп. поета XVII ст. Е.Вільегаса та австр,
поста XX ст. Е.Шьонвізе і т.д.). О. існувала і в л-рі
Давн. Китаю. Вона належала до мовленнєвих
жанрів, хоча майже співалась, але без муз.
супроводу, і була за своїм характером ди­
дактичною. Протягом 600 р. була популярною
‘ханська ода” (Фу Сюань, Сун Юя — III ст. до н.е.,
Цзя І, Сим Сянжу, Мей Шен — II ст. до н.е. та ін ),
шо відрізнялася демонстративним стилем,
притаманним т.зв. пд. кит. поезії. В добу
Відродження і бароко в Європі поняття О.
вживалося щодо патетичної лірики, яка була
орієнтована на ант. взірці (напр., О. італ. поета
XV-XVI ст. Л.Аріосто, порт, поета XV] ст.
Л. де Камоенса, франц. поетів П.Ронсара та Ж.дю
Белле (XVI ст.), А.Сент-Амана (XVII ст.) та ін.
В XVIl-XVIII ст. з’являється т.зв. псевдоклас. О
(франи. поети Ф .Малерб, О.де Ла Фар,
Ж.Б.Руссо, Е.Лебрен: англ. поети Е.Марвел.
Д.Драйден, А.Каулі; нім, поети П.Флемінг, І.Клай,
М.Опіи, А.Гріффіус, П.Гергардт; голандські поети
Х.Дюлларт, В.ван Фоккенброх. С ван Бомонт;
поль. поети М.Нарушевич, С.Трембеиький,
І.Красицький; рум. поет М.Галич; рос. поети
В.Тредіаковський, О.Сумароков, В.Петров,
М.Херасков, В.Майков; укр. поёти Ф.Прокопович,
І.Котляревський). О. стає не лише популярним і
продуктивним, але й найбільш показовим для
класицизму лір. жанром. Згідно з нормативним
характером класицистичної поетики, зокрема, з
жанр, регламентом, О. відносилась до «високих”
жанрів, про що свідчить привілейованість тем, які
нею розроблялись (уславлення нац. героїв,
державних діячів, вітчизни, подій, які мали сусп.
значення, тощо). Високій жанр, настанові О.
відповідав стиль, шо відбивав лір. причетність
поета до об’єкта уславлення. Правила одописання
викладалися в багатьох літ. маніфестах,
найавторитетнішим серед яких став вірш, трактат
франц. поета і теоретика Н.Буало (1636-1711)
“Поетичне мистецтво”.
Прикладом, шо відтворював основні
композиційно-стильові особливості “псевдоклас.”
О., може слугувати вірш “рос Піндара”
М.Ломоносова “Ода на взяття Хотина». Вона
складається з трьох частин: “приступання” (вступ
до теми), “пропозиції” (основна частина) і
завершення; рясніє риторичними прикрасами
(анафори, риторичні фігури, інверсії тошо), шо
імітують “піїтичне захоплення”; характеризується
“‘лір. безладом”, шо полягає у несподіваності
переходів від одного предмету мовленнєвої
рефлексії до ін., допускає вставні епізоди; в ній
вживаються імена грец. і рим. богів. О. писались
переважно “одичною строфою”, яку ввів в обіг
Ф .Малерб: чотири або п’ятиямбічним леся-
тивіршем із системою римування, яка дотримується
правила альтернансу — АбАбВВгДДг, при цьому
допускались різні варіанти як об’єднання віршів у
“внутр.” строфи (АбАб-ВВ-гДДг, АбАб-ВВг-ДДг),
так і перестановки цих строф в межах одичної
(ВВАбАбгДДг. АбАбгДДгВВ); часто для
розмежування “внутр.” строф використовувались
скорочені рядки або рефрени, а для визначення
межі всієї строфи — неримовані останній чи 2
останніх рядки. Зустрічаються О с. вільного
римування («Вечір” рос. поета і драматурга XVIII
ст. Я.Княжніна), вживалась О.с, і в ін. жанрах,
напр., у дружніх посланнях рос. поета XIX ст
М.Язикова, в травестії поемі І.Котляревського
‘Енеїда’’ та ін. Із руйнацією зв’язку між лір. жанром
і строфою в цілому і занепадом О. в
посткласицистичну епоху, маловживаною стає і
0.e. Зустрічаються О., які написані ін. видом
строфи, напр., сапфічною, а до того ж
неримованою — “До вечора” англ. поета XVIII ст.
У.Коллінза. У 2-ій пол. XVIII ст. у зв’язку із зміною
літ. ситуації “псевдоклас.” О. зазнає висміювання
(напр., рос. поет XVIII ст. І.Дмитрієв створює сатиру
«Чужой толк», яка направлена проти О.
Ломоносова, шотл. поет XVIII ст. Р.Бьорнс
травестує високі взірці цього жанру в “Оді на
смерть міссіс Освальд» тощо).
В епоху передромантизму і романтизму
канонічні жанр, ознаки О. розхитуються, її жанр,
межі виявляються розмитими (напр., у рос.
Г.Державіна, англ. Дж.Кітса, поль. Ф.Князьніна,
франи. В.Гюго, італ. А.Мандзоні, рум. М.Емінеску
та ін.). Насамперед руйнується стійкий зв’язок між
темою і жанром, і єдиною ознакою О. стає її жанр,
пафос, який здатний піднести у значенні не лише
“високі» явиша (“Прометей» Й.В.Гьоте,
“Вольность” О.Радіщева, “Вольность» О.Пушкіна,
“Громадянська мужність” К.Рилеєва, “Ода на
російську кампанію 1829 року” рум. поета XIX ст.
1.Еліаде-Радулеску, “Ода революції» В.Маяков-
ського, зб. “Мельбурські оди” австралійського
автора Ф.Моріса, “Ода небесній сині» швайц.
поета XX ст. Й.В.Цоллінгера, “Ода братерству»
Б.Олійника та ін.), але й “нейтральні» явиша (“Ода
Белльману” австр. поета XX ст. Р.-М.Рільке,
“Уклонімося хліборобу” І.Муратова та ін.).
Об’єктом одичного пафосу можуть бути і “низькі”
явиша (“Ода до ліності» франц. поета XVII-XVIII
ст. Ла Фара, гумор, вірші серб, поета XIX ст.
І.Змай-Іовановича “Ода юшці”, “Ода ключеві від
льоху”; “Ода пліткарям” рос. поета XX ст.
А.Вознесенського, “Ода гривні» О.Ірвания та ін.).
Ue свідчить про те, шо іст. життя трал. О. закінчене,
вона все більше стає вираженням власне автор,
бачення дійсності. Унікальним феноменом щодо
цього є цикл П.Гулака-Артемовського “Гераськові
оди» — травестування-онаціональнення од
Горація. Жанр, свобода автора проявляється,
окрім розширення тематичного діапазону, в
схрещуванні одичного пафосу з ін. (напр.,
ідилічний вірш норв. поета XVIII ст. П.Стенерсона
“Ода юнкерському джерелу в Еріксхольмі”, “Ода
малоросійському селянину” укр. поета XVIII ст.
К.Пузіни, шо має соц.-крит. спрямованість, та ін.),
у використовуванні в О. елементів різних худож.
форм (напр., “Одичні сонети до Італії” італ. поета
XVII-XVIII ст. В.Філікайі, “Маленькі оди” франц.
поета XIX ст. Ж.де Нерваля, який використовував
поетику нар. пісень, тощо).
У зв’язку з деканонізацією О. поступово
сприймається як панегіричний лір. (ліро-епіч.)
метажанр (“похвальне слово»), що створює
можливість її типол. зіставлення з функціонально
подібними жанрами ін. літ. регіонів (з поширеною
у творчості сер-азій. поетів касидою, з непальською
жанр, формою канро, з інд. гімном, з давн-ісл.
жанром скальдичної поезії — драпою тощо).
Оскільки ж О. представлена в л-рах різних регіонів
(пер-мов. поет XIII ст., який жив у Турції, Дж. Румі,
кит. поет III ст. Лу Цзі, кор. поетеса VII ст. С.Чіндок,
груз, поет ХУІ-ХУІІст. Теймураз І, перуанський і
еквадорський поет ХУШ-ХІХ ст. Т.Гонзаго,
канадський поет XVIII-XIX ст. Ж.Мерме, амер. поет
XX ст. А.Тейт і т.д.), вагомою проблемою
компаративістики є порівн. зіставлення тематичних
і поет, особливостей О., шо належать до різних
нац. традицій.
Борис Іванюк

Категорія: Лексикон загального та порівняльного літературознавства

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.