Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ПЛАГІАТ

ПЛАГІАТ (лат. ріадіо — викрадаю) — літ.
злодійство, присвоєння духов, власності, що
полягає в опублікуванні під своїм іменем чужого
тв. або його частини. П. може бути несвідомим,
коли автор відтворює ідеї, думки або форми, які
були свого часу почерпнуті ним з тв. ін. авторів.
однак в силу тих чи ін. причин вони “стерлись” в
його пам’яті, залишившись лише в підсвідомості, і
сприймаються ним самим як первинні й
оригінальні. Однак такі казуси П. досить рідкісні.
Значно поширеніший свідомий П., інспіратори
якого самовільно запозичують, сукупно чи
фрагментарно, літ. продукцію, шо належить ін..
видаючи її за власну, тобто не називаючи
справжнього автора або джерела. Причини П.
можуть бути різні — віл простого меркантильного
жадання збагатитись за чужий рахунок
(найгрубіший. найпримітивніший П.) — до
честолюбного прагнення розділити чужу славу при
відсутності власного таланту. П., як підкреслює
словац дослідник Д.Дюришин, с “екстремальним
вираженням літ. зв’язків, при якому структура
освоюючого явиша відтісняється структурою
оригіналу… і являє собою деградуючу з погляду
поступального руху неактивну форму зв’язку, за
винятком, шоправла. окр. випадків, коли на
певному етапі розвитку деяких л-р П. відігравав
стимулюючу ролю ”.
Поняття духов, власності виникло лише у XVIII-
XIXст., тому на більш ранніх стадіях культ, розвитку
питання її правового врегулювання (автор, право)
не мало жодної ваги. Проте саме уявлення про
сутність П. як форми духов, розбою сформувалося
ше в ант. л-рі і зустрічається в грец. філософів,
Арістофана. Марціала, одна з епіграм якого
показує присвоєння авторства чужих кн. як
морально осудливий акт, за шо привласнювача
потрібно публічно ганьбити (Кн. 1.52). Біограф
Вергілія Тіберій Д онат сповішає, як одного разу
Вергілій написав на брамі палацу імператора
Августа похвальний для останнього двовірш.
Скориставшись з того, шо Вергілій не підписав цей
двовірш, посередній поет Батіл видав себе за
автора цих рядків і був щедро винагороджений
імператором. Щоб викрити Батіла, Вергілій
начертав під ними: “Ці вірші написані мною, а
почесті за них дістались іншому”, додавши до них
ше один піввірш: “Отже ви не для себе”. Коли ж
Батіл та ін. виявились неспроможними доповнити
ці слова, розкривши їхній зміст, це зробив сам
Вергілій, причому в чотирьох варіантах:
Отже ви не для себе, звиваєте гніз/та, птахи.
Отже ви не для себе приносите вовну, вівці.
Отже ви не лля себе збираєте мед. бджоли.
Отже ви не для себе тягнете плуга, воли.
З тих пір вислів “Отже ви не для себе”
вживається афористично — як натяк на
присвоєння чужих лаврів, користання плодами
чужої праці, незаслужену славу і т.п.
Щоправда, П. пов’язується більшою мірою з
формою, ніж з фабулою або змістом. Скажімо.
давн-рим._л-ра “присвоює” собі сюжети й образи
давн-грец. л-ри без людного етич. докору,
особливо в драмі: Плавт і Теренцій запозичували
майже всі сюжети своїх комедій у Менандра та
ін. представників “нової” аттичної комедії, Сенека
пише трагедії”, спираючись на ті міфол. сюжети,
які розроблялись свого часу Евріпідом тошо.
Європ Сер-віччя також визнавало духов, власністю
лише форму, а образи й фабули вважались
немовби спільною спадщиною, на яку кожен мав
однакові права. Після В.Шекспіра. більшість драм
якого побудовано на сюжетних запозиченнях.
але які є неперевершеними у філософ, осмисленні,
психол. глибині й узагальненні типів людських
характерів, подібні уявлення закріпилися і в
свідомості митців нов. часу. Тому звертання до т.зв.
традиційних сюжетів та образів не є ознакою
П.. інакше в його сферу потрапляли б цілі літ.
напрями, скажімо, класицизм, окремі літ. жанри
(сюжети байок, починаючи від Езопа і Федра,
постійно кочують з епохи в епоху і з л-ри в л-ру).
тв. багатьох видатних майстрів світ, л-ри (напр..
Б.Брехта). Прискіпливе вишукування у тв. відомих
письменників П., як це засвідчує шеститомова
праця нім. літ-знавня П.Альбрехта “Плагіати
Лессінґа” (1891) — абсурдне заняття, тому шо вел.
талант переплавляє в собі всі зовн. впливи,
немовби в горнилі, і творить із них цілісну естет,
систему, яка складає сутність його худож
неповторності. Про П. можна говорити лише в
тому випадку, коли бездумно і безкрило дублюється
сам твор. акт, а не тоді, коли наявна його ідейна
та худож. трансформація. Ж.Б.Мольєр називав
себе бджолою, яка добуває собі їжу там. ле її
знаходить. Й.В.Гьоте зізнавався И.Еккерману. з
якою насолодою він “украв” у В.Шекспіра пісеньку
для свого Фауста, бо вона так точно передавала
потрібний йому настрій. Дж.Г.Байрон у
“Манфреді” створив паралель гьотівському
Фаустові, але його роздратувало, коли Гьоте
зауважив це запозичення, і тоді імпульсивний
англієць звинуватив вел. німця в П. з Біблії В
“Тригрошовій опері” Б.Брехт скористався для
своїх зонгів віршами Ф.Війона в перекладах
К.Л.Аммера, дешо переробивши і підкоривши їх
своєму задумові. “В мистецтві не існує восьмої
заповіді, поет має право черпати скрізь, де він
знаходить матеріал для своїх творів”. — писав
Г.Гайне (“Про французьку сцену”). Бувають
випадки, коли творчість двох митців, абсолютно
незалежних один від одного, справляє враження
П. в силу їхньої типол. близькості. Так, свого часу
НІ.Бодлера звинувачували в тому, шо він наслідував
Е.По. Однак це не було наслідуванням, а проявом
духов, спорідненості, подібністю іст. умов, психол.
чинника тошо. Сам Бодлер пояснював це таким
чином: “Прочитавши вперше в житті одну з книг
амер. письменника, я зі страхом і задоволенням
відкрив у ній не тільки сюжети, про які давно думав,
але навіть фрази, написані і опубліковані ним ше
двадцять років тому”. Безперечно, що даний випадок
слід класифікувати не як П.. а як типол. сходження.
Від П. слід відрізняти також численні типи і види літ.
запозичень твор. характеру. — таких, як
наслідування, стилізація, переробка,
адаптація, пародія, ремінісценція, алюзія,
пастиш та ін.
Нерозуміння різниці між П. і твор. видами
рецепції призводить часом ло лумки про
принизливість залежності письменника-
реципієнта від першоджерел. Скажімо,
Ю.Словацькому закидали “плюшоватість”. Рум.
класика Й.Л.Караджале прямо звинувачували
в П. з Ф.Лостоєвського. Відкидаючи такі
обвинувачення, рум. критик К.Доброджяну-
Геря цілком слушно твердив: “У новелі “Лейба
Зибал” і в драмі Й.-Л.Караджале “Напасть”
вплив Ф.Лостоєвського вельми наочний, шо аж
ніяк не шкодить новелі та драмі залишатися
прегарними й румунськими тв.”. Зрештою,
справу розглядав суд, вирок якого був на
користь Караджале. У П. обвинувачувано
0 М.Толстого, коли він видав свій “Бунт машин”
без жодних посилань на першоджерело —
“К.и.Н” К.Чапека. О.Толстой змушений був
викласти перед текстом своєї драми стисле
пояснення-виправдання. В 60-х рр. XX століття
Клер Голль, вдова франц. поета І.Голля,
безпідставно звинуватила у П. видатного поета
сучасності П.Целана, і тільки заступництво
відомих діячів культури захистило поета від
кампанії цькування у зх. пресі.
Однак це не значить, шо в л-рі все допустимо
1 безкарно. Історія л-ри зберегла і випадки
прямих П. та імена літ. крадіїв, які з тих пір
оточені неславою. Як правило, імена плагіаторів
зберігаються як іст. конфуз лише завдяки величі
тих. за чий рахунок вони намагалися
поживитись. Так, ми знаємо про сучасника
М.Сервантеса Алонсо Фернандеса Авельянеду,
який видав 1614 фальшиве продовження “Дон
Кіхота” (сам Сервантес піддає його в другому
томі свого безсмертного роману нищівній
критиці). 1885 рос. газ. “Жизнь” опублікувала
пушкіпську “Пікову даму”, автором якої був
зазначений якийсь Ногтьов.
Хрестоматійною для укр. л-ри стала історія
видання М.Парпурою 1798 “Енеїли”
І.Котляревського. Хоча, як засвідчують новітні
дослідження, Максим Парпура керувався при
цьому добрими намірами, однак для самого
письменника він залишився людиною, котра
самовільно знехтувала його автор, правами, тому
в 3-ій частині своєї поеми Котляревський гнівно
засуджує цей факт і висміює свого видавця як
плагіатора:
Якусь особу мацапуру
Гак шкварили на шашлику.
Гарячу міль лили за шкуру
І розпинаючи на бику.
Натуру мав пін луже брилку.
Кривив лушею для прибитку.
Чужеє оддавав в печать,-
Без сорому, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.
Зрідка зустрічаються в л-рі також випадки
автоплагіату. Напр., фінал драми Г. фон Кляйста
“Пентесілея” запозичено з його ж “Родині
Шроффенштайн . написаної п’ятьма роками
раніше.
Особлива форма П. склалася в Німеччині в
період Третього райху. коли третьорозрядні нім.
письменники поверхово переробляли заборонені,
а тому недоступні читачам тв. єврейських авторів,
“арізуючи” їх під власними іменами. Тут П. ставав
не тільки суто літ, але й політ, акцією і ставився
на службу тоталітарному режимові.
Як посягання на чужу власність П. в рамках
автор, права регламентується сьогодні зако­
нодавством більшості країн і не обмежується тільки
моральним осудом, але й може класифікуватися
як кримінальний злочин.
Петро Рихло

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.