ПОБУТОВА КОМЕДІЯ

ПОБУТОВА КОМЕДІЯ (комедія побуту і
звичаїв) — жанр, різновид сатиричної комедії,
де предметом осміювання є триб життя і звичаї
певного соц., або най. середовища, відповідні
уявлення про життя, правила поведінки, спосіб
виявлення почуттів, мовлення тощо. В одних
випадках комедіограф осміює власне соц. явише
(соц.-побутова К.). В ін. — родинні стосунки
(сімейно-побутова К.) Але в більшості випадків ці
жанр, різновиди відмежувати майже неможливо.
Становлення П.к. як одного з гол. комедійних
жанрів пов’язане зі зростанням реаліст, тенденцій
у класицизмі. Саме найкращому класицистичному
комедіографові Ж.Б.Мольєру належить тв., яким
було започатковано П.к. — “Міщанин-шляхтич».
1н. приклади переростання класицистичної
комедії характерів у П.к. у XVIII ст.: “Еразмус
Монтанус” Л.Гольберга, «Недоросток» Д.Фон-
візіна, «Школа лихослів’я» Ф.Шерідана,
“Сарматизм» М.Заболоцького. В XIX ст. відповідно
до розвитку літ. реалізму П.к. стає провідним
комедійним жанром, надто у сх.-слов’ян. л-рах:
«Приїжджий зі столиці, або Метушня в повітовому
місті», “Дворянські вибори» Г.Квітки-Основ’яненка,
«Свої люди — поквитаємося», «Не все котові
масниця» О.Островського, «Мартин Боруля», «Сто
тисяч», «Хазяїн», «Суєта» І..Карпенка-Карого. Цей
письменник устами значною мірою автобіографією
героя Івана Барильченка з п’єси «Суєта» виразно
задекларував мету П.к., як її розуміли в реаліст,
сх.-слов’ян. драматургії (перефразувавши
М.Гоголя): «Комедію нам дайте, комедію, що бичує
сатирою страшною всіх і сміхом через сльози
сміється над пороками і заставляє людей, мимо їх
волі, соромитися своїх лихих учинків».
У зх.-європ. П.к. сатира не була такою
нищівною. Становлення франц. П.к. пов’язане з
антиромант. літ. групою «Школа здорового глузду»,
зокрема з творчістю Ф.Понсара («Честь і гроші» —
1853, «Біржа» — 1856) та Е.Ожьє («Ґабріель» —
1850, “Син Жібуайє” — 1862, «Месье Ґерен» —
1864). Серед нім. П.к. «Розбитий дзбан» Г. фон
Кляйста — 1811 (ця нар. комедія в переробці
Франка з 1887 йшла на укр. сцені), «Журналісти»
Г.Фрайтага — 1854. Серед П.к. XX ст. міщанський
трагіфарс, згідно з автор, підзаголовком,
«Моральність пані Дульської» поль. драматурга
Г.Запольської, нар. комедія «Великий виграш (Сто
тисяч)» Шолома Алейхема, «Мандат», «Самогубець»
М.Ердмана, «Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина»,
«Закут» М.Куліша, «Раки» С.Михалкова, «Не
називаючи прізвиш» В.Минка. Можливе поєднання
ознак П.к. з ознаками ін. різновиду сатир, комедії
— політичною, як це зробив М.Гоголь у “Ревізорі”.
Людмила Волкова


Loading...