Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ПОВІСТЬ

ПОВІСТЬ — один з різновидів епіч. роду,
сутність якого в найширшому значенні визначена
етимологією: це те, шо оповідається, завершена і
досить широка оповідь про ту чи ін. подію або
особу. Термін П. не має точного аналогу в зах.-
європ. мовах. Залежно від специфіки твору, автор,
номінації та розуміння перекладача йому можуть
відповідати франц. recit і conte, нім. Erzдhlung і
Geschichte, англ. tail, story, short novel, longchort
story — тобто “розповідь”, “казка”, “історія”,
“короткий роман”, “довге оповідання”.В такому
широкому розумінні в рос. та укр. літ-знавчій
традиції П. називається будь-яка більш-менш
грунтовна оповідь (анонімна або автор., в прозі
чи в віршах), що належить стародавн. л-рам:
“Повість про красномовного селянина”, “Повість
про Синдбада-морехода” тошо. У такий спосіб
називались також і деякі тв. за.-європ. сер-віч. л-
ри, шо потрапляли на слов’ян, грунт: так, відомий
лицарський роман отримав в перекладі на білор.
мову назву “Повість про Трістана та Ізольду”.
Особливо слід виділити використання терміну “П.”
в ст-слов’ян. л-рі, де під цим малося на увазі і
сказання, і житіє, і повчання, і літописний ізвод
(напр., “Повість временних літ”), так визначалися
тв. як рел., так і світські, існували повісті іст.,
авантюрно-героїчні, лицарські (“Повість про
Єруслана Лазаревича ”), військові (“Повість про
азовське сидіння”) та ін.
П. як одна з літ. форм у суч. розумінні
з’являється наприкін. XVIII-XIX ст. Складність її
чіткої термінологічної детермінації пояснюється як
відсутністю однозначного аналогу в зх.-європ.
мовах, так і дещо складним розмежуванням з
романом і оповіданням (новелою). Часто
зустрічається визначення П. як сер. епіч. форми і
це назагал правомірно, проте воно не відображає
її суттєвої специфіки і вельми часто спростовується
літ. практикою: “Повісті Бєлкіна” О.Пушкіна за
розміром можна вілнести скоріше до оповідань, а
“Життя Клима Самгіна”, назване М.Горьким “П.”,
більш об’ємна, ніж деякі романи. За суч. тенденції
до “стиснення” роману, різниця в обсязі тв. взагалі
стає несуттєвою.
Більш продуктивним є підхід до П. як до
особливої жанр, форми. Згідно з цим поглядом
П. і близьке до неї оповідання являють собою
принципово ін. вид епіч. прози, аніж роман та
новела, вони зберігають почасти елементи усної
традиції давн. епіч. прози, прагнучи “розповісти”
“оповісти”, а не “показати”, зобразити об’єктивно.
З ін. боку, П. відрізняється від роману вибором і
характером подій, які зображуються, її дія більш
зосереджена на повсякденному бутті та
послідовному плині часу на відміну від
екстраординарності та динамічності роману і
новели. Як наслідок, для П. характерний порівняно
повільний розвиток дії, рівний ритм розповіді,
відносна простота композиції. Домінують
статичні складники: положення, душевні стани,
пейзажі, описи, об’єднані часто за принципом
нанизування. Фінал П. здебільшого відкритий і
випливає з логіки розвитку подій, а не протистоть
їй, як у новелі. Важливу роль у П. відіграє мовна
стихія, голос автора або оповідача, незалежно від
того, наскільки безпосередньо він виражається.
Саме голос автора (оповідача), його інтонація є тим
сполучним чинником, без якого П. могла б
перетворитися на аморфне нагромадження фактів
та вражень (показова П. А.Чехова “Степ”). Суттєво
відрізняється в романі та П. ставлення до худож.
часу. Якшо в романі час є ніби функцією дії, ним
маніпулюють, він може текти назад і зупинятися,
то в П. час — основний чинник, саме він часто
визначає її розміри, які можуть розростатися в
залежності від зображеного часового відрізка (не
випадково П. М.Горького “Життя Клима Самгіна”
має підзаголовок “Сорок років”). Таким чином,
досить чітко простежується зв’язок П. та роману-
хроніки, роману-потоку, роману-біографії (дилогія
С.Аксакова, трилогія Л.Толстого. тетралогія
H.Гаріна-Михайловського, “Життя Арсьєнєва”
I.Буніна, трилогія М.Горького, “Повість прожиття”
К.Паустовського). В зх.-европ. л-рах певну схожість
з П. виявляють побудовані за хронологічним
принципом сімейні цикли Т.Манна, Дж.Голсуорсі,
Р. Мартен дю Гара, Р.Роллана, Ф.Еріа, Б.Клавеля,
Е.Базена, але при цьому зх. письменники все ж
таки тяжіють до романної інтриги та завершеності.
Взагалі видається не позбавленою підстав гіпотеза
про те. шо два види епіч. прози (роман, новела —
повість, оповідання) мають певні відповідності з
двома типами ментальності, шо умовно
визначаються як “зх.” та “сх.”. Саме з цих позицій
можна пояснити поширеність жанру в рос. л-рі, в
якому творили М.Карамзін, кн. В.Одоєвський,
О.Бестужев-Марлінський, О.Вельтман, О.Пушкін,
М.Гоголь, Д.Григорович, І.Тургенев, Л.Толстой,
Ф.Достоєвський, А.Чехов, В.Короленко,
М.Горький, Є.Замятін, Б.Лавреньов, О.Толстой,
В.Катаєв, Ю.Олеша, М.Зошенко, К.Паустовський,
М.Шолохов, О.Солженіцин, В.Набоков.
Ю.Нагібін, В.Некрасов, В.Тендряков, В.Белов,
В.Солоухін, В.Аксьонов, Ч.Айтматов, Ф.Іскандер,
І.Грекова, В.Токарєва, Г.Владімов та ін. В укр. л-
рі жанр П. представлений в творчості Г.Квітки-
Основ’яненка, Т.Шевченка, Марка Вовчка,
Ю.Федьковича, П.Мирного, І.Нечуя-Левицького,
І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського,
В.Винниченка, О.Кобилянської, М.Стельмаха,
О.Гончара, Ю.Мушкетика, П.Загребельного,
М.Трублаїні та ін.
Серед білор. повістярів — Я.Колас, Я.Бриль.
В.Биков; поль. — Е.Ожешко, Б.Прус, С.Же-
ромський, Я.Івашкевич, чес. — Я.Неруда, Я.Галек,
В.Светла, К.Чапек; болг. — І.Вазов, Т.Влайков,
Елін.
У зх.-європ. та амер. л-рах слід відзначити
повісті Ч.Діккенса, Е.По, Д.Еліста, Г.Флобера, бр.
Е. та Ж. Гонкурів, Марка Твена, Ш.Андерсона,
Шона О ’Кейсі, Е.Гемінгвея, В.Голдінга,
Дж.Олдріджа, І.Во, Гарсія Маркеса та ін., проте,
говорити про П. стосовно зх. л-ри майже завжди
доводиться з певною мірою приблизності.
Особливо слід відзначити різновид філос.-
фант. П. Біля витоків цього типу П. лежать
“Філософські повісті” Вольтера, визначені самим
автором як “Contes philosophiques” — буквально
“філос. казки”. В даному випадку франи. термін
“казка” цілком правомірний, оскільки для цього
різновиду П. характерні елементи чарівної казки,
фантастики, містики, а з ін. боку — притчевість,
сатира, гротеск, (не випадково саме цей термін
використовують для визначення своїх П. бр.
Стругацькі (“Понеділок починається в суботу:
Казка для наукових співробітників молодшого
віку”, “Казка про трійку”) та Ф.Іскандер (“Кролики
і удави”, “Філософська казка”). За своєю сутністю
П. є і тв., визначені трад. як ґотичн. романи —
“Замок Отранто” X.Уолпола, “Ватек” Бекфорда,
“Франкенштейн” М.Шеллі.
До того ж типу філос.-фант. П. належать казки-
алегорії Е.Т.А.Гофмана “Золотий горшик” і
“Крихітка Цахес”, “Дивна історія Петера Шлеміля”
А.Шаміссо, повісті В.Одоєвського “Сильфіда” і
“Саламандра”, “Петербурзькі повісті” М.Гоголя,
“Дивна історія доктора Джекіля та містера Хайда”
Р.Л.Стівенсона, “Фатальні яйця” і “Собаче серце”
М.Булгакова, “31 червня” Дж.Б.Прістлі, “Пікнік
на узбіччі” і “Слимак на схилі” бр. Стругацьких.
Філос. П. фактично є тв. письменників-
екзистеншалістів Ж.П.Сартра (“Нудота”) і А.Камю
(“Чужий”).
Попри усю складність точної ідентифікації П.
в системі прозових жанрів ця епіч. форма все ж
таки цілком самобутня і грає важливу ролю в
худож. осмисленні дійсності.
Ю рін Попов

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.