ПОДОРОЖ.
1). Специфічний жанр, який використовувався
переважно в старовинній л-рі (до сер. XIX ст.) й
сюжетно базувався виключно на переміщенні
персонажа в просторі й часі. В цьому жанрі
особливо виразно підтверджується місткість
концепції хронотопу (М.Бахтін) як універсальної
теор. моделі визначеності сюжетного руху
“монтажем” худож. простору відповідно до задуму
автора. Жанр П. відкривав широкі можливості
автор, самовиразові й, водночас, етнографічно-
побутовому описові. Генетично цей жанр виник зі
спогадів, вражень,записів мандрівників; в свою
чергу, П. є попередником дорожнього нарису
наших днів. Специфічним варіантом П. є давн-рус.
ходіння. П. тяжіє до сфери риторичних
(позахудож.) жанрів, базуючись на документалізмі.
2). Літ. прийом в ін. жанрах (гол. чином
прозово-романних), який допомагає чіткішій та
виразнішій організації хронотопу тв.
З найдавн. часів мандрівка, різко міняючи
образ світу в очах людини й збагачуючи її уявлення
про ойкумену, була грунтом для висновків
узагальнюючого, часом навіть монументального
характеру. Тема П. розгорталася як шлях пізнання
взагалі. Географічний вихід людини за межі дому,
полісу й т.п. був небезпечним і часом жахливим
(чудиська Енкіду та Хумбаба, які зустрічають
Гільгамеша за стінами У руку; змій, якого бачить
на о-ві мандрівник з розбитого давн-єгип. корабля;
Сфінкс, який випробовує Едіпа; Страхіття- баба,
котра оберігає колодязь в ірл. сазі “Пригоди синів
Есхада Мугмадона” й т.п. Тут яскраво позначається
вплив фольклору.Чужі краї були полем для
фантазії. Гомерівський Одіссей мандрує серед
чудовиськ і чаклунів, й навіть рання іст. проза греків
сповнена напівфант. описами, як гіперборейський
простір узимку в Геродота — “пір’ям” (тобто
снігом). У подальшому ант. л-ра розробляє мотив
П. як у документальній прозі (“Записки” Цезаря
та ін.), так і в худож. обробках міфів, шахрайсько-
сатир. сюжетах, історіях розлучення закоханих
тощо (Геліодор, Вєргілій, Овідій, Лукіан, Петроній,
Апулей та численні ін.). Проте спільна для всього
давн. світу тенденція — згасання фант, мотивів й
фіксація реальності та її екзот ики (оповідь про П.
єгиптянина Ун-Амуна до Біблу) вже відрізняється
від казок про колонізацію Африки або ж казки
“Хитромудрий полководець Джуті”). Зворотне
явишє в стародавн. світі нехарактерне (напр.,
містичний рух сюжету в “Метаморфозах” Апулея).
Ще документальнішою стає проза за Сер-віччя
(хоча чудиськ і тут не бракувало нестачі). Записки
та звіти місіонерів, воєначальників та прочан були
спрямовані на фіксацію реальності: давався взнаки
феномен об’єднання світу в післягеленістичні часи
й взаємопроникнення культур. Для христ.
прочанина, що прямував до Гробу Господнього,
мусульман, регіон не був тою terra incognita, якою
були Егейські острови для Одіссея. Тут почасти —
джерела нов. прози романного типу, котра
живиться фактами й прагне до освоєння “живого
життя” («Мандрівка св. Брандана до Землі
Обіцяної», VI ст., або київ. “Ходіння ігумена
Даниїла до Св. Землі”, XI ст.). Зростає рол
автобіографічного елементу, самовиразу
непересічної особистості, котра наважилася на
тривалу й небезпечну мандрівку (кн. М.Поло про
мандрівку до Китаю, ХП1 ст.; “Ходіння за три моря”
Афанасія Нікітіна, XV ст.). “П.-втаємничення”
архаїчного типу майже згасає. Поруч з суто
прочанськими тв. відзначимо “Християнську
топографію Всесвіту” Козми Індікоплова (VI ст.),
яка мала своє продовження хіба що в історії про
Св.Грааль. Чи не останнє духов, відлуння такої П,-
ініціаиії ми зустрічаємо в “Божественній комедії»
Данте. Лицарський ром ан насичує П.
авантюрно-любовними елементами (оповіді про
Амадіса Гальського). Це продовжується у
Звільненому Єрусалимі” Т.Тассо, в
шахрайському ром ані епохи бароко й т.п.
Белетризація долає орієнтацію на втаємничення й
тому, що в ренесансну добу orbis terrarum перестає
бути загадковим; вел. географічні відкриття
деміфологізують і казк. Індію, і невідомі землі.
Згасає й П.-ініціація.
Л-ри арабо-мусульман. регіону тих часів
мовлене не стосується. К оран показує як
провіденційну подію космічного масштабу духов,
мандрівку Мохаммеда до Єрусалиму й звідти на
небеса. Відповідно й в світській л-рі цього регіону
П.-втаємничення — найхарактерніший сюжет. За
Нізамі, напр., “жива вода пізнання» знаходиться
на Пн., в 40 днях шляху, в вічному мороці, “де
немає гніву та гніту” (“Іскандер-наме»). Численні
пригоди на зразок мандрівок Синдбада-мореходш
з “Тисяча і одної ночі”, здається, мають поруч з
розважальним прихований, суфійний зміст. Але й
тут документально-розважальна настанова домінує:
Сулейман з Басри, IX ст.; Біруні, Х-ХІ ст.; Хосров,
XI ст.; Ідрісі, XII ст.; аль-Варді, XIII ст. (згадується
тут подекуди й Київ. Русь). В XV-XVI ст.
документалізм бере гору в світ, масштабі: П.
поступово перетворюється на позахудож. жанр, а
записки мандрівників, інтерес до яких після вел.
географічних відкриттів помножується на зрослі
тиражі книг після Гутенберга, стають популярні«
читанням (Б.Лас Касас, X.Колумб, Амеріґо
Веспуччі; згодом — Дж.Кук, В.Й.Берінг,
Ж.Ф.Лаперуз та ін.). Але з цієї стихії виростають й
вел. романи — “Гаргантюа та Пантагрюель”
Ф .Рабле, “Робінзон Крузо” Д.Дефо, “Утопія”
Т.Мора, “Мандри Гуллівера” Дж.Свіфта, Нова
Атлантида” Ф .Бекона. П. стає поштовхом до
виникнення “Луїзіади” Л.Камоенса, численних лір.
тв. ‘Відкриття світу” переживає й книжність візант.
культ, регіону, зокрема, слов’ян. На зміну фанг.
“Сказанню про Індійське царство” (XV ст.)
приходить реальна Індія Афанасія Нікітіна. В
щоденнику митрополита московського (згодом
кардинала) Ісідора, що їхав до Флоренції з метою
підтримки унії з Римом (щоденник написано
єпископом суздальським Авраамом) відбилося
здивування й захоплення зх.-європ. цивілізацією
(XV ст.), але ця тенденція не вкорінилася, так само,
як і місія вигнаного з Москви Ісідора. Навпаки,
розповсюджується в тому ж XV ст. серб, варіагіг
“Александрії”, де описуються “кентаври”, “люди
одноногі” тощо. В укр. словесності спостерігається
нов. спалах зацікавлення чужими землями та
власним духов. основами (“Книга беседьі о пути
ерусалимском” Даниїла Корсуньського, XVI ст.).
Відкриває для себе Україну сірієць Павло
Алеппський, який був вражений її високою
культурою (XVII ст.).
З появою в полі зору світу України зросла
кількість європ. іст.-літ. пам’яток, у яких йшлося
про неї: зникає властива ренесансним часам
квазінаук. ерудиція, підкреслюється об’єктивність
розповіді, підсилюється своєрідна публіцистичність
(часом, проте, набираючи характеру грубої
тенденційності). Lie визначено особливою роллю
України між Зх. та Сх. напередодні й під час війни
Богдана Хмельницького. Ситуація “подорожі”
наявна й у тих тв., які було писано в дусі іст.
узагальнення або дипломатичної реляції (напр.,
листи й мемуари, щоденники й брошури очевидців
на зразок австрійця Е.Лассоти, француза Ж.Баре,
італійців Д.Ліппомано та Д.Руджієрі й ін.). Як
подорожні нотатки побудовано”Подорож” П.
делла Валле, шо переконував Зх. в необхідності
союзу з козаками; те саме можна сказати про
Подорожні нотатки» К.Гільдебрандта, швед,
пастора, котрий змалював козаків як людей
«хоробрих, мужніх, швидких, волелюбних» (XVII
ст.). На особистих враженнях побудовано й
відомий “Опис України” Г.-Л. де Боплана (1650),
котрий показав козацьку проблему як одну з
найголовніших в Речі Посполитій. Підсумковим
став Щоденник подорожі» У. фон Вердума,
знімеченого француза (1671), в якому змальоване
жорстоке спустошення краю після війн (саме на
цьому, за спостереженнями Д.Наливайка,
будується образ України як “пустелі» у Вольтера
та Дж.Байрона).
Чим далі просувався зх. мандрівник на Сх., тим
тьмяніші були враження від нього. Так, в описі
мандрівки Олеарія до Московії або в мемуарах (з
елементами П.) англ. дипломата Горсея, шо не
один рік прожив в Росії (XVI-поч. XVII ст.), відбито
здивування перед цим багатим від природи краєм,
де панує тиранія, відсутня приватна власність, отже
й гідність особистості, й насаджується страх перед
владою та холопська психологія.
“Відкриття світу” певною мірою закінчено в
епоху Просвітництва, коли було складено наук,
атлас Землі (звичайно, з неточностями). Але тема
П. в л-рі входить в нове річище. З одного боку,
мотив П. стає немов би необхідною ознакою нов.
й найбільш вільного жанру — роману, а в деяких
видах його, напр., пригодницькому романі,
починає домінувати. Інерція П. як напучення й
“газнання-ініціації” спостерігається хіба що в таких
стилізаціях, як класицистичні за духом «Пригоди
Телемака” Ф.Фенелона або “Мандри молодого
Анахарсіса” Ж.Бартелемі. Органічно включають
мотиви П. мемуари (напр., “Записки” м-м де
Жанліс, які починаються з опису мандрівки до
Америки її батька та дядька, шо спричинилося до
дальшого плину подій). Особливо ж сильний
поштовх використанню прийому П. дали
сентименталісти, які центром ідейно-
композиційного тяжіння зробили не ‘зовн.’’
(пейзаж, етнографія, пам’ятки чужої культури), а
свідомість автора. Поч. поклав Л.Стерн у
“Сентиментальній подорожі”. Такий само
суб’єктивізм, що знаменує прагнення до
розкріпачення “я”, відбивається в його наслідувача
М.Карамзіна (“Листи російського мандрівника», які
зробили справжню революцію в рос. словесності).
Цікаво, що в цитаделі класицизму — Франції, ле
сентименталізм не без зусиль прокладав собі
шлях, він часом виступає в формі суто
суб’єктивного маніфесту «я”, начебто
“замкненого» в своїх можливостях пересування
(“Подорож навколо моєї кімнати” Ж. де Местра).
“Сповіддю душі” є й “Американська подорож”
Р. де Шатобріана, “Подорож на Схід» А. де Ла-
мартіна. Були й своєрідні варіанти: так, у відомому
тв. О.Радішева “Подорож з Петербурга до
Москви” глибоке й шире душевне зворушення
автора, шо спостерігає приниження народу,
виливається в суто громадянський, за генезою
класицистичний пафос революціонаризму. Цей
суб’єктивізм в добу романтизму переростає в
худож. заперечення ледь не всякого опису й
абсолютизацію душевного поривання “непри­
каяної” особистості (“Подорож Чайльд-Гарольда»
ДжН.Г.Байрона). Натомість в реалізмі XIX ст.
утверджується об’єктивізм, стиль нарису, хоча
кращі тв. цього роду ніяк не приховують автор,
“я ” (Стендаль, П.Меріме, О.Пушкін). Стиль
“самовиразу” в поєднанні з “об’єктивним описом»
починають у сфері нарису-П. навіть вдало імітувати
(«Іспанські щоденники» рос. літератора П.Аннє-
нкова, котрий писав їх в своєму петербурзькому
кабінеті).
З підсиленням як суб’єктивності, так і
описовості П. вона починає дедалі більше
насичуватися політ, змістом. Відомо, напр., що
вкрай крит. в змалюванні Росії, її засад та культури
нариси маркіза А. де Кюстіна викликали обурення
Миколи І, в той час, як поверхові й сповнені духу
“развесистой клюквы” дорожні нариси О.Дюма-
батька були сприйняті прихильно. Але попри усякі
політ, ефекти як жанр, так і прийом П. стає в 2-й
пол. XIX ст. невід’ємним елементом л-ри назагал.
Поряд з літ. досконалими нарисами вчених та
дослідників (Ч.Дарвін, Ф.Нансен та ін.) віддають
належне П. письменники неоромант. спрямування
(Р.Л.Стівенсон, Р.Мелвілл, Г.Хаггард, Дж.Конрад,
Ж.Верн та ін.); у XX ст. ця картина не змінюється
(Т.Хейєрдал, А.Фідлер, Ж.Кусто, Дж.Лондон,
К.Чапек, Я.Дуріх, Е.Гемінгвей та ін.), Виникають
також тв., розташовані немов би на межі л-ри й
публіцистики; так, “Острів Сахалін” А.Чехов
сподівався був захистити як вчену дисертацію.
Абсолютно закономірною є популярність
мотиву П. (причому, часто ініціаиійного типу) в л-
рі постмодернізму: від її передтеч Дж.Джойса
та Г.Гессе до М.Павича, У.Еко, К.Рансмайра та
багатьох ін. Серед найновіших прикладів в укр. л-
рі — “Перверзія» Ю. Андруховича, “Адепт”
В.Єшкілєва та О.Гуцуляка, романи В.Кожелянка.
Семен Абрамович