Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ПРАЗЬКА НІМЕЦЬКОМОВНА ЛІТЕ­РАТУРА (ПРАЗЬКЕ КОЛО НІМЕЦЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ, ПРАЗЬКА НІМЕЦЬКО­ МОВНА ШКОЛА)

ПРАЗЬКА  НІМЕЦЬКОМОВНА  ЛІТЕ­РАТУРА  (ПРАЗЬКЕ  КОЛО  НІМЕЦЬКИХ  ПИСЬМЕННИКІВ,  ПРАЗЬКА  НІМЕЦЬКО­ МОВНА ШКОЛА) — назва групи німецькомов.
письменників Праги, тісно пов’язаної з чес,
столицею генетичним корінням, літ.діяльність якої
маніфестувалася на зламі століть і тривала до кін.
Чехословацької республіки (“Мюнхенська змова”
1938). Нім. літ-знавці схиляються до думки, шо
дана група не мала ознак літ. школи, її основу
складали лише мов. та географічні чинники, а
також дружні стосунки деяких її представників.
Як правило, до цього кола зараховуються.
Г.Майрінк, Р.-М.Рільке, В.Гадвігер, П.Леппін,
Ф.Кафка, М.Брод, О.Баум. Ф.Верфель, Л.Перуц,
Л.Віндер, Е.Зоммер, П.Корнфельд. Р.Фукс,
О.Пік, Е.Вайс, Ф.Вельч, Й.Урціділь, Е.-Е.Кіш,
Ф.К.Вайскопф, Л.Фюрнберг та ін. Характерною
особливістю даного літ.анклаву було те, що в
ньому гармонійно поєдналися риси нім.,
єврейської, слов’ян, (передусім чес.) та австр.
ментальності. При всьому розмаїтті індивідуальних
твор. манер його об’єднують певні естет, засади,
шо свідчать про зв’язок і синхронний розвиток
цієї л-ри з л-рою нім. метрополій — Берліна та
Відня. Спільними для їхньої творчості можна
вважати також гуманістичну позицію, засудження
всякого роду націоналізму і шовінізму, підтримку
нац. і культ, прагнення слов’ян, народів, у першу
чергу, чехів, у їхній боротьбі за створення своєї
державності, реалізацію нац. інтересів тошо.
З т.з. теор. принципів, сповідуваних
представниками П.н.л., в їхній творчості
(принаймні у таких видатних особистостей, як
Кафка. Брод. Верфель. Майрінк, Урціділь, Перуц)
домінували експресіоністські тенденції, щоправда
інколи з відчутним тяжінням до cou. чи рел.
забарвленого реалізму. Такі комбінації худож.
методів і напрямів споріднювали празьких авторів
з “великою” нім. та австр. л-рами. Здебільшого у
празьких письменників переважали епіч. жанри
(роман, оповідання, новела, ескіз, нар не,
репортаж). У ліриці й драмі, які представлені тут
значно скромніше, поєдналися символізм та
висхідний експресіонізм, шо утворили духов.
течію, яку чес. дослідниця Івана Віздалова називає
експресивним неоромантизмом. Найвидатнішим
лір. поетом П.н.л. вважається Рільке, найвідомішим
драматургом — Верфель. Біля джерел празького
експресіонізму стояла нім. богемна група митців,
відома під назвою “Молода Прага “, яка виникла в
1898. Її члени, до яких належали П.Леппін,
О.Вінер. О.Вініцкі, художник-графік Г.Штайнер-
Праг, зустрічалися в кафе “Ренесанс”, де
проголошували свої нонконформістські погляди.
Протест проти нім. дрібнобуржуазного
середовища нерідко набирав форм апеляції до чес.
суспільства, виражався в тяжінні до табуїзованих
тем.
Ретроспективно можна відкрити й ін.
характерні ознаки, притаманні празьким нім.
письменникам: більшість цих авторів була
єврейського походження, і ця детермінанта
визначала собою концепцію світу і людини. Один
з перших дослідників П.н.л., чес. германіст і
перекладач Павел Ейснер відзначав також
“острівний” характер П.н.л., підкреслюючи, що
вона виникла і розвивалася в неприродному,
відірваному від здорового нар. цілого, середовищі.
Оскільки нім-мов. населення Праги складало на
зламі століть порівняно невеликий відсоток від заг.
кількості населення (близько 7%), то почувало себе
най. меншиною, острівком у морі богемського
люду. Це породжувало своєрідний “комплекс
гетто”, який найвиразніше усвідомлювався
єврейським населенням, оскільки він був
закріплений в його пам’яті реально й іст. (сер-віч.
єврейське гетто Праги почало зникати і втрачати
чіткі кордони лише наприкін. XIX ст.). Певна
кастовість існувала й у соц. відношенні:
німецькомов. колонія Праги складалася в
основному з чиновників, комерсантів, учителів,
лікарів, адвокатів — тобто cou. прошарку з високим
життєвим рівнем (“буржуазний стан”), далекого від
інтересів простого люду. “Потрійне гетто” — нім.,
нім.-єврейське та буржуазне — сприяло, за
Ейснером. замкнутості, “герметичності” даної
частини населення. Ці почуття ще більше
загострилися з початком 1-ої світ, війни і розпаду
Австро-Угорської монархії, до складу якої входила
Прага. Дезорієнтовані соц. й політ., празькі нім.
письменники в пошуках своєї най. ідентичності,
перед лицем екзистенціальної загрози інтуїтивно
заглиблюються в юдейську історію, релігію,
фантастику, містику. В цей час з’являється низка
тв., в яких присутня топографія ст. Праги або
актуалізується суч. празька тематика, як. напр..
“Пастух дівчат” (1914) Кіша, “Голем” (1915) та
“Вальпургієва ніч” (1917) Майрінка, “Шлях Тихо
Браге до Бога” (1916)Брода. “Смерть лева” (1916)
Августи Гаушнер, “Боротьба” (1916) Е.Вайса.
Празьке середовише було тут не просто кулісою,
але й органічним складником П.н.л.. а реальна
дійсність нерідко зображувалася нею саме з
перспективи гетто (напр., у Толемі” Майрінка).
Ставляться питання можливостей людини активно
діяти і давати вияв своїй свободі. Обстоюючи
необхідність моральних жестів, письменники
водночас стверджують, шо людина онтологічно
приречена, вона мусить терпіти удари долі і
безвільно коритися їй. Таке парадоксальне
поєднання пасивності і прагнення побороти
страждання характерне для більшості героїв
романів, оповідань і лір. суб’єктів П.н.л. поч. XX
ст., і, в першу чергу, для персонажів Кафки. типові
риси яких зводяться до зневіри людини в своєму
існуванні, до її безцільного блукання у холодній
порожнечі світу, її шукань і волань, абсолютної
самотності, туги, страху і відчуття якоїсь
незбагненної, ірраціональної вини, котру не можна
ні пояснити, ні спокутувати. Тому атмосфера
більшості тв. празьких нім. письменників, як
правило, гнітюча і Похмура, а створювана ними
картина дійсності нерідко вражає своєю деформо-
ваністю та гротесковістю, холодною відчуженістю,
розірваністю та фрагментарністю форми:
“Записки Мальте Лаурідса Брігге” (1910) Рільке,
“Голем” (1915) і “Зелене обличчя” (1916)
Майрінка, “Процес” (1915-1918) і “Замок” (1921 –
1922) Кафки, “Зірка демонів” (1921) і “Спокусник”
(1937) Вайса. “Пісня Бєрнадетги” (1941) Верфеля.
Одним із засобів очуження дійсності служила
мова — не жива, розмовна мова, в яку постійно
вливалися Діалектизми, жаргонізми, вирування
вулииі, нар. стихія, збагачуючи і постійно живлячи
її, а мова олітературена, ”відфільтрована”,
“законсервована” (знову ж таки внаслідок
“острівного” становиша цієї л-ри). яка завдяки
деякій архаїчності давала змогу тримати певну
дистанцію до зображуваного явища, споглядати
його немовби збоку, надавати йому дешо
іронічного відтінку.
Водночас події 1-ї світ, війни та агонія
Дунайської імперії породили нов. етап у розвитку
П.н.л. Він характеризується посиленням політ,
активності, соц. заангажованості деяких празьких
письменників, які намагаються вирватись із
зачарованого кола своєї герметичності і відкрити
для себе ширшу соц. базу, знайти контакти з нов.
класами, що виступали на іст. арену, прилучитись
до пролетарсько-революційної боротьби,
антифашистського опору. Ці тенденції
спостерігаються вже в творах Брода, Вельча або
Верфеля, написаних для щорічників “Дас ціль”
Курта Гіллера, але з особливою силою
проявляються в публіцистичній діяльності Кіша.
Фукса, Вайскопфа і значно молодшого від них
Фюрнберга. Паралельно з’являється нове політ, і
сои- ставлення до чес. народу та його культури,
до ін. слов’ян, народів. Воно мало свого зачинателя
вже в особі Рільке, який надихався чес.
фольклором у своїх ранніх зб. “Життя і пісні”
(1894), “Жертви ларам” (1896) та ін.:
Повнять мене
чеські пісні хвилюванням,
плинучи з тихим звучанням
я серпе сумне.
(“Народна пісня”, пер. М.Бажана)
Слов’ян, світ був для Рільке сповнений
особливої таємничості і зваби. Росію він уважав
своєю духов, вітчизною, вивчав рос. мову,
перекладав рос. письменників (двічі особисто
зустрічався з Л.Толстим) і навіть написав кілька
віршів по-російськи. Водночас його полонив своєю
поетичністю укр. фольклор, поезія Шевченка, з
якою він познайомився під час подорожей по
Україні та Росії. За укр. мотивами Рільке створив
декілька поезій (“В оиім селі…”, “Все буде знов
могутнє і велике”), ними просякнуті його “Історії
про любого Бога ’.
Специфічне становище празьких нім.
письменників, які творили нім. л-ру в оточенні
слов’ян, світу, сприяло плідним міжліт. зв’язкам,
взаємній рецепції нім. та чес. письменства. Нім.
газети “Прагер тагблатт” та ‘Прагер прессе”
жваво вмішували рецензії на чес. книги і спектаклі,
переклади тв. чес. авторів. Серед активних
пропагандистів чес. культури були нім. літератори,
перекладачі Пік, Фукс, Вайскопф та ін. Фукс був
добрим знавцем чес. образотвор. мист-ва і
пропагував його на сторінках нім. часописів. Він
познайомив нім. читачів з багатьма чес. поетами і
передусім творчістю Безруча (“Сілезькі пісні Петра
Безруча”, 1916). Пік. будучи редактором і культ,
оглядачем ряду провідних нім.газет, сприяв
популяризації чес. л-ри і мист-ва, перекладав тв.
Ф.Шрамека, Й.Томана, К.Чапека,- Ф.Лангера та ін.
Вайскопф видав нім. мовою поет, антології “Чеські
пісні” (1925) та “Серце — щит” (1937), у яких дав
нім. читачеві довершені зразки нар. поезії та лірики
П.Безруча. Й.Гори. К.Бібла, В.Незвала, Ї.Волькера
та ін. У свою чергу чес. літератори і германісти
уважно стежили за розвитком П.н.л., публікуючи
свої відгуки, рецензії, огляди на сторінках чес.
видань. До найактивніших авторів тут належали
Р.Ілловий, А.Новак, П.Ейснер, Й.Кодічек.
К. Конрад, К.Гікл та ін. Цей процес літ. і культ,
взаємозбагачення тривав аж до 2-ї світ, війни, з
початком якої він був насильно перерваний.
Феномен П.н.л. можна співвідносити з
існуванням нім-мов. письменства в ін. ненім.
регіонах, напр., з нім. л-рою Румунії або Буковини,
де вона також постала в інонац. — ром. та слов’ян.
— середовиші і мала аналогічні умови для свого
розвитку.
На Україні дослідженням П.н.л. займалися
Н.Матузова (“Празькі німецькі соціалістичні
письменники”, К., 1971)та Д.Затонський (“История
немецкой литературы”, — М., 1976,- Т.5).
Петро Рихло

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.