Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ПСИХОЛОГІЗМ

ПСИХОЛОГІЗМ у л-рі — змалювання внутр.
життя особистості як важливого моменту образу
світу. П. не є обов’язковою рисою літ. творчості.
Зацікавлення П. загострюється в епохи, коли па
перший план виступає не громала-колектив, а окр.
людина з її внутр. самостоянням, що визначає,
звичайно, й зміну жанр.-формальних засобів
творчості. Так, П. органічно пов’язаний з лір
родом, котрий здатний за природою своєю
передавати найтонші відтінки душевних порухів у
т.зв. лір. сюжеті; в часи панування проз, форм П.
спричинюється до розмивання сюжетних контурів,
формує “внутрішній сюжет” (Т.Денисова) та ін.:
експансіяліризмувл-ріХХст. с. напр., індикатором
посилення психол. насиченості. Отож, виразом П.
є певні жанр.-етил, покажчики, й виникає він. як
правило, в годину руйнації сусп. моральних
канонів, героїчних орієнтацій і авторитетів,
протиставлюючи усталеному колективному
досвілові відживаючого суспільства “нетривку”.
непевну” й “сумнівну” картину власного
переживання.
Літ. П. як такому передує певного ролу
‘ протопсихологізм Лжерелом літ. П. є фольклор,
досвід. В архаїчні часи хулож. слово вдається до
уособлення та психол. паралелізму, прагнучи
наситити життя природи людськими рисами, й
навпаки, підкреслити “природне” в людині
(порівняння туги з чорною хмарою тошо). В
замовляннях та заклинаннях відбито прагнення
людини знайти “магічні” ключі буття в злитті
психол. поривання й об ективної дійсності, часто
ворожої й незрозумілої.
В міфологіях та л-рах ст-давн. світу ия лінія
продовжується, прямуючи ло монументальних
узагальнень. Так. в лавн-месопотамському епосі
про Гільгамеша самоідентифікація людини в світі
ворожих, хижих та химерних богів і демонів
відбувається завдяки П.: коли Гільгамеш.
сповнений жаги життя, усвідомлює неминучість
смерті, йому робиться “на сериі важко”, й він
вирушає на пошуки “трави безсмертя”. Первісні
міфології поєднують образ реальності з
переживанням цієї реальності в поет.-образному
ключі. Тут домінує не сюжетність, не логіка, не
епіко-об єктивуюче слово, а ліро-психол.
прагнення ухопити бодай якийсь “зріз” реальності,
причому серія таких “зрізів” формує багатомірний
образ божества або іп. об ’єкта. Так. для давн.
єгиптян бог Гор є людиноподібною істотою з
головою сокола, котрого народили Осіріс та Ісіда;
водночас він є космічною істотою, шо постійно
летить крізь простір і час: атрибутами його є сонце
та місяць — очі Гора; небо є одночасно й жінкою,
й коровою, й крилами птаха, й річкою, по якій
пливе човен сонячного бога Ра. З ’єднання всіх цих
станів-іпостасбй можливе було лише на фунті П..
котрий цементував розрізнені образи та уривчасті
сюжети, складені в різні часи в різних місцевостях.
У світі, сповненому “звірино-божественних” сил.
людина продовжувала лінію магічного оволодіння
цим світом шляхом сили слова (папр., Книга
мертвих)
У найдавн. сусп-вах Сх. панує тиранія в соц.
житті, утискування особистості, через шо дуже
характерна тенденція до ‘ мініатюрно-психол.
ліризму”, в рамках якого індивід “плаче та стогне”
з приводу своєї долі (Г.Гачев). Це, напр., лірика
Давн. Китаю й т.п. явища. Разом з тим, цей шлях
не бив таким вже й “мініатюризуючим’. У
придушеній брагманізмом Лавн. Індії, де людина
була утиснута расово, кастово, виконувала безліч
незрозумілих д/ія неї ритуалів тощо, самостояння
індивіда набуло рис героїчного визволення від
реальності (мокша. йога), а відповідна л-ра
сповнена понять, котрі свідчать про незрівняно
високий рівень самоспоглядання (в санскриті —
десятки термінів медитації, які фіксують стани
психіки, для ін. культур просто невідомі: напр,
фархат — єдність логічно-розумового та емоційно-
вольового; лайя-йога — “відключення” свідомості,
тимчасовий перехід у вегетативний стан тошо).
Подібні явища спостерігалися й у Ст-давн. Китаї
(л-ра даосизму). Відповідно змалювання в цих л-
рах психол. станів (закоханості, гніву і т.л.}
відзначається великою глибиною та точністю, шо
навіть зафіксовано в настановах, напр., давньоінд.
поетик.
Вельми послідовним і цілеспрямованим був
досвід авторів Б/бл н. для яких життя “серця .
здатного вловлювати волю Божества й відчувати
душевний стан ближнього було понад усе. Стихія
П. буквально панує на окр. сторінках Біблії, як
ото Псалтир або ки. Соломонові, й тут фіксується
найважливіше зрушення: психол. буття людини не
протистоїть ворожому” світові: позаяк людина є
образом і подобою божою, то її душевне життя
мусить бути не лихоманковим пориванням до
самоствердження “я”, а прилученням до
першоджерел буття. Права П. в Біблії узаконено
з надзвичайною енергією, й серпе” ставиться
више, ніж розумування.
У ньому напрямкові рухалася й античність,
котра антропоморфізувала богів, наділивши їх
спектром людських почуттів та поривань (Гомерові
боги бувають великодушними та шляхетними, й туг-
таки низькими розпусниками та інтриганами,
підступними та користолюбними й т.п.). Якщо
Біблія поділила порухи душі на позитивні та
негативні (заповіді), то апт. л-ра кохалася в
поетизації чи не всіх поривань людини
Народження на тлі розпаду героїчного епосу
анакреонтики з її П. було першим актом
вивільнення людського “я” від тенет ст-давн.
полісного колективізму на греп. фунті. Паралельно
формується філос. проза Греції зі сміливими
судженнями про світоустрій. Ускладнюється
зображення людини в е п осі й особливо
драматургії (Евріпід); проте ант. драма ще не знас
психол. складних характерів. Лише в пізньоант. та
гелленістичну епохи “рух душі” починає
приваблювати увагу ліриків та драматургів, міфол.
образи та сюжети й “маски ” драми (воїн, юнак чи
бабуся) набувають інливідуалізованості та П
(Менандр, Каллімах). Виникає характерологія
Теофраста, котрий прагне ло фіксації спектру
психол. можливостей людини, започатковуючи
умовну персоніфікацію тієї чи ін. домінанти в окр.
“характері”. Проте в Лавн. Греції не було. напр.,
таких понять, як “совість” (Ярхо): моральний
орієнтир визначався колективною лумкою. а не
осягненням людським серцем божественних
джерел буття, як у Біблії. Прагнення Сократа
керуватися не полісною свідомістю, а голосом
власного “лаймона” коштувало йому життя. Але
античність рим. часів починає шукати саме “совісті”
(Сенека), шо підсилюється прозріннями орфічної
та платонічної філос. прози. Типол подібна й
лірика Катулла. (Цікаво, шо в грец. Нов. Завіті
слово “совість”, невідоме клас, античності, але таке
важливе для античності пізньої, вжито більш ніж
два десятка разів).
Виникали й исихол. моделі, яким було суджене
довге, хоча й локальне’’ життя. Так. ворожі
юдейській традиції гностики трактували в перші
століття нов ери людину як єдність Божественного
Луху індивідуальної душі та фізичного тіла (пор.
давньоєгип. членіння людини на тіло, ім’я, Ка. Ба
та ш.). Відповідно й у православну доктрину
увійшло ие членіння (погляд Василя Великого), в
той час, як католицизм прийняв погляд на людину
як просто на душу й тіло. Та як би там не було,
душевне життя cep-віч. л-ра висуває на чільне місце.
Це усталено св. Августином у його
знаменитій “Сповіді” (слід підкреслити органічний
зв’язок цієї кн. з христ. таїнством сповіді, яке
походить від настанови Христа “сповідайтеся один
перед одним” — ;с була революція в сфері
психології). Августин, котрий безбоязно виклав
читачам всі порухи своєї душі, все те, шо вважав
за ганьбу та гріх, є уособленням прагнення
раннього християнства до духов, оновлення та
випрямлення затьмареної божественної природи
людини. Кн. Августина є джерелом пізнішого
европ. П.. аж до Ж .Ж .Руссо та Д.Толстого. Христ.-
бібл. уявлення, шо сам Бог є Досконалою
Особистістю, а не аморфною “субстанцією”, чи
химерною нелюдською істотою, зміцнило
самоповагу людини, дало базу для відтворення в
л-рі порухів “серця”-душі. Традиція Августина мала
й безпосереднє продовження (П.Абеляр). Цікаве
також психол. життя особистості в сфері позацерк.
(Єретична л-ра). шо часом тяжіло до поновлення
поганських екстазів (сатанізм).
Сер-віччя кохається в медитаціях — від цілком
емпіричного (в аспекті психол. реальності”)
споглядання свого духов, єства, “подібного до
блакитного бісеру” (кн. “Пролог “), до споглядання
внутр. фаворського світла в практиці ісіхастів.
Св.Франциск проповідує птахам, відчуваючи
потасмну “душу природи”. Св.Тереза бачить
янгола, шо пропизус її серце вістрям любові до
Христа й т.п. Аналогічні екстази спостерігаються
й в ісламському світі (практика суфізму). Але все
це не набуває характеру чіткої програми й
усталених рекомендацій, як, скажімо, в інл. рел.
досвіді. Тут домінує установка на свободу
душевного життя, цінність неповторного власного
психол. шляху. Це було передвістям гуманістичної
поетизації людини. Саме на цьому грунті могла
виникнути та емансипація почуття любові, яку ми
спостерігаємо не лише в Абеляра, але й у сер-віч.
трубадурів та майстерзінгерів. у романі про
Трістана та Ізольду. у “Новому житті” Данте Аліг’єрі
тощо.
Обов язковою умовою тут є спіритуалізація
кохання, етикетність його виразу, піднесеність над
тим, шо М.Бахтін іменував “тілесним низом”.
Характерно, шо й ці ше “стримані” передре-
несансні тенденції розвиваються саме на Зх. У
Візантії хіба шо. скажімо, переказували пізньоапт.
“Вавілонську повість” Ямвліха, яку було
побудовано за трал. схемою грец. роману кохання.
У Росії XIV ст. книжник, перекладаючи зарубіжну
повість, вжив як еквівалент слова “любов
грівуазний вираз — адже поняття любові можна
вживати лише в значенні “любові до Бога” Та
одночасно на Зх. процес психологізації л-ри
починає ускладнюватися тяжінням до
“пластичності”, об’єктивацією зображення,
переміщенням уяви на зовн. відносно свідомості
об’єкти, шо почасти базувалося на розвитку
позитивістсько-наук. мислення. Відповідно у мист-
ві Зх. поступово реабілітується ант. психол.
об ’єктивізм. Згадаймо: у Гомера Андромаха
кидається на труп Гектора у відчаї, й картину
відчаю передано не через опис душевного поруху,
але через детальне змалювання того, як по землі
розсипалося волосся, розкішне намисто — тут-таки
знайдено за потрібне згадати, шо те намисто є віно.
дане Андромасі батьком, і т.п. При бажанні можна
це зрозуміти як вияв бездушного естетизму (хоча
на свій кшталт поет висловлював співчуття, подібно
до хору плакальниць). Як не дивно, в Ренесансі,
на відміну від Сер віччя. часто зникає установка
на П.: гуманізм, реабілітуючи всі порухи душі
(напр.. Дж.Боккаччо чи Н.Маккіавеллі), зображує
їх “азовні”. об’єктивовано, в гомерівському ключі.
Почуття цінності індивідуально-неповторного
душевного поруху ускладнюється, об’єктивується.
Дише початок Відродження міг породити цикл
переживань Данте чи Ф .Петрарки. Зрілий
Ренесанс переносить увагу на пласт, зови,,
об’єктивно-матеріальне, шо стає духов, драмою
гуманізму. Титанічні постаті на зразок Фауста
К.Марло, або персонажів В.Ш експіра. котрі
переживають недосконалість світу з надзвичайною
гостротою, знову переносять центр уваги на внутр.
“я”: Гамлет сповнений рефлексії й сумнівів щодо
життєвої боротьби. Ця маньєристська ситуація
переростає в барокову спіритуалізацію картини
дійсності, в якій матеріально-об єктивне начебто
розчинялося в психол. переживанні особистості.
Самостояпня людського “я” перед спокусами
багатобарвного й підступного світу поетизується,
напр., у П.Калмерона де ла Барка, котрий порівняв
життя зі сном. Але не все в межах б арок о
утримується в руслі христ. спіритуалізму: преціозна
л-ра дає повну волю емоційному самовиразу автора,
створюючи врешті-решт картину аморфну і стихійну.
Класицизм спробував відокремити сферу
приватних почуттів від сфери сусп.-об’єктивного
життя особистості: перша була притаманна ліриці,
друга — епосу та драмі. Разом з реабілітацією
системи жанрів реабілітовано було й ант. поняття
про характер (характерологія Дабрюйера). Але
декларуючи безперечну перевагу об’єктивного
обов’язку перед суб’єктивним почуттям,
класицисти милувалися не ригористичним
моралізаторством, а психол. боротьбою
пристрастей та емоцій. Класицизм спирався на
декартівський раціоналізм, котрий був
спрямований на спрощення важких та стадних
речей. Аморфність’ та ‘хаотичність” душевного
життя було в цій стильовій системі приборкано
завдяки штучному розчленуванню складного “я”
на характери”. Цікаво, шо “природна” людина,
котра слідує за голосом серця, є в системі цінностей
класицизму пересічною, звичайною (персонажі
Расіна), а персонаж, шо долає свої пристрасті на
догоду обов’язкові, піднесений до рангу героя
(персонажі Корнеля). Людина ж, шо цілком живе
емоціями, може бути персонажем хіба шо комедії
(як мольєрівський Журден, шо прагне шляхетства),
або ж байки (Ж, де Лафонтен).
Проте ця боротьба зі складністю “я”, спроба
закувати душу в “політес” (так, в ліриці класииистів
душевний рух було нормовано в рамках ледь не
ЗО жанрів — мадригал, серенада тощо), була
приречена на невдачу. В цитаделі європ.
класицизму — Ф ранції — виникають такі
присвячені поетизації особистих почуттів перші
справді исихол. романи, як “Принцеса Клевська”
(1678) гр. М.-М. де Лафайет. “Манон Леско” (1731)
абата А.-Ф. Прево, ‘Черниця” (1760) Д.Дідро.
“Юлія, або Нова Елоїза” (1761) та “Сповідь” (1760-
69) Ж.Ж.Руссо, “Небезпечні зв’язки (1782) Ш. де
Лакло.
Л-ра Просвітництва з її переорієнтацією на
емансиповане людське “я” й запереченням системи
кастово-соц. шаблів першою висловила сумнів у
цінності “характерів”. Л ідро вимагав, аби
характер став аксесуаром ”; Г.Е.Лессінґ
відстоював метол “дикуна” Шєкспіра всупереч
класицистському раціоналізму. Розподіл складових
психології за системою монохарактерів збіднював
картину людської душі. Саме реабілітацію “серця”
й поставив на перший план сентименталізм.
котрий активно заперечив ‘ характери”. Притому,
якшо ранні сентименталісти на зразок С.Річардсона
не намагалися підкорити зображення почуттів
моралізаторству (інерція сер-віч. та
класииистського раціоналізму), то в розвиненому
сентименталізмі ми бачимо повну руйнацію
моралізаторства й віддачу стихійному душевному
пориванню, поетизацію навіть дивацтв й “внутр.
хаосу “, шо провіщає майбутній “потік свідомості”
(Л.Стерн). Адольф” Б.Констана свідчить, шо
подібні спрямування зустрічалися й в
континентальній л-рі. Але саме в англ. л-рі людина
прагне через безбоязне відтворення своїх емоцій
віднайти втрачену цілісність.
Показовий також Стендаль з увагою до
конфлікту бурхливо-непокірного “я” та сусп. ладу,із
його заглибленням у “життя пристрастей“
(згадаймо його класифікацію видів кохання).
Стендаль запроваджує психол. ‘аналіз як певну
норму літ. тв. О. де Бальзак прагне вивчити важелі,
якими керується психол. рух особистості (сусп,-
моральні нормативи). Проте поступово
вмотивування психології соп. обставинами
перемішується в сф еру вмотивування ірра- і
ціонально-фізіологічними імпульсами (Е.Золя,
брати Гонкури).
Глибоко вкорінився П. у рос. л-рі. Тут психол.
напрямок репрезентує не лише р ос., але й
загальноєвроп. лухов. пошук. У пригніченій рос.
дійсності духов, драми Європи переживалися з
більшою гостротою, ніж на Зх. Тут мист-во було
чи не єдиною сферою вияву “самостояння” людини
(вираз О.Пушкіна). Саме він створив глибоко
психол. портрети в “Євгенії Онєгіні”. Оригінальне
за жанром “Лихо через розум” О.Грибоедова
“базується” на психології гол. персонажа.
М.Лєрмонтов у передмові до “Героя нашого часу”
стверджує, шо життя окр. душі чи не цікавіше й
повчальніше, ніж історія цілого народу, Л.Толстой
зображує “діалектику душі” як щось не менш
самоцінне, ніж відносини чи краєвид: “людина
тече, і в ній є всі можливості”. — каже Л,Толстой.
Він відкриває прийом “внутр. монологу ‘, фази
розвитку особистості, коливання між моральними
максимами добра й зла. та П. Толстого все ж таки
зв’язаний межами “ройової” психології. Відтінки
шукань П єра Безухова. начебто поглинаються
безособистісною психологією Платона Каратаєва:
наявна інерція романт. міфу “нар. душі”, до якої
мусить прилучитися індивідуум. Подібне в
Ф.Лостоєвського: розгалуженість душевних
порухів особи є виявом “незакінченості’ ,
“невирішеності” екзистенціальних проблем .
М.Бердяев твердив, шо Лостоєвський відкрив
явише “не-створеної свободи, споконвічної
свободи божого творіння, його права обирати
шлях добра або зла. В такій системі цінностей
важливе не стільки індивідуально-неповторне,
скільки репрезентативно-типове, отже Рас-
кольніков, сім’я Карамазових, князь Мишкін не
стільки особистості, скільки персоніфікація певних
міфо-екзистенпіальних позицій (Мишкін одночасно
є “князь Христос ‘, Соня Мармеладова в своїй
самопожертві — також немовби іпостась Христа
тощо). Ці специфічні особливості рос. П. зробили
його цікавим у очах аз. письменників. Так, у Японії
з її споконвічним культом буддійського
самоприборкання власного ‘ я “, існує невгамовний
інтерес до рос. П. XIX ст. — Р.Акутагава). Навіть
письменники, шо тяжіли до раціоналізації життя й
спиралися на соціологізм, не могли уникнути
впливу могутньої стихії П.
Реаліст, концепція людини не могла
утриматися в річищі раціонально-просвітницького
погляду на життя душі як щось повністю
вмотивоване (соціумом, спадковістю чи ідеологією)
Вже в пізнього Л.Толстого чи І.Тургснєва. зрілих
А.Чехова та І.Буніна. пізнього Г. де Мопассана
спостерігається “чистий психологізм , зацікавлення
снами, передчуттями, двобоєм особистості з самою
собою, загадковими “явищами психіки (напр.,
колізія “Анни К арен ін ої” базується на
ірраціональних пориваннях персонажів). Увага до
подібних станів душі породжує “кризові” ситуації,
на зразок відбитих у творчості О.Вайлда.
і Г.Джеймса, Т.Манна. С.Цвейга та ін.. віденської
психол.-імпресіоністичної школи (Г.Бар,
А.Шніцлер), символістів — від П.Верлена та
А.Рембо до К.Бальмонта. Подібні явиша
характерні також для поль. л-ри (К.Тетмайєр,
Д.Каспрович). Імпресіоністична руйнація
об’єктивного світу, розчинення його в суб’єктивно-
естет. переживанні поета є поглибленням експансії
ліризму, свідченням зростання ролі твор.
особистості, занепаду об’єктивуючої психології.
Спроба наук, психології заглибитися в надра
худож самосвідомості наприкін. XIX ст. дає свої
наслідки (В.Вундт, О.Потебня). XX ст. підносить
П. на таку висоту, на якій він досі ше не перебував.
В л-рі та мист-ві XX ст. спостерігається тотальна
невдоволеність культ, нормативами минулого,
емансипація творчого “я”, а реаліст, моменти
поступово поглинаються “психічною реальністю”
худож. переживання, Катаклізми XX ст.
загострюють, з одн. боку, увагу до трад. гума­
ністичних цінностей (переживання кохання,
дружби й т.п. речей героями Е.М.Ремарка й
загалом втраченими поколіннями”), а з ін. боку,
— всепоглинаючий інтерес до внугр. можливостей
психіки, аж ло популярного серед авангар­
дистських кіл “психолелізму” вживання наркотиків,
алкоголю та ін. для “розкріпачення” твор. психіки.
Наук.-крит. думка на межі Х(Х — XX ст. все
цілеспрямованіше шукає коренів психічних порухів
у сфері ірраціонального. Це філософія Е.Маха й
Р.Авенаріуса, фройдистська концепція
“підсвідомого” та ‘сублімації”, юнгівські архетипи,
аналіз А.Бергсоном ірраціональних явиш на зразок
сміху як типово ‘людської” ситуації, заклик
А.Бретона до “автоматичного письма”,
підхоплений сюрреалістами й дадаїстами.
Характерна позиція видатних критиків Зх.:
А.Річардс, засновник семантичного напрямку в літ-
знавстві. інтерпретував л-ру як вираз єдино
психічних порухів (“критик незмінно судить про
переживання, про різноманітні душевні стани”).
Своєї вершини подібна спрямованість набуває в
модернізмі. Дж.Джойс, Ф.К афка, М.Пруст
остаточно розчиняють т.зв. об’єктивну реальність
у плині психічної динаміки. Поети-сюрреалісти
відмовляються не лише від пунктуації, але й від
спроб будь-якої регуляції душевного поривання;
новий роман” А.Роб-Грійе. М .Бю тора чи
Н.Саррот не має сюжетної організації й пропонує
композицію у вигляді довільної “картотеки”; л-ра
абсурду (Е.Ионеско) реалізує в образах примари
підсвідомості.
Спробу законсервувати ройово-
колективістську регуляцію внутр. життя особи
здійснили мист-во та критика соціалістичного
реалізму. Якщо модернізм остаточно руйнував
концепцію “характеру” (напр., проза А.Бслого й
однорідні зх. явиша), то соиреалізм вимагав саме
об’єктивованих характерів, епіко-драм.
сюжетності, герцю героїв та перемоги позитивного
начала,
Укр. літ. досвід у цій галузі дуже цікавий. З
фольклор, часів “кордопентричпа” укр.
ментальність включала глибоку зацікавленість
життям душі, шо відбилося в піснях та думах.
замовляннях та заклинаннях, плачах та обрядовій
поезії взагалі, в увазі до передачі психічного етану
в епіч. жанрах. П. є незмінною ознакою давн-укр.
л-ри. Психол. насиченість ціхує “Слово о полку
Ігоревім”, яке за своєю ліро-епіч. структурою є
винятковим для всього європ, Сер-віччя-. сюжет
свідомо й послідовно перебивається лір, монологом
автора, котрий, до того ж. охоче монтує в оповідь
картини природи й замалювання духов, життя
персонажів (пдач Ярославни) Ця ліро-епіч.
структура баладного типу відзначає всю укр. поезію
старовини, яка дише на рівні вчених книжників
познайомилася була з класицизмом (Ф .Проко­
пович), але відвернулася від нього (класицизм тут
пережито як пародіювання характерів” та епіч.
сюжетності в “Енеїлі” І.Котляревського).
Формантою укр. л-ри було бароко з його тяжінням
до складності людської і їсихології — підсумком шєї
лінії є поезія Г.Сковороди. Барокова складність й
психол. насиченість органічно переростають у
романтизм Т.Шевченка з його фольклор, основою,
використанням вікового нар. досвіду змалювання
розгорнутої й разом стриманої, етикетної”
передачі душевного поруху. Тому так органічно
ця фольклор.-бароково-романт. основа пере­
ростає в модернізм, у пошук поетів Молодої
Музи”, в творчість Є.Маланюка чи В.Барки.
Отож, психол. насиченість л-ри є начебто її
внутр. суттю, виразом твор. суб сктивності,
самоспоглядання, в той час, коли зображально-
об’єктивні моменти худож. образу переважно
пов’язані з периферійним зором митця. Бували
епохи — переважно архаїчні (чи архаїзуючі), коли
сутністю л-ри проголошувалася увага саме ло цих
моментів, а П. перебував у зв язаному чи
пригніченому стані. Проте л-ра як самовияв
особистості має тенденцію до постійного
піднесення й розвитку П.
Семей Абрамович

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.