Лексикон загального та порівняльного літературознавства

РЕАЛІЗМ

РЕАЛІЗМ (від пізньолат. геа/і5 — речовинний) —
складна естет, категорія, застосована до понять тип
творчості, напрям, метод, стиль У найширшому
розумінні вона означає прагнення до максимально
всеохоплюючого відбиття в мист-ві навколишнього
світу та людини на основі пізнання закономірностей
їх взаємин. Термін Р. досить часто асоціюється з
поняттями “істина”, “правда”, “правдивість .
“правдоподібність”, “вірність”. “достовірність’ ,
‘точність .. “об’єктивність”. “життєподібність\
“наслідування природи” тощо, проте сама специфіка
мист-ва. і, зокрема, л-ри. виключає однозначне
визначення Р. Показово, шо до сер. XIX ст. слов© Р.
не застосовувалося до мист-ва (реалістами у сер-віч.
схоластиці називали прибічників ідеї реального
існування універсалій — заг. понять).
Проблема відбиття природи, дійсності в мист-
ві була порушена ше Арістотелем, який використав
платонівський термін “мімесис” — наслідування
природи, висунувши його як основоположний
принцип у мист-ві (сам Платон заперечував
змістовність цього принципу), проте й Арістотель
казав, що поезія філософічніша й серйозніша за
історію. У подальшому мімесис виступив як досить
важливий принцип письменництва, його аналізу
присвячена праця Е.Ауербаха (“Мімесис.
Зображення дійсності в зх-європ. л-рґ). Так.
теоретик класицизму Н.Буало закликав наслідувати
природу в мист-ві та віддав перевагу
правдоподібності перед нииою правдою життя. У
відомій “Дискусії про “Сіда” Франи, академія
осудила іст. правдивість п’єси П.Корнеля: Не
всяка правда добра для театру. Краше розробляти
сюжет вигаданий, але розумний. Краще погрішити
проти істини, ніж тягнути на сцену справжню іст.
подію з усією її непривабливістю ”.
Ше глибше до розуміння правди в мист-ві
підійшли мислителі епохи Просвітництва
Д.Дідро в “Парадоксі про актора” говорить про
театр, правдивість як про ілюзію, гру, яка суттєво
відрізняється від поведінки людей у повсякденному
житті. Г.-Е.Лессінг у “Лаокооні”. обґрунтовуючи
відмінності поезії та малярства, виходить знову-
таки з принципу наслідування природи. Він
стверджує, що істина та виразність мист-ва є його
гол. законом, більш того, завдяки цим якостям
“найогидніше в природі стає прекрасним у мист-
ві”. Й.В.Гьоте виділяє три стадії пізнання світу
митцем — просте наслідування природи, манера,
стиль: “якщо просте наслідування ґрунтується на
спокійному ствердженні існуючого, на любовному
його спогляданні, манера — на сприйнятті явиш
рухливою та обдарованою душею, то стиль
ґрунтується на глибинних твердинях пізнання, на
самій суті речей, оскільки нам дано його розпізнати
в зримих і відчутних образах”. Ф.Шіллер, поділяючи
поезію на наївну” та “сентиментальну”, підходить
ло розуміння різних типів творчості, його “наївна’’
поезія, по суті, являє реаліст.-натуралістичний тип
творчості (наслідування дійсності’), а
сентиментальна” — ідеалізуюче-символічний, де
“предмет ставиться у зв’язок з ідеєю”. В англ. л-рі
XVIII ст., яка вважається праматір’ю реаліст, роману,
розуміння гіравли в мист-ві еволюціонувало від
Д Дефо та С.Річардсона, котрі прагнули видати свої
тв. за справжні іст. документи, до Дж.Свіфта та
Г.Філдінга, які відкрито визнавали умовність
створених ними худож. світів, аж до декларації
неможливості справжнього відтворення
навколишнього світу в Л .Стерна (“Життя та погляди
Тристрама Шенді”).
Т.ч., ототожнюючи Р. з вірністю природі, істиною,
правдою в мист-ві. слід відзначити, перш за все,
диференційованість застосування цього терміну ло
різних видів мист-ва. Застосоване з певними
застереженнями до малярства, різьбярства,
драматургії, воно абсолютно незастосовне до музики
та архітектури; поняття Р. найчастіше пов’язується з
л-рою. яка. поряд з музикою, є найумовнішим та
найвіддаленішим від відчутної матеріальності видом
мист-ва. оскільки намагається показати дійсність за
допомогою графічних знаків. Цю особливість підмітив
ще І.ГГердер. котрий відзначав: ’ …Знаки, якими
користується малярство, природні: зв’язок знаків з
позначуваним предметом заснований на властивостях
самого зображуваного предмета. Засоби вираження
поезії довільні, членороздільні звуки не мають нічого
спільного з предметом, який вони позначають; це лише
загальноприйняті умовні знаки”. Проте, навіть якшо
абстрагуватися від цієї умовності, сам спосіб
конструювання дійсі юсті в л-рі. окреслення характерів
та обставин глибоко суб’єктивний, він залежить від
внутр. “я” письменника, його світовідчуття, виховання,
освіченості та багатьох ін. суто індивідуальних
чинників, отже можна почасти погодитися з
парадоксом О.Вайлда: “Мист-во — дзеркало, яке
відбиває того, хто в нього дивиться. а зовсім не життя”.
Інакше кажучи, якщо можна судити про реалізм
скульптурного зображення чи малярського портрета,
де в наявності певна міра подібності о б ’єкта
зображення й зображеного, то стосовно л-ри
вершинними жанрами з т.з вірності дійсності повинна
бути автобіографія, сповідь, мемуари, щоденники,
листи тощо (це, до речі, підмітив Л.Толстой, а в XX ст.
— теоретики нового романі/).
Що ж стосується власне худ. л-ри, вигадки,
“fiction”, то тут слід говорити лише про більший чи
менший ступінь житгєподібності, правдоподібності,
тобто про міру умовності й творч. фантазії, яка
коливається в досить широких межах (від натуралізму
до символізму, які, проте, іноді своєрідно
сполучаються (пор. Пан” К.Гамсуна та “Людина-
звір” Е.Золя). У радянському літ-знавстві існувала
теорія про боротьбу “реалізму” та “антиреалізму” у
світ. літ. процесі, подібно до протистояння ідеалізму
та матеріалізму в філософії. Неправомірність цієї
теорії нині очевидна, вірніше було б виділити певні
найзагальніші принципи, підходи до відбиття
дійсності, типів творчості. Так, Л.Тимофеев висунув
теорію про два домінуючі в мист-ві типи творчості:
реаліст, (“відтворення життя”) та романт.
(“перевілтворення життя”). Інші дотримуються теорії
про три типи (напр., класицисгський, романт. та
реаліст.), з відповідно трьома способами узагальнення
дійсності: ідеалізацією, символізацією, типізацією
(Б.Мейлах, Д,Наливайко). Д.Чижевський
сформулював теорію маятникового руху літ.
напрямів та стилів: від пошуків спільності до пошуків
складності, від завершених і “закритих” форм до
форм вільних і навіть “безформних”. З цього погляду
весь світ. літ. процес можна уявити у вигляді
чергування переважно життєподібних та символіко-
спіритуалістичних форм: сер.-віч. символізм —
ренесансна життєподібність; правдоподібність і
суворість класицизм}/ — надмірність та
пишнобарвність б а р о к о ; прозаїчність
сентименталізму — вишуканість рококо.
фантасмагоричність романтизму — об’єктивність
реалізму XIX ст; приземленість натуралізму —
езотеричність символізму тошо. Кожний з
вищезгаданих напрямів у л-рі є певним ступенем
наближення до реальної дійсності,відбиття однієї з
її граней, спосіб її відтворення, і всі вони можуть
розглядатися як етапи єдиного процесу літ.-худож.
розвою, на вершині якого — л-ра XX ст., що містить
у собі продуктивні елементи всіх попередніх
напрямів. З цього погляду зрозумілі нерідко
використовувані поняття ант. Р.. ренесансний Р.,
бароковий Р., просвітницький Р., клас. Р. XIX ст.,
магічний Р. у XX ст., Р. В.Шекспіра, який говорив
про “чесний метод у л-рі, Р. М. де Сервантеса тощо.
Термін Р. несе в даному випадку не естет,
концептуальне, а радше оцінююче навантаження. В
такому ж розумінні можна говорити про Р, поетів
Сх. — Омара Хайама, Гафіза, Навої та ін,, — при
всій різниці естетики та поетики сх. та європ. л-р (так,
у близькосх. мист-ві існувала заборона на зображення
людей і тварин, й ця установка не могла не
позначишся на світосприйнятті сх. письменника). Ще
своєріднішим є “Р.” в л-рах буддисгського регіону:
тут трепетне переживання блиску скороминучих
речей від початку засмучене усвідомленням їх
плинності, тимчасовості (напр., “Записки при
подушці” Сей Сенагон та ін.). Ті ж закономірності
можна прослідкувати в розвитку нов.європ,
малярства. Воно формується в добу Відродження,
потім проходить стадії класицизму, бароко, рококо,
сентименталізму, романтизму, реалізму XIX та XX сг.,
проте на загал домінують певні спільні худож.
принципи: життєподібність, гармонія, симетрія,
лінійна перспектива, усталені закони композиції,
ілюстративність, трад. колористична гама, перевага
наслідування над експресивністю. Враховуючи
специфіку тієї чи ін. школи, можна говорити про Р.
Леонардо да Вінчі й Рембрандта, Тіиіана Й Ватго,
Давіда й Шардена. Принциповий переворот в
образотворч. мист-ві починається в 2-й пол. XIX ст.
у митців-імпресіонісгів з остаточним розкріпаченням
“власного” погляду митця.
Таким є типологічний підхід до Р. Існує й
ін.: конкретно-іст. підхід, Р. — це напрям в
європ. л-рах. який виник лише у 30-і pp. XIX ст.
й зумовлений низкою культ.-іст. причин.
Генетично Р. пов’язаний з романтизмом.
сприйнявши від нього деякі принципи
Ііст ори зм , зацікавлення суперечностями
людської душі, місцевий та нац. колорит), проте
відмовившись від його п п ерт роф ов ан ої
суб’єктивності та фантасмагоричності в ім’я
пізнання закономірностей життя, які визначають
долю людей. Суттєву ролю в розвиткові Р.
відіграли також позаліт. чинники: відкриття в
галузі природничих наук Ж .Кюв’є, Ж.Сент-
Ілера. Ч.Дарвіна. філос., соціологічні та іст.
дослідження Ж .Мішле, Ф .Г ізо, О.Конта,
Г.Спенсера, технічний прогрес, сой. конфлікти.
За висловом О.де Бальзака, перемога Р. над
романтизмом була зумовлена торжеством науки
над фантазією
У ЗО і pp. XIX ст. чіткого розмежування між
романтизмом та Р. не існувало. Бальзак,
Стендаль. П.Меріме, О.Пушкін вважали себе
романтиками ( “наш батько Вальтер Скотт” —
повторював Бальзак), їх творчість була значною
мірою просякнута духом романтизму, досить
згадати персонажів Бальзака — адептів моноідеї
(Гобсек, Ґоріо, Вотрен, Гранде), або аналогічних
героїв у М.Гоголя. Складність розмежування
посилювалась відсутністю терміну Р., шо з’явиться
лише в 1850-і рр. в деклараціях франц.
письменників і критиків Ж .Ш анфлері та
Л.Дюранті (зб. статей “Реалізм” (1857). У рос.
критиці з її установкою на зближення л-ри з
життям цей термін з’явиться майже на десять
років раніше; вперше його вжив П.Анненков в
опублікованій в “Современнике” за 1849 єтатті
Нотатки про російську літературу минулого
року”
Проте і Бальзак, і Пушкін, і Стендаль
проголосили та втілили принципово нові цілі
та завдання мист-ва, перш за все, усвідомлене
прагнення до ше небувалої, правди. Стендаль
в епіграфі до “Ч ервон ого й ч о р н ог о”
проголосив гасло “правда, гірка правда”, а в
трактаті “Расін і Ш експір” говорить; л-ра
повинна стати ” дзеркалом, з яким ідеш по
великій дорозі. То воно відбиває голубінь неба,
то брудні калюжі та вибоїни”. Бальзак у
передмові до ‘”Людської комедії” декларує
прагнення дати панорамну й правдиву картину
сусп-ва, залишаючи за соб ою функцію
секретаря, який фіксує “всі типи людей, всі
сусп, стани, … всі соц. зсуви так, шоб жодна
життєва ситуація, жодне обличчя, жоден
характер, чоловічий чи жіночий, жоден спосіб
життя, жодна професія, ні будь-чиї погляди,
жодна франц. провінція, ні шо б там не було з
дитинства, старості, зрілого віку, з політики,
права чи військових справ не виявилось
забутим”. В ” Етюді про Бейля” Бальзак виділяє
три гол. літ. напрями свого часу: ” літературу
о б р а зів ” (класицизм), “літературу ідей’
(романтизм) та літ. еклектизм, який вимагає
’зображення світу таким, який він є. образи та
ідеї, ідеї в о б р азі та о б р а з в ідеї, рух та
мрійливість” — тобто Р. В англ. л-рі реаліст,
принципи найчіткіше проголосив В.Теккерей;
“Потрібно зображати вірно, інакше, не варто й
показувати”; “істина не завжди приємна, проте
істина понад усе”. В той же час він розуміє
умовність створю ваного ним худож. світу,
ототожнюючи в “Ярмарку суєти” автора з
лялькарем, який водить своїх персонажів.
Пушкін убачав у “Борисі Годунові” трагедію
істинно романт.”, проте характеризував її з суч.
погляду в реаліст, дусі, відзначаючи в ній “вірне
зображення осіб, часу, розвиток іст. характерів
та подій”. М .Лєрм онтов, випереджаючи
принцип реаліст, типізації та важливість психол.
аналізу, відзначив у передмові до Журналу
П ечоріна”: “Історія душі людської, хоч би
найдрібиішої душі, ледве не цікавіша й не
корисніша, ніж історія цілого народу”
Укр. літ.-знавець Д.Затонський висуває такі
риси Р. 1-ої пол. XIX ст.: історизм, соц. аналіз,
взаємодія типових характерів з типовими
обставинами, “саморозвиток“ характерів та
сам орух” дії, прагнення відтворити світ як
непросту єдність, як суперечну цілісність. До
цього слід додати прагнення до демістифікації
дійсності, оголення рушійних чинників
людської поведінки в сусп-ві, які зводяться
назагал до збагачення та честолю бства,
тяжіння до п ан орам н ості, епічності
зображення, до показу внутр. через зовн..
накопичення речових подробиць та деталей,
до певної дидактичності та викривання,
нарешті, деміургічність — письменник виступає
як всевидяче та всезнаю че ок о. Можна
виділити дві тенденції в розвитку Р. 1-ої пол.
століття: соціальну (Бальзак. І оголь), та психол.
(Стендаль, Пушкін. Лєрмонтов).
Віхою в розвитку Р. стала творчість
Г.Флобера, котрий звільнюється від впливу
романт. пафосу й, більш того, іронічно його
розвінчує (“Мадам Б о в а р і”). Він водночас,
підносить Р. на виший ступінь і готує певною
мірою його кризу Флобер абсолютизує принцип
саморозвитку характерів і сюжету, відмовляючись
від автор, втручання в розповідь ( письменник у
своєму тв. повинен бути, як Бог у природі, бути
присутнім скрізь та бути невидимим ніде ).
впливаючи на читача лише за допомогою стилю.
Ф лобер став найближчим попередником
натуралізму.
У поль. л-рі Р. кінця XIX ст. позначався
терміном позитивізм і переважав у творчості
Е.Ожешко, Г.Сенкевича, Б.Пруса (Варшавський
позитивізм); у Чехії Р. у тв. Я.Неруди. АЛрасека:
в Болгарії — у І.Базова, А.Костянтинова: в Сербії
— у Б.Иушича; в Хорватії — А.Ш еноа,
К.Джальського; у Словенії — Я.Кросника: в
Угорщині — у А.Йокаї, К.Міксата: в Румунії — у
В.Александрі, К.Негруцці, Н .Филимон,
І.Караджале.
Далі шляхи європ. реаліст, роману
розійдуться. Р ос. романісти (І.Тургенев.
Л.Толстой, Ф.Достоєвський) й слідом за ними
Р.Роллан, А .Ф ран с, Т.Гарді, Т. та Г.Манн,
Дж.Голсуорсі та ін. продовжать викривально-
моралізаторську традицію Стендаля, Бальзака,
Ч.Діккенса. Репрезентанти натуралізму й близькі
ло нього письменники (Е.Золя, бр. Гонкури,
К.Лемоньє. Г.Запольська, почасти
І .де Мопассан. П.Боборикін) підуть шляхом
граничної об’єктивності, біологізму в трактуванні
людської натури, відмови від принципу типізації
та сон. зумовленості поведінки людини,
випередивши тим модерністський роман XX ст.
Провести межу між реаліст, та натуралістич.
романом досить важко, в зх. літ-знавстві терміни
Р. та ‘натуралізм’ часто використовуються як
адекватні. Проте на теор. рівні відмінності між
ними були влучно зафіксовані Мопассаном-.
“Реаліст, якшо він художник, буде прагнути не
до того, шоб показати нам банальну фотографію
життя, але до того, шоб дати нам його
відтворення повніше, захопливіше, ніж сама
дійсність…”. Воднораз Мопассан відзначив певну
умовність Р.: “Показувати правду — значить дати
повну ілюзію правди, йдучи за звичайною
логікою подій, а не копіювати рабськи хаотичне
її чергування. Н а цій підставі я вважаю, шо
талановиті реалісти повинні були б називатися
швидше ілюзіоністами “. В тому ж дусі, але
стосовно малярства, висловлювався й А.Матісс:
Точність не є правда”.
На поч. XX ст. Р. стає провідним напрямом
у більшості європ. л-р та л-рі США (Марк Твен,
Дж.Лондон). Видатну ролю в його розвитку
відіграли рос. та сканд. письменники (Тургенев,
Л.Толстой. Достоєвський , А.Стріндберг,
К.Гамсун). В укр. л-рі Р. домінує у творчості
І.Ф ранка, І.Нечуя-Левицького, П.М ирного.
H. К обри н ськ ої, І.К арпенка-К арого,
М.Кропивницького та ін., проте поряд з цим
слід відзначити сильний вплив на укр.
письменників романт. та імпресіоністичної
(М.Коцюбинський) естетики. Це пояснюється не
лише соц.-іст. причинами (переважання
сільського укладу життя), але й сильною
бароковою традицією як у відчутті нації, так і в
поетиці л-ри. Б а р о к о (особливо “низове”)
сф орм увал о цікавість до повсякденного.
Сильною рисою було зображ ення побуту,
звичаїв, конфліктів сільського життя.
Принципово нов. явищем став Р. XX ст.
Традиції XIX ст. продовжуються у багатьох
письменників (Т.Манн, Г.Манн, Р.Роллан, С.Льюїс,
Е.Синклер. Ф.Моріак, А.Моруа. Р.Мартен дю Гар,
I.Бунін. О.Купрін, М.Горький. О.Толстой та ін.),
однак не вони визначають магістральні шляхи
розвитку Р. XX ст.
Малопродуктивними виявилися спроби
створити “зверху” т.зв. соціалістичний реалізм.
Правомірно відмовитись від ідеологізованих
номінацій “крит. Р.” та “соціалістичний Р. Замість
першого слід використовувати у світ, літ-знавстві
терміни “реалізм XIX ст.”, “клас, реалізм XIX ст. 1
Що ж до терміна “соиреалізм”. то його можна
застосовувати, очевидно, лише до ідеологізованоі
л-ри советского періоду, і з реалізмом як таким він
має дуже мало спільного. Таке ж невизначенє
поняття метод, котре вживалось у літ-знавстві
радше як реверанс марксистський методології, ніж
у власне літ. значенні. Сукупне використання
понять напрям, стиль, тип творчості робить зайвим
вживання поняття метод, котрого немає і в зх. літ-
знавстві.
Гол. досягнення Р. XX ст. пов’язані з синтезом
на вишому рівні первнів Р. XIX ст. з ін. літ.
напрямами попередніх епох, а також з
модерністськими новаціями. Суттєву ролю
відіграли позаліт. чинники. Розвиток
кінематографа та електронних засобів зв’язку,
інформації, розваги обмежили вагу друкованого
слова й змусили видозмінитися л-ру. І розуміння
Р., зокрем а Р. X X ст. не обмежується
зображенням життя “у формах самого життя”, але
включає елементи фантастики, символіки,
міфотворення, органічно злучаючи реальність і
вимисел. Подібні прийоми зустрічались і в
реалістів XIX ст., але в XX ст. вони набирають
більших.масштабів та нов. якості. Важливого
значення мають поняття віртуальності.
ймовірності, потенціальності, артефакту, який
існує ніби паралельно з реальним світом і в той
саме час є його частиною. Р. збагачується також
за рахунок проникнення у світ підсвідомості,
інтушії. неусвідомлених імпульсивних порухів,
сновидь, т.зв. “потойбічних явиш”.
Перед Р. XX ст. стоїть завдання показу світі
незмірно складнішого, ніж він був у XIX ст., шо
вимагає нов. засобів вираження. Суч. світ
подрібнюється, ускладнюється, стас
багатополюсним, втрачає чорно-білу структуру,
солідність та стійкість XIX ст., що підтверджується
й наук, відкриттями (принцип невизначеності
B.Гайзенберга, теорія відносності А.Ейнштейна].
Світ, війни, атомна загроза, екологічні
катастрофи, соц., расові., нац., рел. конфлікти,
суч. технології поглибили відчуття абсурдності,
ірраціональності навколишнього світу,
відчуженості людини в ньому. Знайшло відбиття
у ф іл ос., економічних та психол. теоріях
C .К ’єркегора, А.Ш опенгауера, Ф.Ніише.
К.М аркса, З.Фрой да, М Гайдеггера. Ж-
П.Сартра, які впливали на л-ру й трактування Р.
В 60-і рр. з’являється теорія “реалізму без берегів”
Р.Гароді, котрий включай Р. весь діапазон явиш
дійсності, — від раціонального та чуттєво
відчутної матеріальності до безсвідомо інтуїтивних
прозрінь. Піддані нишівній критиці за несумісність
з марксистською теорією, погляди Ґароді сьогодні
заслуговують найуважнішого вивчення.
Величезний вплив на л-ру XX ст., в тому числі
й реаліст., справила творчість Дж.Джойса,
М .Пруста й Ф .К аф к и , а також новації
експресіонізму та сюрреалізму. Р. XX ст.
ввібрав у себе елементи попередніх худож.
систем. Неокласицистичні тенденції відчутні у
творчості Ж.Жіроду, А.Ахматової, Ж.Ануя, Ж,-
П.Сартра. М.Рильського, М.Зерова. Неоромант.
традиція охоплює широкий пласт європ. та амер.
реаліст, прози (Лж.Лондон, М.Горький, С.Цвейг,
Г. М.Ремарк, Е.Гемінґвей. К.Паустовський,
Ю.Яновський, О.Довженко). Риси символізму
відчутні у Г.Ібсена, Гауптмана. Стріндберга,
Гамсуна. Л.Андреева, Ф.Сологуба, А.Белого.
Міфолоґізм, властивий романтизму та
символізму, знаходить вираз у реаліст, романах
Т.Манна, В.Фолкнера. К.Вольф, М.Булгакова,
Ч.Айтматова. представників лат.-амер.
магічного реалізму. Риси експресіонізму
відчутні в прозі Г.М анна, Д .Д ос П ассоса.
К. Чапека, Б.Пільняка. А.Платонова,
В.Стефаника. В.Винниченка, М.Хвильового, в
драматургії Б .Брехта, К.Чапека, Ю .О’Ніла.
В.Маяковського, в поезії Й.Бехера, М.Цвєтаєвої.
A.Вознесенського. Не цурається реаліст, проза
та драматургія й певних продуктивних пошуків
сюрреалізму: А.Бєлий, Л.Арагон, М.Булгаков,
К.Воннегут. С .Лем, В.А ксьонов. Саме
сюрреалісти першими зробили спробу
застосувати теорію Фройда до л-ри. а згодом
численні європ. та амер. письменники-реалїсти
(Т.Манн. С.Цвейг, Г.Гессе, В.Стайрон та ін.)
використовували відкриття Фройда для
глибинного аналізу психології героїв. Так,
Г.Гессе вбачав у психоаналізі “цінну настанову
та точний і надійний інструмент, який виправдав
себе в л-рі”.
На Р. XX ст. вплинули філософія та л-ра
екзистенціалізму, в яких були поставлені
проблеми буття людини у світі. Екзистенціалістські
мотиви, помітні у В.Фолкнера, А.Жіда, А.Мальро,
B.Кьоппена, В.Голдінга, А.Мердок. А.Платонова,
О.Солженіцина та ін. Особлива увага до
моральної проблематики, одвічної теми зіткнення
добра й зла, яка набувала все нов. аспектів,
зумовила звернення низки письменників-реалістів
до христ. проблематики та світовідчуття (Д.Мере-
жковський. Ф.Моріак. Г.Грін. Г.Белль, В.Барка).
У зв’язку зі спробами втілити утопію в життя
розповсюдження в реаліст, л-рі набувають
антиутопії (К.Чапек, Є.Замятін, О.Хакслі,
Дж.Оруел, В.Незвал).
Р. XX ст. демонструє різноманіття худож.
засобів: в XIX ст. в Р. панував принцип
зображувальності, в XX ст. домінус символізація,
в XIX ст. перевагу мала ілюзія, у XX ст. —
умовність. У XIX ст. Р. прагнув відтворити
об’єктивні форми й структури, у XX ст. — втілити
суб’єктивне життя персонажа. Д Затонський
висуває лві моделі реаліст, роману: в XIX ст. —
відцентровий, у XX ст. — доцентровий. Р. XX ст.
користується досягненнями модерністського
роману: потік свідомості та гра зі стилями
Джойса, глибинний психол. аналіз та асоціативність
Пруста. жахливо-сновидні фантазії Кафки. Внесок
у розвиток Р. зробив Фолкнер: часові зсуви й
переплетення; нараційна поліфонічність:
о б ’єктивна картина складається з суми
суб’єктивних образів та сприйнять. Складний
синтаксис Фолкнера відбиває складність та
заплутаність процесу мислення персонажів.
Суттєво поновлює Р. Гемінґвей: “телеграфний
стиль” — короткі рубані фрази — відбивають
прискорений ритм життя у XX ст.. а Принцип
айсберга” розрахований на читача, здатного
проникнути у підтекст. Характерним для Р. є
використання прийомів ін. видів мист-ва: принцип
кінематографічного монтажу (Д.Дос Пассос),
музичнісгь композиції тв. (Роллан, Р.Олдінгтон). До
кін. XX ст. протистояння Р. і модернізму зводиться
майже нанівець, відбувається взаємна дифузія цих
напрямів.
Провідною формою стає роман, а радше
романна проза: повість, новела, оповідання,
нарис, котрі на думку В.Днєпрова, принципово
відмінним від архаїчних “романів ‘ античності й
Сер-віччя з їхньою епічно-“пригодницькою”
основою. Остаточно зруйновано Арістотелеву
систему жанрів, яку намагався законсервувати
класицизм; епіч. нарраиія синтезується з лір.
самовираженням і елементами драм, діалогу та
суто ‘д рам .” конфліктністю; риторико-
публіцистичні моменти сполучаються з
прийомами красного письменства. Вел. за
об ’ємом, але “розріджений” за кількістю худож.
речовини (за рахунок ідеологічних моментів типу
філос., політ, та ін. відступів) роман XIX ст. має
тенденцію в XX ст. до конденсації в малі форми
(новела та ін.) як більш сугестивні (Я.Неруда.
М опассан, Чехов, Коцюбинський та ін.).
Паралельно спостерігається інтенсивна ліризація
драми (Ібсен, Б.Ш оу. Гауптман. Чехов),
виникнення безсюжетної лір. прози й т.п.
Юрій Попов

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.