Лексикон загального та порівняльного літературознавства

РОМАН ВИХОВАННЯ

РОМАН ВИХОВАННЯ (нім. Bildungsroman,
Erziehungsroman) широкий жанр, різновид
роману, в ідейно-тематичний центр якого
покладено процес формування особистості, образ
“людини у процесі становлення” (М.Бахтін). З
оглялу на широту та багатогранність поставленої
проблеми Р.в. складно чітко відмежувати від ін.
романних форм. Він містить у собі елементи
шахрайського, пригодницького, соц.-психол.,
філос., сатир, романів, досить близкий до роману-
сімейної хроніки. По суті, ідея виховання є одним
з провідних і формотворних моментів нов. европ.
роману взагалі.
Генеза Р.в. також досить складна. Тема
виховання людини, становлення особистості,
вибору життєвого шляху наявна в л-рі з давн. часів.
З од. боку, сакральні книги всіх часів та народів
(Біблія, Веди, Авеста, Коран), з ін. – світська л-ра,
починаючи з шумерського епосу про Гільгамеша,
давньоєгип. “Повчань Птахотепа”. “Кіропедії”
Ксенофонта – всі вони так чи інакше порушують
проблему виховання. Книга Еклезіаста, “Сповідь”
Августина Блаженного. “Історія моїх бідувань” (XII
ст.) П.Абеляра (свого роду прообрази Р.в.) лягли
в основу христ. виховання європ. Сер-віччя.
Світську освіту і виховання складали т.зв. сім
вільних мистецтв (граматика, діалектика, риторика,
геометрія, арифметика, астрономія, музика), якими
повинен був володіти лицар нарівні зі знанням
кодексу лицарської честі: покора сюзерену, захист
принижених та скривджених, поширення христ-
ва тошо. В той же час формується куртуазний ідеал:
культ прекрасної дами, вірне їй служіння, втілений
пізніше в лицарському романі та куртуазній ліриці
(пор. виховання Трістана, Ланселота, Парцифаля).
Паралельно на Сх. формується подібний
ідеологічний комплекс: так в Японії основи
виховання самурая отримали назву бусидо – ‘шлях
воїна”.
В добу Віароаження ідея виховання набуває
дешо ін. характеру, домінує думка про т.зв. школу
життя, через яку повинна пройти людина, причому
наголошується не на суворих правилах та догмах,
а на вільному наслідуванні природи та здоровому
глузді. Показова кн. Ф .Рабле “Таргантюа і
Пантагрюель”. де автор протиставляє догматику
сер.-віч. виховання нов. вільним принципам
формування особистості свого героя, аф о­
ристично вираженим в знаменитому гаслі
Телемського монастиря “Роби, шо хочеш”. XVII
ст. переважно ставить виховання в суворі рамки
наслідування законів честі, підлягання особистого
інтересу державному благу (класицизм), або ж
повернення до христ. етач. норм (бароко). Думка
про виховання ідеального монарха і вірного васала
надихає П.Кальлерона (“Життя — це сон”),
П.Корнеля (“Сід”), Ф.Фенелона (‘“Пригоди
Телемака”). З ін. боку, в низовому бароко, в
пікарескному романі проблема самоствердження
особистості поставлена в залежність від конкретних
життєвих умов та обставин, в яких опиняється
герой “Гузмана із Альфараче” Матео Алемана,
“Кульгавого біса” Велеса де Гевари,
“Сімпліціссімус” Г. Гриммельсгаузена.
Проте поява Р.в. в суч. розумінні пов’язана з
добою Просвітництва, коли з од. боку створюється
саме поняття “приватної” людини, яка самостійно
осмислює своє буття поза кастовими, становими.
корпоративними рамками, а з ін. – формується ідея
виховання як цілеспрямованого формування
особистості. Визначальну ролю тут відіграв ““Досвід
про людський розум” Д.Локка, де автор
представляє людський розум як tabula rasa – чисту
дошку, на якій досвід пише свої письмена, а також
педагогічні праці Ж.Ж.Руссо та І.Г.Песталоцці.
Перші Р.в. з’являються в Німеччині, це “Агатон”
(1766) К.М.Віланда, “Історія життя Тобіаса Кнаута”
(1776) І.К.Веиеля, “Мандри Принца Штернбальда”
(1798) Л.Тіка, “Гіперіон, або Відлюдник в Греції”
(1799) Й.Гельдерліна, дилогія Й.В.Гьоте про
Вільгельма Майстера (1796, 1829), Генріх фон
Офтердінген” (1802)Новаліса, “Титан” (1803) Жан
Поля, “Зелений Генріх” (1855) Г.Келлера, “Бабине
літо” (1857) А.Штіфтера, “Голодний пастор” (1864)
В.Раабе. Суттєву роль в формуванні Р.в. відіграла
“Історія Тома Джонса, знайди” (1749) Г.Філдінга, в
якій переплелись елементи шахрайського та
сімейного Р.в., а також “Життя та роздуми
Трістрама Шенді” (1767) Л.Стерна, де автор
іронічно переосмислив самі принципи побудови Р.в.
Теор. основи Р.в. були глибоко досліджені
М.Бахтіним, який визначив його специфічні
особливості та відмінності від ін. романних форм.
Сюжет Р.в. будується не на відступі від
нормального і типового ходу життя, а саме на
основних та неминучих, як правило, моментах
усякого життєвого шляху: народження, дитинство,
роки навчання, шлюб, влаштування життєвої долі,
праця та справи, смерть. Звідси домінування
біографічного часу над іст.. його циклічність,
прискореність або сповільненість залежно віл
етапів життєвого шляху, які Л.Толстой визначив
так:’’Чотири епохи розвитку – дитинство, отроцтво,
юність, молодість”. Саме ці етапи в розвитку
особистості найчастіше разглядаютсья в Р.в..
переважно він завершується моментом
становлення героя в сусп-ві та знаходженням
внутр. гармонії, шо майже збігається з періодом
зрілості. Отже суттєвою характеристикою Р.в. є
біографічний час, який на відміну від казкового та
авантюрного, цілком адекватний реальному, але
не завжди зіставлений з іст. віхами, водороалілом
в ньому служать покоління.
Важливою особливістю Р.в. є трактування
людського характеру. В попередніх Р.в. різновидах
романного жанру характер людини, його зміни та
становлення не ставали сюжетом. У Р.в. характер
героя набуває сюжетного значення. У зв’язку з цим
М.Бахтін виділяє такі підтипи Р.в.: 1) циклічний –
шлях людини від дитинства через юність і зрілість
до старості з розкриттям усіх суттєвих внутр. змін
в характері та поглядах людини, які відбуваються
в ній зі зміною її віку; 2) певний типовий шлях
становлення людини від юнацького ідеалізму та
мрійливості до зрілої тверезості та практицизму.
Цей шлях може ускладнюватися різними ступенями
скепсису та резін’яції. Зовн. світ виступає як школа,
досвід, шо через них повинна пройти кожна
людина. Цей тип представлений клас, романом
виховання 2-ої пол. XVIII – поч. XIX ст. (Віланд.
Веиель, Гьоте); 3) біографічний (автобіографічний)
тип. Циклічність тут не наявна, становлення
здійснюється в біографічному часі, воно проходить
через неповторні індивідуальні етапи і є наслідком
сукупності життєвих умов та подій, що змінюються,
діяльності та роботи (“Том Джонс” Філдінга, “ Девід
Копперфілд” Діккенса); 4) дидактико-педаґоґічний
роман, в основі якого лежить педагогічна Ідея, шо
розвивається протягом усього сюжету або входить
в нього як вставний елемент (“Кіропедія”
Ксенофонта, “Еміль” Руссо, елементи у Рабле та
Гьоте); 5) найбільш складний та суттєвий тип.
Становлення людини в ньому розглядається в
нерозривному зв’язку з іст. становленням. В
попередніх 4-х типах становлення здійснювалось
на нерухомому тлі світу, людина формувалася,
розвивалася, змінювалася в межах однієї епохи,
світ вимагав від людини відомого пристосування
до нього, але сам не змінювався. Інакше в таких
романах, як “Гаргантюа і Пантагрюель”,
“Сімпліціссімус”, “Вільгельм Майстер”, де процес
становлення героя розвивається на тлі становлення
самого світу. Герой не всередині епохи, а на зламі
двох епох, в точці переходу від однієї до другої. В
такому романі особливої гостроти набувають
проблеми дійсності та можливостей людини,
свободи та необхідності, творчої індивідуальності.
Д.Затонський пропонує ін. класифікацію Р.в.,
виділяючи 2 типи в залежності від еволюції
особистості; 1) “роман кар’єри” – негативна
еволюція особистості, досягнення успіху ціною
втрати моральних якостей (“Червоне і чорне”
Стендаля, “Втрачені ілюзії” О.Бальзака, “Ярмарок
суєти” В.Теккерея, “Любий друг” Г.Мопассана,
“Геній”, “Сестра Керрі” і “Американська трагедія”
ТДрайзера, “Сильні світу цього” М.Дрюонатошо);
2) позитивна еволюція особистості (“Вільгельм
Майстер” Гьоте, “Уеверлі” В.Скотта, “Девід
Копперфілд” і “Великі сподівання” Діккенса,
“Пенденніс” Теккерея).
Суттєвою є типологія героя Р.в., яка значною
мірою зумовлює проблематику, перипетії,
тональність, стиль Р.в. Серед численних героїв Р.в.
можна виділити низку характерних типів: “геній”
(митець, вчений), “сер. герой”, “маленька людина”,
“кар’єрист”, “дивак”, “сторонній, гурон” (наївний),
“бунтар”, “конформіст” тощо. Типологія зумовлює
і характер мети, до якої прямує герой Р.в. Можна
виділити два орієнтири: 1) спрямованність до
ідеалу, який втілюється або в залученні до світу
мист-ва або в сой. радикалізмі, або ж в ескепізмі.
втечі від суспільства; 2) матеріальне та честолюбне
задоволення, яке здійснюється через перехід на
вищий щабель сой. ієрархії. Важливий і шлях, засіб
досягнення мети: це або бунт, або еволюція,
конформізм.
Т.ч. Р.в. вводить у л-ру проблему моделі
поведінки особистості в залежності від зовн. та
внутр. чинників. У найзагальнішому вигляді вона
може бути представлена в такий спосіб: втрата
цілісності та наївно-гармонійного дитячого
світосприйняття, потім пошук цієї цілісності вже
на більш високому рівні через гармонізацію
почуттів та розуму, особистої та сусп. свідомості
та підсвідомості і, врешті-решт, здобуття істиного
“Я” і справжнього місця в житті. При цьому героєві
доводиться пройти через терни випробувань
(втрати ілюзій, соц. несправедливість,
інтеллектуальна та фізична нерівність, расові, нац.,
класово-станові відмінності, рел.-моральні
протиріччя, лицемірство сусп-ва, проблема
“батьків та дітей” аж до питань статі і
психоаналітичних комплексів). Інакше кажучи,
вельми важливим в Р.в. є мотив ініціації, не
випадково М.Бахтін запроваджує ще одне
визначення: “роман випробувань”. Свого роду Р.в.
є “Злочин і кара”, “Підліток” Ф.Достоєвського,
“Нудота” Ж.П.Сартра, “Стронній” А.Камю, “Піл
сіткою” А. Мердок.
Вельми суттєву роль в порушенні та вирішенні
проблем Р.в. відіграють автобіографічні моменти,
дитячі та юнацькі травми і фрустрації автора.
Письменник нерідко прагне позбавитись болісних
і тяжких спогадів, довіряючи їх паперові, причому
в залежності від нац. літ. традиції вони фіксуються
з більшою чи меншою мірою відвертості (відвертіше
у франц. л-рі, більш завуальовано в англ. та рос.).
Т.ч. очевидною є безсумнівна близькість Р.в. та
біографічного роману.
Жанр, природа Р.в. визначила досить стійку
сюжетну схему з трьох складових частин: 1.
Дитинство (іноді – родовід героя) та отроцтво; 2.
Роки навчання і роки мандрів; 3. Самовизначення
героя. Відповідні і елементи сюжетної структури
Р.в.: хибні погляди та помилки при виборі друзів,
обранні професії, життєвих орієнтирів,
розчарування в коханні, у сталих трад. цінностях,
інтелектуальні та моральні крайнощі, в яких він
випробовується на міцність. Адекватна й форма
оповіді – розмірена, повільна, хронологічно
послідовна нарація про події, яка нерідко
складається з 3-х, 4-х і більше частин і більшою
мірою відповідає жанр, специфіці повісті
(“Дитинство”, “Отроцтво”, “Юність” Л.Толстого;
“Дитинство Тьоми”, “Гімназисти”, “Студенти”,
“Інженери” Н.Гаріна-Михайловського; “Гімназист’1,
“Семестр втраченого часу”, “Роки змужніння”
Ю.Брезана; “Повість про життя” (6 кн.)
К.Паустовського; “Жан-Крістоф” (10 кн.)
Р.Роллана, “Хроніка сім’і Паск’є” (10 кн.)
Ж.Дюамеля та ін.)
Показова антропонімія Р.в. Не раз у назву
виноситься ім’я гол. героя (“Вільгельм Майстер’’
Гьоте, “Обломов” І.Гончарова, “Мадам Боварі”
Г.Флобера, “Мартін Іден” Д.Лондона тошо), або
ж родове ім’я (“Буддеиброки” Т.Манна, “Сага про
Форсайтів” Д.Голсуорсі, “Сім’я Тібо” Роже Мартен
дю Гара, “Люборацькі” А.Свиднииького, “Діло
Артамонових” М.Горького).
Нерідко підкреслюється мотив мандрів по
життю та втеча з батьківського дому. (“Шлях всякої
плоті” С.Батлера, “Найдовша подорож”
Е.Форстера, “Початок шляху” А.Сіллітоу, “Шляхи
свободи” Ж .-П.Сартра, “Додому повернення
немає” та “Подивись на свій дім. ангеле” Т.Вулфа,
Повернення додому” Ч.П.Сноу), або ж труднощі
цього шляху (“Тягар пристрастей людських”
С.Моема, “Велике терпіння” Клавеля). Трад.
використання слова “життя”, іноді із зазначенням
тривалості періоду, шо описується (“Життя”
Г.Мопассана, “Життя Клима Самгіна (Сорок
років)” М.Горького) або ж конкретизація
відображуваного періоду (“Дитинство”
М.Горького, “Дитинство Микити” О.Толстого,
“Дитинство” П.Вайана-Кутюр’є), нарешті, ідеально
відповідає специфіці жанру назва роману
Г. Флобера “Виховання почуттів”.
Дуже важливу роль відіграє речовий світ:
просторові позначення, географічні назви,
краєвиди, інтер’єр, портрет, опис одягу, речей, їжі,
які виконують не тільки конкретно-відображальну
функцію, але є знаками, символами певних
життєвих настанов та цінностей, способу життя
(мотив шляху, образ дому, саду, моря, міста, села
тощо).
Все вищеназване підводить до висновку про
типол. близькість Р.в. і роману-сімейної хроніки.
Розмежувати ці романні різновиди не завжди
можливо, сімейна хроніка майже завжди є Р.в., але
Р.в. не завжди – сімейна хроніка (в цьому випадкові
іноді використовується термін “роман одного
героя” – “Червоне і чорне” Стендаля).
Стиль Р.в. відображає тенденцію до ліризації,
підсилення особистого начала в його розвитку:
якщо в XIX ст. домінувала оповідь від 3-ої особи,
то в XX ст. автор не раз зливається з героєм. Різна
також доля автор, втручання в розповідь, аж до
повного його усунення. Друга важлива тенденція
в XX ст. полягає в переміщенні центру тяжіння
розповіді із сфери зовн. подієвості в область
свідомості та підсвідомості (“Портрет митця
замолоду” Д.Джойса, “В пошуках втраченого часу”
М.Пруста).
В цілому ж Р.в. в XX ст. продовжує плідно
розвиватися, звертаючись до трад. сімейно-етич.
та педагогічної проблематики (“Сім’я Буссардель”
Ф.Еріа, “Сильні світу цього” М.Дрюона, “Сім’я
Резо”, “В ім’я сина”, “Подружнє життя” Е.Базена,
“Сім’я Еглетьєр” А.Труайя, “Деніел Мартін” і
“Подруга французького лейтенанта” Д.Фаулза,
“Ловець у житі” Д.Селінджера, “Кентавр”,
“Ферма”, “Кролику, тікай!” Д.Апдайка, “День
восьмий” і “Теофіл Норт” Т.Уайлдера та ін.). В
той же час Р.в. значно оновлює проблематику і
арсенал худож. засобів. Прагнення усвідомити
траг. катаклізми XX ст. характерне для З.Ленца
(“Урок німецької мови”), Д.Нолля “Пригоди
Вернера Хольта”), Г.Бьолля (“Груповий портрет з
дамою”). Глибока філософічність пронизує Р.в.
Т.Манна (“Чарівна гора”, “Доктор Фаустус”),
Г.Гессе (“Гра в бісер”). Елементи гротеску і жанр,
пародіювання притаманні романові Г.Грасса
“Бляшаний барабан”.
У сх. л-рах зразки Р.в. присутні в тв. кит.
письменника Лао Ше (“Чотири покоління однієї
сім’ї”), японця К.Ое (“Молодь, шо спізнилася”) та ін.
Особливе місце посідав Р.в. в л-рі радянського
періоду. Принцип виховання був одним з наріжних
каменів теорії соцреалізму, проте функції Р.в. в
ньому значно звужувалися. Широта світоглядних
проблем, така характерна для клас. Р.в., зводилася
до показу процесу формування т.зв. нової людини,
світогляд якої був обмежений строгими
ідеологічними рамками. Складність та
багатогранність людських стосунків підмінялися
антиномією “свій-чужий”, загальнолюдські моральні
принципи заперечувались в ім’я революційної та
соц. державної користі. Характерним зразком Р.в.
радянської епохи стала книга М.Островського “Як
гартувалася сталь”, а також численні сімейні цикли
(“Журбіни” В.Кочетова, “Строгови” Г.Маркова,
“Сім’я Шилгалісів” Й.Марцинкявічуса. “Сім’я
Зітарів” В.Лаиіса тощо). Однак поряд з явно
заідеологізованими тв., в цей період створювались
зразки Р.в., які мали безперечну худо ж. вартість і
були вільні від ідеологічних догм. В укр. л-рі – це
трилогія Ю.Смолича “Наші таємниці”,
“Дитинство”, “Вісімнадцятирічні”, роман.І.Вільде
“Сестри Річинські”.
Юрій Попов

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.