Лексикон загального та порівняльного літературознавства

РОМАНТИЗМ

РОМАНТИЗМ (фр. romantisme) — напряму
європ. та амер. літ-рах та мист-ві кін. XVIII — 1-ої
пол. XIX ст. До пізніших явиш літ. процесу поняття
Р. застосовується на основі досвіду його найвищого
етапу в 1-й пол. XIX ст. Ін., розширене типол.
розуміння терміну в працях окр. учених
(Л.Тимофеев та ін.) представляє Р. як тип творчості,
відмінний від реаліст., який відтворює життя у
формі самого життя. Сам термін виник від слова
“роман ”. яке утворилось від назви лірич. та героїч.
пісні в Іспанії — романсу. У XVII ст. виникає епітет
“романтичний” (фр. romantique), який
характеризує авантюрний та героїчний сюжети
роман, мовами.
У кінці XVIII ст. в Німеччині та на поч. XIX ст.
у Франції, Італії, Польщі, Росії термін Р. стає
назвою худож. напряму, який протиставляє себе
класицизму. Він розвинувся як розчарування в
буржуазній цивілізації, з її нов. конфліктами та
бездуховністю. На противагу нівелюючому
“розумові” романтики проголосили самоцінність і
суверенність особистості митця, творчу свободу.
У своїх ідеалах вони звертались до світу природи,
релігії, історії та фольклору, життя нецивілізованих
народів. Р. протиставляв класицистському
принципові “наслідування природи” творчу
активність митця, видозміну реального світу. Розпал
між ідеалом та дійсністю набуває в Р. неабиякої
гостроти та напруження, що складає суть так
званого романт. досвіду.
У визначенні Р. як системи хулож. принципів
не існує чітких лаконічних формулювань. Поняття
це розвивалося та уточнювалося в історії естет, та
літ-знавчої думки. До філос. засновків Р. відносять
теорію піднесеності у мист-ві І.Канта, уявлення
Й.Фіхте про свободу мития. який панує над
дійсністю. З цього романтики виводили положення
про романт. іронію, вимогу свободи крит.
ставлення до світу. Ідейний вождь нім. Р.
Ф.Шеллінг (1775-1854) утверджує продуктом
худож. творчості дешо чудове. “деяку безмежність”,
верховенство духу над матерією.
Першими теоретиками Р. в л-рі були нім.
філологи бр. А. і Ф.Шлегелі. У “Критичних
фрагментах” (1797) Ф.Шлегель розвиває
концепцію “романт. іронії”, настрою, який з висоти
оглядає всі речі, постійно вивишуючись над всім
обумовленим. Розглядаючи поезію Р. в процесі іст.
становлення, він бачив у ній не стільки відтворення,
скільки перетворення дійсності, вважав “ядром”,
центром поезії міфол. джерела. А. Шлегель у
“Берлінських читаннях” (1801-1804) вперше
пов’язав мист-во Р. із Сер-віччям, христ.
міфологією, висунув значення фантазії як чинника
перетворення та індивідуального стилю як худож.
системи, яка підпорядковує митця у його
сприйнятті природи. У становленні Р. в Англії
провідна роль належала поету і критику “озерної
школи” С. Кольриджу, який розвивав учення про
уявлення як найважливіший вид пізнання та
прийоми емоційного впливу поезії.
Риси консервативного світогляду знайшли своє
вираження у ранньому маніфесті франц. Р. — кн.
Ф. де Шатобріана “Геній християнства” (1802),
який є прибічником худож. зображення характерів
у дусі христ. релігії, сприятливої для розкриття
внутр. світу людини. Висуваючи ідею двопланового
мист-ва. він вважав за необхідне розташовувати
над сюжетом реальних подій верхній ярус
надприродного та божественного, містичних сил,
які визначають людські вчинки. На ін. світоглядній
основі розвивались ін. аспекти теорії Р.,
різноманітні течії в рамках напрямів. Певний вплив
тут мала гегелівська критика Р., який втратив, на
думку нім. філософа, інтерес до вел. проблем доби,
впав у суб’єктивізм. “Вільна пісня Р.” в теорії та
худож. практиці Г.Гайне розходиться із
шлегелівським розумінням Р. Він засуджує спробу
підпорядкування літ-ри христ. ідеології
(“Романтика”, 1820, “Романтична школа”, 1833),
підкреслює антибуржуазний характер Р., значення
принципів реаліст, відображення життя,
шекспірівської типізації, ролі франц. революції в
сусп прогресі. Близький до цієї позиції, англ. поет
і теоретик П. Шеллі. який вбачав у поезії єдність
сой. і природного, “надійний провісник
пробудження всякого вел. народу” (“Захистпоезії”.
1822). Близьку позицію займав його співвітчизник
У.Хезліт, який утверджував значення уявлення в
пошуках природної краси. Р.. у розумінні
Стендаля, — “мист-во давати народам такі літ. тв.,
які при суч. стані їх звичаїв та вірувань можуть дати
їм найбільшу насолоду”. Розгорнуте вираження
принципи Р. одержали в передмові В.Гюго до
драми “Кромвель” (1827). Серед них — показ соц.
конфліктів як гол. тема, поєднання піднесення та
гротеску як вираження худож. правдивості,
розуміння типізації як згущення, загострення
найбільш характерного. У теор. судженнях Гайне,
Шеллі, Стендаля народжувались принципи реаліст,
л-ри. В середині естет, системи напряму виникали
різноманітні течії, з приводу яких в суч. літ-знавстві
немає одностайних уявлень. У їх виявленні вел.
значеня має порівн. і надто типол. вивчення різних
варіантів Р., яке одержало широкий розвиток в
Росії та деяких ін. країнах. Перший дослідник рос.
Р. В.Бєлінський розрізняв у ньому дві різні
тенденції, виділяв Р. “в дусі сер. віків” та ‘нов. Р.”.
О. Пипін пояснював різницю між ними
неоднаковим ставленням різних сусп. груп до
франц. революції 1789-1794 рр. П. Сакулін
відрізняв у рос. Р. чотири “головні гілки”. Р.
сентиментальний, філос., індивідуалістичний і нар.
У пожовтневому літ-знавсті тривалий час панувала
горьківська концепція двох різновидів Р.,
позначених термінами “революційний Р.” (або
“активний”) і “пасивний” (або “реакційний”,
“консервативний Р. ”). Проте ці визначення пізніше
зустріли закономірні заперечення як терміни політ,
змісту. Ін. дослідники (Ґ.Ґуковський, В.Кулешов)
називали Р. декабристів громадянським,
В.Жуковського та К.Батюшкова — психологічним,
бр. Полєвих — демократичним, кн. В.Одоєвського
— ідеалістичним.
Наявність різних течій, проте, не виключає
певної єдності естет, системи Р., хоча її теоретики
(у першу чергу, Гюго) утверджували повну свободу
митця від будь-яких нормативних обмежень,
програму вільного стилю. Тут заслуговують на увагу
міркування представників формального літ-
знавства, які розглядають Р. не як напрям, а як
“стиль” чи “спільність прийомів”. Укр. філолог О.
Білецький основними рисами романт. стилю
визначив “тяжіння до живописності”, до
метафоричності мови, зображення “фону дій” як
яскравої декорації, екзотизм, автопортрет романт.
героїв, різке посилення емоційного елементу
(“Чергові питання вивчення російського
романтизму”, 1927). Серед худож. прийомів Р.
характерним є нове осмислення зображуваних
предметів та явиш: змішування знайомого з
незнайомим, відомого з невідомим, явного з
таємничим. Ін. дослідники звертали увагу на
символізацію, майже міфол. узагальненість образу.
Митцям Р. вдавалося створити нову міфологію,
образи-міфи (“Старий мореплавець” С.Т.Кольриджа,
“Каїн”. “Манфред” Дж.Н.Г.Байрона, “Мобі Дік”
Г.Мелвілла, Квазімодо В.Гюго). М.Бахтін звернув
увагу на особливий характер зображення часу у
романтиків, його суб’єктивізацію, підкреслення
‘примарного, жахливого, непідзвітного”,
універсальність охоплення дійсності і творча
свобода, висунуті романтиками, створювали жанр,
різноманітність і вільну розробку кожного жанру.
Вел. заслуга Р. у розвитку лірики. Відкриття нар.
поезії, звернення до її зразків, породило багатство
поет. форм. Р. висунув вел. най. поетів: Гюго.
Байрона, Шеллі, Н.Ленау, Гайне. А.Міцкевича,
Ю.Словацького, О.Пушкіна, М.Лєрмонтова,
М.Емінеску, Т.Шевченка, Ф.Шлегель оголосив
провідним жанром суч. епохи роман як різновид
епосу, який найбільше відповідав вимозі
універсальності і охоплював різні грані дійсності.
В творчості В.Скотта, А. де Віньї, В.Гюго,
Ю. Словацького народжується романт. іст. роман,
і ст. драма. У 30-40-х рр. складається романт. соц.
роман (Ж.Занд, Е.Сю, Гюго). Р. відкрив для л-ри
багатство фольклору (тут важливими є публікації
казок, епіч. поезії та пісень), літ. пам’ятки минулого,
які не отримали до цього належної оцінки, значно
розширив перекладацьку діяльність. Романтики не
тільки прагнули до відтворення т. зв. “місцевого
колориту”, але й духу різних епох та най. культур.
Серед регіональних течій в Німеччині найбільш
ранньою була школа ієнських романтиків. їх
представники Ф. Шлегель, Новаліс протиставляли
буржуазній цивілізації релігійність і
патріархальність Сер-віччя. “Гейдельберзькі
романтики” Л.Арнім, К.Брентано, бр. Грімм
звернулися до фольклорних джерел, поєднуючи
принципи народності, нац. самобутності з
релігійністю і монархізмом. Особливе місце в історії
нім. Р. належить Г. фон Кляйсту, який виразив у
своїй творчості конфлікт між ілюзією та суворою
дійсністю; Й.Гельдерліну. який висунув тему нац.-
визвольного руху, став основоположником нов.
міфотворчості; Е.Т.А.Гофману, який відобразив з
величезною гостротою і талантом суперечності між
духов, діяльністю і матеріальним життям. Зали­
шаючись близьким до поетики Р., Гайне і публіцист
Л.Бьорне піддали рішучій критиці консервативні
елементи нім. Р. В Німеччині мав місце його зв’язок
з ваймарським класицизмом у шіллерівському
варіанті.
Ранні представники Р. в Англії — поети
озерної школи В.Вордсворт, Р.Сауті. Кольридж —
оспівували природу як схованку від бід цивілізації,
“відкидали ідею перетворення в ім’я христ.
смирення”. їх сучасник Скотт переходить від поем
на сер-вічні сюжети до іст. романів з соц.
конфліктами, стає родоначальником справжнього
історизму в л-рі. Пізніше генерація англ. романтиків
— Байрон. Шеллі, Дж.Кітс — висловила протест
проти феодальне-монархічних установ, створила
образи яскравих лір. героїв, які мали вел. вплив
на європ. л-ру. У Франції Р. стає загальнонац.
явищем після 20-х рр., хоча визрівання романт.
ідей і поетики припадає на роки наполеонівської
імперії. Уже в творчості Ж. де Сталь, Шатобріана,
Б.Констана. П. де Сенанкура почалось осмислення
принципу почуття і пристрасті, вперше виникає в
європ. л-рі образ “сина віку”, носія “хвороби віку”
— меланхолії. У Шатобріана одержує вираження
рел. утопія, прорив до ‘чистого мист-ва”. Де Сталь,
виявляє інтерес до психології “сина віку ’, близький
до проблематики “суч. Людина і світ”. З розпадом
наполеонівської імперії у творчості А. де Ламартіна,
В.Гюго. де Віньї. А. де Мюссе, Жорж Заш. Е.Сю,
Ш.Нодьє починається другий етап франи. Р.
Характерною рисою його різних течій стає зв’язок
з загостреною політ, боротьбою. Якщо романт.
утопії в Німеччині та Англії були віддалені від
сучасності, то худож, світ франц. Р. тісно був
пов’язаний з нею. Герой тут не тільки більш
сучасний, але як психол. тип більш “звичайний “.
Як політ, та соц. художники виступають Гюго і
Ж орж Занд. У творчості Ламартіна, де Віньї
релігія відіграє ще значну роль.
Р. у США виникас з появою “кн. ескізів”
В.ірвінга (1820), іст. романів Ф .Купера.
Використовуючи амер. та європ. фольклор,
сюжети, Ірвінг у новелістиці відображає життя та
звичаї пн.-сх. штатів з особливою пейзажною
мальовничістю, іронічним кепкуванням з
обивательського користолюбства. Купер заклав
традицію амер. іст. роману, знайшов нов. метод
поєднання історії та вимислу. Ло зрілого Р. США
належить творчість вел. романтиків Н.Готорна,
Мелвіла, Е.А.По. Гостра критика у їх тв. суч.
дійсності поєднувалася з пафосом демократизації
у рамках романт. світорозуміння. Готорн тяжів до
символічної інтерпретації дійсності, був упевнений
в тому, що сучасне зло має коріння в минулому.
Провідним принципом поетики Е.ГІо була
настанова на емоційно-психол. вплив тв. У
символіці його поезії домінували природа, культура
і свідомість поета. По виводив поезію з музики,
зробив внесок у розробку жанрів детективної,
наук.-фантаст, та психол. новели. Роман Мелвіла
“Мобі Лік” (1851) зараховують до вершин амер.
Р. З “китобійного” матеріалу у нього виростають
cou. та філос. проблеми, крамольна істина: у
Всесвіті немає виших сил, шо спрямовують життя
людини, сусп-ва, народів та держав. Автор
попереджав сучасників: немає закону доль, доля
Америки у наших власних руках.
Р. набув широкого розповсюдження в країнах
Сх.-європ. регіону. В Росії визначають три періоди
його розвитку. У початковий (1801-1815) гол.
представниками були поети Жуковський і
Батюшков. Лірика першого виражала плинне, ледь
вловиме життя серця, приязність спогадів і
невиразність видінь, була близькою до трад.
ієнських романтиків. Поезія Батюшкова —
оспівування радості буття, замилування чуттєвістю
— наближалась до античності. Період зрілості рос.
Р. (1816-1825) знайшов вираження в “південних
поемах” Пушкіна. У них були вироблені гол.
романт. цінності, склався тип конфлікту, відмінний
від Р. сх. поем Байрона підривом
“єдинодержавності” гол. героя (спостереження
В.Жирмунського), заземленіспо та конкретизацією
мотивів відчуження. Розвиток т. з. громадянського
Р. в ці роки був представлений у творчості
О.Бестужева-Марлінського. К. Рилєєва.
В.Кюхельбекера. У їх тв. виражались “позаліт. цілі”
політ, ідеології перших рос. революціонерів. Романт.
система тут була наближена до реалізму. відображала
най. колорит, зацікавлення вітчизняною історією,
героїчним минулим. У 30-40 pp. романт. рух у Росії
поділяється на кілька паралельних течій. Тут і філос.
проза В.Одоєвського і поезія М.Язикова, Ф.Тютчева
і романтичні поеми Лєрмонтова, у яких Р. сягнув
найвищої точки розвитку поглибленням діалектики
добра і зла, проблем буття.
Р. в укр. л-рі зароджується в кін. 20-х pp.
Основу напряму тут складав нац.-визвольний рух,
звернення до нар. життя, фольклору. До
представників фольклорно-іст. течії належать перш
за все активні збирачі пісень та дум: М.Максимович.
П.Лукашевич, І.Срезневський. які поділяли погляди
Й.Гердера на нар. поезію як скарбницю нац.
історії. Серед талановитих поетів-романтиків
Л.Боровиковський. який звертався у пошуках
ідеалу до патріархального життя предків
(“Гайдамаки’’, “Козак”), А.Метлинський,
песимістична поезія якого з контрастним
протиставленням “славних козацьких часів”
сучасному життю була формою крит. ставлення
до сучасності. Різнобічно виразив себе як
письменник-романтик М.Костомаров (1817-1885),
автор “Українських балад” (1839), іст. драм “Сава
Чалий” (1838), “Переяславська ніч” (1841). Він
виявив підвищений інтерес ло іст. проблематики,
активно використовував приклади іст. життя ін.
народів, уперше ввів у укр. поезію образ
тираноборця Прометея. У 40-х рр. на Україні
отримує розповсюдження романсова лірика та
елегія. У творчості Є.Гребінки, М.Петренка,
С.Писаревського гол. мотивами були гіркі роздуми
над своєю долею, потяги до невідомого,
ідеального. У романт. укр. прозі 20-60-х рр.
(Т.Шевченко, М.Шашкевич, Марко Вовчок)
отримали вираження антикріпосницькі настрої,
стихійна діалектика індивідуальної психології.
Більшість романт. драм Гребінки, П.Куліша,
Ю.Федьковича присвячені подіям нац.-визвольної
боротьби укр. народу проти тур.-татар, та поль,-
шляхетської агресії. В умовах піднесення Р. в
Україні 1837 виходить збірник “Русалка
Дністрова”, складачі якої Шашкевич, І.Вагилевич.
Я.Головацький, за словами Франка, виразили
“прорив почуття людського серед заг. отупіння та
здичавіння”, явище “наскрізь революційне”. З
виникненням Р, на Україні пов’язане зародження
і літ. критики (“Огляд творів, писаних
малоросійською мовою” Костомарова, 1848). Риси
Р. притаманні ранньому періоду творчості
Т.Шевченка, у якого в 20-30-х рр. в умовах
жахливого стану його Батьківщини виникає поет,
образ козацької свободи і слави. У зверненні до
минулого України поет ближче до нар. уявлень,
ніж інші романтики (“Гайдамаки”).
Перехід до Р. в ін. країнах Центр, та Пд.-Сх.
Європи в перші десятиліття XIX ст. здійснювався в
умовах наростання визвольної боротьби і процесу
самоутвердження націй. Відбувалося формування
нац. літ. мови, сприйняття фольклору як гол. джерела
розвитку нац. л-ри. Громадсько-патріотичний пафос
при цьому виступив на передній план. Л-рі цього
регіону був притаманний бентежний дух. порив до
свободи, героїка боротьби, трагізм самопожертви
та поразок, сильно виражене нар.-колективістське
начало. Це яскраво виявилося в поль., утор., грец.,
серб., хорват., болг. л-рах. В умовах Австрійської
імперії, яка просунулася далі в буржуазному
розвиткові, проявилися риси байронівського Р. При
наявності цих заг. тенденцій явища Р. в країнах Сх.
Європи відрізнялися й нац. своєрідністю.
Маніфестом поль. Р. стала зб. Міцкевича
“Поезія” (1822), в баладах та романсах якого
проявилось захоплення фольклором, нац. історією.
У поемі “Гражина” (1823) у нього отримує
вираження героїко-патетична лінія. Час боротьби
литовців з Тевтонським орденом поет пов’язував
з проблемами сучасності. У поемі “Конрад
Валленрод” (1828) Міцкевич виражає романт.
трагізм не на основі конфлікту особистості з
оточенням, а на її причетності до заг. лиха країни.
Видатним поль. романтиком був Словацький
(1809-49), який виступив засновником романт.
театру, близького яскравим змалюванням
характерів і пристрастей, динамізмом сюжету до
франц. романт. драми. З уроків повстання він
зробив висновок про поразку романт.
індивідуалізму, траг. суперечливість шляхетної
революційності (“Кордіан”, 1834). Третім великим
поль. романтиком був гр. З.Красіньський (філос.-
політ. трагедії “Небожественна комедія” (1835),
“Іридіон” (1833-36)). Чес. Р. був пов’язаний з
радикально-демократичною ідеологією і ростом
революційних настроїв. Визначним його
представником був К.Маха (1810-36), який мав
сміливість виразити у своїй творчості не “відбите”
слово, а особистість, яка розумом і серцем освоює
світ. Гол. його тема — тема страждань людини з
вини обставин, що не залежать від неї. У поемі
“Травень” (1836) ним виражений конфлікт
природної гармонії з трагедією людських відносин.
Наступна еволюція чес. Р. пов’язана зі зверненням
до тематики визвольної боротьби ги. слов’ян проти
османських завойовників, що характерно для
творчості К.Сабіни. В.Небєського. П.Хохо-
лоушека. У Словаччину ідеї Р. проникли почасти
з Німеччини, але перш за все — зі споріднених
слов’ян, л-р. В лір. зб. Л.Штура “Думки вечірні’
(1840) вперше з’являється образ селянина,
пригніченого кріпацькою неволею. Усна нар.
творчість оцінюється слован. романтиком
Я.Колларом як “ключі від святині національності”.
У творчості видатних представників словац. Р. 40-
50-х рр. С.Халупки. А.Сладковича, Я.Краля,
Я.Ботто. І.Гурбана, Я.Палинчака синтезовано
фольклор, традиції, виражений протест проти нац.
та соц. гніту, конфлікт “правди з кривдою”,
оспівані моральні якості як запорука майбутнього.
Р. був основним напрямом у серб, л-рі 1-ої пол.
XIX ст., де дістав вираження у творчості двох
визначних поетів епохи П.Негоша (1813-51) і
Б.Радичевича (1824-53). Змальовуючи в поемі
“Гірський вінець” (1847) боротьбу чорногорців
проти ставлеників Османської імперії, Негош
виразив в образі героя внутр. драмат. конфлікт
поета-гуманіста, враженого неминучістю кривавих
битв і траг. втрат. У творчості Радичевича знайшла
вираження одна з гол. проблем Р. — свободи
особистості. Поет розглядає її не тільки в нац., але
і в загальнолюдському аспектах. У хорват, л-рі риси
Р. дістали вираження у творчості І.Мажуранича
(1814-70). У поемі “Смерть Смаїл-аги Ченчича”
(1846) знайшла втілення проблема визвольної
боротьби гш.-слов’ян. народів з тур. загарбниками.
В епоху Р. у словен. л-рі набуває розквіту творчість
Ф.Прешерна (1800-49), який оспівав у “Вінку
сонетів” високе романт. почуття та гнівний протест
проти приниження гідності нац. поезії і самої нації.
У 2-й пол. XIX ст. зберігається відома близькість
слов’ян, л-р, мов. спорідненість яких породжує
більш високий рівень культ, зв’язків.
В угор. л-рі поч. Р. заклала лірика і драматургія
К.Кишфалуді, поезія Ф.Кьольчеї і М.Верешмарті.
Зразком світ, значення постала творчість Шандора
Пьотефі (1823-49), який у роки посилення сусп.
боротьби стає романт. ‘ календарем” її подій. Йому
притаманна повна самовідданість справі свободи,
ідеал якої наближався до уявлень революціонерів-
демократів. Це чітко виражено в героїчній поемі
“Апостол” (1848), герой якої, незважаючи на
суворі випробування, стає мудрішим та міцнішим.
Романт. творчості Пьотефі властиві здорова
природність, крит. та стверджуюче начала.
Передвісником Р. в л-рі Дунайських князівств була
творчість поетів Янку Векереску (1792-1863) і
Костаке Конакі (1777-1849). у ліриці яких була
помітна спроба самоутвердження особистості. У
20-30-і рр. тут активно здійснювались переклади
Ламартіна, Байрона, Гюго, Пушкіна. У 40-і рр. у
творчості Д .Болинтиняну, В.Александрі
культивується жанр романт. балади.
Розквіт Р. в регіоні в цю епоху був пов’язаний
з напруженням нац.-визвольної боротьби. В
Угорщині, Румунії, чес. і поль. л-рах він набуває
нов. якостей. У деяких митців політ, спрямованість
відступає перед філос. проблематикою, роздумами
про долю людства. Зміна підходу до нац. ідеї
змушувала романтиків роздумувати над тим, шо
відбувається за нац. кордонами, осмислювати долю
співвітчизників як ланку у низці світ, історії. Цей
аспект стає важливою рисою поль., чес., рум. л-р.
Ципріан Норвід (1821-83), засуджуючи деспотизм,
кріпосництво, заперечував революційне
насильство, для нього загальнолюдські підвалини
важили не менше, аніж відданість Польщі.
М.Емінеску (1850-89) після поразки Паризької
комуни від роздумів про нижчість всього земного
прийшов до “іст. оптимізму” (“Імператор і
пролетар”, 1874). Угорець Імре Мадач (1823-64)
у філос.-романт. драмі “Трагедія людини” (1861)
роздумував над європ. і угор. історією, у якій
очікуване розійшлося з тим, шо запанувало
насправді.
Літ. Р. в усіх країнах надзвичайно інтенсивно
використовував трал, сюжети, мотиви і образи ант.
і христ. міфології (Прометей, Сатана, Христос),
нац. фольклору. Але він також породив і ряд
сюжетів, мотивів та образів, що стали у світ, л-рі
трад. Таким є романт. історії “сина століття”, героя
в “Чайлд-ґарольдовім плащі” з його рос.
модифікацією “зайвої людини”, історії мандрів,
шукачів пригод, “романт. злочинця”. До них можна
зарахувати сюжети “роману мандрів”, “роману
виховання”, вертерівський сюжет кохання без
взаємності та ряд ін. Особлива схильність Р. до
міфології та особистого начала сприяла появі та
розвитку в межах напряму методології міфол. та
біографічної шкіл.
Тенденції Р. відроджуються в л-рі шерегу країн
у кін. XIX ст. і протягом XX ст. (Неоромантизм).
Поняття Р. слід відрізняти від поняття
“романтика”, яке використовується як вираження
мрійливо-піднесеного умонастрою, як
характеристика яскравих сторін життя або як
особливість літ. тв., що відбиває піднесені сторони
життя.
Микола Нефьодов

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.