Лексикон загального та порівняльного літературознавства

САТИРА

САТИРА (лат. satura laux — наповнена
різноманітними фруктами жертовна чаша) — вид
коміч.. специфічна форма худож. відображення
дійсності, в якій викриваються і висміюються
негативні сторони життя; нешадна, нищівна
критика зображуваного, яка розкриває його
нікчемність, недостатність, неадекватність своїй
природі або внутр. законові. Основним
формотвірчим. принципом С., поряд з викриттям
і засудженням іст. приреченого, морально
недосконалого, естет, недолугого і т.п., є-сміх —
іронічне, Гротескне або саркастичне глумління над
яким-небудь об’єктом, явищем чи особою, котрим
притаманне порушення органічності, зовн. або
внутр. гармонії, розлад між явним і сутнім, формою
і змістом, дійсністю та ідеалом. В праці “Про наївну
та сентиментальну поезію” Ф.Шіллер протиставляє
С. елегії, стверджуючи, що в С. дійсність як певна
недосконалість протистоїть ідеалові як вишій
реальності”. С. живиться енергією ідеалу, який в
ній фактично незримий, відсутній, але його
масштаб і параметри немовби проектуються на
зображуване явище, яке повсякчас співвідноситься
з ним (через негативний ідеал, “антиідеал”). На
відміну від гумору, для якого характерне
амбівалентне ставлення до зображуваного (поряд
з негативними гумор може містити в собі й деякі
позитивні елементи, внаслідок чого гумор, сміх не
вбивчий, а радше добродушний), С. притаманне
повне заперечення зображуваного як такого, що
не мас права на існування. Однак природа С.
також неоднозначна, тому шо сміх у ній нерідко
затінюється траг. світовідчуттям.
Поняття і сутність С. належить до досить
заплутаних і дискусійних проблем теорії л-ри. Ще
Г.В.Ф.Гегель вказував, шо трад. теорії “не знали,
як бути з сатирою, і вагались, куди її віднести. Адже
в сатирі немає нічого епіч., а до лірики вона, власне
кажучи, також не підходить”. Зародившись в ант.
л-рі як жанр, категорія (глузливий або
викривальний вірш, шо таврував порядки, звичаї,
погляди, події, людей, літ. тв.), С. згодом втратила
жанр, природу і почала включати в себе цілу низку
ін. жанрів (банка, епіграма, пародія, памфлет,
фейлетон, комедія, сатир, оповідання, сатир,
роман та ін.). Саме тому Гегель твердив, шо “сатир,
точку зору неможливо осягнути, виходячи з
названих родів поезії, вона повинна бути осягнута
більш загально, як перехідна форма клас, ідеалу”.
Сатир, зображення дійсності, як правило,
Суб’єктивне й тенденційне, воно залежить в першу
чергу від світоглядної позиції, політ, орієнтації,
моральних засад автора, психол. складу його
характеру, темпераменту, ерудиції і т.п.
Засуджуючи те чи інше негатив, явище сусп. життя
(а С. спрямована найчастіше проти сусп пороків),
письменник різко відділяє його від себе, розглядає
як антипод свого сусп. чи людського ідеалу. Якщо
гумор пробуджує сміх на основі симпатії. товС.!
навпаки, всяке співчуття, терпимість,
поблажливість відсутні. “Гумор релятивний, сатира
ж, навпаки, абсолютна, вона виносить остаточний
вирок, не беручи до уваги ніяких пом’якшуючих
обставин”, — вважає голланд. дослідник
B.Панненборг. С. має свої специфічні принципи
типізації, основою яких завжди є певне
“спотворення”, “викривлення” дійсності. Сатир,
ефект виникає лише тоді, коли той чи ін. життєвий
об’єкт “пародіюється”, коли гіпертрофовано або
деформовано його реальні співвідношення. Цієї
деформації письменники можуть досягти різними
шляхами — гіперболічним загостренням,
прийомами фантастики, алегоричним
трактуванням, гротескним осмисленням,
дошкульною іронією, саркастичним зображенням.
C. може бути, звичайно, і життєподібною, як, напр.,
в сатир, романах крит. реалістів XIX ст., де
основним сатир, засобом є згущення в деталях,
концентрація негативного й відразливого в
людських типах, шо викликають у читача природне
почуття огиди саме завдяки своїй худож.
достовірності й переконливості. Проте С. допускає
й ототожнення правдоподібного й нереального,
конкретного і абстрактного, живого й неживого,
органічного й механічного, вдаючись до
містифікації, очуження, худож. умовності, абсурду
тошо, тобто широко використовує багатющий
арсенал худож. засобів, вироблених л-рою за весь
час її еволюції. Хоча історики л-ри вважають С.
суто суч. явищем. її генезу можна простежити вже
в давн-грец. л-рі. Так, скажімо, знаменита сцена з
Терсітом в “Іліаді”, яка спрямована проти
ненависної вже для Гомера демагогії, містить у
собі явно сатир, риси. Вони помітні і в давн-грец.
викривальних ямбах (Архілох), у діатрибах
кінічних і стоїчних мандрівних проповідників, у
дав. аттичній комедії (Евполід, Кратін, Арістофан),
у філос. сатирі Меніппа, шо являла собою
поєднання віршів і прози (Меніппова сатира), в
проз діалогах Лукіана з Самосати. В рим. л-рі
походження С, пов’язане з іменем Еннія, який біля
200 р. до н.е. уклав збірку мішаних віршів для
розваги і повчання, що були написані різними
метрами і відзначалися різноманітним змістом. Цій
зб. він дав назву “Сатири”, вкладаючи в неї
значення “суміш”. Справжнім засновником С. всуч.
значенні терміну був рим. поет Луиілій, сатири
якого, написані гекзаметром (біля 139 р. до н.е.),
поєднали злободенність, гостроту сусгг критики з
особистим пафосом і містили в собі основні
характеристики даного літ. явиша, яких воно
згодом набуло у багатьох рим. авторів; дидактичне
повчання, дотепну критику, суб’єктивні нотки,
форми і інтонації розмовної мови. Варрон,
щоправда, трактує С. як “меніппею”, змішуючи
вірші з прозою, в такому ж дусі її сприймають
Сенека і Петроній. Горацій свої “Сатири”,
написані гекзаметром, спрямовує проти
загальнолюдських вад, надаючи їм витонченого
характеру з домішком легкої самоіронії, внаслідок
чого сучасники називали сатири Горація
“безмускульними”. Лише в Персія (І ст. н.е.), який
в темному, дешо манірному стилі критикує пороки
часу, виходячи зі стоїчних ідеалів, і особливо в
Ювенала (60–140 рр. н.е.) з його в’їдливими,
дошкульними характеристиками морального
занепаду Рим. держави, де перелічено й
затавровано всі можливі пороки рим. патриціїв,
проривається серйозний сатир, тон. Нищівну крит.
лінію сатир, зображення розвивав у своїх епіграмах
Марціал (40-102 рр. н.е.).
У Сер-віччі сатир, елементи з являються
спочатку в тваринному епосі (“Райнеке-Лис”), де
піддаються критиці феодальні порядки, в таких
жанрах міської й нар. л-ри. як фабльо, шванкн
фастнгіхтиіпілі, фарси, фрашки фіг пики, тошо.
Тут домінує, як правило, станова С. або ж
антиклерикальна С., до якої вдається і блазенська,
і лубочна л-ри, і поезія вагантів. Особливо багато
представлена С. в л-рі гуманізму і Реформації, коли
вона побутувала в таких жанрах, як байки, діалоги,
фіктивні листи, листівки, памфлети (У. фон Гуттен,
М.Лютер, анонімні “Листи темних людей”, Еразм з
Роттердаму), в дидактиці (С.Брант, Т.Мурнер,
М.Рей). В сатир, ключі формуються нові літ. жанри
— новела (“Декамерон” Дж.Боккаччо), роман
(“Г арґантюа і Пантагрюель” Ф.Рабле, Дон Кіхот М.
де Сервантеса), які згодом знаменуватимуть
вершинні досягнення ренесансної л-ри.
В добу класицизму С. завойовує сцену, і в
комедіях Ж.Б.Мольєра маніфестується в
однолінійних, гіпертрофованих характерах
(Скупий, Тартюф, Журден), розвивається і в вірш,
жанрах (сатири Н.Буало, байки Ж. де Лафонтена,
І.Красіцького), в моральних сентенціях і максимах
(Ж.Ларошфуко, Г.К.Ліхтенберг). В л-рі Х\ЛІ-Х\ЛІІ
ст.С. стає неодмінним складником шахрайського
ром ану (М.Алеман, Ф.Кеведо, Л.де Гевара,
Г.Гріммельсгаузен, А.Р.Лесаж) у просвітницькому
романі “великої дороги” (“Моль Флендерс”
Д.Дефо, “Історія Тома Джонса” Ґ.Філдінга,
“Пригоди Перегріна Пікля” Т.Смоллета та ін.).
Пробудження самосвідомості “третього стану”.
боротьба з заскорузлими формами феодально-
дворянських відносин, звичаїв породжує
пародійну, фотескову С. (“Перські листи” Ш. де
Монтеск’є, “Небіж Рамо” Д.Дідро, “Кандід”,
“Простодушний”, “Мікромегас” Вольтера, комедії
П.Бомарше, “Сентиментальна подорож”, “Життя
і думки Трістрама Шенді, джентльмена” Л.Стерна,
“Мандри Гуллівера” Дж.Свіфта).
В епоху романтизму С. втілюється передусім
у формі т.зв. “романтичної іронії” (Дж.Байрон,
Е.Т.Гофман, Жан-Поль, Г.Гайне), яка несе в собі
значний заряд соц. С. У представників крит.
реалізму елементи С. проникають переважно в
проз, і драм, жанри і нерідко визначають собою
пафос тв. Ч.Діккенса, В.Теккерея, М.Гоголя,
М.Салтикова-Шедріна, А.Франса, М.Твена,
Б.Шоу, ОТенрі, Г.Манна, К.Крауса, Р.Музіля,
Я.Гашека, К.Чапека, Б.Нушича, Р.Домановича,
Й.Л .Караджале, Б.Брехта, М.Булгакова,
М.Зошенка, та ін. Наявні сатир, елементи і в жанрі
байки (І.Крилов, П.Славейков, Г.Александреску,
Е.Штейнбарг). В модерністській л-рі С. набирає
похмурих тонів траг. зневіри в перспективах
розвитку людства, нерідко межує з абсурдом або
чорним гумором (Е.Йонеско, С.Беккет, Ж.Жене,
С.Мрожек, Ф.Дюрренмат та ін.). Дедалі частіше
сатир, рис набувають тв. наук.фантастики, суч.
антиутопії (Дж.Оруелл, Є.Замятін, А.Азімов,
Р.Бредбері, О.Хакслі, К.Воннегут, С.Лем,
бр.Стругацькі, Кобо Абе та ін.).
С. як спосіб зображення дійсності здавна була
притаманна і сх. л-рам, де вона постала з
фольклор, джерел (“Тисяча й одна ніч”,
ТІанчатантра’’, нар. анекдоти і притчі проХоджу
Насреддіна), а згодом виробила літ. форми в інд.
“Повісті про шахраїв” Харібхадри Сурі (VIII ст.), в
сірій, оповідках Абу-ль-Фараджа (XIII ст.), в ліриці
перс, поета Убейда Закані (XIV ст.), в новелах
китайця Пу Сунліна (XVII ст.), новелах та
оповіданнях японця Акугагави Рюноске та турка
Азіза Несіна (XX ст.) та числ. ін.
Перші зразки укр. С. відносяться до ХЧ/І-ХЧ/ІІ
ст. Єдина писемно зафіксована С., шо дійшла до
нас з XVI ст. — це невел. “промова” ста­
росвітського “каштеляна Смоленського Мелешка”
на сеймі 1589 перед королем Жигмонтом III, яку
можна розглядати як своєрідну паралель до С. зх-
європ. Ренесансу з тою різницею, правда, шо її
тематика звужена до критики тогочасних
побутових звичаїв. Чимало гострих сатир, тв.
вийшло з-під пера письменників-полемістів,
зокрема І.Вишенського. У XVIII ст. укр. С.
розвивається в таких нар. жанрах, як інтермедія,
вертепна лрама. проз, байка (Г. Сковорода),
сатир, вірш (І.Величковський, К.Зіновіїв та ін.).
Важливою віхою в іст. становленні укр, С. стала
“Енеїда” [.Котляревського, яка в травестійній
формі дотепно висміювала тогочасні сусп. вади і
суто людські недоліки. Укр. С. XIX — поч. XX ст,
була наснажена пафосом боротьби за соц. й нац.
визволення, політ, й духов, розкріпачення. Видатні
укр. сатирики цього періоду — Г.Квітка-
Основ’яненко. П.Гулак-Артемовський, Є.Гре­
бінка, Л.Глібов, С.Руданський, І.Нечуй-Левицький,
І.Карпенко-Карий, Лесь Мартович, О.Маковей —
не раз гнівно засуджували все ст., хуторянське,
консервативне, політ, і духов, відстале, шо
культивувалось на догоду правлячим колам
Російської та Австро-Угорської імперій.
Найбільшої викривальної сили досягли сатир, тв.
Т.Шевченка (“Сон”, “Кавказ” та ін.), (.Франка,
М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Самійленка.
Чималий внесок у С. зробили Ю.Вухналь, Остап
Вишня, С.Олійник, М.Годованець, С.Воскрека-
сенко. В.Минко, О.Чорногуз, О.Ковінька,
Ф.Маківчук, Ю.Івакін, Ю.Андрухович.
Ю.Винничук; у діаспорі — І.Керницький, Федь
Триндак. Деякі сатир, жанри (напр., співомовка,
заснована Руданським, або усмішка — Остапом
Вишнею), які притаманні укр. л-рі, збагатили
спектр жанр, різновидів С. і можуть вважатися
вкладом укр. л-ри у світ, жанротвірний процес.
Петро Рихло

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.