Лексикон загального та порівняльного літературознавства

САТИРА ВІРШОВАНА

САТИРА ВІРШОВАНА (лат) — лір
жанр з настановою на тотальне і викривальне
засудження сміхом будь-якого явища колективного
життя.
Разом з ін. вірш, жанрами сатир, типології
вона підпорядковується метародовому поняттю
сатири, але відрізняється від них певними
ознаками, які у комплексному співвідношенні з
ними визначають її жанр, специфічність. Так.
напр., у порівнянні з сатир, епіграмою з її
висміюванням приватних вад конкретного
адресата об’єктом С. в. є типове, навіть якщо воно
має персоніфіковану маску, на відміну від вірш.
—фейлетону, сатир, поеми, байки та ін. жанрів
ліро-епіч. орієнтації. С.в. характеризується
безпосереднім виразом автор, модальності, шо,
власне, і є основним аргументом її приналежності
до лір. методу; не схожа вона на інвективу, навіть
сатир, з її полемічним зверненням до
індивідуального чи колективного супротивника,
оскільки не передбачає діалогічної поваги до
об’єкту своєї рефлексії і є за характером
тенденційним монологом незалежно від форми
автор, вислову, жанрової’ модальності (напр.,
персонажний монолог — в сатир, піснях франц.
поета XVIII – XIX ст. П. Ж. Беранже “Маркіз де
Караба”. “Пузан на виборах 1819 року”, в циклі
сатир, пісень рос. поета XX ст. О.Галича
“Коломийцев у повний зріст”; персонажний діалог
— у “Короткій бесіді між Паном, Війтом та
Плебаном” поль. поета XVI ст. М. Рея). І все ж
жанр, межі С.в. є відносні, шо й спричиняє її
постійну дифузію з ін. жанр, формами і не тільки
сатир, (поема нім. поета ХУ-ХУІ ст. С.Бранта
“Корабель дурнів” складається з низки окр. С. в.,
сатир, мініатюри нім. поета XIX ст.
А.Глассбреннера, сатир, послання азерб. поета
XIX ст. К.Закіри, сатир. “Похвала тим, хто
дереться по канату” в’єтнамського поета Х\ЛІІ-ХІХ
ст. Нгуєн Конг Чи і т.д.). Спроможність С.в.
сполучатися з ін. жанрами, зокрема, сатир.,
пояснюється насамперед тим, шо такі наскрізні і
усталені теми світ, л-ри, як глупота, лицемірство
та ін., шо відбивають заг-людські вади, належать
до тем багатьох жанрів, принаймні, сатир. Залежно
від проблемної концептуалізації теми С.в. набуває
видової варіативності. Розрізняють моралістичну
С.в. (рим. поет І ст. до н.е. Горацій). політ, (поль.
поет XVI ст. К.Яницький), антиклерикальну (італ.
поет XIX ст. Дж.Белді), соц. (курдський поет XIX
ст. Шейх Реза Талебані), антимішанську (рос. поет
XX ст. Саша Чорний) тошо. Тематична типовість
С.в. пояснює і її географічну розповсюдженість:
П.Генгєнбах (Швейцарія, XV-XVI ст.). Й.Фішарт
(Німеччина, XVI ст.), Д.Златарич (Далмація, XVI ст.),
О.Нагаш (Вірменія, XVIIct.), І.Гупто (Індія. XIX ст.).
Кім Саккат (Корея, XIX ст.), Н.Турк (Сірія, ХХЛІГ
XIX ст.). Укр. С. в. представлена іменами
Т.Шевченка, І.Франка, П.Тичини, В.Сосюри та ін.
Не можна не враховувати й те. шо по суті
відносно незмінними за змістом є моральний
імператив та сусп. ідеал, які опосередковано
корелюють з С. як такою і з позицій яких і
відбувається крит. засудження об’єкту жанр,
рефлексії. Ці причини забезпечили перманентну
актуальність С. в., однак особливого значення вона
разом із спорідненими жанрами набуває у т. зв.
перехідні доби нац. історії з характерним для них
просвітницьким пафосом.
Своє походження європ С. в. веде від давн-
греи. сатири (букв. лат. — satura — страва з різних
плодів, суміш) — фольклор.-синтетичного жанру,
який вплинув на зб. несхожих за змістом та
формою (вірш, та проз) тв. рим. письменника поч.
II ст. до н. е. Еннія, яка наслідувала “Ямби”
Каллімаха (1V-II1 ст. до н. е.), та меніппові сатири
Барона, “Сатирикон” Петронія і в кін. того ж ст. у
Луцілія набуває жанр, ознак сатир, вірша (за його
назвою — sermones — розмови), який пізніше
трансформується у вірш. С. Горація, Персія та
Ювенала. В подальшому європ. С. в. буде постійно
орієнтуватися на ант. зразки, особливо в добу
класицизму (франц. поет XVIIct. М.Реньє, франц.
поет та теоретик літ-ри XVII-XVIII ст. Н.Буало, рос.
поети XVIII ст. А.Кантемір, О.Сумароков,
Г.Державін). Але назагал розвиток жанрового
стилю С.в. зумовлюється нац. традиціями та
“цеховими” пріоритетами того чи ін. літ. напряму,
течії, школи. Напр., барокові С.в. англ, поета
XVII ст. С.Батлера, романт. — франц. поета XIX
ст, О.Барб’є, хоча С.в. неодмінно використовує
заг-поширені і типові для С. як такої виразні фігури
— гіперболу, гротеск, травестування,
алегорію, іронію, зокрема, її граничний різновид
— сарказм та ін., тобто ті, шо здатні
продемонструвати навиворітну суть явища з метою
його публічного упослідження. Що ж до вибору
метр., строфічних та ін. форм версифікації, то він
є факультативним. Так, метр, основою С.в. Луцілія
був гекзаметр (гекзаметрична С.), існують С.в..
написані пісенними ритмами (лат. поет XII ст.
Вальтер Шатильонський, рос. поет XX ст.
В.Висоцький), сонетом (“Муртенеїда” італ. поета
ХУІ-ХУІІ ст. Дж.Марино), терциною (“Заздрість”
італ. поета XVII ст. С.Роза). білими віршами
(“Сатири, або Перестороги, шо призначені для
виправлення влади та звичаїв у Польші” поль.
поета XVII ст. К.Опалиньського)тошо. Нерідко С.в.
утворюють цикл та окр. зб. (зокрема, з ін. сатир,
жанрами), напр., “Вигнана газель” гебр. поетів-
братів ХЧ/ІІ-ХУШ ст. Франсіс, двотомна зб. “Вірші”
англ. поета XVIII ст. У.Каупера, “Голосіння” —
цикл кит. поета XIX ст. Бей Цин-цяо, зб. “Стовпці”
рос. поета XX ст. М.ЗабоЛоиького), а також входять
у склад сатир, журналів.
Борис Іванюк

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.