Лексикон загального та порівняльного літературознавства

СИМВОЛІЗМ

СИМВОЛІЗМ 1. Тип творчості, сприйняття
та відбиття дійсності в мист-ві переважно
інтуїтивно-асоціативним шляхом, який домінував
у Давн. Єгипті, Ірані та Індії, в гелленістичну добу
та в європ. Сер-віччі. С. відіграє також суттєву ролю
в мист-ві бароко, романтизму, модернізму та
постмодернізму. Філос. базою С. є
найрізноманітніші ідеалістичні концепції від
Піфагора та Платона до А.Шопенгауера,
Е.Гартмана, С.К’єркеґора, М.Гайдеггера та Ж-
П.Сартра. Неабияким чинником символічного
світосприйняття (особливо у Сер-віччі) є рел.
почуття, зокрема христ. віровчення, яке цілком
базується на інтуїтивно-містичному пориванні’до
вишої істини. Для С. характерним є граничний
суб’єктивізм, індивідуалізм, захоплення містично-
окультними знаннями, гостре протиставлення духу
та плоті, земного та небесного. В худож. відношенні
С. тяжіє до фантастики, алегоричності,
метафоричності, гротеску, контрасту тошо.
Певною мірою С. наявний і в тих худож. напрямах,
які побудовані на раціонально-логічному розумінні
світу (класицизмі, реалізмі, натуралізмі), тобто
він є невід’ємною складовою частиною худож.
творчості взагалі. За висловом Гейзинги,
“символізм створив образ світу більш строгий у
своїй єдності та внутр. зумовленності, ніж це здатне
було зробити природно-наук. мислення… Він
наповнює уявлення про кожну річ високою естет,
та етич. цінністю, підносить розуміння життя до
його найвищого рівня”.
2. Течія у франц. л-рі, яка сформувалася в
70-ті роки XIX ст. та поширилася невдовзі в
багатьох європ. країнах. С. продовжив давню
езотеричну традицію в л-рі та філософії.
Безпосереднім його попередником був Ш.Бодлер,
поезія якого значною мірою базувалась на
принципі символізації. Поява С. саме в кін. XIX
сг. була зумовлена заг. кризовою ситуацією в духов,
житті тогочасної Європи. Світоглядний песимізм
поезії та драми С. спричинив його ототожнення з
декадансом, однак зв’язки С. з ним складні та
неоднозначні й потребують конкретного розгляду
творчості кожного з його репрезентантів. В естет,
плані С. протистояв заземленості та худож.
невибагливості натуралізму, проголосивши
первісною та єдино цінною “вишу реальність”,
сферу ідей, у яку можна проникнути за допомогою
символу. Видатними представниками С. були
П.Верлен, С.Малларме, А.Рембо, П.Валері,
Ж.Мореас, який ввів у літ-знавч. обіг термін “С.”,
написав та оприлюднив у газеті “Ф ігаро”
“Маніфест символізму” (1886).
Символ у символістів набуває осново­
положного, першорядного значення, він є не
просто худож. засобом, а стає суттєвим моментом
буття. Базуючись на вченні Платона про
первинність ідеального та вторинність реального
світів, де конкретна річ є лише недосконалою тінню
певної ідеї, символісти намагаються увійти в цей
виший світ ідей. Символ для них — “вікно у
невідоме” та в той самий час — справжня
реальність, Але реальність непевна, нематеріальна,
майже невідчутна —- тому й символ у С.
багатозначний, неясний, зашифрований,
наближений до музики, яка впливає саме на
емоційно-підсвідому сферу людини. Отже, поезія
С. адресована не розумові, а почуттю, поети
віддають перевагу натяку перед прямим
звертанням до читача, від цього походить ще одна
назва творчості символістів — сугестивна поезія
(від франц. suggestion — натяк). За висловом
Малларме, поезія — це “таємниця, ключ до якої
повинен відшукати читач”.
У поезії С. майже немає важливих соц.-політ.
та морально-етич. проблем, характерних для
класицизму, немає й бунтівного пафосу
романтизму, взагалі відсутні сильні характери та
складні конфлікти. Поезія та драма зовні
безподієві. Проте в них є глибокий внутр. зміст,
величезний, але мало досліджений мікрокосм —
світ почуттів, емоцій, переживань, найтонших
нюансів любовних взаємин, непізнаних порухів
душі, інтуїтивних та інстинктивних осяянь (не
випадково одна з кн. А.Рембо має назву
“Осяяння”). Гол, тема поезії та драми С. — трагізм
повсякденного людського буття, тому так часто
звучать у них мотиви туги, жалю, гіркоти, безнадії,
марності людських зусиль, даремності буття —
філос. песимізм А.Шопенгауера був близький
символістам. Меланхолійній атмосфері тв. С.
відповідає характерна образність: осінь, сутінки,
опале листя, засохлі квіти, дрібний дощ, сумні звуки
дзвонів чи скрипки, зів’ялість тошо.
Нов. змістові відповідає й нова форма. У сфері
версифікації символісти відмовляються від стрункої
клас, системи розмірів (за винятком хіба сонета),
віддаючи перевагу музичності звучання вірша та
ритміці (див. Верлібр).
Характерним віршем С. є “Осіння пісня”
П. Верлена:
Скорбне ридання Весь я холону Вийду я з хати
Скрипок до рання Стигну від дзвону Вітер протятий
Пісня осіння — Блідну з одчаю Серце оспале
Серие вражає Згадки ж юрбою ‘ Кидає, крає
Втомно гойдає Мчать наді мною Наче змітає
Мов голосіння Тяжко ридаю. Листя опале.
(Пер. М.Терешенка)
У драмі домінують статичні складники. Дії
майже немає, величезну ролю відіграють мовчання,
жест, міміка тошо. Т.ч., символісти заклали
підвалини поезії та драми XX ст., започаткували
“розкуту”, суб’єктивну прозу.
Наприкін. XIX ст. С. розповсюдився в багатьох
європ. країнах, його видатними представниками
були М.Метерлінк та Е.Верхарн у Бельгії, Р –
М.Рільке та Г. фон Гофмансталь у Австрії,
С.ґеорґе в Німеччині. У поль. л-рі С. не виступав
як окр. течія.-Його складники знаходимо в поезії
“Молодої Польщі”, згодом у Л.Стафа,
Л.Виспяньського, найбільше у Б.Лєсьмана.
Метерлінк створив символістську драму, риси С.
відчутні в драматургії Г.Ібсена, Г.Гауптмана,
А. Чехова.
Специфічним явищем був С. у Росії, де
індивідуалістично-“декадентську” програму
розкріпачення творчого “я” здійснили лише
“старші” символісти (В.Брюсов, К.Бальмонт,
К.Случевський), в той час, як “молодші” (О.Блок,
А.Бєлий, Вяч. Іванов) були заглиблені в осягнення
рел.-містичних обріїв. Рос. С. — явише ширше, ніж
франц. С. Він умістив теми, що невластиві франц.
С. (напр., захоплення вел. містом). Творчість деяких
рос. символістів (напр., Д.Мережковського як
автора циклу іст.-філос. романів) набула міжнар.
резонансу.
В укр. л-рі поч. XX ст. досить важко
відокремити “чистих” поетів-символістів, оскільки
межі між панівними в дану епоху худож. стилями
досить розмиті. Словац. дослідник М.Нервлий
відносить до пресимволістів М.Вороного та
О.Олеся, а потім об’єднує в групу символістів та
експресіоністів П.Тичину, Л.Загула, Я.Савченка,
Т.Осьмачку, О.Слісаренка. В усякому разі слід
особливо виділити постаті Вороного як зачинателя
модернізму в укр. л-рі та Тичини як набільш
яскравого представника символізму поч. століття.
Взагалі ж, проблема С., та ширше, модернізму в
укр. л-рі ше потребує подальших досліджень.
Юрій Попов

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.