Лексикон загального та порівняльного літературознавства

СМАК естетичний

СМАК естетичний — іст. сформована здатність
людини розрізняти, розуміти й оцінювати
прекрасне і потворне в явищах дійсності та творах
мист-ва. Прекрасне розглядається як естет,
категорія, шо служить для визначення й оцінки
найдосконаліших явищ у природі, сусп. житті та їх
худож. відображенні; потворне містить виявлення
й оцінку огидних і низьких предметів та явиш.
Здатність людини оцінювати дані категорії —
результат тривалого іст. розвитку, формування її
здібностей е процесі сусп. практики та освоєння
худож. культури, коли при цьому виникає почуття
насолоди. С. є проявом заг. естет, культури
людини, її здатності творити і розуміти мист-во.
Вивчення проблеми почалосг в ХУП ст. в епоху
становлення буржуазних відносин, коли С. людей
почали відособлюватися і вступати в суперечність.
Термін С.(лат. gustus, франц. /е gout) в естет, сенсі
вперше вжив ісп. прозаїк і теоретик бароко
Б.Грасіан (1601-58) в трактаті “Кишеньковий
оракул” (1647). В декількох афоризмах він
виражає якості високого естет. С. Тут є “дар
дотепності”, його розумна міра, вишуканість
“внутрішня” (в думках) і “зовнішня” (в словах),
“непідвладність спокусам”. За Грасіаном, С.
елітарний, він “уникає грубого подиху юрби”,
відноситься до нелегкого пізнання прекрасного. З
поняттям С. пов’язується поняття культури. Від
Грасіана поняття С. переходить в європ. естет,
культуру і стає однією з найважливіших категорій
естетики. Аж до XX ст. з проблеми С.
висловлювано різні думки. В Англії в тв.
А.Е.Шефтсбері (1671-1713) і Ф.Гатчесона (1694-
1747) особливості С. визначались досконалістю
естет, сприйняття, розумінням краси, гармонією
розуму і почуття в природі людини, зв’язком
морального та естет. Гатчесон стверджував
всезагальність естет. С., без якої не могла б існувати
наука про нього, незважаючи на різницю
суб’єктивних С. Л.Юм (1711-76) в праці “Про
норму смаку”, навпаки, стверджує, шо прекрасне
не має о б ’єктивної основи та існує лише в
індивідуальній свідомості. Найактивніше проблема
С. розроблялася в працях франц. просвітителів у
XVIII ст. Ш. де Монтеск’є (1689-1755) в трактаті
“Есе про смак” бачив в його основі здатність
людини “чуйно і швидко визначити міру насолоди,
яку дає нам той чи ін. предмет”. Лжерело цієї
насолоди лежить в таких об’єктивних предметних
властивостях, як порядок і різноманітність,
симетрія і контрасти, гармонія і пропорційність,
ін. співвідношення в об’єктивному світі. У тв.
К.А.Гельвеція (1715-71) С. розглядається як один
з проявів розуму, шо залежить від іст. життя
народів. Ключове значення він надавав кліматові,
географічному середовищу, які впливають не тільки
на формування правління, але й на сферу С., краси
і мист-ва. Гельвецій підкреслював відносність смаку
у різних народів. Вольтер (1694-1778) у статті
“Смак” розвиває положення про іст. мінливість
худож. культури народів. У його визначенні С. —
не просто здатність інтуїтивно відчувати прекрасне,
але й уміння “розбиратися в найменших тонкощах”.
Ш.Батте (1713-80) вловив зв’язок естетики з
теорією пізнання: “Смак у мистецтві —те саме, шо
й інтелект в науці”. В Німеччині проблема С.
дістала вираження у працях Й.Й.Вінкельмана
(1717-68) і Й.Г.Зульцера (1720-79). Перший вбачав
ідеал форми в “благородній простоті та спокійній
величі” ґрец. та рим. античності, сприяв очишенню
С. від химерності барокко, вплинувши на естетику
пізнього франц. класицизму. Зульиер розглядає
С. як “інструмент митця”, за допомогою якого він
робить вибір, організовує й приборкує матеріал.
Родоночальник нім. клас, естетики І.Кант (1724-
1804) в “Аналітиці прекрасного” стверджував, шо
судження С. виражає не якість предмета, а
душевний стан того, хто його споглядає, й разом з
тим це судження, будучи суб’єктивним, претендує
на загальнозначимість. С., за Кантом, — ие
здатність індивіда стати на чужу т. з Сусп. та індивід,
характер С. він розумів як нерозв’язну суперечність
(антиномія). Характерним для естетики
романтизму є судження С. Кольріджа (1772-
1834). Для нього С. •— це “ясно відчутна
аранжировка предметів, шо сприймаються поза
нами, яка співіснує з певним рівнем задоволення
або невдоволення” (“Визначення смаку”).
Г.В.Ф.Гегель (1770-1831) піддав крит. аналізові
поняття С. в естетиці класицизму і романтизму,
вказав на прекрасне як на об’єктивну основу С. і
звернув увагу на його виховання. В сер. XIX ст. до
виявлення проблем С. звернувся один з творців
експериментальної естетики нім. психолог
Г.Т.Фехнер (1801-87), який використав
психофізичні методи для вивчення слухових і
зорових відчуттів в області елементарних естет,
оцінок. Аналізуючи “прості елементи”, “естет,
відчуття”, ці “психічні атоми”, Фехнер прагнув
з’ясувати, шо приносить нам насолоду і викликає
почуття невдоволення, виявити закони С. Серед
позитивістських теорій С. характерна детермінація
нац., політ., географічними, іст.-культ. чинниками
в працях І.Тена (1828-93). Він підкреслює
визначальне значення cyca С. на цілу епоху франц.
класицизму XVII ст.: “Ці смаки перекроїли на свій
лад всю худож. творчість, створили тверезий,
піднесений, строгий живопис Пуссена і Лесюера,
застиглу архітектуру Мансара і Перро. Але ще більш
відчутний слід залишили ці смаки в л-рі”. Тен звертає
увагу на відносну стабільність С. лат. народів,
схильних до традицій ант. та ренесансного мист-
ва, і германських — до романтизму.
Психоаналітична естетика З.Фройда (1856-1939)
заперечує заг-визнані норми С., прагне пояснити
його законами підсвідомого, розглядати тв. мист-
ва як певний заспокійливий засіб для митця й читача-
глядача, як спосіб “раціоналізації” потягів.
Заперечення нормативності і утвердження
елітарності С. висловив Ф.Ніцше (1844-1900) в
афоризмі: “Я маю смак, але не маю ніякої норми,
ніякого імперативу для цього смаку”.
В Росії поняття С. як особливу сферу судження
вперше розглядає М.Муравйов (1757-1807). Він
визначив С. як “відмінне відчуття, яке дає нам
поняття про прекрасне” (“Про стиль”). М.Карамзін
(1766-1826) в “Листах російського мандрівника”
визначив естетику як науку С., яка тлумачить
чуттєве пізнання взагалі. “Наука смаку”
трактувалася ним як школа “насолоди прекрасним”
і як вчення про творчість за законами прекрасного.
В 1810-20-тІ рр. проблема С. розроблялася в
працях О.Мерзлякова (1778-1830), який визначав
естетику як “науку про правила прекрасних мист-
в, із спостережень смаку здобутих”. В.Бєлінський і
М.Чернишевський виступили з критикою як
нормативного класицистичного розуміння С., так
і його романт. сваволі, висміювали спроби зробити
“витончений С.” критерієм худож. оцінок.
В першій систематичній праці з естетики в
Україні — “Вступі до курсу словесності”(1805)
проф. Харківського ун-ту С.Рижського (1759-
1811), викладеному в дусі франц. класицизму,
підкреслювалося “благодіяння прекрасних наук,
шо утворюють і розвивають С., поширюючи його
у всі ін. сфери — у розумові заняття, у моральні
діяння, в спосіб і блага життя, в мету виховання”.
Його молодший колега по ун-ту І.Я.Кронеберг
(1788-1838) був противником класицистської
теорії С., послідовником історизму Г.Е.Лессінга:
“Розглядати пам’ятки мист-ва за ознаками різного
С. і різних часів означає: розглядати творіння мист-
ва за ознаками того, шо в різні часи вважалося
витонченим”. 1.Франко в трактаті “]з секретів
поетичної творчості’’(1898-99) підкреслив
солідарність з позицією Тена, вважаючи, шо нова
естетика повинна прийняти за вихідну точку не
поняття краси, а відчуття естет, насолоди, повинна
за допомогою психології проаналізувати це почуття
в сфері кожного окр. мист-ва.
В європ. науці XX ст., яка торкається проблеми
С., представляє інтерес праия соціолога
П.Сорокіна (1889-1968) “Соціальна і культурна
динаміка” (1937-41), видана в США. Це зразкове
сой. дослідження культур від античності до
сучасності з інтегральним підходом-. Істина— Краса
— Лобро — Користь. Аналізуючи кризу
прекрасних мист-в, він виділяє іст. форми основних
культур — ідеаиіональний (надчуттєве царство
божества), ідеалістичну (поєднання містичного й
реального) і чуттєву (емпіричний світ почуттів). На
основі вивчення величезної кількості пам’яток л-
ри та мист-ва Сорокін визначає естет., смакові
особливості кожної форми. З завершенням перших
двох форм і піднесенням чуттєвої форми в XV ст.
мист-во втрачає всякі рел., моральні і сусп. цінності,
прагне забезпечити чуттєве задоволення та розвагу
і створюється для ринку. Функція давати насолоду
призводить значну частину цього мист-ва до стадії
руйнування, зовнішньої ілюзорності, відхилення від
позитивних до негативних явищ. Норми істинного
мист-ва зникають і поступово замінюються
фальшивими критеріями псевдомист-ва. Серед
особливостей чуттєвого мист-ва — безкінечна
різноманітність стилів, шо відповідає
різноманітності С. Іспан. філософ Х.Ортега-і-
Гассет(1883-1955) у відомій праці “Дегуманізація
мисгеитва’’(1950) вважає, шо нове мист-во розділяє
публіку на два класи: тих, хто розуміє, і тих, хто не
розуміє його. Суч. естетика пояснює падіння С.
омасовленням мист-ва, пануванням жанрів
кримінальної, еротичної та ін. низькопробної л-
ри, яка популяризується масовими тиражами,
рекламою, телебаченням і т.д. Проблему С. можна
наук, вирішити, як вважають рос. дослідники
О.Ф.Лосєв і В.П.Шестаков, розглядаючи дану
категорію не тільки як здатність споглядання, але і
як здатність до творчості.
Див. Масова література.
М икола Нефьояов

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.