Лексикон загального та порівняльного літературознавства

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ — метод і
напрям в л-рі та мистецтві СРСР 30-70-х pp. XX
ст. С.р. домінував також у країнах “народної
демократії” в кін. 40-50 pp. і був представлений
низкою периферійних явиш у л-рі Зх. Європи,
США, Лат. Америки та ше деяких регіонів світу.
На противагу ін. худож. напрямів поява С.р. була
зумовлена не естет, закономірностями розвитку
мист-ва, а “політ, необхідністю”, шо й визначило
наперед його специфіку.
Основні принципи С.р. були визначені на І
з’їзді совєтських письменників (1934). Гол.
формула С.р. постулювала: “…будучи основним
методом совєтської л-ри, С.р. вимагає правдивого,
історично конкретного зображення дійсності в її
революційному розвитку. При цьому правдивість
та іст. конкретність худож. зображення дійсності
повинні поєднуватися з завданням ідейної
переробки та виховання трудяших у дусі
соціалізму”. М.Горький визначав нов. метод
наступним чином: “С.р. стверджує буття як діяння,
як творчість, мета якої — неперервний розвиток
найцінніших індивідуальних здібностей людини
заради перемоги П над силами природи, заради її
здоров’я та довголіття, заради вел. шастя жити на
землі”.
Показова дискусія з приводу назви нового
худож. методу. О.Толстой пропонував варіант
“монументальний реалізм”, Вяч.Полонський —
“романт. реалізм”, Д.Ґорбатов — “динамічний
реалізм”, А.Зонін — “пролетарський реалізм”,
існувала версія “тенденційний реалізм”. Взяла гору
т.з. Й.Сталіна, який з подачі І.Гронського дав
визначення “С.р.”. Засновником нов. методу був
проголошений М.Горький, клас. тв. — його роман
“Мати”.
Дискусія про назву та остаточний її вибір
красномовно свідчили про домінування в С.р. соц.-
політ. критеріїв над естет., варіант, який
встановився, був за суттю логічним нонсенсом:
худож. категорії передувало політ, визначення.
Виходячи з назви сформулювалася низка
основних положень і рис нов. мист-ва. Провідним
принципом стала т.зв. партійність — поняття, яке
увійшло до теорії С.р. з перекрученого тлумачення
статті В.Лєніна “Партійна організація і партійна
література” (1905). Малося на увазі, шо митець
відкрито й свідомо служить існуючому політ, ладу,
його інтересам, його ідеології. Інакше кажучи, мова
йшла про яскраво виражену тендеційність,
ангажованість творця, шо неодмінно призводило
до декларативності та втрати художності. Це, до
речі, достатньо розумів і Ленін, який мав на увазі у
своїй статті не худож. творчість, а партійну
публіцистику, а також Ф.Енгельс, який дорікав
П.Лафаргу за надмірну тенденційність.
Другим важливим принципом С.р. стало
зображення дійсності в її революційному
розвитку”. В широкому розумінні під таке
визначення можна було б підвести творчість будь-
якого вел. письменника, який передбачав майбутнє
(напр., Ф.Достоєвського). Проте знову-таки малося
на увазі показувати життя не таким, яким воно є
насправді, а з погляду соціалістичного ідеалу,
підкреслювати в сьогоденні та минулому риси цього
ідеалу, розкривати сьогодення й минуле як рух до
майбутнього (зрозуміло, комуністичного), або, за
словами М.Горького, “вміння дивитися на
сьогодення з майбутнього”. У худож. практиці С.р.
цей принцип нерідко виливався в повне
зневажання брутального сьогодення в ім’я
прекрасного майбутнього, тобто в утопізм;
показові вже назви творів С.р., шо є усвідомленими
чи неусвідомленими алюзіями на “Місто Сонця”
Т.Кампанелли: “Степове сонце”, “Сонце Алтаю”,
“Світло над землею”, “Схід”, “Зоря”. “Московські
зорі”, “Майбутнє починається” тошо.
Далі йде комплекс ідеологізованих змістовно-
тематичних принципів, які з худож. погляду важко
поєднуються: совєтський патріотизм та інтерна­
ціоналізм, комуністична ідейність та нац.
своєрідність, народність, монументальність,
поєднання традицій і новаторства. При цьому
присутня безперечна тематична градація, явна
перевага надається зображенню подій державного
значення, виробничій тематиці; особисте життя,
інтимні, психол. проблеми лише відтіняють
важливість громадських, обов’язок незмінно бере
верх над почуттям, характери персонажів
одномірні й часто є рупорами автор, ідей, особливе
й обов’язкове місце в тв. займає позитивний герой
— методом худож. узагальнення в С.р. виступає
ідеалізація.
Теорія С.р. передбачала багатство жанрів і
стилів і в той же час їх строгу ієрархію (поема й
роман безсумнівно виші, ніж сатира й інтимна
лірика). Декларативність діалогів та монологів
спричиняли пафос і піднесеність стилю, які нерідко
межували з просторіччям, оскільки героєм С.р.
переважно був робітник, бідний селянин, цілісність
свідомості яких протиставлялася інтелігентській
рефлексії та роздвоєності.
Ці риси методу примушують згадати теорію й
худож. практику класицизму, чому сприяла й
подібність соц.-політ. умов: абсолютна верховна
влада в СССР настирливо шукала іст. паралелі з
епохою рос. абсолютизу (Іван Грозний — Петро І
— Сталін). Напрошується паралель і з ідеологічною
тенденційністю епохи Просвітництва: там
прославлявся третій стан — буржуазія, тут
“четвертий” — пролетаріат. Однак в нов. іст.
умовах подібні запозичення виглядали анахронічно
й нерідко пародійно.
Не можна не враховувати й іст. досвід Росії та
деяких ін. слов, країн, де ідеї обшинності,
соборності, загальнонац. єдності домінували над
індивідуалізмом та приватною ініціативою. Не
пройшовши через ренесансне розкріпачення
особистості, не відчувши глибоко суті етич.
постулатів христ-ва, сприйнявши його поверхово
й так само поверхово відсахнувшись від нього в
роки революції, переважна частина населення
Росії опинилася під впливом нов. релігії, яка,
однак, парадоксальним чином базувалася на
травестованій христ. міфології: з’явилися нові
пророки (К.Маркс та Ф.Енгельс), нов. месія
(В.Лєнін), нова мрія про “царство боже” (щасливе
майбутнє — комунізм), нове “свяшенне писання”
(праці Маркса, Енгельса, Леніна), нова Церква
(комуністичні ритуали), новий декалог
(“моральний кодекс будівника комунізму”), навіть
нова інквізиція (сталінські репресії). Травестовані
христ. мотиви знайшли відображення і в л-рі
революційної епохи. Горьківський образ
палаючого серця Ланко нагадує відомий мотив
кат. іконографії (“Святе серце”), міф про Mater
Doloroza та її страждаючого сина є своєрідною
архетипною моделлю роману “Мати”. Образ
Христа на чолі загону рев. матросів у поемі
О.Блока “Дванадцять”, аскетичний герой роману
М.Островського “Як гартувалася сталь”, тема
Христа в романах В.Тендрякова (“Чудотворна”
та “Замах на міражі”) й В.Закруткіна (“Створення
світу”) свідчать про прагнення хоча б від
протилежного поповнити духов, вакуум нов.
л-ри.
Свою ролю в генезі методу С.р. відіграла й
специфіка лавн. л-ри сх. слов’ян, яка формувалася
як христ., иерк. словесність, де не було МІСЦЯ ні
власне худож. жанрам, ні вільної гри уяви й слова.
Книжник сприймався як ‘‘учитель’’, “наставник”,
л-ра — як “підручник життя”. Значний вклад у таке
розуміння л-ри внесли письменники XIX ст. —
М.Гоголь, Гі. Толстой, Ф.Достоєвський,
М,Некрасов, та революціонери-демократи —
М.Чернишевський, М.Добролюбов, Д.Писарев.
До певної міри дидактизм та тендеиійніегь були
притаманні і видатним європ. письменникам XIX
ст. — В.Гюго, О. де Бальзаку, Ч.Діккенсу, до їх
антибуржуазное^ апелювали чи не всі
представники С.р. Однак далеко не всі
письменники XIX ст. підходили під ідеологічні
догми С.р., та й Бальзак і Діккенс не “дотягували”
в чомусь до розуміння марксизму — тому Горькому
довелося розділити романтиків на “прогресивних”
та “реакційних”, а сам реалізм — на “критичний”
та “соціалістичний”. Тим самим засновник нов.
методу спробував зв’язати теорію С.р. з
попереднім розвитком л-ри та якимось чином її
естет, обгрунтувати.
Необхідно визнати, що сама по собі ідея сой.
справедливості, співчуття до “четвертого” стану —
пригноблених та принижених класів сусп-ва, думка
про поліпшення їх положення визрівала в європ
філософії та л-рі з поч. XIX ст. Свідчення того —
теорії утопічного соціалізму Ш.Фур’є, Р.Оуена й
К.Сен-Сімона, “наук, соціалізм” Маркса й
Енгельса, численні літ. утопії, побудовані на ідеалі
майнової рівності: започаткували їх “Утопія”
Т.Мора та “Місто Сонця” Т.Кампанелли, а в XIX-
XX ст. продовжили тв. Е.Кабе, Ф .Купера,
Ж.Верна. Ґ.Дж.Веллза, В.Морріса, О.Богданова
та ін., а також спроби їх втілення в життя (колонія
Брук-Фарм у США).
Тема трудівника, робочого класу присутня в
творчості Дж.Байрона (“Пісня луддитів”) і Гюго
(“Знедолені”), в поезії чартистського руху в Англії
та у віршах Г.Гервега, Ф.Фрайліграта, Г.Веєрта,
Г.Гайне (“Сілезькі ткачі”), в л-рі Паризької комуни
( “Інтернаціонал” Е.Потьє, романи Ж.Валлеса й
О.Клоделя, поезія Ж.-Б.Клемана та Л.Мішель), у
п’єсі Г.Гауптмана “Ткачі”, в романах Е.Золя
( “Жерміналь”, “Пастка”), Р.Трессола
( ‘Філантропи в подертих штанах”), М.Гаркнесс
( “Міська дівчина”), І.Франка (“Бориславсміється”)
та ін. У кін. XIX ст. твори подібного типу відносили
до л-ри “соціалістичного руху”, яка, однак,
суттєво відрізняється від С.р. У ній домінував
христ. ідеал самовдосконалення й співчуття до
ближнього, думка про необхідність поступової
еволюційної зміни становиша робітничого класу
в результаті технічного прогресу, підвищення
рівня освіти та справедливішого розподілу соц.
благ. Більш того, найпроникливіші письменники
та мислителі 2-ої пол. XIX ст. передбачили
небезпечність теорій про “заг. щастя” та
“верховенство черні” (Золя, Веллз, П.Кропоткін,
Достоєвський).
Проте вже на поч. XX ст. виникає л-ра, яка
проголосила ідею радикальної зміни існуючого соц.
порядку, яка може вважатися безпосередньою
попередницею С.р. (“Мати” М.Горького, “Залізна
п’ята” Д.Лондона, дещо раніше “Інтернаціонал”
Е.Потьє).
Посиленню впливу радикальних соціалістичних
й комуністичних ідей сприяла 1-а світ, війна та
жовтнева революція в Росії. Утворення в 20-і рр.
XX ст. комуністичних партій у країнах Зх. Європи,
перші роки революційних перетворень у Росії
сприяли “полівінню” багатьох письменників та
діячів мист-ва Зх. У Франції А.Барбюс організував
групу “Кларте” (1919), до завдання якої входила
пропаганда соціалістичних ідей. Під певним
впливом соціалістичних ідей були Р.Роллан і
Т.Драйзер, апологію жовтневої революції створив
Дж.Рід (“Десять днів, що потрясли світ”). У Росії в
перші роки революцій їй слугували О.Блок,
В.Брюсов, В.Маяковський, С.Єсєнін, С.Ейзен-
штейн, В.Кандинський, В.Мейерхольд, Л.Курбас,
О.Довженко та ін.
Через авангардистські захоплення прийшли
до комуністичних ідей Л.Арагон, Й.Бехер,
A.Зегерс, П.Пікассо, Д.Сікейрос, Д.Рівера та ін.
Соц. експеримент у Росії розглядався ними як
частина заг. революційного процесу оновлення
світу як у сой. сфері, так і в галузі мист-ва.
У зв’язку з цим виникає питання про
взаємостосунки С.р. та авангардизму
(модернізму). Власне, С.р. з його претензією на
створеення “нов. мист-ва” — явише типово
модерністське. Однак теоретики С.р., дехто з
яких самі пройшли через спокусу модернізму
(напр., А.Луначарський) дуже добре розуміли:
для того, шоб перетворити мист-во в частину
ідеологічної системи тоталітарної держави,
необхідно приборкати революційну стихію як у
політ, відношенні, так і в худож. сфері (С.р. і виник
на противагу “Пролеткульту”). Звідси і прагнення
до нормативності, “класицистичної”
ієрархічності, заборона будь-яких відхилень,
авангардних новацій, що було характерно й для
офіційного мист-ва нацистської Німеччини.
Проте, в певному розумінні С.р. змикався з
модернізмом — і в тому, і в ін. випадку присутня
міфотворчість, однак якщо модерністи
намагаються виявити деякі приховані архетиаи
людської поведінки та алгоритми її долі, то С.р.
просто підміняє реальну дійсність вигаданою,
такою, яка повинна бути, побудованою за
умоглядними утопічними законами, не випадково
теорія та реальність соціалізму неодноразово
ставали об’єктами антиутопічних, сатир, тв.: “Ми”
Є.Замятіна, “1984” Д.Оруела, “Москва, 2042”
B.Войновича. Звідси випливає ше одна особливість
C.р. та його відмінність від модернізму. Якшо
модерністи свої тв. призначають для вузького кола
поціновувачів й не наполягають на їх
незаперечності, то міфи С.р. безсумнівні,
призначені для засвоєння всіма членами сусп-ва й
тому повинні бути доступні, прості, навіть
примітивні — “мист-во належить народові” й
повинно бути йому зрозумілим.
Т.ч., на момент свого офіційного оформлення
С.р. мав соц.-пол., естет, та психол. передумови
(переломність епохи, деякі елементи в
попередньому розвитку сусп-ва, особливий тип
свідомості). Характерно й те, шо низка “клас.’’
творів С.р. була створена до його законодавчої
появи та поза сой. замовленням (поеми
В.Маяковського “В.І.Лєнін”, “Добре!”, “Чапаев”
Д.Фурманова, “Розгром” О.Фадеева, “Вогонь”
A.Барбюса), що свідчить про певні об’єктивні
причини його виникнення.
Активне наслідування канонів С.р. тривало
трохи більше трьох десятиліть у СРСР (30-60-і рр.),
ше менше в колишніх соціалістичних країнах (кінець
40-50-і рр.), так і не оформившись у більш або менш
суттєвий напрям у країнах Зх. Європи. Відносно
довгому періоду існування С.р. в його
догматичному вигляді в СРСР та певні його вияви
в л-рах євроа країн сприяли позаліт. чинники:
загострення класової боротьби в Європі та США
в результаті економічної кризи поч. 30-х рр., прихід
до влади фашизму, сталінські репресії, 2-а світ,
війна. Будучи породженням політ, системи, С.р.
активно відгукувався на соц. та політ, катаклізми,
поляризацію та конфронтацію сусп. рухів, коли
власне літ., естет, критерії відходили на другий
план (“Буря” І.Еренбурга, “Комуністи” Л.Арагона).
Інакше кажучи, С.р. значною мірою був явищем
публіцистичним, злободенним з притаманними
цьому роду л-ри декларативністю, тенденційністю
та ідеологічністю. Показово, шо в ту ж добу (кін.
40-50-і рр.) на Зх. також з’являється т.зв.
‘ангажована” (Ж.-П.Сартр) л-ра
екзистенціалізму. Кардинальним чином
розрізняючись за худож. рівнем, С.р. та
екзистенціалізм збігаються в деяких поет, прийомах
(ілюстративність, декларативність, екстремальність
сюжетних, перипетій, підкореність худож.
структури певній філос. концепції). Саме
надзвичайні, пограничні ситуації роблять певною
мірою худож. значимими тв. О.Серафимовича
(“Залізний потік”), В.Вишневського (“Оптимістична
трагедія”), О.Толстого (“Ходіння по муках”),
0.Корнійчука (“Загибель ескадри”), А.Зегерс
(“Сьомий хрест”), Д.Димова (“Тютюн”).
З ін. боку, спроби л-ри С.р. худож. відобразити
повсякденне життя людей, проникнути в психол.
глибини людської свідомості або відводило
письменника за рамки нормативної естетики С.р.
(К.Паустовський, В.Катаев, Ю.Нагібін), або ж
перетворювало його в декоратора, “лакувальника”
дійсності, показові навіть заголовки тв.: “Щастя”
П.Павленка, “Кавалер Золотої зірки” С.Ба-
баєвського, “Весна в “Перемозі”’’ Н.Грибачова,
“Перші радощі’’ К.Федіна, “Ясний берег”
B.Ланової, “Велика рідня” М.Стельмаха, “До
нового берега” В.Лаціса, “Зорі назустріч”
В.Кожевнікова, “Братська поема” В.Межелайтіса.
Штучна мажорність, гігантизм, ігнорування
реальних життєвих проблем або полегшене їх
розв’язання характерні для кінематографу
совєтської епохи (“Кубанські козаки” І.Пир’єва).
малярства й скульптури (“Робітник і селянка”
B.Мухіної), архітектури, де домінували величезні
громадські будівлі. Такі ж риси, до речі,
переважали в монументальному та образотворч.
мист-ві нацистської Німеччини, шо зайвий раз
підтверджує думку про типол. подібність двох
тоталітарних режимів та їх культури. Аналогічні
явиша з більшим чи меншим ступенем наближення
до совєтського зразка були характерні для мист-
ва та л-ри колишніх сателітів СРСР по
соціалістичному табору. У Чехословаччині риси
C.р. були притаманні творчості І.Ольбрахта,
М.Майєрової, М.Пуйманової, Ю .Фучика; у
Болгарії — Н.Вапцарова, Г.Караславова,
Д.Димова, Е.Станєва; у Польщі – М.Домбровської.
В.Ваєилевської, В.Маха, І.Неверли, Е.Путрамента;
В Угошині — А.Йожефа, Л.Мештерхазі; в Румунії
— М.Садовяну, Е.Ловинеску; в НДР — тв-ті
А.Зегерс, Г.Канта, Е.Штрітматтера, С.Гермліна.
Однак, навіть у роки найбільшого ідеологічного
тиску в цих країнах продовжувала існувати досить
сильна традиція модерністської л-ри, а канони С.р.
розмивалися в гуманістичній, загальнолюдській
моральній проблематиці тв. Я.Івашкевича,
К.Вольф, П.Вежинова та ін.
У л-рах Зх. Европи та США канони С.р. не
могли породити — значних худож. явиш у зв’язку
з давньою ліберальною традицією. Проте спроби
осмислити теорію С.р. робилися Д.Лукачем.
Р.Фоксом, Б.Брехтом, Арагоном, Е.Муссінаком та
ін. марксистськими критиками, які підкреслювали
суттєві відмінності в розумінні С.р. в СССР та зх.
країнах. Показово, шо спроба створення т.зв.
народного, героїчного мист-ва на противагу
декадансу робилася ще Р.Ролланом наприкінці XIX
ст. (“Драми революції”), однак цей задум не мав
успіху.
У цілому ж захоплення зх. інтелігенції
марксизмом в 20-50-і рр. відбилося в низці тв., які
в худож. відношенні виявилися нижче рівня таланту
їх творців. Інтерес до рос. революції, образу
комуніста та марксистської ідеології проявився у
Роллана (“Зачарована душа”), Т.Драйзера
(“Ерніта”), В.Фолкнера (“Особняк”), Арагона
(“Комуністи”), своєрідно оцінює досвід рев. Росії
Веллз (“Росія в імлі”). Схильність до деяких
положень С.р. тою чи ін. мірою помітна в
Дж.Олдріджа, Д.Ліндсея (Англія), Г.Фаста (США),
А.Стиля, П.Гамарра, Р.Вайана, Ж.Лаффіта
(Франція). Совєтська критика нерідко наближала
до С.р. зх. письменників, які дотримувалися заг-
демократичних позицій, але в їх тв. помічалися
симпатії до комуністів, або ж виявлялася тематична
подібність з л-рою С.р.
Показовий відхід у кіниі 50-60-і рр. низки
письменників і критиків — членів комуністичних
партій бід ортодоксального марксизму й догм С.р.
Так Л.Арагон повертається до захоплення
молодості — сюрреалізму, Р.Ґароді повністю
ревізує основоположне поняття С.р. — реалізм у
вузькому розумінні (теорія “реалізму без берегів”).
Характерна також повна розбіжність у деяких
художників політ, поглядів і поет, принципів
(Пікассо, Брехт, Елюар, Назим Хікмет).
Своєрідне сприйняття деяких принципів С.р.
у письменників та художників Лат. Америки
(П.Неруда, Ж.Амаду, Сікейрос, Рівера), які
поєднують елементи народності, нац. своєрідності,
тему боротьби за соц. справедливість з
фантастикою, міфологією, магією (Магічний
реалізм).
Найактивніше принципи С.р. були сприйняті
в л-рі Китаю та Пн. Кореї в 50-60-і рр., де його
канони наклалися на традиції сх. мист-ва, де в чому
перевершивши заідеологізованість радянської л-ри
(особливо в роки “культурної” революції в Китаї).
Незважаючи на статус “основного методу” й
пряму державну підтримку (Сталінські, Ленінські,
державні премії), С. р. у якісному відношенні
залишався другорядним явищем. Вел. представ­
ники л-ри радянського періоду — А.Ахматова,
С.Єсєнін, М. Цветаева, О.Мандельштам,
Б.Пастернак, М.Булгаков — не мали ніякого
відношення до С.р. (невдала спроба О.Ман­
дельштама уславити Сталіна не змінює суті справи).
Низка видатних письменників була в прямій
опозиції до режиму, або емігрували (О.Сол-
женішн, В.Некрасов, В.Максимов, Й.Бродський,
В.Войнович, В.Стус, М.Руденко). Багато хто широ
сприйняв революційні ідеї, але в подальшому або
скінчили життя самогубством (Маяковський,
Єсєнін), або були змушені адаптувати свою
творчість до вимог ідеології з більшими чи меншими
худож. втратами (М.Зошенко, М.Шолохов,
І.Еренбург, О.Толстой, О.Фадеев, К.Симонов,
П.Тичина, О.Гончар, КДрач та ін.), або ж
звернулися до політ, нейтральних тем та жанрів
— дитячої л-ри, анімалістики, перекладів
(К.Чуковський, С.Маршак, М.Пришвін,
Б.Пастернак, М.Бажан, М.Рильський). Диску­
сійним залишається питання про належність до С.р.
дійсно видатних тв. (“Тихий Дон” Шолохова).
З кінця 50-х розпочався розпад догм С.р. як у
теор. плані, так і в худож. практиці. Зовн.
дотримуючись деяких канонів С.р., письменники
звертаються до найважливіших екзистенційних
проблем, глибокого психол. аналізу, інтимної
лірики, поет, експериментів (проза А.Бітова,
В.Бикова, А.Адамовича, В.Распутіна,
В.Тендрякова, А.Аксьонова, Б.Окуджави,
В.Маканіна, Ч.Айтматова, В.Катаєва, Ю.Нагібіна,
К.Паустовського, В.Астафьєва, Ю.Трифонова,
Ф.Іскандера; поезія А.Ахмадуліної, М.Рубцова,
Л.Костенко. І.Драча; новації А.Вознєсєнського,
В.Нарбікової, Л.Петрушевської, сатира й
антиутопіїВ.Войновича тошо). Показові спроби
в 50-60-і рр. “гуманізувати” соціалізм, викрити його
тоталітарні крайнощі та реанімувати його сусп. й
моральні “цінності” (О.Твардовський,
Є.Євтушенко, О.Гончар).
У теор. відношенні не припинялися спроби
створити більш або менш струнку естет, концепцію
С.р., показати його у вигляді деякої “відкритої
системи”, яка вмішує в собі кращі досягнення світ,
л-ри аж до визнання й використання деяких
елементів модернізму (теорії Л.Тимофєева,
Б.Сучкова, С.Петрова, О.Метченка, О.Овчаренка,
Д. Маркова).
Т.ч., можна визнати, що С.р. як певний
еклектичний, естет, трухлявий, але ідеологічно
строгий метод існував у мист-ві та л-рі рад. епохи,
деякі його принципи були присутні й у мист-аі
зарубіжних країн у 30-60-і рр. XX ст. Однак він не
був провідним у худож. відношенні напрямом, а
лише частиною ідеологічної системи тоталітарної
держави. Проте при безсумнівному домінуванні
середнього худож. рівня та ідеологізованого змісту
С.р. залишив естет слід у мист-ві та у свідомості
людей. Свідчення тому — поява в 80-90-і рр. течії
“сои-арт”, в основу якої ліг принцип
пародіювання, іронічного переосмислення доли
і принципів С.р. (Д.Прігов, Т.Кібіров, ВДіброва,
О.ірванець та багато ін.).
Юрій Попов

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.