Лексикон загального та порівняльного літературознавства

СТРУКТУРАЛІЗМ

СТРУКТУРАЛІЗМ (лат. “structura” від
дієслова “struere” — первинно — побудова цілого
з частин) — напрямок у гуманітарних науках XX
ст., який використовує структурно-семіотичний
метод у дослідженні явищ загальнолюдської
культури.
Генеза С. виводиться з традиції
раціоналістичного мислення, яке орієнтоване на
створення універсальної метамови для системного
опису об’єктів людського досвіду. Щодо цього
треба відзначити такі інтелектуальні факти: числову
модель Всесвіту, розроблену давньогрец.
філософом і математиком Піфагором та його
школою, “Роздуми про метод” франц. філософа
та математика XVII ст. Д.Декарта, в яких описано
процедуру розподібнення цілісного явища на його
логічно відокремлювані елементи, видану в Парижі
1660 “Загальну граматику” К.Ланселота та А.Арто,
у якій міститься вчення про єдину для всіх мов
метаграматику, шо відповідає структурі
загальнолюдського мислення, ідею всесвітньої
писемності (пазіографії) нім. філософа XVIJ-XVIII
ст. Г.Ляйбніца, “семіотику” амер. філософа та
математика Х1Х-ХХ ст. Ч.Пірса, який ввів у
наукавий обіг цей термін і заклав основи заг. теорії
про знакові системи, “семіологію” швейц.
мовознавця Ф. де Соссюра (ХІХ-ХХ ст.), в “Курсі
заг. лінгвістики” якого була розгорнута концепція
мови як замкнутої знакової системи, теор. та
практичну розробку “загальної писемної мови”
рос. поета XX ст. В.Хлєбнікова тошо. У
формування та розвиток структурно-семіотичного
методу тою чи ін. мірою внесли вклад
психоаналітичні дослідження З.Фройда, праці
психолога Л Виготського, соціолога Е.Дюркгайма.
логіків Б.Рассела та Р.Карнапа, театр, новації
В.Мейерхольда, кінодосвід С.Ейзенштейна, теор.
розробки символістів, зокрема, А.Белого та ін.
Отож, структурно-семіотичний метод дозрівав у
контексті іст. пошуку мисленням системного
погляду на культуру як другу природу, що має свій
смисл та мову, а тому цей метод постійно
збагачувався ідеями, що містять у собі розуміння
структурної цілісності тих чи ін. явищ людської
діяльності. Це зумовило відкритий характер С. як
наукового напрямку, який охоплює різні області
гуманітарного знання: етнологію та антропологію
(К.Леві-Стросс, якого вважають власне першим
структуралістом), психологію (Ж.Піаже), історію
культури (М.Фуко), історію релігії (Ж.Дюмезіль).
мист-вознавство (У.Еко) та ін. Надзвичайно
продуктивним для концептуалізації та верифікації
структурно-семіотичного методу було застосування
його в тих науках, предмет яких характеризується
особливою системною знаковістю, тобто, перш за
все, у фольклористиці,релігієзнавстві, міфології та
в лінгвістиці. Основні принципи структурної
лінгвістики, які закладалися у Празькому,
Московському та Копенгагенському гуртках
(Я.Мукаржовський, М.Трубецькой, Р.Якобсон,
І.Бодуен де Куртене, Л.Єльмслєв та ін,), шо
продовжили та збагатили ідеї де Соссюра, мали
винятковий вплив на становлення
структуралістського літ-знавства, власна історія
якого неможлива без теор. і практичного досвіду
представників рос. “формальної школи”
(В.Шкловський. Б.Ейхенбаум. Р.Якобсон та ін.),
європ. компаративізму, а також наукової спадщини
О.Потебні, В.Проппа, О.Фрейденберг, М.Бахтіна
та ін.
Але виникнення С. пов’язане не тільки з творч.
засвоєнням попередньої традиції. Його наук,
спроможність пояснюється і тою іст. ситуацією, яка
склалася в науці про л-ру в сер. XX ст., коли
ідеологізовані методи дослідження літ-знавчого
об’єкту (напр., у Франції — екзистенціалістський
(ширше — суб’єктивний), у Росії — соціологічний)
стали усвідомлюватися неадекватними самому
об’єктові як самодостатній худож. системі. Тому
С. свої гносеологічні зусилля зосередив переважно
на об’єкті, на його структурно-семантичні єдності,
на вияві усіх текстових відношень між елементами
худож. цілого. Методологічне обгрунтування своєї
цільової засади С. знайшов, перш за все, у вченні
де Соссюра про синхронію та діахронію, яка
стосовно мови сприяє розрізненню статичного та
динамічного аспектів його існування. Орієнтуючись
на перший, структуралісти, тим самим, відмовилися
від принципу історизму у дослідженні як окр. тв.,
так і літ. процесу. Найбільш очевидний прояв
системності, основною властивістю якої є таке
співвідношення складників цілого, при якому всяка
зміна одного з них веде до зміни усіх ін. (Леві-
Стросс), притаманний текстові як сталому худож.
цілому. Тому основні досягнення С. пов’язані з його
іманентним аналізом, шо, між ін., не виключає
врахування різних контекстів (іст., соц., культ, та
ін.) в процесі системного опису “літературності”
(Цв.Тодоров) досліджуваного об’єкту.
Однак творці структурної (або структуральної)
поетики, — не задовільняючись попередньою
практикою аналізу окремих літ. пам’ятників у їх
змістовно-формальній неповторності, спробували
винайти типову методику їх розгляду, яка
заснована на уяві про універсальні правила
виникнення, існування та функціонування худ.
тексту. Ці правила дають змогу дослідникам
мислити тв. у його текстовій усталеності, не
обтяжений своїм “минулим” (мотивами
походження, задумом тощо), своєю залежністю від
автора (його психологією, біографією тощо) та ін.,
тобто як об’єкт, зміст якого породжується в процесі
його сприйняття, бо форма тв. є причиною його
змісту. Тому структуралісти наважувалися створити
деперсоніфіковану (без імен) історію л-ри
(Ж.Жанетг), яка б відбивала еволюцію літ. дискурсу
(Цв.Тодоров). У цьому пошукові метаморфології
тв. структуралісти звернулися до методологічно
важливого розмежування де Соссюром мови (lin­
gua) та мовлення (parole), тобто системи словесних
знаків та їх варіативного використання у практичній
(письмовій чи усній) діяльності суб’єкта. Аналогічно
цьому Ю.Лотман, напр., розрізняє універсальну
худож. структуру (модель) і текст, як її варіативну
реалізацію та інтерпретацію. До основних ознак
’ структурності тексту відносяться ієрархічність його
різних рівнів (прошарків) та наявність ‘ бінарних
опозицій”, генетично пов’язаних з антиноміями
І.Канта (напр., високе-низьке, натуральне-штучне,
життя-смерть, праве-ліве, чоловіче-жіночетаін.). Ця
бінарність відбивається і в структуралістських
поняттях, які описують предмет дослідження і
відображають його властивості та характерні
особливості (напр., знак-значення. текст-контекст,
структура-текст та ін.).
Настанова на віднайдення заг. знаменника для
всіх літ. феноменів з неминучістю звертала увагу
структуралістів на семіотику як метанауку XX ст.,
яка співвідноситься з клас, ідеєю світ, єдності і яка
набула в наші часи гіпотетичного уявлення про
Світ. Дерево знаків (Вяч. Вс.Іванов та В.Топоров)
Семіотичний погляд на мист-во приводить до
розуміння того, шо л-ра — це. перш за все,
особлива мова, вторинна по відношенню до
природної мови, моделююча система (Лотман), яка
створює свою власну реальність, відмінну від
дійсності, шо має в контексті художнього цілого
лише конотативне значення (Р.Барт).
Використовує С. і розроблену семіологією теорію
‘ різних аспектів репрезентації (а тому і дослідження)
знакової системи: синтагматичний (послідовність
з’єднання знаків), парадигматичний (вибір із
вірогідного набору знаків тих, які власне
становлять синтагматику тексту), семантичний
(пов’язаний з відношенням знака до позазнакової
реальності), і прагматичний (функціонування знаків
у контексті сприймаючої свідомості). Для
вирішення завдань, які виникали перед
структуралістами, особливо прагматичного кола,
вони нерідко користуються поняттями з
інформатики та кібернетики (моделювання,
прямий та зворотний зв’язок, код, дешифровка,
відправник (адресант) та адресат інформації та ін.).
Звернення до лінгвістики, семіотики та математики
сприяло універсалізації літ-знавчого методу,
понятійній дисципліні в науці, а загалом зумовило
корпоративний характер С., який об’єднав різні
нац. та регіональні школи (напр., франц. — Р.Барт,
Цв.Тодоров, Ю.Кристєва, А.Греймас та ін.,
московсько-тартуська — Ю.Лотман, А.Лєвін,
Б.Успенський, Д.Сегал, І.Лесскіс, Вяч.Вс.Іванов,
В.Топоров, Є.Мелетинський та ін.).
Назагал С. створив методологічно
обгрунтовану розгорнуту літ-знавчу теорію, яка
включає в себе оригінальний метол, спроможний
описувати структурно-семантичну єдність хулож.
цілого, та понятійну систему, що відбиває складну
внугр. організацію літ. тв. та його контекстуальні
зв’язки. Це зумовило продуктивність С. як літ-знавчого
напрямку, який дав відчутний поштовх для подальшого
розвитку науки про л-ру, зокрема, генетичної та
рецептивної поетики, неориторики та ін.
Б ори с їванюк

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.