Загнітко А. П. Український синтаксис: навчально-практичний комплекс. Хрестоматія.

А.П. Загнітко СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА СИНТАКСИЧНА КЛАСИОЛОПЯ

загрузка...
Ідея розгляду сучасної української синтаксичної класиології зумовлена 
знайомством з рядом праць філософів, лінгвістів, коґнітологів, в яких 
опрацьовуються проблеми викінченості класифікацій, визначаються закономірності 
створення певних класифікацій, встановлюються їх вихідні принципи та 
простежуються шляхи їх еволюції (пор. погляди В.Г. Адмоні, Ю.Д. Апресяна, 
Ш. Баллі, В.В. Богданова, О.В. Бондарка, А. Вежбицької, В.В. Виноградова, 
І.Р. Вихованця, М.В. Всеволодової, Р. Гжегоржикової, К.Г. Городенської, 
Г.О. Золотової, Т.Х. Каде, Н.Ф. Клименко, Л.В. Малаховського, О.М. Мельник, 
О.С. Мельничука, О.В. Падучевої, Ю.С. Степанова, Л. Теньєра та ін.), та послідовним 
аналізом основних принципів тих чи інших класифікацій синтаксичних одиниць, 
з'ясування закономірностей їх диференціації, вичленування з-поміж них ядерних / 
напівпериферійних / периферійних утворень, простеження їх суперечності і 
непослідовності. Водночас розглядалися основи виділення синтаксичних категорій та 
застосовувані щодо них класифікації. Так, в одних класифікаціях словосполучення 
кваліфікуються за: 1) будовою, 2) типами синтаксичного зв'язку, 3) морфологічним 
вираженням стрижневого слова, 4) цілісністю (Г.М. Удовиченко), а в інших 
класифікаціях до уже визначених критеріїв додається ще також розрізнення 
словосполучень за типом наявних у них семантико-синтаксичних відношень між 
компонентами (О.С. Мельничук), ще в інших додається диференціація первинних і 
вторинних словосполучень, ядерних і периферійних (І.Р. Вихованець, 
К.Г. Городенська) та ін. При цьому класифікація словосполучень навіть за однією 
диференційною ознакою суттєво варіюється в різних синтаксичних студіях, 
підтвердженням чого може бути розрізнення іменних (іменникових, прикметникових, 
числівникових), дієслівних, прислівникових словосполучень в одних дослідженнях 
(М.Я. Плющ), іменникових, інфінітивних, дієслівних, прикметникових, 
прислівникових словосполучень (І.Р. Вихованець) за морфологічним вираженням 
стрижневого слова - в інших. 
Сповідування вченими принципів того самого напряму ніякою мірою не означає 
тотожності тлумачення синтаксичних категорій, установлення їх ієрархії, визначення 
особливостей синтаксичних форм, їх функціонально-семантичних парадигм, 
розгляду синтаксичного значення та його співвідношення з синтаксичною формою. 
Більше того, це ніякою мірою не означає адекватності витлумачення типів, підтипів, 
розрядів, різновидів синтаксичних одиниць (пор. розбіжності з-поміж прихильників 
логічного напряму щодо кваліфікації і класифікації різновидів складнопідрядного 
речення, з'ясування особливостей так званих "згорнутих" речень (погляди 
І. Вагилевича, І. Буслаєва, М. Греча та ін.)). Послідовне застосування тих самих 
принципів класифікації за однією / кількома диференційними ознаками у різних 
лінгвістів давало неадекватні результати. Так, прихильники формально-граматичної 
класифікації складнопідрядних речень пропонували виділення різної кількості 
різновидів підрядних частин (Д.М. Овсянико-Куликовський, Д.М. Кудрявський, 
257 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
М.М. Петерсон, О.М. Пєшковський та ін. - від двох-чотирьох різновидів до дев'яти і 
більше). 
В українських синтаксичних класифікаціях так чи інакше позначались 
концептуальні підходи дослідників до визначення самої суті граматичного ладу 
мови, його співвідношення з об'єктивною дійсністю, загальнофілософськими 
постулатами, понятійними основами тлумачення синтаксичних одиниць та ін. 
Відштовхуючись від розгляду речення як "судження, вираженого словами" (логічний 
напрям), синтаксисти приходили до поділу речень на: 1) повні і неповні ("скорочені" 
за Г. Шашкевичем), останніми вважались такі, в яких відсутній підмет, оскільки "без 
присудка речення не може існувати" (Ф.І. Буслаєв), хоча уже М. Левицький у межах 
формально-граматичного напряму до неповних відносив речення або без підмета, або 
без присудка; 2) нестягнені і "стягнені" (М. Осадца), що утворені внаслідок злиття 
кількох речень в одне (речення, в якому одного підмета стосується кілька присудків 
або кілька підметів торкається одного присудка). Водночас виділялися "втручені" 
речення, до складу яких зараховуються дієприслівникові звороти (О. Огоновський), 
останні інколи називали "скороченими" реченнями (М. Осадца), оскільки в них 
також виражається судження. За ознакою пропуску найсуттєвішого члена речення 
(присудка) один з різновидів неповних речень називався "еліптичним" (С. Смаль-
Стоцький, Ф. Гартнер), "пропусковим" (В. Коцовський, О. Огоновський). 
Суттєвим поставав рівень сформованості теоретичного апарату, самих 
класифікаційних концептів, параметрами яких програмувалися відповідні 
класифікації. Відсутність теоретичного апарату поставала мотиватором апріорної 
класифікації, що засвідчувала відповідний тип пам'яті. До таких апріорних 
класифікацій, які грунтуються на суто смисловому критерії, слід, очевидно, віднести 
поділ речень на розповідні, питальні, бажальні та речення-просьби стоїками. 
У наукових концепціях і теоретичних постулатах уже давно відомо, що суть 
класифікації (лат. сіаззіз - розряд, Гасіо - роблю, чиню) полягає в розподілі певного 
типу предметів (під предметом мається на увазі та чи інша одиниця класифікації, а не 
величина субстанційної семантики) на взаємозв'язані класи (розряди) відповідно до 
тих чи інших найсуттєвіших ознак, які притаманні одиницям-компонентам певного 
класу і які водночас відрізняють їх від інших класів. Суттєвим постає в такому разі те, 
що кожен клас займає у такій системі певне постійне місце і його одиниці 
кваліфікуються за однією, двома чи більше диференційними ознаками. 
Класифікація як метод аналізу матеріалу і як результат дослідження широко 
репрезентована в українській лінгвістиці, оскільки завданням класифікації постає 
вичерпний розгляд тих чи інших явищ, їх опис. Це зумовлює каталогізацію 
досліджуваних об'єктів і відповідне відокремлення та виокремлення наявних явищ 
(пор. морфемні словники, словотвірні словники, словники труднощів, словники 
складних слововживань, словники епітетів, словники рим, словники антонімів, 
словники омонімів, словники синонімів, словники паронімів, словники гідронімів і 
под.). У силу застосування класифікаційних критеріїв та супровідних чинників 
кваліфікації (власне, з кваліфікації розпочинається будь-яка класифікація) суттєво 
зменшується числова кількість досліджуваних мовних одиниць і звужується напрям 
їх розгляду, постає реальною можливість виділення з-поміж них підвидів, груп, 
підгруп (пор. види омонімів (омографи, омофони, омоформи та ін.), типи синонімів 
(абсолютні, стилістичні тощо), різновиди складносурядних речень відкритої і закритої 
структури, типи присудка за будовою: простий, складений і складний). 
Будь-яка класифікація вихідним своїм началом має концепт, під яким розуміється 
відносно стійкий і стабільний відбиток позамовного світу. Саме уявлення про цей 
258 
Тема II. Синтаксис простого речення 
відбиток і зумовлює неадекватну класифікацію мовно-синтаксичних явищ, пор.: логіко-
граматичну (М. Осадца, С. Смаль-Стоцький та ін.), формально-граматичну 
(Л. Булаховський, С. Смеречинський та ін.), структурно-семантичну (І. Вихованець, 
С. Ломакович та ін), функціонально-граматичну (І. Слинько, Н. Гуйванюк, 
М. Кобилянська та ін.) класифікації складнопідрядних речень та їх засадничі принципи 
(ототожнення з відповідним членом головної частини - логіко-граматична; 
диференціація підрядних частин за специфікою сполучних засобів - формально-
граматична і под.), поряд з ними виступають: динамічна типологія українських 
складнопідрядних речень, граматичні типи складнопідрядних речень за структурно-
семантичними протиставленнями. При цьому здебільшого послідовно виявляється 
тенденція репрезентувати наслідки дослідження того чи іншого різновиду синтаксичних 
одиниць у вигляді відповідної класифікації, підтвердженням чого є, в першу чергу, 
вирізнення самої кількості синтаксичних одиниць (мінімальна синтаксична одиниця, 
словосполучення і речення (І.Р. Вихованець); синтаксичне слово, словосполучення, 
просте речення, складне речення (О.С. Мельничук) та ін.), типів синтаксичного зв'язку 
(прислівний / неприслівиий, предикативний, детермінантний, опосередкований, 
напівпредикативний, сурядний, з-поміж прислівного вирізняються форми узгодження, 
керування, прилягання (О.С. Мельничук, І.Р. Вихованець, М.У. Каранська), узгодження, 
керування, прилягання, кореляція (1.1. Слинько, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська), 
узгодження, керування, прилягання, тяжіння (Л.А. Булаховський); передбачуваний / 
непередбачуваний, обов'язковий / необов'язковий (І.Р. Вихованець) та ін), різновидів 
семантико-синтаксичних відношень, нерівнорядних типів речень: 1) за будовою, 2) за 
кількістю граматичних основ, 3) за модальністю, 4) за наявністю / відсутністю другорядних 
членів речення, 5) за членованістю / нечленованістю і под. (О.С. Мельничук, 
І.Р. Вихованець, І.І. Слинько, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська, Б.М. Кулик та ін). 
Наявні класифікації синтаксичних явищ здебільшого переглядаються і 
пропонуються їх: 1) варіації (без суттєвих видозмін теоретичних засад класифікації, 
пор. розбіжності в межах структурно-семантичної класифікації складнопідрядних 
речень: при збереженні тих самих різновидів підрядних частин суттєво варіюються 
тільки їх певні підтипи); 2) модифікації (пор. логіко-граматичну класифікацію і 
виділення / невиділення підрядних присудкових, порівняльних, зіставних; 
структурно-семантичну класифікацію і вирізнення в одних випадках підрядних 
детермінантних зумовленості (причини, умови, мети, наслідку, допусту), часу, 
порівняння і відповідності; в інших випадках розрізнення часових, причинових, 
цільових, умовних, допустових, наслідкових, порівняльних, локативних підрядних 
частин (пор. погляди І.Р. Вихованця, М.У. Каранської, І.І. Слинька, Н.В. Гуйванюк, 
М.Ф. Кобилянської та ін.); 3) модульні трансформації (застосовуються ті самі 
засадничі принципи класифікації, але виділювані різновиди підрядних частин є 
переважно іншими, пор. різновиди нерозчленованих складнопідрядних речень в 
І.Р. Вихованця, С.В. Ломакович, І.І. Слинька, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянської). 
Всі синтаксичні класифікації основуються на загальнотеоретичних постулатах 
класифікації як особливій формі пізнання й аналізу самого явища, оскільки виділення тих 
чи інших класів завжди грунтується на відповідних критеріях, які кладуться в основу 
розмежування класів, підкласів, видів, підвидів, груп, підгруп, мікрогруп / макрогруп 
відповідних об'єктів. Початком класифікаційних схем, сіток, систем є суто емпіричний 
підхід (емпіричний рівень описових наук), коли наявний матеріал вимагає 
максимального застосування описово-пояснювальної методики, і з цією метою 
уможливлюється вирізнення певних типів досліджуваних одиниць, їх опис, 
спостереження, подальші ж абстрагування наштовхуються на відсутність теоретичних, 
259 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
узагальнювапьних підходів і под. (пор. соціальну діалектологію, діалектографію, 
фразеографію тощо). На емпіричному рівні послідовно здійснюється розмежування 
суб'єктивної та об'єктивної модальності реченнєвих структур з чітким визначенням 
основних засобів реалізації обох. 
Теоретичний рівень описових наук грунтується на таксонах, типах і відповідних 
відношеннях, у силу чого визначальною для таксонів є ієрархізація, для типів -
закони і закономірності вияву і реалізації (Ю.Д. Апресян, Н.Д. Арутюнова, Т.Х. Каде, 
ОМ. Мельник, Е.О. Натансон, С.О. Нікітіна) мовних одиниць. Саме тут 
надважливими виступають мисленнєві узагальнення й абстрагування (застосування 
компонентного аналізу, кластерного аналізу, методу трансформацій, методу 
кількісної та якісної таксонімії й індексування текстів тощо). На теоретичному рівні 
послідовно здійснюється оперування архетипами, водночас "...специфіка 
дослідницької діяльності у цьому підрозділі знання до цих пір не зовсім зрозуміла, 
дослідженням архетипів до цих пір притаманна унікальність (розв'язання варто 
шукати, спираючись на синенергетичний підхід)" [Мельник 1999, с. 165], пор. також 
погляди [Иванова-Лукьянова 1998, Остапенко 1990]. 
Більшість українських синтаксичних класифікацій грунтується на поєднанні 
емпіричного і теоретичного підходів, оскільки в них своєрідно перетинаються і 
взаємодіють описова і пояснювальна методика. Емпіричні спостереження 
трансформуються в теоретичні міркування про наявність таксонів, до складу яких 
такі одиниці і належать. Відношення класифікації за своїм виявом є нечіткими, 
нечіткими постають і таксони - результати класифікації. Основним класифікаційним 
відношенням є подібність. Найпослідовніше розбіжності у класифікаційних схемах 
простежуються при зіставленні різних схем щодо виділення типів, підтипів, 
різновидів з-поміж певного класу одиниць, що є наслідком неадекватних підходів до 
самої мови, встановлення її функцій тощо. Здебільшого розходження у синтаксичних 
класифікаціях зумовлюються ототожненням останньої тільки з ієрархією (пор. 
структурно-семантичну класифікацію складнопідрядних речень, де весь клас 
складнопідрядних речень диференціюється на розчленовані і нерозчленовані 
структури, а вже подальша класифікація здійснюється в межах виділених типів), хоча 
класифікація належить до найзагальніших і надзвичайно ємних понять, і тому 
правомірним видається її вищий ранговий статус щодо підпорядкованих їй понять 
"систематика", "таксонімія", "типологія" (пор. погляди Л.В. Малаховського, 
О.М. Мельник та ін.). Очевидно, для визначення оптимальності відповідної 
класифікації варто керуватися тим, наскільки вона відображає специфіку 
досліджуваних об'єктів, якою мірою створюється цілісне уявлення про інвентар 
класифікованих одиниць, наскільки зберігається система виділених типів, підтипів 
при застосуванні інших критеріїв класифікації, якою мірою враховані всі властивості 
досліджуваного предмета в класифікації (ідеальною виступає така класифікація, у 
якій враховано всі властивості об'єкта). 
У сучасному українському синтаксисі співіснують природні і штучні 
класифікації. Природні класифікації є чинними постійно (пор. поділ речень на прості 
і складні; класифікацію слів за частинами мови та ін.), з часом окремі їх компоненти 
можуть поглиблюватися і розвиватися (диференціація складних речень на 
складносурядні, складнопідрядні, безсполучникові), але основні елементи залишаються. 
Штучні класифікації створюються дослідниками з метою викінченого розгляду 
певного явища (пор. класифікацію різновидів словоспослучень за морфологічним 
вираженням стрижневого (ведучого) і залежного слова, запропоновану 
О.С. Мельничуком, у якій вирізняється 36 основних моделей: субстантивно-
260 
Тема II. Синтаксис простого речення 
субстантивні, субстантивно-ад'єктивні і под,). їх функціональне призначення полягає 
у глибшому вивченні досліджуваного явища, вичерпнішому аналізі його структури, 
його взаємозв'язків і под. 
Обидва типи класифікації (природний і штучний) співіснують, і в них багато 
спільного. Здебільшого природна класифікація основується на певних критеріях, які 
відображають якісні аспекти предметів, і саме останні зумовлюють розподіл 
предметів на відповідні класи. Врахування однієї ознаки зумовлює постання 
монотетичних груп, класифікація за цілим рядом диференційних ознак детермінує 
постання політетичних груп. Така класифікація є джерелом здобуття нових знань, 
підтвердженням чого виступає багаторівнева система синтаксичних категорій 
речення (формально-граматичні, семантико-синтаксичні, комунікативні тощо). Це 
мотивує відповідно їх класифікацію на: 1) формально-граматичні (категорія 
предикативності, категорія підмета, категорія присудка, категорія додатка, категорія 
означення тощо; водночас можливе розмежування суперкатегорій другорядного 
члена речення і головного члена речення та ін.); 2) семантико-синтаксичні (категорія 
субстанційності, категорія предикатності і под.); 3) комунікативно-синтаксичні 
(категорія розповідності, категорія переповідності, категорія оптативності, категорія 
спонукальності та ін.); 4) власне-семантичні (категорія аґенса, категорія пацієнса, 
категорія протагоніста і под.). 
Українська синтаксична класиологія пройшла еволюцію від апріорності (термін 
належить І.Г. Милославському), коли "основи класифікації не визначені спочатку" 
(О.М. Мельник) і поняття класифікуються стихійно, до апостеріорності, що означає 
створення класифікацій на певному досвіді, тобто визначається певна логічна 
система диференційних ознак і на їх підставі здійснюється класифікація, 
підтвердженням чого виступає класифікація реченнєвих категорій та ін. При цьому 
суттєвим постає і при апріорності, і при апостеріорності наявність понять, статус 
яких надзвичайно складно визначити в системі, що зумовлюється: 1) процесом 
формування самої системи, 2) сучасним баченням проблеми, 3) прагненням охопити 
більшість фактів. Як правило, основою будь-якої класифікації виступає встановлення 
диференційних ознак більшості мовних явищ, звідси неможливість охопити все їх 
розмаїття, оскільки поза межами залишаються такі мовні величини, в яких не зовсім 
чітко окреслені диференційні ознаки. 
Сучасній українській синтаксичній класиології притаманна цілеспрямована 
тенденція розподілу об'єктів на класи. Класифікації уможливлюють систематизацію 
досліджуваних об'єктів, їх репрезентацію за відповідними диференційними 
ознаками. Класифікація сьогодні виступає методом пізнання, процесом наукового 
дослідження, напрямом наукового аналізу та засобом оіримання знань, збереження 
фонду знань, інтенсифікації наукового пошуку, розвитку окремих напрямів 
синтаксису і зіставлення найсуттєвіших досягнень окремих галузей знань про 
синтаксис української мови. 
Поза всяким сумнівом, можна вести мову про особливий класифікаційний метод, 
суть якого полягає у вивченні специфіки досліджуваного об'єкта, встановленні його 
диференційних ознак, гростеженні відповідних фасетів (пор.: рід - вид, частина - ціле) та 
визначенні параметрів розподілу об'єктів за симетрією (симетричні класифікації 
антонімічних / синонімічних конструкцій, пор.: синкретизм (поєднання антонімії й 
синонімії): Одне слово, це була вже інша жінка. Чужа. Стороння. З якою мене ніщо не 
зв 'язувало. І водночас усе мене з нею зв 'язувало, саме з нею, і тільки (Ю. Покальчук)) й 
асиметрією (усі несиметричні класифікації: діахронічні / синхронічні, природні / штучні і 
под.). Ускладнення синтаксичних класифікацій, постання політетичних класифікацій як 
261 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
наслідку апостеріорності засвідчує якісне поглиблення синтаксичних студій й 
уможливлює актуалізацію розрізнювальної, абстрагувальної, узагальнювальної, 
поняттєвої, асоціативної, гносеологічної функцій класифікацій, водночас вирізняє 
питання щодо операторів класифікацій, скорочення просторових відстаней між наявними 
класифікаціями. У сучасному синтаксисі своєрідно поєднуються природні і штучні 
класифікації, пов'язуючи емпіричний і теоретичний рівень досліджень описувальних і 
пояснювальних праць. Кожна синтаксична класифікація побудована на певних 
диференційних ознаках. Зіставлення одно- / різнотипних класифікацій дозволяє 
опрацювати алгоритми класифікацій і уможливлює зведення до певної формалізації 
класифікаційних структур, скорочення кількості ознак та самого 
внутрішньосинтаксичного простору класифікаційних систем (пор. співвідношення / 
неспіввідношення типів синтаксичних зв'язків, різних видів підрядних частин у межах 
структурно-семантичної класифікації), об'єднання класів, до відповідної топологізації та 
ін. Поза всяким сумнівом, класифікаційний (таксонімічний) метод, який спрямований на 
відображення в синтаксичних дослідженнях (описах і поясненнях) єдностей і відношень, 
наявних у самій мовній дійсності, завжди буде актуальним, оскільки у своїй основі він 
містить коґнітивні параметри мовно-національного простору. Саме класифікаційний 
метод відображає у своїх результатах - класифікаціях ті чи інші реальні системності, 
стратифікацію, варіативність синтаксичних одиниць, їх співвідношення, протиставлення, 
єдність, реальну типологію та ін. 
Синтаксичні класифікації відображають один із найсуттєвіших параметрів 
мовної картини світу і спрямовані у своїй цілісності (якщо все розмаїття 
класифікацій прийняти за цілісність) на максимальне відображення сутності самих 
досліджуваних і класифікованих об'єктів. 
Сучасна українська синтаксична класиологія повною мірою об'єднує у собі все 
набуте, акумулює досвід попередніх апріорних й апостеріорних, природних і штучних, 
симеїричних і несиметричних, статичних і динамічних класифікацій, і водночас вона 
спрямована у майбугнє, оскільки єдиний класифікаційний простір дозволяє створити 
єдиний компактний алгоритм відповідних класифікаційних систем, побудувати парадигму 
операторів та виявити рівень пізнання синтаксичних явищ. 
Речення виступає однією з найскладніших одиниць у синтаксичній системі. 
Його складність полягає у множинності самих складників, кількість яких у реченні 
структурно не обмежена, оскільки довжина речення ніяк не визначена. Будь-яке 
речення можна продовжувати безмежно. Складність речення умотивована також 
притаманною йому множинністю можливих співвідношень між формою і змістом, 
що й мотивує необхідність членування усього загалу речень на множинності, що в 
сукупності витворюють певну систему. Все це змушує вести мову про аспекти 
речення. 
Вперше про речення як про синтаксичне утворення мова йшла у граматиці 
класичного санскриту, автором якої був Паніні (У-ІУ ст. до н.е.). При цьому 
зазначалося, що речення - основна синтаксична одиниця, оскільки тільки воно здатне 
виражати думку. При аналізі речення Паніні дотримувався емпіричного погляду на 
його будову. 
Виділяв речення й Арістотель, для якого останнє - це складений звук, що 
характеризується самостійним значенням, окремі частини якого також мають 
самостійне значення. Цим речення відрізняється від інших складених звуків, окремі 
частини яких позбавлені власного значення. Учений констатує, що "не будь-яке 
речення складається з дієслів та імен. Може бути речення без дієслів, наприклад, 
визначення людини. Але будь-яка частина речення завжди матиме самостійне 
262 
Тема II. Синтаксис простого речення 
значення" [Аристотель 1939, с.25]. Арістотель попутно розглядав проблему різних 
типів речення, виділяючи з-поміж них розповідні і спонукальні, а також бездієслівні. 
Подальше опрацювання теорії речення пов'язане з філософською школою 
стоїків, головою якої був Хрисип. Мовні погляди стоїків відомі завдяки працям 
ірецького письменника Діогена Лаерція, трактату римського ученого Марка Теренція 
Варрона, за незакінченими творами християнського богослова Августина "Про 
діалектику", а також за творами пізніших грецьких і латинських граматистів. Стоїки 
вперше заговорили про синтаксис, маючи на увазі під ним не стільки граматичну, 
скільки логічну дисципліну. Поряд зі значенням "змістовий бік висловлення" наявне 
і спеціальніше значення, що приблизно відповідає поняттю "речення", взятому у його 
смисловому аспекті. Речення розглядається стоїками, як "повне самодостатнє 
висловлення". Стоїки опрацьовують також різноманітні класифікації речень-
суджень, при цьому ця класифікація здебільшого грунтується на різниці предикатів. 
В основу класифікації суджень кладеться класифікація речень за характером їх 
дієслівного предиката як найсуттєвішого моменту, що створює речення. Тут також 
піднята проблема класифікації типів речення за метою висловлення. Основним типом 
речення вважається розповідний. Поряд з ним розрізняються питальні, а також 
речення, що виражають бажання, мольбу. Водночас диференціюються інші типи 
речення. Ця класифікація грунтується здебільшого не на формально-граматичних, а 
на смислових критеріях. 
Найвищої точки грецька граматика досягла в олександрійських мовознавців. 
Створенню системи олександрійського граматичного вчення сприяли головним чином 
праці Аристарха, Кратеса з Маллоса, учня Аристарха - Діонісія Фракійського, 
Аполлонія Дискола та його сина Геродіана. Особливо вирізняється вчення двох 
останніх. їх граматична система повністю успадкована нинішніми вченими через 
латинських граматистів. Аполлоній Дискол присвячує синтаксису окрему працю, що 
не такою мірою ним опрацьована, як морфологія, але уже засвідчила вирізнення 
окремого мовного рівня. Латинські граматисти спирались на праці грецьких 
мислителів. 
Логізація граматики посилилась в епоху П'єра Абеляра (1079- 1142 рр.), в XI-
XII ст., коли заново було відкрито спадщину Арістотеля. Самі позиції логіки 
обґрунтовувались природною мовою. Під реченням мався на увазі диктум, тобто 
його об'єктивний зміст. 
Особливе місце посідає концепція модистів (ХІП-ХІУ ст.), що належали до 
схоластичної науки. Основою поглядів модистів було розрізнення у мовленні трьох 
компонентів, які відповідали трьом категоріям модусів: тосіі еязепсіі (модуси 
існування), тоді іпіеііі^епсіі (модуси ПОНЯТТЯ), тоді 8І§піЯсапс1і (модуси позначення). 
Основна увага була зосереджена на модусах позначення. Щодо речення модисти 
спиралися на ідею руху, запозичену ними з книги "Фізика" Арістотеля (кн. 3). 
Речення тлумачиться, як динамічний перехід від початкового пункту (лат. Іегтіпиз а 
^ио), названого зиррояіїит (букв, підставлене), до кінцевого пункту, названого 
арро8Ійіт (лат. іегтіпиз асі циет (букв, приєднане)). 
У період філософської доктрини раціоналізму (XVII - 1-а пол. XIX ст.) була 
відроджена уся універсальна (всезагальна) граматика, що ґрунтувалася на 
переконанні абсолютної відповідності мовлення натуральній логіці мислення. Серар 
Тено Дюмарсе (дю Марсе (1676- 1756 рр.)) писав, що у всіх мовах світу наявний 
тільки один необхідний спосіб утворення смислу за допомогою "слів". Саме у цей 
період була створена "Загальна і раціональна граматика", або Граматика Пор-Рояля 
(автори Антуан Арно (1612-1694 рр.) і Клод Лансло (1616-1695 рр.)). Універсальна 
263 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
граматика доводить до математичної точності визначення речення у логічному 
аспекті, оскільки "Судження, будучи виражене у словах, називається реченням". 
Саме тому кожне речення включає в себе суб'єкт, зв'язку й атрибут. На основі 
античної теорії речення-судження в ХУІІ-ХУШ ст. була створена універсальна схема 
речення і його членів, яка тривалий час застосовувалась для аналізу речення усіх мов 
світу. 
Логічний напрям на Заході, що спирався на концептуальні праці І. Канта і Г. Гегеля й 
особливо міцно пов'язаний з ім'ям Карла Фердинанда Беккера (1775-1849 рр.), прийшов до 
нового ототожнення логічних і граматичних категорій. На думку К.Ф. Беккера, у мові 
логічна форма поняття і судження (думка) злиті з граматичною формою. У зв'язку з цим 
синтаксичні відношення в реченні розглядаються ним, як метафізичні категорії і форми 
думки. Логічний підхід до тлумачення речення і сьогодні позначається на багатьох 
підходах до його аналізу, класифікації. 
Перші відомості про речення в україністиці подає І. Могильницький (1823 р.), 
який визначає речення як "судь, виражений словами". Уперше намагається створити 
власний термін для назви речення М. Осадца (положеннє). Цей термін повторюють 
П. Дячан і Г. Шашкевич. Термін "речене" для назви цієї синтаксичної одиниці увів 
О. Партицький (від старосл. рек (ректи - говорити)), який визначає речення як 
думку, що висловлена, виражена словами. Цей термін вживають і С. Смаль-
Стоцький, Ф. Гартнер, але з наголосом на першому складі (речене). Як синонім 
використовується ними термін гадок (гадати - думати). Термін гадок вживав і 
Є. Тимченко, але для назви судження, а не речення. 
Виступаючи мовною і знаковою одиницею, речення характеризується формою і 
змістом. Форма речення специфічна. Звичайна багатокомпонентність речення 
(звичайно, речення можуть бути й однослівними) робить актуальним завдання 
визначення того, як слова в реченні об'єднуються в те, що називають реченням і чим 
останнє відрізняється від простого набору слів. Цей аспект здебільшого називають 
структурним, оскільки він повною мірою відображає закономірності синтаксичних 
зв'язків і лінеарних стосунків між словами, тенденції формального вияву компонентів 
реченнєвої структури. У цьому плані вельми показовим постає тлумачення речення, 
що передбачає актуалізацію тільки його оформлення. Тому речення - це текст, що 
зачинається з великої літери і закінчується крапкою або іншим структурним 
розділовим знаком. 
Водночас глибокого аналізу вимагають формальні показники граматичних значень. 
Ствержувальнісгь / заперечність, особовість / безособовість, розповідність / питальність / 
спонукальність та багато інших змістових ознак речення, пов'язаних з його будовою, 
повинні віднайти своє місце в його синтаксичному описі. Формальні показники 
змістових диференціацій - це належність структурного аспекту речення. 
Семантика речення пов'язана з особливостями змістового наповнення його 
структурних компонентів, відношенням підрядної частини до головної, взаємодією 
предикативних частин тощо. Суттєвим постає з'ясування семантико-рольових 
значень типу "агенс", "пацієнс", що співвідносяться з традиційно окреслюваними 
складниками типу "додаток", "обставина". Усе це входить до проблем семантичного 
аспекту речення. 
Один з аспектів речення відображає закономірності його використання в 
мовленнєвих актах. Цей аспект, як правило, називають прагматичним, оскільки 
основним призначенням речення є комунікативне навантаження, що охоплює й 
емоційно-естетичний статус речення. Саме тому речення інколи розглядають, як 
"текст, після якого можна перервати розмову без образи Ґречності". Дефініція ця 
264 
Тема II. Синтаксис простого речення 
виходить із засади "№е рггегудаа] котиз V/ роїотеіе гсіапіа!" [Кіетепзіешусг 1961, 
8.7]. Найбільш комунікативним постає визначення речення, що орієнтоване на 
його дефініцію як "найменшого відрізку тексту з самостійною комунікативною 
функцією" [Ог2е§огс2уко\уа 1996]. У полоністиці послідовно розмежовуються 
гсіапіе (речення), \ууро\уіесг2ете (термін запровадив 3. Клеменсевич; він означає 
"гсіапіа \у згегокіт зепзіе"), огпаітіепіе (ознайомлення), гатоіасіотіепіе 
(повідомлення), що уможливлює часткове розмежування різних аспектів речення. 
У такому разі шурошесігепіа диференціюються на: 1) копзттиксіе га\уіега]асе V? 
(да зепзіе \уеІ8гут): Л$ $рі; 2) копзггаксіе Ьег УР: огпа_)тіепіа, що у свою чергу 
поділяються на: а) затозілупіе: Рогаг! \УосІу! СЦсес м/ а'оти?; Ь) копіекзіо\уе: Оп! 
Вег!; 3) \уугагепіа ^гукотоіе ро\уіагапе 2 оЬіекіет: гашіасютіепіа (паріз па зіоіки): 
Дгет тіпіом/у [Огге§огсгуко\уа 1996, з. 14-15]. Очевидно, тлумачення речення 
постає основою для його розгляду, а діапазон функціонально-комунікативних 
призначень зумовлює розмаїття класифікаційних основ. Часто у визначення 
речення-висловлення намагалися вкласти всеохопність його функцій. Так, 
3. Клеменсевич наголошував, що "Висловлення (\ууро\уіесІ2Єпіе) є виразом або 
об'єднанням виразів, граматично зоорганізованим (§гатаіусгпіе гезігоіопут) й 
інтонаційно оформленим (ргогосіусгпе осі^гапісгопут), який у певній ЖИТТЄВІЙ 
ситуації становить найменший самодостатній відрізок розуміння, який ... подає 
інформацію про певний процес у його цілісності або про його частину; центром 
інформації є особова форма дієслова в реченні або якийсь інший складник..." 
[К1ЄШЄП8ІЄ\УуС2 1961, 5.6]. 
Традиційно в теоретичних граматиках розмежовуються розповідні, питальні та 
спонукальні речення. Таке тлумачення поширене майже в усіх вузівських посібниках та 
шкільних підручниках. Очевидно, цей підхід грунтується на апріорному врахуванні трьох 
аспектів синтаксису як основних: структурного, семантичного і прагматичного. Така 
трихотомія базується на співвідношенні форми, значення та вживання. Щоправда, 
непоодинокими поставали спроби вирізнення навіть семи аспектів реченнєвого 
синтаксису, які наявні в сучасних індоєвропейських мовах: 1) логіко-граматичний, 2) 
модальний, 3) повнота речення, 4) роль щодо іншого речення у розгорнутому мовленні, 
5) пізнавальна настанова мовця, або актуального членування речення, 6) комунікативне 
завдання, 7) емоційний. Уважне прочитання цих аспектів засвідчує можливість їх 
об'єднання і зведення загальної кількості до трьох: структурного, семантичного і 
прагматичного, оскільки структурний аспект співвідноситься з формою речення, 
закономірностями його побудови, особливостями синтаксичних зв'язків реченнєвих 
компонентів. Семантичний аспект речення відображає глибину його змісту, можішвості 
варіювання його елементів щодо уміщеного в них змісті. Прагматичний аспект 
співвідноситься з комунікативною настановою речення. Звідси і можливі три загальних 
принципи класифікації речень: 1) за особливостями структури речень; 2) за специфікою 
семантики; 3) за прагматичними і комунікативними настановами. Якщо за відправний 
момент будь-якого структурного і семантико-синтаксичного тлумачення речення 
береться предикативність як його вершинна ознака, то логічним постає розгляд речень на 
тлі структурної специфіки реалізації предикативності та особливостей останньої щодо 
співвідношення з об'єктивною дійсністю. Сама структура предикативності у цьому разі 
постає умотивованою закономірностями співвідношення з об'єктивною дійсністю, тому 
таку класифікацію речень називають структурною (див.: (Схема 1)). 
265 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
Схема 1 
Структурні типи українських речень 
Речення 
Власне-речення Квазі-речення 
Розпо­
відні 
Хло­
пець 
спить. 
Питаль 
-ні 
Хло 
пець 
спить? 
Бажаль 
ні Нехай 
хлопець 
спав би. 
Спону­
кальні 
Нехай 
хлопець 
спить. 
Вока-
тивні 
Хлопче! 
Вигу 
кові 
Ой! 
Мета ко 
муніка-
гивні 
На добра 
ніч 
Власне-речення постають повідомленнями про щось. їм притаманна суб'єктно-
предикатна основа, і відрізняються вони між собою способом співвідношення з 
об'єктивною дійсністю. 
Квазі-речення не містять інформації, в силу цього їм не притаманна суб'єктно-
предикатна основа. До них належать речення-звертання (вокативи), вигукові речення, які 
виступають засобом вираження емоцій, і також близькі до них формулоподібні речення 
метакомунікативної настанови, основним призначенням яких є налагодження або 
закінчення мовленнєвого контакту. 
Література 
1. Аристотель 1939: Аристотель. Категории. Пер. и прим. А.В. Кубицкого. - М.: 
Соцзкгиз, 1939.-165 с. 
2. Иванова-Лукьянова 1998: Иванова-Лукьянова Г.Н. Культура устной речи: 
Интонация, паузирование, логическое ударение, темп, ритм. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 
1998. -С. 88-99. 
3. Мельник 1999: Мельник Е.М. Актуальньїе аспекти классиологии в 
современной русистике // Потенциал русского язьїка: аспектьі и методьі исследования. -
Краснодар: Изд-во Кубан. ун-та, 1999. - С. 155-174. 
4. Остапенко 1990: Остапенко Л.А. О принципах классификации грамматических 
категории // Семантико-синтаксические отношения в лексике и синтаксисе. -
Новрсибирс: Изд-во Новосибирск. ун-та, 1990. - С. 96-1112. 
5. Ог2ЄЈогс2уко\уа 1998: Сгге^огсгукіта К. \Ґук1асіу 2 роїккіе^ яИайпі. -
\Уагз2а\уа: ХУусі-жо №икоаде Р\VN, 1998. - 159 8. 
6. К1етеп8Іе\ҐІс2 1967: КІсіпеїіяіелуіс/ 2. Зіисііа зупіакгусгпе. - Сг. І. - \Ґгос!ада: 
\Ууд-\уо Шіжегзуїет \Угос1а\іУ5кіе§о, 1967. - 195 з. 
Опубл.: Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Моноґрафія. 
Донецьк: ДонНУ, 2001. - С. 96-108.
загрузка...

.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.