Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ТОНІКА, ТОНІЧНЕ ВІРШУВАННЯ

ТОНІКА, ТОНІЧНЕ ВІРШУВАННЯ (грец
Іопов — наголос) — одна з систем європ.
квалітативного віршування, шо базується на
сумірності наголошених (сильних) складів у вірш,
рядках). Спочатку термін Т. означав систему
віршування, введену в теорію та практику рос.
поезії В.Тредіаковським і М.Ломоносовим, яка
згодом була названа критиком М.Надєждіним
“силабічно-тонічною”, а пізніше літ-знавцем
М.Недоброво “силабо-тонічною”. У залежності від
того, визначають вчені силабо-тонічні розміри
системою чи ні, вважаючи їх перехідними формами
від силабіки до Т., або залічуючи їх до тонічно-
віршованих, поняття Т. набуває різного
змістовного об’єму. Якшо виходити з того, шо
Тредіаковський і Ломоносов запозичили з метр.,
зокрема, ант., віршування через нім.
посередництво стоповий принцип версифікації, і
тим самим визнати силабо-тоніку системою, то в
Т. розрізняють дольник, тактовик і акцентний
вірш, об’єднаний заг. поняттям “тонічний вірш”,
яке у деяких літ-знавчих працях стає синонімічним
поняттю Т. Іноді в цю систему включають верлібр.
На відміну від дольника й тактовика, шо
належать до метр, типу Т.в., оскільки стосовно них
можна говорити про метр, тобто про ритм,
очікувані наголоси (ікти), акцентний вірш за своїм
ритм, характером є дисметричним, позаяк е ньому
складовий об’єм міжнаголосних інтервалів, як і
анакруза, виявляються невизначеними. Ритм у
акцентному, або, за виразом В.Жирмунського,
‘ чисто тонічному” вірші базується на однаковій
кількості наголошених складів у віршах (ізотонізм).
Ця система понять (з деякими термінологічними
відхиленнями) є заг-вживаною, насамперед для
слов’ян, літ-знавства, шо пояснюється типол., а
подекуди й еволюційною подібністю поет,
практики надто сх-слов’ян. народів. У ін. регіонах
існують і свої погляди на історію як нац., так і
спільних систем віршування. Напр., нім. літ-
знавство визначає наявність квантитуйованої,
тобто метричної системи віршування, та
акцентуйованої. або тонічної, альтернюючих
ритмів (ямбічних та хореїчних, а з поч. XVII ст. —
дактилічних). Як вказують нім. теоретики, перехід
від квантитуйованої до акцентуйованої системи
почався вже в пізній античності, обидва принципи
зберігалися у Сер-віччі, а поряд з акцентуйованими
формами духов, поезії ХУ-ХУІ ст. існували й
альтернуючі ритми у швайках та сатирах.
Шодо заг. історії європ. віршування, то
поширення та іст. продуктивність Т. зумовлені,
перш за все, най. традиціями версифікації, а
також культ, впливами. В англ., нім., сканд. та ін.
поезії різноманітні форми Т. розробляються з
опорою на власну нац., найперше, фольклор,
традицію тонізму. Напр., у герм, народів тонічна
традиція склалася на основі давн-герм.
алітераційного вірша, епіч. зразками якого є англо­
саксонська “Пісня про Беовульфа” (бл. 700),
верхньонім. “Пісня про Гі/іьденбранда” (VIII ст.),
давн-ісл, “Едда” (ІХ-ХІІ) та ін. Тому вона не тільки
не переривається, незважаючи на вплив, напр.,
сер-віч. лат. (ширше — роман) силабіки, яка
сприяла поширенню принципу стопоскладання
(лірика міннезінґерів), але періодично
актуалізується (в добу “бурі і натиску” чи
романтизму). В зв’язку з цим не можна не згадати
відтворення нар. тоніки в “Нар. піснях” І.Гердера,
в багатьох віршах Й.В.Гьоте (баладах “Фульський
король”, “Вільшаний король”, пісні “Скарга
пастуха”), в ліриці нім. поетів Л.Уланда,
І.Айхендорфа, К.Брентано, Г.Гайне; у англ. ліриці
(балади В.Скотта на теми най. історії, лір. поема
С.Колриджа “Кристабель”). Це не виключає
можливості синхронічного та діахронічного
запозичення з ін. нац. систем віршування досвіду
тонізації (так, звернення поетів до ант. логаедів
вплинуло на формування новітнього тонічного
вірша). У франц., чес., поль. та ін. поезії з
домінуючою силабічною традицією тонічний вірш
(перекладний та оригінальний) з’являється
переважно під впливом ін. л-р. При цьому трад.
силабічний вірш “розхитується”, пристосовуючись
до нов. вірш, тенденції (у франц. поетів П.Верлена,
Ш.Бодлера, П.Клоделя). Важливим для розуміння
тонічного вірша є ставлення тієї чи ін. поет, течії
до нац. традиції в області просодії. Найактивніше
розробляються різні форми Т. романтиками, які
різнилися цілеспрямованим зацікавленням
фольклором, та багатьма поет, школами XX ст.,
шо шукали некласичні вірш, форми для вираження
нов. змісту.
Рос. літ. Т. веде походження від нар.-поет.
традиції та закріплюється завдяки наслідуванням
деяких ант. розмірів і не без впливу зх-європ.
культури. Рос. дольник з’явився в кін. XVIII – поч.
XIX ст. у Г.Державіна, А.Лельвіга, згодом
переходить до романтиків (В.Жуковський,
О.Бестужев-Марлінський, В.Одоєвський,
М.Лєрмонтов, Ф .Тютчев), а через них — до
Ап.Ґригор’єва, О.Хомякова, О.Фета,
Я.Полонського й набуває виключного значення в
ліриці символістів, особливо, молодших (В.Брюсов,
0 .Блок, К.Бальмонт, Ф .Сологуб, Вяч.Іванов,
С.Соловйов, М.Кузмін), котрі зробили його
звичним для рос. поезії XX ст. (В.Хлєбніков,
В.Маяковський, С.Городецький, М.Асеєв,
1.Сельвінський, С.Кірсанов, В.Луговськой,
В.Ахматова, М.Цветаева, П.Васильєв,
Б.Окуджава, Ю.Моріц).
Особливо слід відзначити ролю перекладів
(переважно з нім. та англ.) для розвитку рос.
дольника (Жуковським — Гьоте, Лєрмонтовим —
Дж.Г.Н.Байрона, Тютчевим, Фетом, Григор’євим,
Блоком — Гайне). Органічне опанування дольника
дозволяє розрізняти його стильові модифікації (так
М.Гаспаров говорить про наспівний, “блоківський”
та розмовний, “ахматівський” дольник).
Укр. літ. тонічний вірш формувався під сильним
і постійним впливом нар. пісні та думи (при
прямому посередництві лірики Т.Шевченка). І тому,
за дослідженням Н.Костенко. він має два варіанти
— наспівний та речитативний. Позаяк фольклор,
пісенний вірш був силабічним, то й літ. акцентник
дотримується силабічного принципу. Так, у
П.Тичини зустрічаються логаели, в яких
упорядковані як акценти, так і склади. Щодо ін.
варіанта літ. акцентного вірша, речитативного, то
він орієнтується на нерівноскладовість думи (його
зразки також є в Тичини). Активізація тонічного
вірша у кін. XIX – поч. XX ст. (І.Франко,
Ю.Федькович, Леся Українка) зумовлена заг
настановою всієї європ. поезії на нетрад. вірш,
форми. Виключну ролю в розробці, впровадженні
та розповсюдженні різноманітних видів тонічного
вірша відіграв Тичина. В поезії XX ст. укр. Т.
представлена іменами В.Еллана-Блакитного.
Л.Полтави, В.Сосюри, І.Багряного, Л.Мосендза.
М.Бажана, А.Малишка, Л.Павличка, І.Драча.
Б о р и с Іваню к

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.