Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ФАРС

загрузка...

ФАРС — вид нар. театру і л-ри, в якому
органічно поєднувалась гостра комедійність з
життєвою вірогідністю ситуацій, положень і
характерів. Сюжети, як правило, приходили у
фарси безпосередньо з життя.
Ф. як цілком самостійний і оригінальний жанр
виник у кін. XIII ст. Про це свідчить Ф. “Хлопчик і
сліпий ”, який став чинником літ. і театр, життя
Франції орієнтовно між 1266 та 1282. Ін. справа
сценічне життя Ф . Невел. за обсягом і не
переобтяжені сюжетно фарсові сиенки у XIV-XVI
ст. і передусім у Франції використовувались під
час постановки містерій і мораліте, виконувалися
у перерві між їх частинами. Cep-віч, хроніки
свідчать, шо 1496 Ф. “Мірошник, чию душу до
пекла потягнув чорт” виконувався воднораз з
Містерією про святого Мартіна” та “Мораліте про
сліпого та кульгавого”. Сусідство зрозуміле: деякі
з містерій були громіздкими, вимагали значного часу
для сценічного втілення. Ф., які виконувалися як
вставні сценки, “перемикали” увагу глядача з бібл.
на життєво вірогідне. Така функція “перемикача” з
од. боку сприяла зниженню напруги, передусім
емоційної, а з ін. — виникненню дивного симбіозу
високого і низького, божественного і земного,
покаянного і богохульного, ідеального і навіть
брутального. Окрім цього, включення у мораліте
фарсових сценок було свого роду первісним
проявом одивнення в драматургії як одного із
законів мист-ва.
Ф. пов’язаний з викривальними тенденціями
сміхової культури Сер-віччя, але не ідентичний з
нею. Будучи невід’ємною частиною будь-якого
карнавального дійства, Ф, зазнавали впливу і з боку
одверто розкутих карнавальних алегорій, і з боку
травестій з їх культом гротесково-коміч. Але
водночас Ф. далекі від карнавалізації життя, від
сатир, зображення буденного. Драматургія Ф. —
це драматургія, яку писало життя у його одверто
буденних і, навіть, банальних проявах. Ф.
найтісніше пов’язані з міською культурою Сер-
віччя, з жанрами, які породило місто — з
шванками і фабльо. Відтворюючи життя таким,
яким воно є, Ф. відбивали уподобання міського
глядача, відтворювали його моральний світ, його
погляд на навколишню дійсність. Представники
всіх ін. верств населення, а передусім, дворяни та
селяни, зображуються у Ф. зрідка. Якшо все-таки
вони з’являються (“Дворянин і Ноде”), то
зображуване видає соц. антипатії до, напр.,
дворянства. Ф. не властиві ані алегоризм, ані
моралізаторство. Драматургія напрочуд чуттєва до
життєвого комізму. В основі будь-якого Ф. лежить
ситуація, шо базується на непорозумінні (“Молодий,
який не зумів догодити своїй дружині”).
Непорозуміння переважно мають характер
одверто непристойного (“Брат Гільберт”),
брутального. Але саме такі інтонації були
властивими для сміхової культури Сер-віччя, яка
утверджувала всупереч усьому земну радість і велич
земного життя. У багатьох Ф. предметом
комедійного зображення є подружнє життя, а жінка
постає як носій суцільного негативу: вона
відрізняється сварливістю, жадобою, жорстокістю
(“Лохань”), а подекуди і розпустою (“Мірошник…»,
«Два городянина та їх дружини ;‘). Як правило,
комізм сцен подружніх сварок або ж залицяння до
чужої дружини є грубим, навіть примітивним,
розрахованим на невибагливий смак просто­
людина.
Особливої уваги заслуговують Ф., які
виламувалися із заг. тенденції: це започатковувало
принципово нові шляхи творення комедійного
мист-ва в Європі. Так, у деяких йдеться про
страждання молодої жінки, яка вийшла заміж за
старого (“Дружини, які вирішили переплавити
своїх чоловіків”), або ж про підступність чоловіків,
які обдурюють свою дружину з ін. (“Жонатий
коханець»). До таких Ф. належать і ті, в яких
йдеться про пройду, шо з волі обставин потрапляє
ло власної пастки (“Адвокат Пьєр Патлен»).
Нетривіальна розробка нов. мотивів у Ф. торувала
дорогу комедіям XVII ст., які розвивали і мотиви, і
ситуації, і образи, започатковані у Ф. Так, мотив
удаваного хворого, започаткований у фарсі
“Завужена куртка” прийде в мольєрівську комедію
“Удаваний хворий”, а мотив пройди, шо потрапляє
до власної пастки, буде блискуче розроблений в
комедії “Тартюф”. Хоча Ф. і виник вірогідно ше в
XIII ст., розквіту він набуває за часів Відродження
(XV — 1-а пол. XVI ст.). Він не передує, а йде поруч
з розвитком ренесансного театру. Фарсова стихія
притаманна худож. пошукам Маргарити
Наваррської, К.Маро, Е.Жоделя. Це створювало
передумови для набуття Ф. нов. рис, зменшенню
питомої ваги брутального, непристойного,
виникненню нов. якості комедійного. Фарсова
традиція у поєднанні з набутками вченої комедії
гуманістів приведе в XVII ст. до виникнення театру
Мольєра.
Типол. Ф. близький до італ. комедії масок,
нім. фастнахшпілей, зх-європ. інтермедії, англ.
інтерлюдії, хоча хронологічно виник значно
раніше за ui жанри. Комедія масок оформилася
лише у сер. XVI ст., інтермедія — у XV ст.,
фастнахшпілі — у XIV — XVI ст. І хоча природа
виникнення їх також відмінна (Ф. генетично
споріднені із сміховою культурою Сер-віччя,
фастнахшпілі розвивалися як інсценівки шванків,
комедія масок походить від давн-рим. культ,
традиції), хоча не ідентичним є їх функціональне
призначення (фарси, інтермедії, інтерлюдії
розігрувалися між актами основної п’єси, а комедія
масок являла собою окр. самоцінну імпровізацію
за певним сценарієм), твор. засадами вони
споріднені. Спорідненість виявляється в наявності
гранично гострої комедійної ситуації, у
використанні первнів буфонадн та клоунади, у
широкому вживанні майданного слова, у наявності
типів-характерів, та характерів-масок, у
відтворенні обставин-типів, які часто мають
позачасове значення. Засади мист-ва Ф., як і ін.
типол. близьких до нього драм, жанрів, будуть по-
своєму осмислені не лише в драматургії К.Гоцці,
К.Гольдоні. Ж.Б.Мольєра, але й прийдуть у мист-
во XX ст. і заявлять про себе в драматургії
В.Маяковського, М. де Гельдерода, в драматургії
італ. неореалізму, у театрі парадоксу. Це не
відновлення жанру Ф., а відродження традицій,
які в ін. культ, обстановці спровокують появу нов.
жанрів, дифузних за природою, як напр.,
трагіфарс.
Олександр Чирков

загрузка...
загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.