Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ФІГУРИ

ФІГУРИ (лат. — figura — образ, вигляд) —
інтонаційно-синтаксичні конструкції, шо засновані
на порушенні правил унормованої мови задля
надання текстові більшої виразності та емоційності,
створення ефекту незвичності, піднесеності,
озлобленості чи ясності. Цей ефект досягається
саме тим, шо такі порушення руйнують автоматизм
сприйняття тексту,
У поет, тексті Ф ., крім того, виконують
структурно-архітектонічну та римотвірну функції.
Вчення про Ф. було грунтовно розроблено
ант. авторами (Арістотель, Ціцерон, Квінтіліан,
александрійські риторики). З погляду риторики,
граматики та поетики Ф. розглядалися як необхідні
складники ораторського мист-ва та поезії, але
невластиві поточній буденній мові. В усіх
підручниках і трактатах з риторики та поетики
наводилися запозичені в зразкових авторів
приклади Ф. як обов’язкові для наслідування.
Призводило це до парадоксального явиша: Ф.
втрачали свою засадничу ознаку незвичності,
перетворюючись на штампи.
Систематизовано і скласифіковано Ф. рим.
автором Квінтіліаном, який визначив чотири засади
створення Ф.: 1) per adiectionem (додання
складника), тобто різні види повторень: анафора,
антиклімакс. багатосполучниковість, епістрофа,
епіфора, клімакс, симплока; 2) per detractionem
(відкидання складника): безсполучниковість, еліпс,
зевгма; 3) per transmutatiomem (переставлення):
інверсія, хіазм тощо); 4) per іmmutationem (заміна
одного складника ін.) — це тропи, які з погляду
суч. поетики не належать до Ф . Окр. групу
складають риторичні Ф.: ритор, заперечення,
ритор, запитання, ритор, звертання, ритор,
ствердження, ритор, оклик (вигук).
Унаслідок скрупульозних класифікацій
виділено біля ста різних Ф.; часом їх розмежування
є неточним, умовним, навіть непотрібним.
Практично число Ф. дорівнює приблизно сорока.
У пізніші часи теоретики (французи абат Ш.Батте,
Ж.Ф. де Ла Гарп; німці Гайнце, Бен) пропонували
засновані на ін. засадах класифікації. Ці
класифікації є заскладними та переважно
заснованими на другорядних ознаках.
Очевидна однобічність ант. розуміння Ф. як
притаманних винятково виробленій професійній
та поет. мові. З од. боку, Ф. дуже часто вживаються
у фольклорі, більшою мірою в пісенних жанрах,
але зустрічаються й у нар. прозі (казки). З ін.. — в
щоденній мові, напр., коли мовець схвильований і
висловлюється в піднесеному тоні. Франц.
теоретики твердять, шо “на базарі протягом дня
створюється більше Ф., ніж у академії за рік”. З
цього приводу часто-густо наводять монолог, який
франц. письменник 2-ої пол. XVIII ст.
Ж.Ф.Мармонтель, імітуючи мову селянина, шо
свариться з жінкою, склав суцільно з Ф.: “Коли я
кажу так, вона каже ні; вранці й увечері, вночі й
удень (антитеза) вона тільки знає, шо лається.
Ніколи, ніколи (повторення) нема з нею спокою.
Скажи, нещасна (ритор, звертання), чим я тобі
провинив (ритор, запитання)? О небо, шо за дурість
було одружуватися з нею (ритор, оклик)! Краще
мені було б втопитися (побажання)… О, вона
заводить — я винуватий, як бачите (іронія)… Всім
відомо, шо я поганий, шо я харцизяка, що я
збиткуюся над тобою, шо я вбивця (клімакс)”.
Анатолій Волков

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.