Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ФОРМАЛЬНИЙ МЕТОД

ФОРМАЛЬНИЙ МЕТОД — олин з
дослідницьких напрямків у літ-знавстві та
мист-знавстві, шо вважає вивчення худож. форми
найважливішим і нерідко єдиним принципом цих
наук. Склався на межі ХІХ-ХХ ст. як реакція на
методи позитивістського, соціологічного
літ-знавства та імпресіоністської критики, як
прагнення розглядати худож. форму в її
імманентному розвиткові згідно з внутр. законами.
Віддаленим джерелом Ф.м. є теза І.Канта про те,
шо “естет, відчуття безкорисливо зводиться до
чистого милування предметом, який є не шо інше,
як форма”. Засади Ф.м. було сформульовано в
Німеччині в кін. XIX- на поч. XX ст. К.Фідлер
(1841-95) вважав, шо справжньою сферою мист-ва
є царство видимих барв, формальних спів­
відношень світла й тіні при повній байдужості до
категорій змістовності. Теоретик та історик мист-ва
Г.Вьольфлін (1864-1945) вбачав у формі гол. твор.
першопричину в мист-ві, підпорядкував худож.
індивідуальність певній іст. формі бачення.
Ренесансному стилю в малярстві властиві лінійність,
площинність, замкнутість форми, абсолютна її
ясність та потяг до дєталювання (Рафаель.
А.Люрер); бароковому — мальовничість, глибинна
побудова композиції, відкрита форма, прагнення
до підкорення частин цілому, затемнення
абсолютної ясності (Рубенс, Рембрандт). І хоч
Вьольфлін визнавав вплив зовн. обставин на
форму, але вважав “дію картини на картину
чинником стилю набагато значнішим, ніж
результати безпосереднього спостереження
природи”. Раннім проявом Ф.м. в літ-знавстві
можна вважати положення франц. критика
Ф.Брюнетьєра (1849-1906): “Вл-рі.. після впливу
особи найважливішим є вплив одних тв. на ін.”.
Найвизначнішими теоретиками і практиками Ф.м.
були нім. літ-знавці О.Вальцель (1864-1944) і
ВДібеліус (1876-1923). Перший прагнув виявити
“вишу математику форми” гол. чином в лінгв.
аспекті. Його цікавили розташування частин,
переважання тих чи інших морфологічних і
синтаксичних граматичних форм. Дібеліус
встановлює типологію романних форм, виділяючи
як основу “роман пригод” і “роман характерів”, з
яких розвиваються всі ін. типи, досліджує
особливість зв’язків сюжетних мотивів, характерів
та подій, форми вияву автор, світогляду.
Наступною модифікацією Ф.м. в країнах Зх.
Європи та США стає літ-знавча методологія т.зв.
нов. критики, найбільш раннім виявом якої була
праця італ. філософа, історика і літ-знавця
Бенедетто Кроче (1866-1952) “Естетика як наука
про вираження та як загальна лінгвістика” (1902)
з її основним положенням про неприпустимість
змішування “вимог мист.” з “вимогами історії” й
тезою про єдність школи нов. критики. А. Річардс
утверджував психол. аспект вивчення худож.
тексту, його емотивну функцію (тобто здатність
викликати спрямований ефект у читача). Його
послідовники в США Д.Р.Ренсом, А.Тейт, К.Брукс
бачили мету аналізу тв. у відшуканні “способу
існування” його структури. В поезії цим способом
оголошена ритміка, метрика, фоніка, в прозі —
“точка зору”, організація часу і простору, побудова
сиен. Франц. нова критика спиралась на досвід
рос. формальної школи та англо-амер. критиків. її
засновник Г.Башляр (1885-1962) в хулож. тексті
прагнув виявити стародавн. форми підсвідомих
уявлень (архетипи) на основі не стародавн,
міфології, а тв. зрілого мйст-ва. В 50-60-х рр. XX
ст. розвивається нова галузь франц.
неокритицизму, шо орієнтується на структурні та
семіотичні способи дослідження. Вона втілилась у
працях Р.Барта, Ц.Тодорова, Ю.Крістевої (див.
Структуралізм).
Інакше за генезою і методологією розвивалось
формальне літ-знавство в Росії. В передре­
волюційній науці суто технічне вивчення
словесного мистецтва було представлене в працях
символістів А.Бєлого, В.Брюсова, Вяч. Іванова та
акмеїстів (М.Гумільова). Провідна роль, однак,
належала Товариству для вивчення поет, мови
(ОПОЯЗ), яке виникло і функціонувало в 10-20-і
рр. XX ст. у складі В.Шкловського, Ю.Тинянова,
Б.Ейхенбаума, Р.Якобсона, Л.Якубинського та ін.
Основні положення теорії ОП ОЯЗу були
сформульовані Шкловським в брошурі
“Воскресіння слова” (1914), в якій висувалась ідея
т.зв. очудиеиия слова, його психол. оновлення.
Це положення стикалося з гаслами футуристів про
“самоцінне” слово. В кн. “Про теорію прози”
(1925) Шкловський твердив, шо “нов. форма
з’являється не для того, шоб виразити нов. зміст, а
для того, щоб замінити ст. форму”. У конкретних
дослідженнях теоретики ОПОЯЗу досягли
продуктивних результатів. Такими є праці
Шкловського про сюжетоскладання, Ейхенбаума
про поет, синтаксис та інтонацію, В.Жирмунського
про риму, метрику та композицію вірша,
Б.Томашевського про ритм і метр, Якобсона про
поет, фонологію, стилістику та семантику. В сер.
20-х рр. XX ст. серед опоязівців відбувається
розмежування. У працях Тинянова, Жирмунського
висувається функціональне вивчення формальних
елементів, їх змістовного значення. В книзі
“Проблема віршованої (поетичної) мови” (1924)
Тинянов встановлює зв’язки між семантичними
значеннями слова й ритміко-інтонаційними
чинниками вірша. Жирмунський у зб. “Питання
теорії літератури” (1928) пов’язує поет, прийоми
з певним худож. завданням, з відображенням “поет,
почуття життя” поета та епохи. Ідею
“функціональних стилів” висуває /І.Якубинський
(1923). Подальша еволюція поглядів провідних
теоретиків ОПОЯЗу вела їх до пізнання форми і
змісту в їх єдності. Уявлення про поет, мову як
про функціональну систему стало програмою
“Празького лінгвістичного гуртка” (створеного
1926). Празький гурток широко використовував
порівн. метод, принципи синхронного та
діахронного аналізу. В 50-60-х рр. Ф.м. в Зх.
Європі та США еволюціонує до структуралізму,
доповнюється у ряді течій соціологізмом. Авторами
“Теорії літератури” (1949) амер. вченими
Р.Уеллеком та О.Уорреном уже визнається “зовн.
підхід” до вивчення л-ри за умови, шо вона “не
зобов’язана підміняти соціологію та політику”. В
монографії про Гьоте швайц. історик і теоретик
л-ри Е.Штайгер прагне зрозуміти особистість поета,
виходячи тільки з тлумачення його текстів. Франи.
літ-знавеиь Л.Гольдман, долаючи вузькість
формалістичного і структуралістського аналізу,
наголошує на взаємодії структури і функції, зводить
економічні, політ., соц. і естет, взаємозв’язки
людини з природою і сусп-вом до психол.
першооснови. Раціональні положення різно­
манітних течій Ф.м. в 20-70-і рр. не набули в
радянському літ-знавстві значного розвитку через
панування соціологічного методу, представники
якого в перманентній дискусії про “вади”
буржуазного формалізму часто наклеювали
прихильникам Ф.м. політ, ярлики. /І.Троиький
вважав, шо “формальна школа є гелертерськи
препарованим недоноском ідеалізму в питаннях
мист-ва”. А.Луначарський характеризував цей
метод як “живий залишок старого, довкола якого
ведеться оборона буржуазно-європ. мислячої
інтелігенції”. Взаємні докори прихильників
вивчення л-ри перш за все як явиша словесного
мист-ва і адептів соціологічного підходу не йшли
на користь формуванню наук, літ-знавства. Про
наук, цінність та перспективність ряду
методологічних проблем, які висунули й теоретики
ОПОЯЗу. свідчить широка популярність їхніх
праць у суч. літ-знавстві. Наук, продуктивними є
методи формального аналізу, шо виходять за межі
іманентності. Такими є інтерпретації худож. текстів
нім. істориком культури Е.Ауербахом в підсумковій
праці “Мімесис” (1946). шо наочно показала вел.
можливості текстуального аналізу для виявлення
глибин ідейного змісту. Продуктивною
модифікацією Ф.м. є т.зв. функціональний
структуралізм Тартуської наук, школи (Ю.Лотман),
яка вивчала елементи худож. форми з
використанням досягнень науки про знакові
системи (семіотики), теорії моделювання та
інформації (Структуралізм).
На різних етапах розвитку Ф.м. його
прихильники активно використовували мето­
дологію порівн. та типол. аналізу. Це було
характерним для дослідження еволюції жанр,
форм Брюнетьєром. трад. сюжетних конструкцій
Шкловським. типол, лексичних та синтаксичних
конструкцій адептами “нов. критики”, худож,
моделей та типів бінарних опозицій у
структуралістів.
Микола Нефьоаов

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.