Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД

ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД — вид міжліт.
рецепції — відтворення худож. тв.. який написаний
однією мовою, за допомогою засобів ін, мови. На
відміну від ін. видів міжнац. взаємин (переробка.
запозичення тощо) Х.п. існує лише в л-рі, бо це
єдине мист-во. що його матеріалом є природна
мова. В цьому явна перевага л-ри над ін. мист-вами,
але з цього ж випливає й сприйняття л-ри вужчим
колом споживачів — тільки тими, хто знає дану
мову. Такого обмеження немає в ін. мист-вах: їхня
мова інтернаи., або щонайменше — зрозуміла в
межах певного культ, регіону.
Х.п. більше, ніж ін. види рецепції є частиною
не лише літ., але ширше культ, взаємодії. У цьому
розумінні Х.п. — похідне від історії культури.
Звернення до певних текстів, вибір різновиду Х.п..
якісний рівень Х.п. (поряд з індивідуальністю
перекладача) зумовлено об’єктивними
позаіндивідуальними чинниками як суто мов.:
“внутр.’ — співвідношенням на різних рівнях мов
оригіналу та Х.п.) і “зовн.” (наявністю чи відсутністю
гарних перекладачів — знавців мови першотв.), так
і іст-літ. (внутр. потребою певної л-ри в тих чи ін.
Х.п.). Поряд із цим впливають позафілол. чинники:
сусп.-іст., ідеологічний, заг-культ. У свою чергу Х.п.
справляє певний вплив на сусп.-політ, та духов.-
культ. життя країни-реиипієнта, Взаємозалежність
Х.п. з цілим комплексом сусп.-культ, проблем надто
чітко вимальовується у вирішальні для долі народів
етапи історії. У слов’ян — у періоди становлення
першої державності, першого та другого нац.
відродження. На кожному іст. шаблі ця
взаємозалежність має свою специфіку, але постійно
діють об’єктивні чинники.
Перший позаіндивідуальний чинник —
суспільно-політичний: прямий вплив соц. дійсності,
зокрема економічних і політ, контактів між
народами та державами. Так. посилення інтернац,
контактів у XX ст, спричинило бурхливий розвиток
перекладання, XX ст. навіть звуть “віком
перекладів”. Але діапазон тв., які перекладаються,
не безмежний. Така суттєва закономірність міжнац,
взаємодії, як вибірковість, діє й у галузі Х.п.
Перекладаються переважно або справді клас.,
“позачасові” тв.. або такі, шо перегукуються із
сьогоденням, відображають певні іст. подібності й
аналогії зі справами, які нині хвилюють сусп-во.
Внесені перекладачем зміни вел. мірою
пояснюються тим. як його доба сприймає тв., шо
перекладається. Тут немає засадничої відмінності
між перекладачем і письменником, який у процесі
рецепції звертається до чужого тексту, до сюжету,
образу, — запозичуючи, наслідуючи, пере­
робляючи. Але мета письменника саме в
тлумаченні чужого з погляду свого часу, власної
мистецької позиції. Перекладач, попри всю
детермінованість сьогочасністю, прагне наблизити
розуміння реципієнтом перекладеного тексту до
оригіналу.
При перекладанні ст. тв. постає питання: як
відобразити його часове забарвлення? Можливі
дві крайності. Перша — так ретельно передати
часові ознаки, шо Х.п., маючи репрезентативний
характер, буде сприйматися читачем як шось
архаїчне, а відтак нецікаве, навіть незрозуміле.
Друга — так наблизити Х.п. до сучасності, шо Х.п.
втратить репрезентативність, стане осучасненням.
Міра співвідношення між старовинними та
сьогочасними складниками, різновид і метод Х.п.
теж значною мірою детерміновані об’єктивними
чинниками: іст. та іст.-культ, ситуацією, літ.
напрямом, рівнем перекладацької теорії й техніки,
станом іст. науки (елементи невмисного
осучаснених в Х.п. В.Жуковського з Гомера).
Відгалуженням сусп-іст. чинника є
ідеологічний. Щодо цього показові кін. ХІХ-поч.ХХ
ст. Поширюються поль-укр-рос. Х.п. рев. пісень і
віршів. У серб, і хорв. соціал-демократичних
виданнях друкуються Х.п. поезій Х.Ботева
“Патріот”, “Хаджі Димитр”, “До моєї першої
коханої”. Як рев. твір-заклик сприймається драма
Г.Гауптмана “Ткачі”. 18851.Франко писав: “Якшо
коли-небудь спалахне соц. революція, то постава
цієї драми буде її гаслом”. Таким сприйняттям
Гауптманової драми пояснюється перекладання її
Лесею Українкою (1895). Того ж року “Ткачів’’
було двічі перекладено й нелегально видано в
Росії.
Х.п. може бути “завуальованим” виразом соц.
симпатії або протесту. Створення К.Чапеком
антології “Французька поезія нової доби” в той
час, коли Габсбурзька імперія знаходилася в стані
війни з Францією, було підставно сприйнято
франц. поетом Л.Арагоном як прояв симпатії до
Франції.
Ідеологічні міркування випливають на вибір
різновиду Х.п. Буквалізм сер-віч. перекладачів рел.
кн. був детермінований ставленням до тексту як
до богонатхненого. де нічого не можна змінювати.
Ідеологічні причини викликають трансформації —
несвідомі чи усвідомлені: зміна, посилення або
послаблення ідеологічної наснаги першотв.,
наближення до сой. дійсності країни перекладача.
Так, серб, і хорв. перекладачі Ботева наблизили
його вірші до своєї дійсності. Ідеологічно зумовлені
Х.п набувають політ, ваги, як вищезгадані поль,-
укр.-рос. рев. пісні та гімни або вірші Ботева, шо
використовувалися з агітаційною метою у
Югославії в роки 2-ої світової війни.
Переклад і національна культура.
У справі перекладання багато важить загально­
культурний (культурологічний) чинник.
“Переклади чужомов. тв., чи то літ., чи наук., для
кожного народу являються важливим культ
чинником, даючи можність широким нар. масам
знайомитися з тв. й працями людського духу, шо в
ін. краях у різних часах причинялися до поширення
просвіти та підіймання заг. рівня культури
(Франко). Наявність Х.п. класики та кращих тв. суч.
л-ри є свідченням зрілості культури. У певних іст.-
культ. ситуаціях поширення Х.пз мов народів світу
стає обов’язковою передумовою дальшого
розвитку нац.культури та л-ри. Саме тому Франко
— “титан праці”, за висловом акад. М.Возняка —
самотужки підняв величезний тягар у перекладанні:
його надихала нагальна потреба наблизити до укр.
читача здобутки світ, культури. Потреби читача,
зокрема шкільної та студентської молоді, в клас, і
програмових тв. рідною мовою впливають не тільки
на відбір текстів, але й на різновид перекладу: при
відсутності підготованих перекладачів стає
доконечним непрямий переклад. Вибір об’єкта
для Х.п. часто визначають замовлення видавництв
або театрів, які пояснюються запитами читачів і
глядачів. Поштовхом для перекладання є
письменницькі ювілеї. Так, широке ознайомлення
укр. читача з творчістю поль. поета и.К.Норвіда
відбулося 1971 завдяки 100-річчю з дня його
народження. Позафілол. причини зумовлюють
організаційні форми розгортання перекладацької
діяльності. Як приклад, однотипні серії: в Росії —
“Скарби ліричної поезії”, в Польщі — “Бібліотека
поетів” (т.зв. “целофанова серія”), в Україні —
“Перлини світової лірики”.
Переклад і фольклор. П як вид
взаємознайомлення та взаємозбагачення нар.
культур існує вже в фольклорі, де він постає
стихійно із засвоєння чужомов. текстів у оригіналі.
Міжнац. засвоєння фольклор, матеріалу має три
шаблі: 1) тв., шо виконуються мовою оригіналу або
з незначними мов. порушеннями; 2) тв., шо
виконуються мішаною мовою — поєднано
елементи мови оригіналу та реципієнта: 3) повні
переклади. Процес фольклор, перекладання
найактивніший у двомов. та пограничних зонах і
полегшується мов. спорідненістю (білор. пісні Х.п.
на слова Шевченка відомі ше в XIX ст., або ж укр.
пісні в рос. липованських селах Буковини).
Переклад і національна література. Х.п. мають
велику вагу для внутр. історії нац. л-р. Всі європ.
л-ри (крім давн-грец.) засновані на двох підвалинах:
по-перше, фольклор і міф та, по-друге, Х.п. Це
зазначав Франко: добрі переклади важливих і
впливових тв. чужих л-р у кожного народу,
починаючи від древніх римлян, належали до
підвалин власної л-ри. Подібну оцінку висловив і
поль. письменник Я.Парандовський писав: “У
третьому сторіччі перед Різдвом Христовим Лівій
Андронік, перший у світі перекладач Гомера, дав
рим. л-рі “Одіссею”, котра, перш ніж стала
високоповажною пам’яткою старовини, була
повним соків тв. мист-ва, і від неї починається
історія лат. л-ри. Так само за наших часів Матей
Урбан завдяки перекладові “Іліади”
верхньолужицькою мовою (1922) став творцем літ.
мови цієї забутої та запізнілої парості нашого
племені”. Справа, певна річ, не обмежується
Ґомером: досить згадати величезну перекладну
писемність — дух. і світську в л-рах Сер-віччя. На
цих перекладах формувалися відповідні л-ри та літ.
мови.
Відбір текстів для перекладання залежить від
унутр. розвитку л-ри. коли виникає зацікавленість
певними чужомов. текстами, а відтак — прагнення
зазнайомити з ними рідного читача. Тому в добу
слов’ян, відродження перекладалося інослов’ян.
мовами “Слово о полку Ігоревім”, серб, пісні зі зб.
Вука Караджича, рос. билини та містифікації —
ст-чес. рукописи”. Для становлення рос.
символізму велику вагу мала кн. В.Брюсова
Франц. лірики XX століття”.
Літ.-крит. думка різних часів розглядала Х.п.
як важливу частину власної л-ри. С.Гошиньський
у статті “Нова епоха польської літератури” ставив
перекладачів слов’ян, нар. поезії та “Слова о полку
Ігоревім” К.Бродзіньського, Л.Семеньського,
О.Бельовського на один щабель із найвидатнішими
представниками оригінальної поезії.
Для кожної л-ри Х.п. є не лише засновком, але
й необхідною умовою й невід’ємною частиною її
іст. розвитку. Іст.-літ. тв. тільки тоді не
хибуватимуть на однобічність, коли звертатимуть
на перекладну л-ру значно більше уваги, ніж
дотепер”. — це твердженая М.Чернишевського
актуально й сьогодні. Для кожної нац. л-ри Х.п. є
необхідною умовою й необхідною частиною її
розвитку. Напр., для укр. л-ри величезну вагу мали
переклади Є.Гребінки. М.Костомарова,
А.Метлинського, М.Шашкевича, О.Шпигоиького
в 1-Й пол. XIX ст. Згодом — П.Грабовського,
П.Куліша, С.Руданського, В.Самійленка,
М.Старицького, Лесі Українки, І.Франка. В
післяжовтневий період — М.Бажан, М.Зеров,
М.Йогансен, Кочур, М.Лукаш, Л.Пер-
вомайський, В.Підмогильний, М.Рильський,
Б.Тен. Х.п.Тичина. Досвід відтворення здобутків
чужих л-р доводить: краші Х.п.. зберігаючи
своєрідність першотв., стають водночас вагомими
явищами л-ри-реиипієнта. В таких випадках вони
часто сприймаються як явише своєї л-ри (напр.
Хп. з Г.Гайне — “Сосна” М.Лєрмонтова чи
“Коли розлучаються двоє” М.Славінського).
Х.п. стають стимулами до власної творчості,
зокрема спонукаючи засвоєння за
посередництвом Х.п. та закорінення нов. для л-
ри — реципієнта жанрів, тематики, літ. техніки.
Напр., під впливом існуючих перекладів Павличко
створив цикл “Рубаї”, а Расул Гамзатов звернувся
до невідомої раніше в аварській поезії форми
сонета.
Х.п. може стати стимулом-віаштовхуваиням
для власної творчості. Так, О.Пушкін перекладав
поему А.Міцкевича “Конрад Валленрод”, але
ідеологічна сутність валленродизму викликала його
опір. Х.п. було полишено на сорок сьомому
рядкові, а рос. поет почав писати “Полтаву”, в якій
дослідники вбачають худож. полеміку з
валленродизмом.
Переклад і національний театр. Х.п. є
передумовою розвитку, а часом самого
виникнення нац. театру. На думку вірм.
письменника О.Туманяна, засвоєння нац. театром
В.Шекспіра — показник, шо свідчить про високий
рівень культ, розвитку народу. Поль,
перекладознавець Е.Завєйський слушно твердить:
“Без Х.п. драм Шекспіра театр взагалі не можна
уявити”. У 2-й пол. XIX ст. піднесення груз,
культури вимагало відродження театру. Цьому
відродженню сприяли клас. Х.п. І.Мачабелі.
Подібну ролю відіграла шекспірівська драматургія
в розвитку театр, культури Вірменії, Узбекистану,
Осетії, Туркменистану. Х.п. значною мірою лежить
біля джерел нов. укр. театру. Так, для змужніння
Театру ім. І.Франка велику вагу мали “Безумний
день, або Весілля Фігаро” в перекладі Ґ.Юри
(1920) та “Цар Едіп” Софокла в Франковому Х.п,
Очевидна обопільна залежність: розвиток нац.
театру вимагає Х.п. зі світ, драматургії, а ці Х.п.
сприяють дальшому розвиткові нац. театру.
Контакти театр-Х.п. багатобічні та
багатоступеневі. Так, для XVIII ст. характерний літ –
театр. шлях драматургії Шекспіра до більшості
європ. країн, зокрема Німеччини, Польщі і Росії
через посередництво франц. вільних Х.п. Подібні
факти мали місце й пізніше. Драма К.Чапека
‘”[-І.ІШ.” прийшла в Росію через нім. переклад
посередник, відтак з рос. тексту було зроблено
болг. З рос. Х.п. було перекладено п’єсу
молдавського драматурга И.Друие “Каса маре” для
словац. і болг. сцени. Призначення Х.п. для театру
визначає особливі критерії його оцінки: легкість
сприйняття на слух, натуральність звучання діалогів
при виголошенні на кону. Цими критеріями
керуються при виборі тексту Х.п. для постави.
Переклад і національна літературна мова. Х.п
збагачують мови. Дуже сприяли становленню й
розвиткові ст.-слов’ян. а відтак давн-рус, літ. мови
Х.п. христ. л-ри, шо здійснювалися з грец., яка мала
вироблені впродовж сторіч лексику, фразеологію,
систему стиліст, засобів. Вел. вага перекладів для
нов. європ. літ. мов. На це постійно звертали увагу
письменники. Так, С.Гошиньський, поціновуючи
Х.п. “Слова о полку Ігоревім”, підкреслював:
“Названий Х.п. є таким збагаченням поль. мови й
через засвоєння деяких слов’ян, слів, і через
видобуття поль., які залягали в глибочині
старожитності, шо йому вел. кількість оригінальних
тв. мусить віддати першість”. І нов. автори
вважають, шо Х.п. є важливим “засобом збагачення
мови” (Рильський), шо “багато…перекладачів
посіли почесне місце серед перших творців літ.
мови свого народу”, як пише поль. письменник і
теоретик л-ри. Я.Парандовський.
Збагачення мов здійснюється, зокрема, через
відтворення термінів і реалій. Болг.
перекладознавці С.Влахов і С.Флорін у праці
“Неперекладне в перекладі” систематизували вел.
матеріал і подали таку схему передавання реалій:
1. Транскрипція.
2. Переклад (заміни).
1 Неологізм: 2. Приблизний переклад:
а) калька, а) родо-видова відповідальність,
б) напівкалька, 6) фукціональний аналог,
в) засвоєння, в) опис, пояснення, тлумачення.
г) семантичний неологізм.
3. Контекстуальний переклад.
Влахов і Флорін наводять низку цікавих
прикладів як транскрипції реалій (англ. шіпд — рос.
виг — болг. уиг; франц. tauerne рос. і болг
таверна), так і їх Х.п. (англ. skyscraper — рос
небоскрёб — болг. небостъргач — франц
gratteciel — нім. Wolkenkratzer (пор. укр
хмарочос, хмародряп, небосяг; поль. drapacz
chmur). Перекладання реалій у худож. тексті
вимагає почуття міри, текстуальної
позатекстуальної вмотивованості. У слов’ян
перекладах із сх. мов ше 30-40 років тому
транскрипцією реалій іноді настільки зловживали,
шо той чи ін. Х.п. потребував додаткового
перекладання або коментування. Сьогодні екзот.
Х.п. виявили худож. неспроможність. Але водночас
через Х.п. у сх.-слов’ян. мови ввійшло багато слів,
шо позначають реалії: сомбреро, чардаш, жок,
кодри тошо. На укр. фунті все більш утверджується
поняття бегяр — угор. нар. месник, шляхетний
розбійник (пор.: укр. опришок, рум. гайдук).
Цікаві приклади дає практика Х.а з угор. мови
на рос. та укр. Взяти хоча б назву країни. У
словниках зафіксовано Венгрия і відповідно
Угорщина, але в Х.Х.п. зустрічаються різні варіанти
цього поняття. Звичним стало вживання мадяр,
мадярський, шо є транслітерацією угор. magyar.
Як правило, така форма вживається, коли
перекладачі хочуть відтворити іст. характер подій,
коли йдеться про довоєнну Угорщину. Разом з цим
Павличко використовує досить часто ст-рус. угри,
шоб підкреслити єдність іст. долі угорців і сусідніх
народів: “Тож споконвіку спільне горе/ в румунів,
угрів і слов’ян”. Якщо при транскрибуванні реалій
слід побоюватись невиправданих нововведень, шо
спричиняються до екзотичності, то при Х.п. (заміні)
реалій небажаним є підбір таких понять, які мають
най. забарвлення у мові, напр, кафтан і шуба в
рос. перекладі епосу “Кьор-огли” “Яв боевой одет
кафтан” (пер. В.Гуревич); ‘Нет у меня булатного
меча, / Не хватит сил повергнуть палача, / Нет ни
ковра, ни шубы по ночам…” (пер. С.Іванов).
Вагомим чинником є зовнішньомовний. Під
ним розуміємо більшу або меншу поширеність
знання мови, що з неї робиться Х.п., серед носіїв
тієї мови, на яку він робиться. Це важить уже при
відборі тв. для перекладання, а також є суттєвим
моментом для конкретного вирішення проблеми:
припустиме чи неприпустиме звернення до різних
форм непрямого перекладу.
Перекладачеві доводиться долати труднощі
внутрішньомовні чи суто мов. характеру, котрі
породжуються відмінностями мов. будови, а також
версифікації та стилістики. З філол. погляду
йдеться про ступінь спорідненості мов. Мови
можуть бути на деяких рівнях подібними, на ін.
неподібними. Назагал розрізняють три ступеня:
близькоспоріднені, дал екоспо ріднені,
неспоріднені. Для укр. мови це відповідно
слов’ян., неслов’ян. інлоєвроп., неіндоєвроп.
Практично рівень вимогливості до Х.а з різних мов
не може бути однаковим. Якшо в міжслов’ян. Х.п
можливо передати не лише структуру змісту, але й
структуру мов. форми, то в неслов’яно-слов’ян. це
можливо тільки деякою мірою. Існує прямий
зв’язок: чим віддаленіші мови, тим менша
можливість відобразити мовностиліст. особливості,
менша можливість міри адекватності, отже більша
потреба в еквівалентних замінах. З ін. боку, мов.
спорідненість породжує специф. труднощі на
синтаксичному, фонетичному, фразеологічному, а
надто на лексичному рівнях: через міжмов.
омонімію з’являються т.зв. уявні друзі
перекладача.
Філологічний підхід слід сполучати з
культурологічним. Напр., угор. і тюрк, мови
однаково далекі, неспоріднені зі слов’ян., але культ,
відстань різна. Угорці, як і слов’яни, належать до
європ регіону, де того ж тисячу років сусідили зі
слов’ян, народами; тюрки — до бл-сх. Тому
перекладач з тюрк, мов стикається з
ускладненнями, яких не знає перекладач з
угорської. Проте ці ускладнення однакові й у
перекладача з фарсі-тадж. мови (мова
далекоспоріднена зі слов’ян, мовами). З
культурологічного погляду легше перекладати з
неспорідненої угор. мови, ніж із спорідненої фарсі.
У Х.п., надто поет., важливо знайти
функціональну відповідність евфонічного ладові
оригіналу. Прихильники теорії звукосимвол ізму.
яка відома ше з XIX ст., вважають, шо існує пряма
залежність між звуком та змістом, без врахувані ія
лексичне значення слова, його складних
семантичних взаємин з ін. словами в межах фрази,
уривку, врешті-решт — цілого тексту. Зв’язок між
звуком і змістом дуже рідко буває безпосередній,
прямий (інакше можливість Х.п. треба було б
повністю відкинути): він важко вловлюється, як
правило, опосередкований ін. структурами. Але
якшо він існує, твор. відтворити його характер
всіма.фонетичні засобами рідної мови — справа
честі перекладача. Ще дубровницькі поети XVI ст.
зіткнулися з проблемою, як передати милозвучність
італ. поезії з її насиченістю дифтонгами,
трифтонгами, грою зіянь (Ь і а і ив) засобами
сербохорв. мови, в якій приголосні переважають
і іад голосними. Найбільшої досконалості тут досяг
славетний І.Гундулич, переклавши поему Т.Тассо
“Визволений Єрусалим”. У Х.п. з неспоріднених
мов відтворити системну взаємодію фонетичної
організації вірша з інш. його рівнями неможливо.
Так, засаднича відмінність кит. чи япон. фонетичної
системи від фонетичної системи слов’ян, мов
знімає питання про передавання милозвучності
поезії народів Дал. Сх. При відтворенні
версифікацій. структури ближчих систем
віршування йдеться про дотримання чи
недотримання т.зв. законів еквілінеарності,
еквім етричності, еквіритм ії. Труднощі
фонетичного характеру виникають не тільки через
відмінність евфонічних систем, але й унаслідок
потреби передати звукову організацію
конкретного тв., його інструментовку, асонанси,
алітерації тощо. Найпростіші випадки, скажімо,
імітації чи звуконаслідування типу рум. кукурігу,
нім. кікер/кі, франц. кокоріко чи італ. кіккеріку
не становлять особливої складності.
Значно важче передати в Х.п. звукопис.
Неспорідненість мов, відмінність граматичної
систем спричиняє трудноші на морфологічному
рівні. Адже граматична форма несе й змістове
навантаження. Постулат про збереження в
перекладі форм.-змістової структури оригіналу
вимагає передачі змістовності мов, форми, бо
інакше порушується єдність змісту й форми.
Показові щодо цього випадки розбіжності родів у
різних мовах. І.Рєпін був здивований, шо нім.
художники зображують гріх у вигляді жінки (die
Sunde). Слов’ян, дітям важко збагнути, чому в Х.п.
нім. казок смерть є чоловіча істота (der Tod). У
багатьох худож. текстах ця відмінність не має
значення, як, напр., в кінцівці вірша “Оповідання
липи” М.Емінеску, де місяць (в рум. мові жіночого
ррду) спокійно спостерігає з неба за закоханими.
Але М.Рильський, перекладаючи “Євгенія
Онєгіна”, зіткнувся з необхідністю контекстуальної
заміни слова луна — зіркою і зорею: “Зірок багато
єсть вночі, Багата на красунь Москва, Але
найбільше вабить очі Срібляста зірка ранкова. Але
вона, перед котрою Я мовкну з /іірою дзвінкою,
Зорею ранньою, ясна, Блищить серед красунь
одна”. Незважаючи на широку відомість цього
перекладацького рішення, А.Канцельсон в
аналогічній ситуації при Х.п. ‘Послання третього”
Емінеску пішов шляхом буквалізму: “Бачить він у
сні, як з неба швидко місяць покотився, і,
наблизившись до нього, раптом дівою зробився”.
Перевтілення “місяця” в “діву” викликає у читача
в кращому випадку ірон. посмішку. Граматична
категорія ( у даному разі — рід) може виконувати
естет, функції, і неврахування цієї обставини
призводить до змістових змішень і викривлень.
Тому чес. поет Й. Гора був у відчаї, перекладаючи
поезію Б.Пастернака “Сестра моя — жизнь” (по-
чес. ziuot — чол. роду, пор. укр. — життя). Суттєві
розбіжності грам, форм існують між сх. і європ.
мовами. Так, повторюваність дієприслівника в
тюрк, мовах означає тривалість і безперервність
дії. Lira особливість адекватно відбити неможливо.
Відсутність категорії роду в мові фарсі та деяких
ін. мовах мусульман, регіону спричинила своєрідну
тотожність мист. засобів виразу почуттів кохання,
дружби й містичної любові до Божества в лір. поезії
Сер-віччя. Читач не спроможний певно сказати,
хто той “у” чи “о” (він, вона чи воно) — жінка,
друг чи Божество. Наявність у більшості європ мов
категорії роду нібито позбавляє перекладачів
можливості відтворити таку трипланнієть. Однак
В.Мисик подолав ці трудноші в перекладі
чотиривірша Рудакі:
Я на широкий шлях до тебе іше не встиг ступить ногою,
Іще я серия не потішив твоєю дивною красою,
А голос Неба, голос Лолі уже почувсь над головою:
“Налий вина собі у келих, розлуки глек — перед тобоюГ
“Неперекладну трипланність тексту відтворено
тут блискуче: почуття, втілене у вірші, можна
осмислити і як тугу розлуки з коханою, і як жаль
перед прощанням з другом, і як сумування про
скороминушістьжиття’’ (Когтгілов). Отже, суто мов.
аспекти Х.п. пов’язані з нефілол. чинниками, тому
доконечний найшільніший зв’язок теорії Х.п. з
психологією й філософією. Позаяк такий зв’язок
не налагоджено, перекладачеві приходиться
покладатися на своє відчуття і талант.
Перекладач змушений розв’язувати й
синтаксичні проблеми. Копіювання порядку слів і
синтаксичної побудови — типова риса
буквалістичного Х.п Для суч. Х.п. це неприйнятно.
Але синтаксичну перебудову слід здійснювати
обережно. Стил. нейтральні конструкції зберігати
не слід. Якщо конструкція відбиває найменші
особливості автор, задуму, то зміна її порушує
семантико-стилістичну систему (ССС) першотв.
У худож. тексті, на відміну від наук.,
зустрічаються неясності, які не існують для читача
оригіналу, але виникають для чужомов. читачів.
Ці труднощі прямо пропорційні нац. та часовій
віддалі між першотв. і Х.п., між сусп.-культ,
дійсністю, а також нац. традиціями цих культур.
При перекладанні тв., шо виник на певному нац.
грунті і відбиває відповідний період його іст.
розвитку, його культ, традицію, стає фактом культ,
життя ін. народу. Тому відбиття нац. своєрідності
першотв. є однією з центр, — багатоаспектних
проблем перекладацької практики та теорії. Цією
проблемою цікавляться також історики культури,
етнологи, психологи. До нац. ознак належать і
змістові, й форм, складники: своєрідність
зображуваного життя — людських стосунків,
побуту, природи, реалій, світосприймання, нац.
характеру, менталітету, а також змалювання
персонажів, зокрема нац. героя, цілої системи
образів, словесно-образ. зворотів, композиційних,
мовностил., версифікаційних засобів, культ.-мист.
традиції. Позаяк Х.п, є засобом ознайомлення з
життям, історією, світосприйманням ін. народу, то,
на перший погляд, належить все це відбити.
Насправді ж проблема нац. специфіки вельми
складна. Ситуація перекладача, коли він передає
нац. забарвлення першотв., нагадує ситуацію
Скілли і Харібди: на нього чекають дві небезпеки.
Можна так ретельно передати нац. ознаки, що
текст сприйматиметься суто екзот. Можна надто
наблизитися до рідної читачеві дійсності та культ.-
літ. традиції, тоді переклад утратить
репрезентативність, стане онаиіональненням.
Перекладний тв. повинен стати набутком л-ри-
реципієнта, шо неможливо без відображення в
ньому нац. особливостей творчості перекладача, і
водночас — зберегти зв’язок з рідним грунтом.
Тільки в такому випадку перекладний тв. може
вписатися в “чужий” контекст і вступати в
різноманітні відносини з естет, явищами л-ри-
реципієнта, збагачувати її нов. мотивами, темами,
образами, складниками худож. форми. У практиці
минулих часів часто мала місце заміна характерних
най. ознак: антропонімів. топонімів, ідеоматики
тош о. За доби становлення нов. нац. л-р це було
поширеним явищем в усіх слов’ян, країнах. Такі
X. п. -онаніональнення мали за мету перетворення
чужомов. тексту в суто ‘свій”, всебічно відповідний
нац. духові і колоритові країни перекладача. Вони
п е р е в а ж н о були спричинені боротьбою за
народність, фольклоризм, нац.’своєрідність. У наш
час теоретики і практики відмовились як від
онаціональнень, так і від поширеної в минулому
тези, буцімто перекладні тексти мають сприйматися
з П евним відтінком чужоземного “акценту”.
Важливо, наскільки вагомими є нац. характерні
складники. Якшо вага їх першорядна, домінантна’,
то їх треба зберегти будь-яким чином, якшб ж ні,
то вирішити, чи вони в оригіналі сприймаються як
нац. забарвлені, чи просто відображають реальну
дійсність. У другому випадкові точне й повне
перенесення най. забарвлених складників, далеких
від життя й світосприймання читача Х.п., може
надати екзотичності, якої не містить першотв., отже
викликати невідповідність між сприйняттям
оригіналу і Х.п., ба й навіть зробити тв.
незрозумілим, стати На заваді засвоєння зміету.
Бажано відшукувати функціональні відповідники,
надто, коли між нац. культурами велика
географічна та еоц.-іст. відстань. З цим стикалися
ше перекладачі Св. письма. При Х.п. на мови
народів Крайньої Пн. євангельської фрази “Хліб
наш насушний даждь нам днесь” довелося хліб
замінити н а рибу, б о саме риба є основою
харчування в тих краях. Залишення ‘хліба” не
лише б надало текстові екзотичності, зробивши
його малосприйнятим. але й “зашифрувало” би
сен с виразу. Якшо така заміна була доцільною,
більше того — доконечною у буквальному
перекладі рел. тексту, то тим більше належить
жертвувати формальною точністю в суч. перекладі,
відшукуючи контекстуальні відповідники, які дають
змогу краше донести ідеолого-тематичний зміст.
При Х.п. чукотською мовою “Казки про рибака і
рибку” Пушкіна виявилося, шо для дітей Чукотки
фант, звучить синє море, тому доцільною стала
заміна його на чорне, бо саме таким його бачать
мешканці Чукотки. При Х.п. віршаВ.Маяковського
“Що таке добре, а що таке погано?” малозрозуміле
чукотським дітям свинёнок було замінено на брудне
шеня. Перекладачі, зваживши на психологію
читача, на склад мислення, шо формувалося віками
й відбивало реалії оточуючої природи, знайшли
функціональні еквіваленти.
О б’єктивно необхідна заміна образних
словосполучень і фразеологізмів, віднайдення
семантико-стиліст. відповідників. Доцільність того
чи ін. способу їх передавання залежить від
змістово-темат. навантаження та образно-стиліст.
забарвлення. До стиліст. нейтральних
фразеологічних одиниць найкраше підшукати
еквіваленти у мові перекладу; нац. забарвлені за
відсутності аналога вимагають створення нов. ідіом
перекладачем. Для молдованина порівняння
гарного парубка з ялинкою — найвища узвичаєна
народнопоет. традицією емоційна оцінка. Для
слов’ян, читача — штучна саме через
незвичайність. Тому можна вважати вдатним
переклад відповідного виразу з “Каса маре”
ЙДруце на рос. мову Б.Хазіним: “Ыналт, фрумоз,
ка брадул” — “Высокий, стройный, как тополь”.
В угор, поезії традиційними є тропи, побудовані
на зіставленні юнака (чоловіка) з дубом. В кінцевій
строфі вірша “Мужчина, будь мужчиною”
Ш.Пьотефі закликає свого героя бути “міцним
дубом, якого не зігне ніяка буря”. Усталене
словосполучення “будь дубом” сприймається
угорцями природно, але в укр. чи рос. мовах воно
може надати худож. текстові відтінку іронії. Тому
“будь дубом” у Д.Первомайського звучить менш
органічно, ніж в рос. перекладі Л.Мартинова:
“Будь словно дуб, который/ Попав под ураган, /
Хоть выворочен с корнем/А не согнул свой стан”.
Якшо фразеологізм містить гумор, елемент, то,
підшукуючи відповідник, належиться зберегти
гумористичність. Удатний приклад — Х.п. Остапом
Вишнею “Одруження” М.Гоголя:
, .Гаяли налет на свой полет. Каже ляля на себе гляля,
а и похвастаться нечем. а й хвастнути нічим.,
шапка в рубль, а ши без круп Верба товста <з в серелині пуста.
Фразеологічні одиниці, які містить каламбур,
можна передати лише через створення нов.
каламбурів, шо функціонально співвідносяться з
оригіналом. Отже, відтворення нац. ознак не
самодостатнє завдання. Воно має слугувати
еквівалентному відтворенню першотв. назагал.
Важливо відзначити і те, шо тв., виникнувши
на нац. грунті, тяжіє до загальнолюдського,
інтернац. звучання. Сьогодні вже неможливо
визначити, напр., сонет тільки як італ. форму
строфічної побудови — по нього звертались і
звертаються письменники різних народів і країн. І
якщо, перекладаючи сонети Данте Аліг’єрі. П. де
Ронсара, В.Шекспіра, А.Міикевича, Емінеску,
наших сучасників, шукати нац. специфіку виключно
в форм, ознаках, то даремно сподіватися на успіх.
У подібних ситуаціях передати нац. особливості
оригіналу — значить передати його ідейно-естет.
своєрідність як цілісного явиша, значить передати
характер образ, мислення автора, якого
перекладають.
Отже, проблеми Х.п., перш за все полягають у
збереженні чи функціонально-еквівалентній заміні
складників. Але навіть коли перекладач упорався
з більшістю складних завдань, перед ним може
постати питання: шо робити з такими місцями
оригіналу, які попри ці перекладацькі досягнення
можуть залишитися незрозумілими читачеві
перекладу? Суч. переклалознавство виробило
відповідні рекомендації. Поль, учений Роман
Інгарден (старший) поділяє “об’єктивні” неясності
(1) на такі, котрі явно навмисні, (2) на такі, котрі.

щоправда, ненавмисні, проте водночас не
випадкові, але пов’язані зі стадією дослідження, зі
складною ситуацією в проблематиці, з типом
мислення автора і т.п., — і (3) — на ненавмисні й
водночас випадкові…неясності, з котрих видно, шо
якби автор поглянув на свій текст очима читача,
то їх сам би усунув”. Дві перші групи Інгарден
радить зберігати, можливо, супроводжуючи
певними коментарями. Третю — усувати. Ці
рекомендації стосуються наук.-філос. текстів. До
них наближені погляди теоретиків Х.п.:
“Машинальні помилки, описки автора навряд чи
треба неодмінно точно перекладати, — але
перекладач повинен неухильно стежити за всіма
стильовими поворотами тексту” (Рильський).
Переклад і стиль. Поряд з суто мов.
труднощами існують ускладнення етил, характеру
— від заміни окр. мікроскладників до системного
переключення тексту в ін. етил, тональність.
Відхилення від стилю оригіналу мають різні
причини. По-перше, перекладацька неко­
мпетентність чи недбайливість. По-друге, твор.
індивідуальність перекладача. Але важливіше —
вплив об’єктив, чинників. Зміни, котрі постають у
Х.п., детерміновано тим, як сприймає тв., шо
перекладається, літ. доба, а також естет, нормами
панівного в л-рі-реципієнті напряму. У XVII] ст.
зміна етил, забарвлення була наслідком свідомого
наближення оригіналу до панівного канону
(переклади Шекспіра, М. де Сервантеса,
галланівський Х.п. “Тисяча й однієї ночі”).
Шекспіра в усій Європі перекладачі наближували
до високого стилю класицизму: текст робили
одноманітним, “пристойним”, ошляхетненим, а
разом з тим — космополітизованим. Романт. Х.п,
навпаки, звертає особливу увагу на най. колорит,
але часто-густо замінювано його колоритом країни
перекладача, тобто ставав на шлях
онаціональнення (Х.п. чи переробки). У 1-й пол.
XIX ст. були поширені Х.п. з купюрами, які
спричинювалися естет.-стиліст. смаками
перекладача. К.Гавлічек-Боровський сприймав
Гоголя насамперед як побутописця-сатирика, а то
тому, перекладаючи “Мертві душі” та ін, гоголівські
тв. чес. мовою, вважав припустимим і доцільним
випускати лір.-патетичні місця. На зламі XIX і XX
ст. у поетів-декадентів був узвичаєний Х.п.-
стилізаі/ія. Так, К.Бальмонт, перекладаючи
Ю.Словацького, дешо випускав, дешо додавав,
змінював стилістику, наближаючи тв. Словацького
до декадентсько-символістської поетики.
З бігом часу теорія та практика Х.п. все
рішучіше відкидає етил, обробку. На практиці вона
має місце або внаслідок етил, глухоти перекладача,
або як усвідомлене дотримування чи
неусвідомлений тиск трад. усередненої етил,
норми. Найчастіше — як сором’язливе
пом’якшення “низького стилю”. Існує й протилежна
тенденція: намагання емоційно підсилити текст.
Рос. перекладачка А.Радлова, борючись проти
етил, “ошляхетнення” Шекспіра, зробила текст
більш грубим, як оригінал. Крім цього, втручання
.може пояснюватися тим, як перекладач розуміє
семантико-стил. структуру першотв. Специфічні
ускладнення виникають, коли автор, текст містить
варваризми, екзотизми, макаронічну мову,
або й увесь стиліз. під ін. мову. Надто цікавий
випадок наявності в оригіналі елементів мови
перекладача, напр., перекладання укр. мовою
поль. поетів укр. школи, “Вечорів на хуторі біля
Диканьки” та “Миргорода” Гоголя, “Миколи
Шугая, розбійника” І.Ольбрахта, шо його укр. Х.п
блискуче здійснив С.Масляк.
Об’єктивною перепоною для відтворення
першотв. є відсутність відповідника в етил, традиції
мови перекладача. Проф. П.Богатирьов — знавець
слов’ян, мов і л-р, перекладач на рос. мову “Пригод
бравого вояка Швейка”, зіставивши переклади
гашеківської сатир, епопеї на різні слов’ян, мови,
дійшов висновку, шо найважче віддати стиль
“Швейка” словац. мовою. Ця мова найближча чес.,
але через іст. причини не має стиліст, відповідника
празькому міському просторіччю, в той час як
поль., рос. чи укр. мова їх мають (укр. перекладач
Масляк удатно використав львівську говірку).
Відсутність стилю-відповідника переборюється
. відшуканням або й створенням стиліст, складників,
котрі б контекстуально, функціонально відповідали
б складникам оригіналу. Нац. варіанти поет,
моделі, шо виникають при цьому, відображають
нац. жанр-стиліст. традиції. Показове зіставлення
перекладів “Декамерона”: рос. А.Веселовського
та укр. М.Лукаша; віршів Р.Бьорнса: рос.
С.Маршака та укр. Лукаша. Віднайдення
перекладачем відсутнього в най. традиції стилю
збагачує жанр-стиліст. можливості л-ри-реиипієнта.
Таке значення, напр., мали для груз, л-ри
переклади з Шекспіра І.Мачабелі. Для чес. —
Чапека з франц. поетів: Г.Аполлінера,
Ш.Вільдрака, Біро, Ф.Жамма. Про це В.Незвал
писав: “Чапек майже безособово відкриває для
поезії в чес. мові чудові небосхили. Карел Чапек
брав вельми своєрідну участь в зміні поет мови…
відкриває простоту, економність, мелодійність і
невимушеність цілком нову, котра випливає з
певного поет. духа”. Х.п. поль. поезії сприяли
розширенню стильових видноколів білорус, мови.
Величезну вагу мали й мають Х.п. для стильового
й лексичного збагачення укр. мови (надто від
неокласиків до суч. перекладів “Всесвіту”).
Анатолій Волков

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.