Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ШПРУХ

ШПРУХ (нім. Spruch — сентенція, вислів,
притча — від sprechen — говорити) — термін нім.
літературознавця-медієвіста й поета 2-ої пол. XIX
ст. К.Зімрока для означення двох різних жанрових
форм сер.-вічної нім. поезії. Поряд з легендою,
сагою, міфом, загадкою, казусом, меморабіле,
казкою й анекдотом (Witz) Ш., як вважає Андре
Жолль, належить до “примітивних форм ”
(“Einfache Formen”), і. Sprechspruch — тобто
декламаційний Ш. — короткий афористичний
дистих дидактичного характеру з парною римою.
здебільшого 4-акцентний, призначений для усного
виголошення рецитатором. Бере початок від давн-
герм. дидактичній поезії (маг. Ш., напр.,
“Мерзебурзькі заклинання”, X ст.). Типол.
споріднений з гномою або епіграм ою
(Sinngedicht). Розквіт припадає на XIII-XIV ст.
(Фрейданк, Зухенвірт). Інколи утворював невеличкі
вірш, новели повчального змісту. Ло Ш. вдавались
т.зв. геральдичні поети (Wappendichter,
Reimdichter) — попередники придворних поетів.
2. Sangspruch — пісенний НІ., близький до
поезії міннезінгерів, має строфічну будову і
відзначається специфічною, індивідуальною
мелодикою, однак темат. виходить за рамки
проблематики міннезінгерів і охоплює соц.-політ.,
моральні, світоглядні питання (чвари між герм,
імператором та папою римським, апеляції до
високих покровителів, суперечки літ. характеру
тошо). Свого худож. злету досягає в творчості
Вальтера фон Фогельвайде (1170-1230), який
вводить 6-12-акцентні вірші зі складовою системою
римування, а також у поезії брата Вернера,
Раймара фон Цветера, Марнера, Фрауенлоба та
ін. В XVII ст. традиції шпрухової поезії
продовжували в своїх віршах поети епохи 30-
літньої війни (епіграми Філіпа фон Цезена,
Фрідріха Ло“ау). В новітні часи до даного жанру
зверталися Й.В.Гьоте, Рюккерт, С.Георге,
наповнюючи його нов. проблематикою.
Петро Рихло

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.