Статті

Біблійні мотиви в поезії Василя Стуса

загрузка...

СКАЧАТИ doc

Курсова робота за темою:
«Біблійні мотиви в поезії Василя Стуса»

ЗМІСТ

ВСТУП.. 4

РОЗДІЛ І. ВАСИЛЬ СТУС ЯК ОДИН З НАЙВИЗНАЧНИХ ПОЕТІВ ХХ СТОЛІТТЯ   6

1.1.Аналіз творчого доробку поета. 6

1.2. Використання біблійних мотивів в українській літературі. 12

РОЗДІЛ ІІ. БІБЛІЙНА ТЕМАТИКА У ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СТУСА.. 18

2.1. Аналіз біблійних мотивів у творчості поета. 18

2.2. Образ Бога у поезії Василя Стуса. 25

ВИСНОВКИ.. 31

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 34

 

 


ВСТУП

 

Біблійні мотиви в мистецтві та, насамперед, в літературі, вже давно стали найважливішим провідником ідей про духовні основи людського буття. Звернення до них у художній творчості визначає напрямок і характер духовно-моральних шукань як окремої особистості, так і цілого народу в ту чи іншу епоху. Тому вивчення біблійних мотивів у поезії Василя Стуса набуває особливого значення. Творчість В. Стуса у даному аспекті викликає особливий інтерес.

Актуальність даної роботи визначається тим, що в сучасній українській літературній критиці досі не досліджений такий важливий для поета пласт його лірики, як біблійний.

Вивчення біблійних мотивів творчого доробку поета може сприяти роз’ясненню багатьох протиріч і питань стосовно характеру творчості В.Стуса, що існують у сучасний період. Окрім того, особливості функціонування біблійних мотивів викликають великий інтерес з точки зору реалізації міжкультурного діалогу в художньому творі. Нарешті, вивчення біблійних мотивів може допомогти повнішою мірою осягнути творчий феномен митця.

Метою роботи є аналіз біблійних мотивів у поезії Василя Стуса. Задля досягнення цієї мети передбачається вирішення наступних задач:

—       проаналізувати творчий доробок поета;

—       простежити використання біблійних мотивів в українській літературі;

—       проаналізувати особливості використання біблійних мотивів у творчості поета;

—       висвітлити особливості зображення образу Бога у поезії Василя Стуса.

Об’єктом дослідження є поезія В. Стуса.

Предметом дослідження є біблійні мотиви в творчості поета.

Методологічною основою дослідження стали праці науковців, присвячені творчості Василя Стуса. Це, насамперед, роботи Ю.Бедрика [ 5; 6], А.Бондаренко [10; 12; 13 ], Г.Віват [15-19 ], Д.Стуса [47 ] та інших науковців.

Наукова новизна одержаних результатів складається, як нам представляється, у тому, що в роботі вперше здійснено дослідження біблійних мотивів у творчості Василя Стуса, і визначено їх роль у творчій спадщині поета. Окрім того, в роботі уточнені уявлення про сутність і значення християнських ідей, які відображені в поетичній картині світу В.Стуса, а також про засоби їх художньої інтерпретації.

Практичне значення одержаних результатів. Результати даного дослідження можуть бути використані в розробці вузівських курсів з історії української літератури ХХ ст., а також спецкурсу з вивчення Біблії та її літературної рецепції.

РОЗДІЛ І. ВАСИЛЬ СТУС ЯК ОДИН З НАЙВИЗНАЧНІШИХ ПОЕТІВ ХХ СТОЛІТТЯ

 

1.1.         Аналіз творчого доробку поета

Василь Стус — один з найбільших українських поетів ХХ століття. В новітній українській поезії його ім’я на чільному місці. І не тільки тому, що світлий образ цієї людини – поета трагічної долі – став символом незламності духу людської і національної гідності, закономірним продовженням життєво важливої для українського народу традиції народолюбства й вірності патріотизму. Але, як вважає більшість дослідників творчості В.Стуса, найголовніше те, що це самобутній поет – на рівні сучасного поетичного мислення, схильний до філософського заглиблення й самовираження, до самовідданості поетичного слова і водночас до використання глибинних традиційних джерел української літератури поряд з поетичною мовою ХХ століття [49, с. 11 ].

Стус належав до так званих шістдесятників – опозиційно настроєної національної свідомої молодої інтелігенції, що відверто протиставляли себе тоталітарному режимові з його політикою децентралізації і придушення прав людини, культивуванням провінційності і меншовартості української культури [5. с.26 ].

Як громадянин України і мислитель В.Стус найповніше виявив себе в публіцистиці. І цей творчий доробок засвідчує і переконує, що кожному українцеві можна саможертовно і з великою самовідданістю любити Україну “во время люте”, в найтяжчі хвилини її буття, її національної руйнації.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, “легше було написати, аніж зберегти”) – дуже великий.

Першу юнацьку збірку “Зимові дерева” наприкінці 60х років поет запропонував видавництву “Радянський письменник”. Уже в цій збірці почали визначатися деякі мотиви творчості поета. Це, насамперед, лірика кохання. Захоплення і розчарування, переживання невдач (природно, кожної з них як непоправної і згубної) – немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитися з іншою душею, цим подолавши самоту, а отже і власну невикінченність, і долучившись до чогось загально значимого. Стус завжди гостро відчував і переживав свою самоту. Але ця самота не повинна ототожнюватись з побутовою і навіть взагалі фактичною самотою, – хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але справжній поет завжди мучиться не так своєю не так фізичною покинутістю, як самотою психологічною, в якій концентрується відчуття недосконалості людського “Я”, суспільства і світу [ 10, с.8].

Отож лірика кохання Василя Стуса – це і інтимна лірика поета, яка свідчить про його орієнтацію в цінностях людських відносин взагалі, лірика самовипробування своєї особистості.

Другий мотив “Зимових дерев” – переживання своєї національної сутності. Це не те, що ми розуміємо під поняттям «патріотична патетика». У Стуса національне самоусвідомлення знаходило вихід не у декларативній формі (хоч вона і є: “Ти вже не згинеш, ти, двожилава земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і соловками …” – вірш 1963 р.) як у переживанні поетичної думки за свою Батьківщину та за свою мову. Саме в цій роботі душі, — а у Василя Стуса це майже завжди душевна мука, — розкривається зміст особистої причетності поета до національної долі [ 35. с.32]. Ця причетність у поета має різні виміри, різне забарвлення – від розпачливого національного самокартання та умовного прийняття бід України, що є власне формою висловлення цих бід:

 Звіром вити, горілку пити… і добі підставляти

спите вірнопідданого лице,

 і не рюмсати на поріддя,

коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя

кількох божевільних літ (вірш 1964 р.)

Цикл “Костомаров у Саратові” вказує на внутрішню природу українства поета, породженого відчуттям історичної скривдженості України і потреби заступитися за неї:

Хто ж їй води подать захоче?

Закриє очі хто – скажи?

Третій виразно відчутний у збірці мотив — це гротескне бачення і саркастична інтерпретація буденного низького існування того, що сьогодні ми звемо бездуховністю, а тоді сприймали, як вияв міщанства. Коли ж йшлося про низькі рівні національного життя, народжувалося те, що можна співвіднести з національною самокритикою, яка властива всякій поезії національного пробудження та відродження [50, с.143 ]. З роками цей мотив у поезії Стуса звучатиме дедалі потужніше й гіркіше, співмірно з загостренням національного болю.

Подаючи рукопис своєї першої збірки до видавництва, Василь Стус не мав великих надій на публікацію “Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові долає почуття ненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед.” – так він занотував у 1969 р., коли втратив остаточно надію побачити друком “Зимові дерева”.

Проте невдовзі він компонує нову збірку “Веселий цвинтар”. У цій збірці поглиблюються мотиви попередньої і з’являються нові, а гротеск не тільки межує з трагізмом, а й набуває подеколи якогось зухвально-відчайдушного характеру. Звичайно, до цього спричинили ускладнення як особистого, творчого та громадського становища самого В.Стуса, так і політичної та духовної ситуації на Україні [ 6, с.7].

“Веселий цвинтар” – цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів та порожніх слів:

Боже –

життя на гріш, а так багато слів,

і всі вони – чужі і незнайомі.

(“Ця п’єса почалася вже давно…”)

імітація живого життя, якої органічно не приймав його дух, — своєрідний репортаж із “цвинтаря розстріляних ілюзій”, кажучи словами В.Симоненка. Поезії об’єднані «Веселий цвинтар» сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися “на себе і страх” як герой його вірша “Еволюція поета”.

Як слушно зазначає Г.Віват, ліричний герой уже ранніх віршів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності – не загальної, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною – пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе [ 17, с.19]. Якщо й з’являється бажання “утекти від себе світ за очі”, — то одразу чітко й нещадно усвідомлює, що тоді б він жив “безоко і безсердо”.

“Біля гірського вогнища” “У цьому полі, синьому, як льон” – то Стусове “бути чи не бути”. “Як вибухнути, щоб горіть?!” – так звучить у нього вічне гамлетівське питання.

Вдатися до втечі?

Стежину власну, ніби

дріт згорнуть.

Ні. Вистояти.

Як зазначають науковці [6; 10; 25; 30; та ін.. ], вершина Стусового доробку – збірка “Палімпсести”, і образ, що лежить в її основі, надзвичайно місткий, змістовний і багатозначний.

У поезії Стуса весь час накладаються різні стани душі, які на перший погляд заперечують, стирають один одного. Але попередній стан прочитується як давніший текст у палімпсестах, зумовлюючи природну його глибину й багато вимірність. І, нарешті образ палімпсестів розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених дієслів Стуса) на долю, історичний шлях України. То своєрідна “Книга битія” українського народу, в якій стерто стільки важливих “текстів”:

Це, Господи, сяєво. Це торжество:

надій, проминань і наближень,

і навертань у своє, у забуте

й дочасне.

(“Гойдається вечора зламана віть…”) —

їх треба терпляче відновлювати, повертаючи народові пам’ять.

Говорячи про ті чи інші мотиви поезії Стуса, слід пам’ятати про умовність їх виокремлення. Власне всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця на одну “тему”: поетове самопочуття стан його “Я”.

У поезії зосереджений на самопізнанні неминуче з’являється проблема ідентичності свого “Я” і тоді самопізнання із спокійного, а то й комфортного стає дискомфортним, болісним [ 42, с.5].

Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою і німоту” – читаємо в одному з його віршів. Але насправді, то не справжні дзеркала, а сто очей його власного сумління, то мука пошуків самого себе: “Де ж ти є! А де ж ти є?”

Часом доскіпливість такого само пошуку призводить до самозаперечення, до відчуття відчуженості від самого себе: “Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі”.

Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття і доводять емоційну напругу до граничного стану [ 11, с.13].

Та поезія поривається до узагальнень. Навіть цілком реалістичний план може “вибухнути” символом. Особливо тоді, коли він зростає на передчуттях і настроях, зумовлених тверезим аналізом певної ситуації:

Вже цілий місяць обмиваю хату,

що, мабуть і навикнути пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати

в віконці грати, а в кутку пара…

Вірш написаний, коли поет був під слідством у 1972 році. Описується реальна ситуація – страшна, небажана, майже абсурдна приреченість. Проте поета тривожить не стільки фізична ізоляція, а настрої і переживання рідних: як батьки?, як здоров’я дружини?, сина?, що думають про нього друзі?.. Але найбільше, мабуть, завдавала мук думка про зламу його як особистості, згуби власної індивідуальності.

Враження від віршів, написаних під час його арешту, таке, начебто поет свідомо наштовхується на гострі кути в болісні спогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга [ 32, с.111-112].

У поезії В.Стуса з’являються фатальні образи, почувається внутрішній розпач, ми бачимо, що поет віддаляється від реальних речей, і чим песимістичніше тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація, яка набуває застиглості та тотальності:

Весь обшир мій чотири на чотири.

Куди не глянь – то мур, куток і ріг.

Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий,

Це плетиво заламаних доріг.

(“Весь обшир мій чотири на чотири”).

Не все з творчої спадщини В.Стуса збереглося, але з того, що залишилося в рідних і близьких, можна судити про зміну поглядів на своє майбутнє, і на розвиток своїх ідейно-світоглядних принципів [ 39, с.14]. Поступово у нього виникає потреба осмислити, визначити і образно виразити своє, як на митця, як на художника, призначення і роль у цій, драматичній ситуації. Підсвідомо закрадається думка про жертовність своєї, як художника, долі, про якусь свою фатальну приреченість, якій він повинен підкоритися і вже далі нести хрест, уготований долею і місією мученика. Тому, мабуть, у віршах останніх літ життя поет так часто звертається до біблійної тематики та до Бога.

 

1.2. Використання біблійних мотивів в українській літературі

 

Біблійні сюжети та образи завжди активно використовувалися українськими митцями – скульпторами, графіками, малярами, композиторами, режисерами театру, письменниками [1, с.12 ]. Вплив біблійних книг на літературні твори українського письменства був надзвичайно плідний і дуже значний. Воістину немає жодного великого письменника, який би хоч раз та не звернувся до змісту Біблії. Теми, ідеї, образи її розробляли кожен по-своєму українські письменники — від Вишенського до сучасних авторів [7, с.64 ].

Кожна епоха має власне розуміння історії літератури та історико-літературного процесу. Радянська доба відтворила міф про цілковиту незалежність культури та літератури від впливу релігії і тому воліла не говорити про твори, основу яких складали біблійні образи і мотиви.

Радянські дослідники й цензура старанно обминали навіть згадки про релігійність класиків української літератури, нав’язуючи читачам думку про їхній войовничий атеїзм. А біблійну канву деяких творів наприклад, «Марія» Т. Шевченка, «Мойсей» І. Франка коментували лише під кутом зору соціального детермінізму і класової революції.

Наукова новизна монографії В. Антофійчука «Євангельські образи в українській літературі 20ст.» [ 1] насамперед визначається моментом звільнення національної літератури від ідеологічних кліше радянської доби, і тут учений услід за такими дослідниками біблійної тематики, як І. Бетко,     В. Сулима та ін. розглядає використання біблійних, насамперед євангельських причт та образів з точку зору, яка відрізняється від радянських поглядів і стандартів.

У своєму дослідженні В. Антофійчук здійснює спробу розглянути закономірність і своєрідність використання ідей та образів Нового Заповіту українською літературою, проаналізувати контекст засвоєння євангельського сюжетно-образного матеріалу.

Сучасна дослідниця проблеми «Біблія і українська поезія» І. Бетко зазначає, що досконале знання Біблії «допомагало краще побачити і зрозуміти конкретно-історичне, національне в усьому його драматизмі» [7, с.65 ]. Вона також підкреслює, що період кінця ХІХ — початку ХХ ст. в освоєнні Біблії українською культурою був особливо інтенсивним, позначеним «яскравим індивідуально-творчим забарвленням».

На підставі аналізу цілого корпусу текстів («В Різдвяну ніч» Н.Королеви, «На полі крові» Л. Українки, «Ціна крові» С. Черкасенка, «Юда» О. Кобилянської, «Сад Гетсиманський» І. Багряного «Смерть Юди» Р. Іваничука) автор детально аналізує модель біблійського героя, образ якого найчастіше використовується в українській літературі – образ Іуди.

загрузка...

В. Антофійчук підсумовує: «Літературний Іуда, створений українською культурою, характеризується складною моделлю онтологічних, аксіологічних та поведінкових орієнтирів, які відображають національне, активно орієнтують його в план загальнолюдського. Крім того, Іуда вітчизняних письменників — своєрідний вираз завжди негативного ставлення української національної свідомості до феномена зради» [ 2, с.54].

Яким є результат трансформації в українській літературі євангельських образів Понтія Пілата, Варавви, Йосипа Аримафейського, Ірода, Марії Магдалини, та які реакції він викликає, намагаються дослідити сучасні українські науковці.

Канонічні тексти свідчать про неоднозначне і досить суперечливе ставлення до Месії учнів, простого люду і прямих антагоністів (Ірода, Понтія Пілата та ін.). Кожен з цих образів універсальний, багатоплановий, він характеризується різнополярністю інтерпретацій загальновідомих конфліктів, колізій та ситуацій. Українські письменники розраховують, що читач, знайомлячись з певним персонажем, не лише осягне його морально-психологічну суть, а й здогадається про «правила», за якими цей образ створено.

В.Костюченко розкриває таємницю появи поем «Каїн», «Ваал», «Христос», написаних письменником радянської України В. Сосюрою: «Чому поет у складний повоєнний час (після нещадної критики 1947р. його літературних побратимів) звернувся до біблійної тематики — не є якоюсь складною загадкою: він не міг, як інші літератори, повністю віддаватися писанині про так звану щасливу мирну працю радянських людей, а тому заглибився в уявний світ «золотої легенди людства» — у Старий Заповіт — його улюблену з дитинства книгу, легендарні сюжети якої почав творчо переосмислювати в полудень свого віку…» [29 ].

Особливу естетичну функцію в художній тканині поеми Івана Драча «Чорнобильська мадонна» «відіграють символи, зокрема біблійно-християнська символіка». Вона допомогла Драчеві усталені, традиційні найзагальніші категорії філософського спрямування наповнити новими реаліями доби [ 48, с.278-279].

Таким символом у письменника є, передусім, образ Божої Матері як втілення співчуття до страждань українців, охоплених чорнобильським апокаліпсисом, як захисниці й уособлення немеркнучого світла любові й очищення душі.

Звертається поет також до біблійної символіки хреста розп’ятого. Переосмислюючи біблійну символіку хресного розп’яття, Іван Драч подає чорнобильську трагедію через призму особистісних переживань. Митець психологічно тонко відбиває фізичну муку і жах ліричного героя від катастрофи [ 48, с.281]. Він не знаходить ніде притулку, втікаючи від чорнобильської біди, втіленої в образі вогненного хреста. Герой не може втекти від страждань, фаталістичної погоні вогненного хреста «на всі небеса». Розпач і жах від невідворотності і скрізь присутності хреста у тексті нагнітається, підсилюючи заціпеніння людини, яка опинилася в зоні великого лиха. Головна причина муки ліричного героя в тому, що в цій апокаліпсичній картині в епіцентрі катастрофи, полум’ї вогненного хреста палає людський син.

Дослідник творчості Івана Драча А.Ткаченко зазначає, що поет трансформує біблійну символіку: людський син уподібнюється на Божого Сина, розп’ятого на хресті за людські гріхи. Біблійний час, час вічності стає часом теперішнім, відтінюючи сьогоденні події. Поет переосмислює біблійні мотиви («атомні цвяхи», «огненний хрест»), адаптує християнську міфологію в часовому просторі другої половини 20 ст. і змальовує картину загибелі сина, яка переростає в опис страти Христа. У руки новітнього Христа забито «атомні цвяхи». Але це уже сьогоднішня страта сина людського, ліквідатора чорнобильської пожежі, в огненному колі хреста, допомогти якому ніхто не може, навіть батьківська любов [ 48, с.291-291].

Трансформація біблійного мотиву сприяє необхідному розумінню тексту поеми сучасним читачем, зокрема, письменник об’єднує процес розп’яття із спаленням — хрест-бо вогняний.

Наслідки екологічної трагедії України грандіозні: йде генетичне виродження української нації. Ця тема розкривається у вірші-фрагменті «Хрещатицька Мадонна», в якому висвітлюється проблема материнства і його втрати внаслідок чорнобильської біди. У Біблії розповідається, як Ірод хотів убити сина Діви Марії, яка перенесла великі страждання і переслідування. Драчева мати переносить невимовні муки й божевілля, втративши свого сина, а тому поет освячує українську жінку, називаючи її Божою Матір’ю, Хрещатицькою Мадонною. Іродівські сили, це новітні дітовбивці, призвідці екологічного лиха, спричинили смерть дитини Хрещатицької Мадонни, перервали естафету роду.

Ще одна біда спіткала людей під час аварії: тисячі з них втратили батьківське гніздо. Викликана цим психологічна драма змальована у вірші «Вічна материнська елегія», який перегукується з поемою Тичини «Скорбна мати». «В поняття Матері ми вкладаємо триєдиний сенс. Це Мати-Богородиця, яку українці обрали своєю заступницею. До неї звертаються в молитві, в поезії, в піснях… Це і мати-Україна. Врешті — це земна Мати, яка дає нам життя, мудро формує наші почуття, наші устремління, творить людину». У центрі обох творів жінка, яка є певним антиподом своєму синові. Марія із «Скорботної матері» заперечує думку, що розп’яття Ісуса Христа змінить на краще життя розірваної міжусобицями громадянської війни України («Не буть ніколи раю у цім кривавім краю»). Мати з поеми Драча теж не розуміє сина, який насильно забирає її з рідної чорнобильської зони [ 48, с.293].

На тлі світових катастроф живуть герої В. Барки, автора роману «Рай». Крізь побутові сцени, як то буває лише в істинно великого майстра, щоразу прозирають речі справді таки глобального характеру. Спостережливе око неодмінно помітить, як протягом усього твору відбувається змагання двох сил — людини й апарату тоталітарної держави (добра і зла) [38, с.250 ]. Цьому завданню підпорядкована оптимально розроблена автором художня концепція життя.

Це передусім світ Божий, тобто — в розумінні письменника — ідеальний, гармонійний, — усе те, що приносить людині насолоду, робить її щасливою.

Автор пропонує антитезу «пекло — рай» (світ Божий — «революційних хірургів»). Альтернативний Божому «рай» — «царство сатани». Править ним той, «хто став на місці Бога і сонця». Сценарій цієї перебудови світопорядку в уяві героя-християнина мислився так: «сатана замикає Бога в центрі пекла, а сам сідає на троні неба. Скрізь відбуваються радикальні зміни. Душогуби, кати, зрадники, кровопивці, облудники, розпусники і сила їм подібних, розсідаються у високих сферах, квітучих садах колишнього раю, надягають золототкані хітони, прикриваються вінками троянд. Розбійники отаборюються в імператорському палаці. Найбільшого ошуканця проголошують вищим за Бога, батьком земних народів, сонцем планети» [ 38, с.259].

Також в українській літературі широко використовували біблійські сюжети та євангельські притчі Т. Шевченко («Притча про блудного сина»), І. Франко («Мій Ізмарагд»), В. Яворівський («Оглянься з осені»), Є. Гуцало («Позичений чоловік»), Б. Олійник («Сім»).

Так, наприклад, Шевченко часто звертався до біблійних мотивів, до псалмів староєврейських пророків. Саме звідси він брав теми для своїх творів, епіграфи. У псалмах та легендах євангельських поет-демократ бачив багато справжньої поезії. Звідси і черпав він матеріал для своїх творів, переспівував їх. Помисли легендарних пророків або біблійні мотиви доводили, що людська праця – це краса, справедливість і любов. Шевченко звертався до Біблії як до літературного твору, а не як до святого письма; звідси він брав образи, мотиви і сюжети, створюючи поезії актуального громадського спрямування – антицарського, антикріпосницького, революційного змісту. Такі твори, як «Подражаніє 11 псалму», «Марія», «Осія, глава XVI», «Царі», «Подражаніє Ієзекіїлю», «Ісайя. Глава 35» мають одверто революційний зміст.

У образі Бога він показує ідеал святості, а Марія – рідна мати, мати земля, ненька-Україна. У образах німих рабів автор зображує простий люд, який терпляче зносить всі знущання панівної верхівки.

Як поет-революціонер, він не може не закликати до боротьби за свободу. Тому і відстоює народні мрії, пророкує всенародну розправу над гнобителями:

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава 

І воля святая!

…Діла добрих обновляться,

Діла злих загинуть.

РОЗДІЛ ІІ. БІБЛІЙНА ТЕМАТИКА У ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СТУСА

2.1. Аналіз біблійних мотивів у творчості поета

 

М. М. Бахтін зауважував, що художник не повинен починати із суто естетичних, ним самим же створених, побудов, інакше герой, створений із самих лише естетичних компонентів, не буде переконливим. Справжній митець, як правило, знаходить героя уже даним ще до початку творчого акту. [4, с. 122] Таким джерелом особливого культурно-історичного виміру героїв, образів, філософських символів та зразків моралі і є для письменника міфологія. Величезний об’єм думок, почуттів, ідей, світових фактів художник передає читачеві образно, наочно, в якомусь конкретному, безпосередньо діючому на уяву читача образі. Для цього він підшукує, підбирає такі образи чи поєднання образів, які можуть бути представлені читачеві в певних картинах, але означають значно більше, ніж вони безпосередньо собою являють.

Особливо зростав інтерес художників до міфологем в переломні історичні епохи, коли відбувалася переоцінка цінностей. На крутих віражах історії, коли потік суспільних подій змітав старе і віджиле, а захоплював людей новими напрямами, зростала увага мистецтва до того, що не підлягає переоцінці цінностей. Оскільки таких епох було в історії немало, то саме звернення до міфів, особливо до біблійних, стало в літературі стійкою традицією [ 7, с.65-66].

Святе Письмо впродовж багатьох століть переосмислюється українськими письменниками як спільна прамова людства. Її ж творча інтерпретація говорить про загальнолюдські цінності, які не змінюються з віками. Активне звернення митців різних часів до біблійного тексту засвідчує порушення ними національних та інших проблем людства.

Для українського поетичного слова Біблія в категоріальному відношенні є психологічною, філософською, морально-етичною й естетичною основою. Сучасна відома дослідниця проблеми “Біблія і українська література” І.Бетко з цього приводу відзначає, що досконале знання Святого Письма допомагало українським письменникам “на тлі вічного, загальнолюдського краще побачити й зрозуміти конкретно-історичне, національне в усьому його драматизмі” [7, с. 68].

Українська література завжди підтримувала й розвивала християнські ідеї. Як підкреслює В.Антофійчук, “нині в суспільній свідомості поступово формується новий ідеологічний контекст. Тому дослідження процесів сюжетоскладання, соціально-ідеологічних факторів, які зумовили той чи той характер трансформації новозавітного матеріалу, явище не самодостатнє. Крім нових методик (герменевтики, психоаналізу, культурологічного аналізу), необхідне багатопланове осмислення морально-психологічних факторів, які зумовили особливості рецепції канону. Саме тому сучасна література, як правило, підходить диференційовано до використання євангельських структур” [1, с.52].

Безвідносно до індивідуальної специфіки адаптації біблійного канону в тексті того чи того письменника, в кожному випадку авторська інтерпретація Книги Книг корелює з суспільно-політичними, морально-етичними та естетичними завданнями. В національній мистецькій традиції простежуємо різні форми й методи трансформації біблійного тексту.

Інтерес до біблійської проблематики в творчості В.Стуса яскраво проявився у працях М. Жулинського [ 25], Т.Гундорової [23 ], частково у статях С. Мишанича [35 ] та М. Мишанич [ 34]. Дослідники переконливо доводять, що для поета була страшною духовна смерть, бо вона безславна. Але і згодитись добровільно зійти на Голгофу — це рішення одиниць. Про це свідчить історична практика. Так, у свій час пророк Ісайя написав про свій вибір:

«5. І сказав я: горе мені, загинув я! Бо я людина з не­чистими вустами, і живу серед народу також нечестивого.

Тоді прилетів до мене один із серафимів, і в руках у нього був горящий камінь, який взяв він кліщами із жертовника,

І доторкнувся вуст твоїх, і беззаконня твоє віддалено від тебе, і гріх твій очищений.

І почув я голос Бога говорючого: кого мені послати? І хто піде для нас? І я сказав: от я, пошли мене» [Ісайя, гл. 6, ст. 1—8].

Ідея Христоподібності вперше з’являється у давній українській літературі на рівні мотиву співрозп’яття, співпереживання Христових мук. На наш погляд, вона по-новому озвучена в творчості Василя Стуса. Його ліричний герой – це пророк і борець, який змагається з неправдою, рабством і сваволею. У нього складний і тернистий шлях. Але наш ге­рой сміливо рушає у вир апокаліптичних подій:

Ти ж, Господи, мене скарай

зайди за власний небокрай

і відшукай нової тверді

і не корися, гордий смерде,

ні, смерті власній не корись

і тільки серцем не гнівись

Очевидно він готовий до того, що його слова залишаться поза увагою, бо «…огрубіло серце народу… очі свої зімкнули, і не бачать очима, і не чують вухами.» [Ісайя, гл. 6, ст. 1—8].

Передчуття Голгофи ми зустрічаємо в поезії «Церква святої Ірини.» Василя Стуса, де ліричний герой добровільно вітає початок своїх випробувань, свій шлях мук:

Здраствуй, бідо моя чорна,

Здраствуй, страсна моя путь[1].

У цих рядках звучить відлуння теми Христоподібності, яка обговорювалась не лише в літературі Середньовіччя, а й хвилювала людей Бароко, і не втратила своєї актуальності до нашого часу.

Життєвий подвиг Ісуса Христа слугує предметом захвату, наслідування.

У поезіях В. Стуса біблійські мотиви набувають суто національних рис:

Святим хрестом востаннє осінив

свій плинний дух — і рушив на дорогу,

аби навік сподобитися [нерозб.]

котру значив нам Бог спередвіків.

Так славно він життя своє прожив,

на многотрудну стаючи Голготу,

зустрів належне був страсну суботу,

а вдосвіта, стражденний, опочив. [ с. 97]

 

«Крайнє полярне угрупування образів та ідей Стусових поезій демонструє чіткість, однозначність ідейно-естетично-моральних позицій поета», — виділила у свій час Мотря Мишанич у статті «Бінарна опозиція як спосіб поетичного само­вираження Василя Стуса» [34, с. 120]. Поет одвічну боротьбу двох протилежних сил втілює в образах Бога і сатани:

Відійди, сатано, відійди

віковою стежею недолі,

порозходились босі і голі

і свої загубили сліди….

Відійди, сатано, відійди,

ані застуй свічі молодої.

Ми ізгої, ізгої, ізгої

вікової страшної біди. [с. 115 ]

 

Світ переживає катаклізми, в яких поет впізнає апокаліптичні муки і конвульсії. Святими мучениками постають ге­рої, борці, патріоти, мислителі. Вони гинуть від рук безчес­них, боягузів. Але пекельні сили карають усіх: непокірних, покірних, байдужих. Ліричний герой шукає виходу із пекель­ного кола, але наштовхується на свою безпомічність:

Тобі молюся, Боже,

щоднини і щочасно,

бо хто ж нам допоможе

по чорній цій біді,

коли радіє кожен

як смерть іде дочасна. [с.201 ]

Або:

Який бо холод довкруги!

Самотності! Ніде нікого.

Одна підтримка — голос Бога

вседорогий, все дорогий [ с.267]

 

Поет протиставляє Голгофу Христа Голгофі людства у ХХ столітті. Ісус Христос, омив своєю кров’ю гріхи всього людства, проторував для нас новий чистий шлях, був забраний Богом на небеса. Та людство стало на шлях зневі­ри, тим самим, прирікши себе на муки на іншій Голгофі:

Ця Богом послана Голгофа

 Веде у паділ не до зір [с. 110].

Або:

Штольнею підеш — і заблукаєш,

ось він — твій крес, і твій хрест, і твій креш. [ с.322]

Саме тому, подібно мученикам і сподвижникам «страсті» епохи Се­редньовіччя, ліричний герой В. Стуса прагне покинути земне життя. Та його митарства вже сягають іншої мети:

І зважитись боротися, щоб жити,

І зважитись померти, щоби жить [с. 90].

Поет-філософ осмислює смерть в контексті християнської свідомості — це не просто край життєвого шляху, за яким — вічність, небуття, а кульмінація земного відрізку життя, який знаменує перехід до буття вічного; тому проблема смерті для Василя Стуса являє надзвичайної важливості акт вирішення кардинального питання людського буття:

О краще вбий і не картай мене

і не пої мене Господнім гнівом,

бо ж кожен день даровано як диво

і хто кого — спитай — пережене.

То вбий мене і не картай і не

пої мене Господнім гнівом. Марне,

коли життя судилось незугарне

хай краще кат нам голову зітне.

Тож вбий мене та тільки не карай

і гніву Божого не дай допити. [с. 101 ]

Не зрадивши одвічні людські цінності, Василь Стус з гідністю здійснює власний вибір хресної ноші:

це волю Божу

Я був на себе, наче хрест, приймив [ с. 134].

Життєва драма ліричного героя постає, як час частина вели­кої світової трагедії. Це — мученик за віру, за Вітчизну та загаль­нолюдські цінності:

Ти ж, Господи, мене скарай

зайди за власний небокрай

і відшукай нової тверді

і не корися, гордий смерде,

ні, смерті власній не корись

і тільки серцем не гнівись… [с.318 ]

 

На фоні крику, волань, страждань, «ненависті, прокльо­ну, каяття» постає образ світлого мученика, який обов’язково переможе смерть. Ліричний герой закликає вірити та надіятися на нову зустріч, чим уподібнюється Ісусу Христу.

Народе мій, до тебе я ще верну

І в смерті обернуся до життя.

Своїм стражденним і незлим обличчям

Як син тобі доземно поклонюсь.

І чесно гляну в чесні твої вічі,

І з рідною землею поріднюсь [с. 298].

У поезії Василя Стуса перед нами постає мученик-патріот, вірний і люблячий син своєї Вітчизни, мученик, який стоїть на стороні справедливості, честі, благородства. Страждання у творчості поета переплі­тається з антиномією життя — смерть, ліричний герой спри­ймає життя як випробовування, відповідальність за яке він бере на себе.

У поезії Василя Стуса, особливо в поезії останніх років часто зустрічаємо згадки Біблійських міфів:

Ковчег твій — це похмурий саркофаг,

якому ти до скону вже стерничий.

Коли не роззирнутись по світах,

то сам собі вглядайсь, вглядайся в вічі [ с. 115].

Знаходимо також похідні з Біблії алегорії, мотиви, тропи:

Хай часом

відстрашували завеликі біди,

і Гефсиманський сад не рятував.

Будь мудра, музо.

Або:

Місяць зойкнув, наче божевільний.

Поспішає слідом шестикрильний

у такий мороз [с. 232 ].

У творчості Василя Стуса активно експлуатується міфологема страшного суду. Так, у вірші “ Трени М.Чернишевського” в текст вірша поет вводить біблійну міфологему кари з метою увиразнення драматизму зображуваного:

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це надвисання в смерть, оця жага

розтлінного весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства — то занадто

позначене по душах і хребтах.

Частим явищем у ліриці поета є символічно забарвлені топоніми з Біблії:

На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє.

А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

чи Лиса гора впізнала б мене… [ с.99]

 

 

2.2. Образ Бога у поезії Василя Стуса.

 

Як слушно зазначає Г.Віват, серед найважливіших пріоритетів, які визначили релігійно-філософські та світоглядні позиції поета, слід назвати три:

1) язичницькі вірування;

2) християнські заповіді;

3) східні філософсько-релігійні погляди [19, с.65 ].

Серед християнських заповідей поетові особливо близькі були терпіння і всепрощення. Ця світоглядна домінанта характерна для пізніших його творів. Так, тільки у вірші “Гойдається вечора зламана віть” з образами вечора і зламаної віті асоціюється вечір життя поета, його передчуття кінця:

І як мені, Господи, як мені жить?!

Клясти і любити, клясти і любити…

… Сподоб мене, Отче, високого краху.

…Вельможно хитається зламана віть.

Він намагається смиренно прийняти Господню волю, намагається покоритися невідворотному:

Господи, дай мені жить.

Удай, що обтято дорогу. Що спить

душа, розколисана в смернім аркані

високих наближень…

У віршах В.Стуса багато поетичних асоціацій, що мають праукраїнське походження і пов’язані з язичницькими віруваннями: культ неба та небесних світил, культ вогню, язичницький обряд накликання дощу з жертвопринесеннями (“Накликання дощу”):

Трипільських сонць шалена коловерть

волого ллється у трипалі руки

богів поганських. Спопелілі круки

розлітані круг ватрища пожертв. ..

…Чотири сонця відгорять вгорі,

чотирикрилий день відмайоріє.

Загрузнуть в ніч язичницькі бори.

Самі тіла жалобні бовваніють….

Християнські мотиви, однак, не слід розглядати як поетичну апологію, це лише один із продиктованих людською культурою засобів проникнення у той світ, звідки нема вороття. Тому тут більше питань і сумніву, аніж блаженства примирення:

Упасти Господові в ноги

і відмолити всі гріхи,

і попалити всі дороги,

і загубити всі шляхи.

Не діжде, проклятий, не діжде.

Я стану з Господом на прю!

Перечекаю ніч і вижду

чи вирву з посмерку зорю

і почеплю її на небо:

хай світить , бісова, як слід!

Бо тільки так, бо так і треба

людський виховувати рід.

(“Упасти Господові в ноги…”);

 

Підв’язали в раю нитками

сороміцьке тіло твоє.

Набігає брижами обурення,

жаль — брижиться.

(“Шлях грішного до раю”),

 

Палій-Господь розклав багаття

і на антоновім вогні

іспитуватиме завзяття —

на опір, на вагу, на гніт….

…І скажеш — Господи, простися

мені мій гріх, мій дар, мій день.

Ми по мордовськім бродим лісі,

а доля по недолі йде.

І скажеш — Господи, допоки

вік вікуватиму — кажу,

не перейду оту межу,

де з головешок б’ють опоки.

(“Страшні твої нурти печерні”).

Подекуди поет сперечається з Богом та вдається до сарказму і навіть до сатири:

За хмарою хмари.

За димом пожарищ – високо

зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.

(“За літописом Самовидця”),

 

Голосить Галя, криком промовляє

і полум’я з розпуки розпукає

а Пан-Господь — і дивиться, й мовчить…

…Горить сосна — од низу догори

сосна палає — од гори до низу

йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,

ой чорнобрива Галю, чорнобри…

(“Горить сосна – од низу до гори”),

 

Червонорукими вождів малюйте,

Так, як богів, як воїв, як катів.

“Червонорукими вождів малюйте…”).

 

Ці мотиви поезії В.Стуса співзвучні за змістом з мотивами поезії Т.Шевченка та Є.Маланюка.

Таким чином, можна зробити висновок, що Бог у творчості Василя Стуса далекий від канонічної церковної атрибутики. Це категорія філософсько-етична, втілення висоти й потуги духу. Складно переплітаються в нього різні духовні площини.

Дорога до Бога для митця – “все дорога”. Не раз зринають в поезіях символіка “високого вогню”, мотиви богообранності і жертовності.

 

Як тихо на землі! Як тихо!

І як нестерпно — без небес!

Пантрує нас за лихом лихо,

щоб і не вмер і не воскрес.

Ця Богом послана Голгота

веде у паділ, не до гір…

 

…Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

душ смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів…

На своїх «дорогах несамовитих» поет знаходить Бога і в Богові здійснення своєї місії:

І знов Господь мене не остеріг,

і знов дорога повилася.

Тож — до побачення — у просторі

і — до побачення у часі.

Усвідомлення неминучої загибелі не обійдеш, не оминеш. «Обтято дорогу», «Богом послана Голгота», «попереду – твій край, твій крах, твій прах», «світ тебе переміг», «вам на лоб поклав Господь свій світлий перст нищівний», «сам падеш і друзі – теж падуть», нам «ряд утрачено». В космічній стужі відігріває нас лише «вогонь від самоспалення», – таких цитат можна наводити без ліку. В цьому світі нема завтра («Помолися ще – вчорашньому, коли нема завтра») і час апокаліптично згорнувся в безмайбутність, а власне, і в безтеперішність, коли ще є хіба тільки «проминуло», спогад, але й чи воно існує?

дай, Господи, — вмерти!

Пропасти, забутись,

зійти себе в зойках,

на друзки розпасти,

розвіятись в вітрі,

згубитися в часі

і вирвавши душу

піти — в безімення!


ВИСНОВКИ

 

Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів XX століття. Творчість його міцно ввійшла в історію української літератури, хоч повністю його поетичний доробок уже ніколи не стане надбанням рідного народу: не менш шестисот віршів В. Стуса було конфісковано й знищено в страшні роки його табірних страждань. Проте й та частина, якій пощастило побачити світ, дійти до читача, засвідчила його могутнє обдарування, глибокий розум, безмежну любов до рідного краю, незламну могутність духу.

Метою нашого дослідження став аналіз біблійних мотивів у поезії Василя Стуса. Згідно цій меті ми вирішували завдання роботи.

Згідно першому завданню ми проаналізували творчий доробок поета. Ми визначили, що, як вважає більшість дослідників творчості В.Стуса, це – самобутній поет – на рівні сучасного поетичного мислення, схильний до філософського заглиблення й самовираження, до самовідданості поетичного слова і водночас до використання глибинних традиційних джерел української літератури поряд з поетичною мовою ХХ століття.

Поступово у своїй творчості Василь Стус змінює погляди на своє майбутнє; у нього виникає потреба осмислити, визначити і образно виразити своє, як на митця, як на художника, призначення і роль у цій, драматичній ситуації. У його творчості все частіше зустрічається думка про жертовність своєї, як художника, долі, про якусь свою фатальну приреченість, якій він повинен підкоритися і вже далі нести хрест, уготований долею і місією мученика.

Надалі ми простежили використання біблійних мотивів в українській літературі та зазначили, що вплив біблійних книг на літературні твори українського письменства був надзвичайно плідний і дуже значний. Теми, ідеї, образи її розробляли кожен по-своєму українські письменники — від Вишенського до сучасних авторів. В монографії В. Антофійчука «Євангельські образи в українській літературі 20 ст.» автор здійснює спробу розглянути закономірність і своєрідність використання ідей та образів Нового Завіту українською літературою, проаналізувати контекст засвоєння євангельського сюжетно-образного матеріалу.

Сучасна дослідниця проблеми «Біблія і українська поезія» І. Бетко зазначає, що досконале знання Біблії «допомагало краще побачити і зрозуміти конкретно-історичне, національне в усьому його драматизмі». Вона також підкреслює, що період кінця ХІХ — початку ХХ ст. в освоєнні Біблії українською культурою був особливо інтенсивним, позначеним «яскравим індивідуально-творчим забарвленням».

На підставі аналізу цілого корпусу текстів («В Різдвяну ніч» Н.Королеви, «На полі крові» Л. Українки, «Ціна крові» С. Черкасенка, «Юда» О. Кобилянської, «Сад Гетсиманський» І. Багряного «Смерть Юди» Р. Іваничука) автор детально аналізує модель біблійського героя, образ якого найчастіше використовується в українській літературі.

Кандидат філологічних наук С. Кальченко розкриває таємницю появи поем «Каїн», «Ваал», «Христос», написаних письменником радянської України Володимиром Сосюрою.

Також в українській літературі широко використовували біблійські сюжети та євангельські притчі Т. Шевченко («Притча про блудного сина»), І. Франко («Мій Ізмарагд»), В. Яворівський («Оглянься з осені»), Є. Гуцало («Позичений чоловік»), Б. Олійник («Сім»).

Третім завданням нашого дослідження стало завдання проаналізувати особливості використання біблійних мотивів у творчості Василя Стуса. Аналіз показав, що подібно мученикам і сподвижникам «страсті» епохи Се­редньовіччя, ліричний герой В. Стуса прагне покинути земне життя.

Поет-філософ осмислює смерть в контексті християнської свідомості — це не просто край життєвого шляху, за яким — вічність, небуття, а кульмінація земного відрізку життя, який знаменує перехід до буття вічного; тому проблема смерті для Василя Стуса являє надзвичайної важливості акт вирішення кардинального питання людського буття.

У творчості Василя Стуса активно експлуатується міфологема страшного суду. Так, у вірші “ Трени М.Чернишевського” в текст вірша поет вводить біблійну міфологему кари з метою увиразнення драматизму зображуваного. Частим явищем у ліриці поета є символічно забарвлені топоніми з Біблії.

І останнім завданням роботи стало завдання висвітлити особливості зображення образу Бога у поезії Василя Стуса. Ми визначили, що в більшості віршів поет намагається смиренно прийняти Господню волю, намагається покоритися невідворотному. Але він також сперечається з Богом та вдається до сарказму і навіть до сатири.

Бог у творчості Василя Стуса далекий від канонічної церковної атрибутики. Це категорія філософсько-етична, втілення висоти й потуги духу. Складно переплітаються в нього різні духовні площини.

Таким чином, проведене дослідження дало змогу визнати, що для поетичного слова Василя Стуса Біблія в категоріальному відношенні є психологічною, філософською, морально-етичною й естетичною основою.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

  1.  Антофійчук В. Євангельські образи в українській літературі 20 ст.: [Монографія] / Антофійчук В. – 2001. – 335 с.
  2. Антофійчук В. Трансформація образу Іуди Іскаріота в українській літературі ХХ століття / Антофійчук В. // Слово і час. – 2001. – №2. – С. 52–58.
  3.  Барка В. Християнські проповіді / Барка В. // Українська газета. – 1995. – 5 січня.
  4. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет / Бахтин М. – М.: Худ. литература, 1975. – 502 с.
  5. Бедрик Ю. Василь Стус: Проблема сприймання / Бедрик Ю.  – К.: Фотовідеосервіс, 1993. – 78 с.
  6. Бедрик Ю. Поетична спадщина Василя Стуса. Проблеми генезу і текстології: Автореф. дис. канд. філол. наук / НАН України. Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка. – К., 1994. – 18 с.
  7. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії кінця ХІХ – початку ХХ століть / Бетко І. // Українська література в загальноосвітній школі. – 1991. – №10. – С. 64-71.
  8. Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки: Проблемний огляд/ Бетко І. // Слово і час. – 1991. – №3. – С. 28-36.
  9. Бойчук Н. «А все ж нестерпна безвинна кара…»: Літературний вечір, присвячений пам’яті Василя Стуса / Н.Бойчук // Дивослово. – 2003. – №6. – С. 30-32.
  10. Бондаренко А.Спроба аналiзу фiлософських творiв Василя Стуса / А. Бондаренко // Дивослово. – 1998. – №8. – С. 8.
  11. Бондаренко С. Голгофа Василя Стуса / С. Бондаренко // Киев. ведом. – 2001. – 2 июля (№140). – С. 13.
  12.  Бондаренко А. Лінгвостилістичний аналіз циклу Василя Стуса „Трени Чернишевського”/ Бондаренко А. // Дивослово. – 2003. – №1. – С. 6–11.
  13.  Бондаренко А.Т. Лексична парадигма „Страждання” в поетиці В. Стуса / Бондаренко А.Т. // Мовознавство. – 1995. – №2-3. – С. 47-54.
  14. Бурляй Ю. Невідомий Сосюра / Бурляй Ю. // Київ. – 1998. – №1-2.
  15. Віват Г. Вживання архаїзмів, церковнослов’янізмів, рідковживаних слів та інші способи образотворення в поетичній творчості Василя Стуса / Віват Г.  // Укр. літ-ра в загальноосвітній школі. – 2003. – №6. – С. 39-43.
  16. Віват Г.І. Кольорова палітра поезій Василя Стуса / Віват Г. // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. – №4. – С. 62-64.
  17. Віват Г.І. Про деякі особливості поезії Василя Стуса / Віват Г. // Українська література в загальноосвітній школі. – 2000. – №2. – С. 18- 20.
  18. Віват Г.І. Символи космологічного ряду в поетичній творчості Василя Стуса/ Віват Г.  // Українська мова і література в школі. – 2004. – №6. – С. 51-54.
  19. Віват Г.І. Художні особливості та провідні мотиви поетичної творчості Василя Стуса (монографія) / Віват Г.  – Одеса: Видавничий центр “Студія “Негоціант”, 2003. – 176 с.
  20. Гальченко С. Інтерпретація вічного образу / Гальченко С.  // Київ. — 1990. – №12.
  21. Гнатюк В.М. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці: народні вірування,повір’я, демонологія / Упор., прим. та біогр. нариси А.П.Пономарьова, Т.В.Косміної, О.О.Боряк. – К.: Либідь, 1991. – 640 с.
  22. Горський В. С. Ідея наслідування Христа в давньоруській агіографії // Образ Христа в українській культурі / Горський В. С. — К.: Академія, 2003. – С. 7-22.
  23. Гундорова Т. Феномен Стусового „жертвослова” // Стус як текст. – Мельбурн: 1992. – С. 3-29.
  24. Давидова О. Етнокультурний міфопростір як авантекст до творчості В.Стуса / О. Давидова // Слово і час. – 2003.  – (№1). – С. 70-75.
  25. Жулинський М. Г. Василь Стус. Із забуття – в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини) / Жулинський М. Г. – К.: Дніпро, 1990. – С. 417-431.
  26. Жовніренко Б. Образ Бога в творчості Івана Величковського і Василя Стуса / Жовніренко Б. // Слово і час. – 2000. – №6. – С. 21– 28.
  27. Ільницький М. Палімпсести Василя Стуса/ Ільницький М. // Вітчизна. – 1990. – №3. – С. 14-16.
  28. Іщенко Є. Віталізація смерті в поезії Василя Стуса / Є. Іщенко // Слово і час. – 2006. – №11. – С. 69-76.
  29. Костюченко В. Один загадковий рік з життя В. Сосюри / Костюченко В.  // Літературна Україна. – 1997. – 11 вересня.
  30. Коцюбинська М. Феномен Стуса / Коцюбинська М. // Сучасність. – 1991. – №9. – С. 26-35.
  31. Криловець Р.А. Філософська поезія Василя Стуса (на матеріалі збірок „Веселий цвинтар” і „Палімпсести”) // Витоки. Поезія. Проза. Літературознавство. – Острог, 2006. – С. 131-143.
  32. Кужільна Л. «Наша естетика — то естетика страждання» (Літературна дискусія 1962—1963 рр., естетичні аспекти, суспільно-політична і естетична позиція В. Стуса) // Василь Стус в контек­сті європейської літератури. Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової конференції, присвячено вшануванню пам’яті письменника, літе­ратурознавця, мислителя і громадянина. — Донецьк: Донецький національний університет, 2001. — С. 110-114.
  33. Марко В. Стежки до таїни слова: Літературознавчі й методичні студії. Навчальний посібник. Для студентів філологічних спеціальностей / Марко В.  – Кіровоград: Степ, 2007. – 264 с.
  34. Мишанич М. Бінарна опозиція як спосіб поетичного само­вираження Василя Стуса // Василь Стус в контексті європейсь­кої літератури. Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої вшануванню пам’яті письменника, літературознавця, мислителя і громадянина. — Донецьк: Донецький національний університет, 2001. — С. 120-131.
  35. Мишанич С. Народнопоетична стихія в творчості Василя Стуса / Мишанич С. – Донецьк: Юніверс, 2002. – 146 с.
  36. Могильний А. Вірші як молитва: 6 січня 2003 року Василеві Стусу виповнилося б 65 років / А. Могильний // Голос України. – 2003. – 4 січ. – С. 3.
  37. Павлишин М. Канон та iконостас  / Павлишин М. – К.: Час, 1997. – 448 с.
  38. Пелех У. Релігійна проблематика в літературі сучасної України // Від розстріляного до замученого відродження 1920 – 1960 – 1980 роки в українській літературі. Огляд життя і творчості вибраних творів. – Торонто: Видавнича фундація Гуменюків, 1988. – С. 249-264.
  39. Плачинда С. Василь Стус пішов на смерть як Ісус Христос/ Плачинда С. // Столиця. – 1999. – 20-25 серп. ( №60 ). – С. 14-15.
  40. Плющ Л. «Вільготно гойдається зламана віть…»: Про Василя Стуса / Л. Плющ // Слово і час. – 1991. – №11. – С. 38-47.
  41. Рарицький О. „Палімпсести” Василя Стуса: духовна домінанта / Рарицький О. // Слово і час. – 1999. – №12. – С. 62-64.
  42. Руженцева Є. Новий палімпсест Василя Стуса / Є. Руженцева // Літ. Україна. – 2003. – 18 верес. ( №34 ). – С. 5.
  43.  Стус В. Веселий цвинтар: Поезiї  / Стус Василь; Ред. Д.Стус. – Вид. 1-е. – Варшава: Вид. агентство Об’єднання українцiв у Польщi, 1990. – 112 с.
  44. Стус В. Вечір. Зламана віть: Вибране / Стус В. – К: Дух і Літера, 1999. – 381 с.
  45. Стус В. Дорога болю: Поезiї; Упоряд. та пiслямова М.Х.Коцюбинської. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – К.:Радянський письменник, 1990. – 252 с.
  46.  Стус В. Палімпсест: Вибране / Дмитро Стус (упоряд.). — К.: Факт, 2003. — 432 с.
  47. Стус Д. Василь Стус: Життя як творчість / Стус Д. – К.: Факт, 2005. – 368 с.
  48. Ткаченко А.О. Іван Драч // Нові імена в програмі з української літератури: Посіб. для вчителя / Упоряд. В.Л. Неділько. – К.: Освіта, 1993. – С. 277-294.
  49. Феномен доби: Сходження на Голгофу слави / Стус Василь. — К.: Знання, 1993. – 96 с.
  50. Чуб Д. Дорога безсмертя: Про Василя Стуса / Чуб Д. // Дзвін. – 1993. –№1. – С. 143-144.
  51. Шерех Ю. Трунок і трутизна: Про “Палімпсести” Василя Стуса // Шерех Ю. – Література. Мистецтво. Ідеології: У 3 т. – Харків, 1998. – Т.2. – С. 105-135.

[1] тут та далі цит за: Стус В. Вечір. Зламана віть: Вибране. – К: Дух і Літера, 1999. – 381с.

 

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.