Андієвська Емма - Герострати

У цю хвилину я його ненавидів…

У цю хвилину я його ненавидів.
Він, не кваплячися, перев’язав собаці лапи, жбурнув бинти в миску киснути, повільно сполоснув руки над му¬шлею з облупленим емалем і, закрутивши вдруге трохи поп¬сований крант, поставив нопий чайник на плиту.
Ненависть, жаль, образа, первісно, ймовірно, спрямова¬ні проти себе самого, — бо інакше я собі цього не поясню, — натрапивши тепер па об’єкт поза мною, наростали з таким шалом, що якби не вислизнуло в мене з рук блюдце, перші розшуки даних біографії мого відвідувача набрали б зовсім іншого напрямку, ніж це сталося пізніше.
Пізніше я навіть не розумів, чого я так розпашівся, звідки такі роз’юшені почуття проти людини, яка мені нічо¬го злого не заподіяла, коли я навіть не пригадую, щоб я будь- коли дозволив би собі ненавидіти ворогів чи, скажімо, людей, які часто уприкрялися, або які з якихось інших дричин ро¬билися мені неприємні, але тоді я ходив очима за кожним його рухом, настроюючи себе проти нього, і щойно коли по¬летіло блюдце й господар подав рушник, аби я витер чай, „який лився на штани, я відчув: блюдце зламало в мені лють, і я заспокоююся так само несподівано, як і почав хвилю¬ватися, бо тепер рухи господаря, його постать, навіть його феска, замість дратувати, розпростують мене, як дошки збиту в басейні воду, і я починаю дивуватися, чому я досі не по¬мітив, як він випромінює спокій на все, чого торкається. Адже це видно було і з того, як він проходив повз предмети, і як він звертався до тварин, і якби йому розповісти правду про мого відвідувача, він напевно зрозумів би це так, як
35

мені того хотілося, і негайно допоміг би, і то настільки ради¬кально, — це я просто шкірою відчував, — аж сам факт, що будь-коли існував мій відвідувач, дощенту випарувався 5 з мого життя, ставши відрізаним шматком минулого, яке вже не живилося б моїм кровообігом і яке дозволяло б себе, ЯК перську мініятюру, назавжди перегорнути набік і забути.
Та бажання розповісти йому історію з моїм відвідува¬чем не дійшло до слів, бо тепер, коли мене тягло довіритися йому, так само незбагненно, як раніше відштовхувало, я не¬сподівано з жалем усвідомив, що розповісти так, як сталося, я іне годен, бо з днем, коли до моєї крамниці зайшов відві¬дувач і зажадав, аби я писав його біографію, мене наче зі¬штовхнули в незнану мені площину, в якій всі слова набули іншого значення, і виразити цей новий вимір мені бракувало засобів. Я ще користувався окресленнями й поняттями, яки¬ми послуговувався раніше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув їх інший підтекст, однак моя уява виявилася надто мізерною, щоб вигадати нову сис¬тему порозуміння, яка єдина спромоглася б віддати мій стан. Тому, замість сповіді, я досить безбарвно промурмотів, ду¬маючи про адресу й про те, як мені з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого відвідувача:
— Стільки треба терпіння й любови, аби так самовід¬дано піклуватися тваринами. Ви напевно дуже добра людина.
Можливо навіть, що я не те вимовив або те, що я ви¬мовив, насправді являло собою щось зовсім інше, хоч деякою мірою й споріднене з попереднім. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував. Я лише пригадую відповідь Дома, бо мені здалося, ніби те, що я бовкнув, образило його свосю пласкістю й недоречністю, і тому, коли він відповів, я здивувався, хоч згодом я щораз більше схилявся до припу¬щення, ніби те, що він сказав, він сказав далеко пізніше, майже тоді, коли я відходив, або навіть не він сам, а Ко- зютко-Млодютко про нього.
Мій мозок зберіг лише, як я говорив щось про тварин, так як говорять про погоду люди, які уникають нав’язувати один з одним внутрішній контакт, і тільки коли почув ВІД¬ПОВІДЬ Дома, то в мені промайнуло, ніби розмову про тварин
36

почав не я, а він, і то ще тоді, коли він мене переставляв з коридору до кімнати, і тепер лише продовжував тему, до якої я погубив проміжні нитки.
— Аби любити тварин, не конче потрібна доброта, — вів далі господар. — Зраджу вам з власного досвіду: мені доводилося не раз пересвідчуватися, як найчастіше саме зло¬чинці, які свідомо, з особистих чи зовнішніх причин (служба, наприклад) культивували зло, дуже люблять тварин, хоч я не схильний узагальнювати. У мене деякий час жив моло¬дик, який, і оком не моргнувши, погоджувався зарізати лю¬дину, знаючи, що вона не винна, — це його ні трохи не зво¬рушувало, — а найменша кривда тваринам витискала з ньо¬го озера сліз. Я ніколи не бачив, щоб він плакав над дітьми, яких він час від часу мордував, то за дорученням, то для власної потреби, залежно від настрою, з якогось незбагнен¬ного гону до зла, однак задля тварин він часто навіть жер¬твував собою. Я не потребую казати: долі тих, хто знущався або просто не досить добре ставився до тварин, ніхто не по¬заздрив би. Трупи їх знаходили настільки спотвореними, що серед професійних убивць він заслужив прізвисько «живо¬дера».
Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з наміром розворушити мене й примусити уважніше слухати, чи це він так оформив відповідь на мої питання, — їх я ставив наосліп, поринувши в роздуми про мого відвідувача, щоб бодай з ввічливости підтримувати роз-мову, — наївна хитрість, яка, як я пізніше усвідомив, нас¬правді досить прозоро свідчила, що мене цікавить лише одне: якнайшвидше дістати адресу, — і це господар помітив ї заповзявся в алегоричній формі докорити мені, аби я уваж¬ніше слухав, бо ввічливість полягає на в питаннях, а у ви-слухуванні, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввічливим.
Якщо господар мав це на увазі, то він домігся успіху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вірилося, щоб у когось жив (явно патологічний) злочинець і господар (з його ж слів!) пустив таку цяцю на помешкання,
37

мені того хотілося, і негайно допоміг би, і то настільки ради¬кально, — це я просто шкірою відчував, — аж сам факт, що будь-коли існував мій відвідувач, дощенту випарувався б з мого життя, ставши відрізаним шматком минулого, яке вже не живилося б моїм кровообігом і яке дозволяло б себе, як перську мініятюру, назавжди перегорнути набік і забути.
Та бажання розповісти йому історію з моїм відвідува¬чем не дійшло до слів, бо тепер, коли мене тягло довіритися йому, так само незбагненно, як раніше відштовхувало, я не¬сподівано з жалем усвідомив, що розповісти так, як сталося, я іне годен, бо з днем, коли до моєї крамниці зайшов відві¬дувач і зажадав, аби я писав його біографію, мене наче зі¬штовхнули в незнану мені площину, в якій всі слова набули іншого значення, і виразити цей новий вимір мені бракувало засобів. Я ще користувався окресленнями й поняттями, яки¬ми послуговувався раніше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув їх інший підтекст, однак моя уява виявилася надто мізерною, щоб вигадати нову сис¬тему порозуміння, яка єдина спромоглася б віддати мій стан. Тому, замість сповіді, я досить безбарвно промурмотів, ду¬маючи про адресу й про те, як мені з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого відвідувача:
— Стільки треба терпіння й любови, аби так самовід¬дано піклуватися тваринами. Ви напевно дуже добра людина.
Можливо навіть, що я не те вимовив або те, що я ви¬мовив, насправді являло собою щось зовсім інше, хоч деякою мірою й споріднене з попереднім. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував. Я лише пригадую відповідь Дома, бо мені здалося, ніби те, що я бовкнув, образило його своєю пласкістю й недоречністю, і тому, коли він відповів, я здивувався, хоч згодом я щораз більше схилявся до припу¬щення, ніби те, що він сказав, він сказав далеко пізніше, майже тоді, коли я відходив, або навіть не він сам, а Ко- зютко-Млодютко про нього.
Мій мозок зберіг лише, як я говорив щось про тварин, так як говорять про погоду люди, які уникають нав’язувати один з одним внутрішній контакт, і тільки коли почув від¬повідь Дома, то в мені промайнуло, ніби розмову про тварин
36

почав не я, а він, і то ще тоді, коли він мене переставляв з коридору до кімнати, і тепер лише продовжував тему, до якої я погубив проміжні нитки.
— Аби любити тварин, не конче потрібна доброта, — вів далі господар. — Зраджу вам з власного досвіду: мені доводилося не раз пересвідчуватися, як найчастіше саме зло¬чинці, які свідомо, з особистих чи зовнішніх причин (служба, наприклад) культивували зло, дуже люблять тварин, хоч я не схильний узагальнювати. У мене деякий час жив моло¬дик, який, і оком не моргнувши, погоджувався зарізати лю¬дину, знаючи, що вона не винна, — це його ні трохи не зво¬рушувало, — а найменша кривда тваринам витискала з ньо¬го озера сліз. Я ніколи не бачив, щоб він плакав над дітьми, яких він час від часу мордував, то за дорученням, то для власної потреби, залежно від настрою, з якогось незбагнен¬ного гону до зла, однак задля тварин він часто навіть жер¬твував собою. Я не потребую казати: долі тих, хто знущався або просто не досить добре ‘ставився до тварин, ніхто не по¬заздрив би. Трупи їх знаходили настільки спотвореними, що серед професійних убивць він заслужив прізвисько «живо¬дера».
Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з наміром розворушити мене й примусити уважніше слухати, чи це він так оформив відповідь на мої . питання, — їх я ставив наосліп, поринувши в роздуми про ‘ мого відвідувача, щоб бодай з ввічливоети ‘підтримувати роз-мову, — наївна хитрість, яка, як я пізніше усвідомив, нас¬правді досить прозоро свідчила, що мене цікавить лише одне: якнайшвидше дістати адресу, — і це господар помітив і ‘Заповзявся їв алегоричній формі докорити мені, аби я уваж¬ніше слухав, бо ввічливість полягає на в питаннях, а у ви-слухуванні, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввічливим.
Якщо господар мав це на увазі, то він домігся успіху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вірилося, щоб у когось жив (явно патологічний) злочинець і господар (з його ж слів!) пустив таку цяцю на помешкання,
37

не боячися кари за переховування такого типа або що той його заріже.
— Чаю?
— Дякую, ні.
«Живодер». А що, як Дом справді тримав на помешкан¬ні злочинців? Куди я потрапив? Може, це середовище, яке … Ні. Це просто виключене! Зрештою, хіба не однаково, адже, крім адреси, я нічого більше не потребував. Я не збирався з ним ближче знайомитися, а що мене обходило, кому вія давав притулок?
Це відкриття мене так потішило, що я вихопився з зау¬вагою: «Я схильний все ж думати — радше добрі, ніж злі люди люблять тварин», а це пригадало мені прислів’я: «Хто рано встає, тому Бог дає», і мене на мить розсмішило, що це я виголошую, ба більше, що я спроможний ще й на про-довження:
— Ваш злочинець — випадок. Я гадаю, він не зовсім нормальний, бо коли він мордував людей за те, що вони кривдили тварин, тобто захищав нібито справедливість та¬ким драстичним способом, то тінь поняття добра й зла існу¬вала в ньому, хоч і в зовсім перекрученому вигляді. Його доброти вистачало лише на тварин.
Ці слова належали нібито мені, хоч мене, властиво, ані трохи не хвилювало, чи ставився якийсь злочинець до тварин добре, чи ні. Мене не цікавили зараз жодні злочин¬ці на світі. Ані злочинці, ані незлочинці. Я потребував тільки адресу, і то якомога швидше, бо час обмежував мене.
— Ви не зауважили, що майже всі злі люди санти- ментальні? — продовжував Дом.
— Я не знаю. Я не замислювався над цим. У мене не так багато дозвілля. Я заклопотана людина, ви навіть не уявляєте, скільки часу поглинає антикваріят! Я хотів би вас лише попросити, аби ви дали мені адресу …
Та господар не чув моїх слів. Можливо, у помешканні повітря обеззвучувало слова, як виводять з одягу плями.
Він налив у блюдце води й одніс у темний куток за скриню. Там щось кілька разів ляпнуло досить важким язи¬ком по воді й затихло.
38

— Він захищав справедливість? — десь поблизу донісся знову голос Дома, і я подумав раптом, що коли я прочитаю подумки «Отче-наш», він швидше дасть адресу. «Отче наш…» почав я, та голос Дома забирав усе повітря, аж нічим ста¬вало дихати.
— Справедливість . . .
— Отче наш …
— Справедливість — заперечення доброти, — пере¬магав його голос. — Справедливість вимагає, аби того, хто вчинив мені кривду, покарали. Бож справедливість. А тепер спробуйте вкласти її в рамки «добра і зла». Виходить, якщо добро за добро і зло за зло, то де ж тоді доброта? Чи, мовляв, це вже доброта, холи за добро не відповідають злом? Якщо за протягнений шматок хліба не дають у зуби.
«Отче наш, що єси» . ..
— Справедлива людина не добра. Бо якщо я добрий, то хоч яку криііду мені заподіяли о, мій обов’язок — відпо¬відати на неї лише добром, ‘без будь-якої надії на компенса¬цію, інакше моя доброта — нікчемна рекляма.
— «Отче наш, що єси .. . Адресу … Отче наш …»
— Чому? — несподівано наблизив до мене господар голос, як кухоль з водою.
— «Отче наш, адресу, нехай святиться, Господи»…
— Це тому, що ми неправильно оцінюємо зло! — зву¬чала тепер уся кімната. Ми надаємо злу надто багато ваги, що, правда, зрозуміле, бо ми смертні, а вічний лише Бог. Однак ми схильні через свою смертну обмеженість надавати злу самостійного існування, тим часом як воно — виключно вияв смертности, як біль, що є пересторогою смертному існу-ванню. З хвилиною, коли ми робимося вічними, зло перестас існувати.
— «Отче наш, що єси» …
— Адже не дарма оновлене поняття про добро і зло приніс Христос. Таке поняття спроможний принести лише Бог, бо з аспекту смертних ці поняття безглузді, такі понят¬тя зрозумілі тільки з аспекту вічности. У вічності зло не існує, хібащо тільки добро, яке існує саме собою і яке лю¬ди без протиставлення його злу відмовляються пізнати, мов-
39

ляв, добро без зла не пізнавальне. Наче на те, аби пізнати яблуко, конче треба пізнати кислу капусту!
— На світі не існує протиставлень. Гаряче — не проти¬ставлення холодному, розум не протиставлення почуттю, бо почуття — це той же розум на іншому, зовсім не на нижчо¬му щаблі, або, як хочете, розум — це почуття на вищому, умовно вищому чи звуженішому відтинку! —’ їх вигадали лю¬ди, аби полегшити собі буття в довколишньому світі, якого вони не розуміють. Добро пізнавальне саме з себе, і кожен, хто відважиться збагнути, що таке добро …
— «Отче наш . . .» таж я так ніколи не отримаю адреси! Господи, нехай він дасть адресу, адже мене чекають. «Отче …»
— Вибачте, будь ласка, що я вам перебиваю, — вирі¬шив я спробувати притягнути його увагу руками, які мені самі благально піднялись угору, — вибачте, чи не зласка¬вилися б ви дати адресу, яку ви мені пообіцяли? Ви ж мені її самі запропонували. Прошу дуже. В мене, знаєте, в мене справді обмежений час, дуже обмежений. Прошу зрозуміти це не на шкоду мені. Прошу не образитися. Я вас охоче слу¬хав би, хоч признаюся, не люблю ламати голови над такими питаннями, та й не дуже вони мене цікавлять, — як на мене, вони зовсім зрозумілі. Коли вже відверто зізнатися, пощо утруднювати собі житя? — однак я слухав би вас незалежно від змісту. Я дуже невибагливий, справді охоче, проте мене дома чокає дружина, я сімейна людина. Прошу . . .
Я набрав у груди повітря й раптом усвідомив, що ми обос виголошуємо монологи, яких ніхто з нас не слухає.
Що мені лишалося робити? З таким самим успіхом я міг би промовляти й до дельфського оракула під час його віщань. Піти? Тільки ж як піти, коли він згадав адресу, на яку вчащав мій відвідувач! Ще раз потім сюди приходити? А як він розсердиться, що я ПІШОІВ, не вислухавши його? Ні, смиренно чекати. Єдиний спосіб — «Отче наш, що єси на небесах …»
— Не убий!
40

— Що ви, та я й мухи не ладен! — запротестував я. наново відкрившись для слів Дома. — Невже ви бодай на мить припускаєте?
Але Дом говорив, видно, не для мене.
— Поняття добра й зла лише похідні проблеми віч- ности, — наростав його голос, — ідеї, які самостійно не існу¬ють. От вам приклад — «не убий».
Ага, от про що він, втішився я. Все ж таки я не зовсім загубив нитку. Може, мені таки вдасться випросити у нього зараз адресу.
—■ Вибачте, чи були б ви такі ласкаві.. .
— Припустімо, ви прийшли оце зараз до мене — убити мене, і виконали свій намір. Я, ваша жертва, не виявляв жод¬ної охоти вмирати, отже ви заподіяли мені страшне зло (в моєму випадкові я виходжу з засади, що я супроти вас, уявно¬го убивці, нічого лихого не вчииив, радше навпаки, лише добро, і тому будь-які мотиви помсти, які зм’якшували б ваш злочин, виключені). Чи ви зробили мені зло?
— Я! Я прийшов лише довідатися, чи ви, тобто чи від¬відує вас мій клієнт, і ви пообіцяли адресу, куди він заходив.
— Убиваючи мене, ви вчинили зло?
— Таж я не збираюся вас убивати!
— Убиваючи мене, ви допустилися зла? Так?
— Так, — погодився я, відмовляючися від активности.
— Гаразд. Ви мені вчинили зло, бо ви знищили мене. Проте якщо моє я або моя душа чи свідомість, називайте це як хочете, отже, якщо моя свідомість після смерти існує, тобто є вічна, то це ж означає, що ви не вбили мене, хоч ви й перерізали мені горло чи встромили ножа в серце! Якщо я вічний, якщо моє я вічне, ви, вбиваючи мене, не годні мене знищити. А якщо ви не в стані мене знищити, то ви цим са¬мим не чините й злочину супроти мене, бо ваш злочин не є злочином! Ваш вчинок, убивство, перетворився б на злочин Щойно тоді, коли б я вмер, тобто коли б мос подальше існу¬вання, коли б моя свідомість, чи душа, чи «я» перестали існу-вати після того, як ви замордували моє тіло. А з цього вихо¬дить, що зло існує лише в смертному. Зло не що інше, як вияв смертности, і людство лише через непослідовність при-
41

писус йому самостійне значення, протиставивши його доброті. До доброти не існує протилежносте. Відсутність доброти це не зло, а порожне місце. Бо не злом мірається доброта, а лише добром.
Я, видно, на деякий час виключився, бо коли я підняв голову, то побачив, як навпроти мене зупинився Дом і доводив:
— Бог — лише добрий, лише добро. Вже тому, що все вічне позбавлене й натяку на зло, оскільки це суперечить самому поняттю вічности. З хвилиною, коли вічне виявило б у собі первні зла, воно перестало б існувати. Це те саме, що з заповідями. Якби люди вірили у свою вічність, отже дій¬сно належали б до вічних, вони не потребували б дотриму¬ватися жодної заповіді, бож заповіді свідчать не про Бога, а про людське неіснування в потойбіччі. Для людини, що не вмирає при знищенні її тіла, — «не убий» позбавлене будь- якого глузду. Десять заповідей заперечують, а не стверджу¬ють іспувагмя Бога. І це знав Мойсей. Він бачив Бога і роз¬мовляв з Ним. Лише їх розмова була настільки іншою, ніж це передано в Біблії, що Мойсей не відважився розповісти її людям. Люди закаменували б його, почувши, що Бог не такий, яким вони Його хочуть собі уявляти. Хіба вони витри¬мали б визнання, що у Бога нема для людей вічности? Бо існує лише Бог і поза ним ніщо. Коли, власне, крім цієї одної ідеї, крім ідеї вічности, яку, залежно від темпераменту і мод, називали й називають релігією, абсолютом, Богом, при¬родою, духом, мистецтвом, космічною гармонією, математич¬ною формулою та безліччю інших назв, людство нічим більше не цікавиться?
Він ходив по кімнаті, говорячи ніби крізь мене до тре¬тього невидимого співбесідника, що стояв у мене за плечима, розуміючи й схвалюючи Дома, аж мене кілька разів тягло обернутися й пересвідчитися, чи я дійсно його єдиний гість. Та я не обертався і намагався не дивитися на нього, бо коли його очі, позбавлені найменшої рухомости, потрапляли в мої, поволі, як більярдні кулі в дірочки, я чув, як моє горло за¬повнюється желятиною і я втрачаю спроможність додумати до кінця найпростіше речення.
42

Щоправда, не виключене, що це вже діяв чай, який встиг мене розварити і навіть дещо закруглити моє нервове напруження в апатію, хоч це я ладен списати радше на кошт голосу господаря.
Голос Дома заколисував. І то заколисував не в сон, а в бездумне апатичне безсоння, яке не дає заснути і одно¬часно заважає наблизитися до звичайного бадьорого стану. Такий тембр голосу, незалежно від значення слів, перекону¬вав, накидав петлі, втихомирював, це я простежив навіть на тваринах, що сиділи по кутках, ніби залиті лявою. Напевне їм не раз доводилося чути промови свого господаря, бо мене пойняло неприємне враження, ніби вони слухають, і то слу¬хають так, що їм зрозумілі якщо не всі слова, то принаймні більшість речень. Я навіть зважив подумки, що напевно не дуже здивувався б, якби вони раптом заговорили, однак це припущення винесло із забуття історію з відвідувачем і що мене дома чекає дружина, і я почув, як Дом все ще тлума¬чить своє, що ніби розбивається на скалки в моєму вусі.
— Хіба ви не розумієте, — наполягав Дом (початку фрази, а, може, й цілого вступу, я не схопив. Тут я мушу зазначити, що я також не цілком певний, чи я дотримуюся поелідовности, хоч я нібито точно реставрую почуте в па¬м’яті, бо часто мені здається, ніби те, що відбулося в ту пору, насправді відбулося далеко пізніше, і тільки пам’ять наклала одну подію на другу, унеможлививши відділити одну від одної без великої шкоди, і то саме через мою ретельність, че¬рез те, що я так боюся допуститися неточностей, які загро¬жують хибно насвітлити мою історію), ■— хіба ви не розу¬мієте, що тільки заради вічности, заради її єдиної людство споруджувало піраміди, храми, собори, створювало мистець¬кі шедеври, досягало моральних вершин, робило винаходи? З того часу, як людина усвідомила себе людиною, тобто обме¬женою смертним, її спалює туга за вічністю, і цим вона різ¬ниться від інших сотворінь, в яких підсвідоме прагнення вічности, як і в усьому існуючому, обмежується лише інстинк¬тами продовження роду. Вже в самому понятті людина зало¬жена туга за вічністю, і то за особистою вічністю. Правда, часто люди запевняють самих себе доти, доки й дійсно по-
43

мало Б запасі Бога, чи богів, і не втямило остаточно, що ста¬лося, — причина, чому Герострат не знаходив прямих послі¬довників аж до нашого часу. Натомість надолужується це тепер. Тепер це діється на кожному кроці. І іцо більше люд¬ство прогресуватиме, то більше в ньому розвиватиметься ге-ростратизм, набираючи для різноманітности час від часу інших барв.
Звичайно, чоловік, який продовжує себе в дітях, не здає собі справи, що й це геростратизм, хоч це геростратизм біологічний (трагедії, коли нема наслідника, причина, чому так нестерпно батькам хочеться жити в своїх дітях). Інстинк¬ти розмножування —■ несвідоме бажання вічности, яке ви-ключно тому дуже не впадає в око, що воно елементарне, і його не осмислюють, бо всі первинні почуття зводяться на продовження роду, а це той самий геростратизм, правда, в іншій площині. Якщо ж комусь бракує гону продовжувати рід, то це свідчить, що геростратизм лежить у нього десь в іншій сфері. Що людина комплексна істота — це так, що вона не складається з однієї струни, очевидно, але базується вона уся на бажанні вічности, бож гляньте но, як у наш час усе збільшується геростратів. Варто лише трохи пильніше придивитися до нашого століття, і ви скрізь побачите навко¬ло себе їх апокаліптичні шереги. «Хоч краплю вічности!» •— волають ці креатури в гонитві за безсмертям. І скрізь, зві¬дусюди безводними пустелями зяють їх перекошені роти. Як випалені блискавкою, проносяться у безвість їхні дикі, спа¬лені спрагою вічности очі, які нічого не бачать, крім себе, крам того, що в них самих нуртує: бажання будь-якого без¬смертя будь-якою ціною. Вони одержимі, вони захлинаються, їх шереги все збільшуються, і все страшніше звучить їх крик. Вони репетують з-під ворітниць, ресторанів, зі сторінок газет і часописів, парканів, афіш, вулиць, будинків, мітингів і проповідей, з усіх країн і всіх континентів. Як усі вони рвуться забезпечити собі безсмертя! Якщо не талантами, то бездарністю, скандалами, вбивствами, звірствами, чим зав¬годно, аби лишити по собі пам’ять серед людей. Нехай про¬клинають, нехай ганять, аби тільки згадували. Розгорніть першу-лішиу газету, і вас оглушить і осліпить крик геростра-
46

тів. Вони скрізь: у мистецтві, політиці, щоденному житті. Біології їм вже не вистачає. Гляньте, як вони накинулися на політику, малярство, музику, літературу! Дяка Богові, всі письменні, хоч тепер і неписьменність не перешкода. Не вміс хтось на папері стулити докупи речення — подумаєш, дріб¬ниця, на це існують магнетофони. Наговорив на плівку, скіль¬ки душі влізе, і любуйся шедевром! Навіть зайве вміти розпи¬сатися.
Я кілька разів пробував нагадувати господареві, мов¬ляв, мене дома чекае дружина і якби він дав мені адресу, де буває мій відвідувач, я з вдячности зайшов би до нього колись іншим разом, коли я більше дислокуватиму часом. Та всі на¬магання виявились марними, господар не чув.
Я навіть пробував симулювати біль у шлунку, проте Дом сказав, де в нього убиральня, не перестаючи говорити, і кілька відвідин убиральні мали лише той наслідок, що го¬сподар заходився пояснювати мені все з початку, ніби він затявся надихнути мене на його послідовника.
-— Ви помиляєтеся в мені, — пробував я його запевнити,
— ви імовірно берете мене за когось іншого. Я не інший. Я запевняю вас. Я антиквар. Якби ви тільки дали мені адре¬су. Я благаю вас.
Однак жодні благання не досягали Дома.
— … творчі процеси виявляються різно, — заповню¬вав він собою всі закутки, — героетрати пишуть зовсім не то-му, ніби їх справді будь-що цікавить. їх ніщо не цікавить, крім пекучої думки, здобути для себе хоч атом вічности, байдуже як; святістю, пороком, глупотою чи скандальчиками. А хто навіть на скандали не здатен, ну, тому ще лишається найпервинніше — продовжувати себе в дітях і хоч через ді¬тей зазнати біологічної вічности. Чому, ви гадаете, вони но¬сять у собі цілі смітники найрізноманітніших знань з ярлич¬ками «чисте пізнання», чому вони заучують усякі непотреб¬ства, для чого тренують розум? Виключно, аби інші ними за¬хоплювалися! Щоб усі охнули: «Глядіть но, глядіть, ось ті, яких не поглине небуття!» Чи ви уявляєте, до чого доходять люди в цьому гоні?
47

чинають вірити у власні запевнення, або навіть і взагалі пе¬реконані від самого початку, що вони шукають не вічности
а правди, пізнання, доброти, надхнення чи ще чогось,
кожен завжди послуговується запасом блискітливих слів і понять, насправді ж — все це лише шукання вічности для кожного особисто, тільки під різними камуфляжами. «Отче наш» людства звучить не «хліб наш насущний дай нам» . .. а «вічности дай нам! Хоч крапля вічности нехай проллється на нашу голову! О, солодка, єдина вічносте!» І вічности шу¬кають усі без винятку більш або менш драстичшш спосо¬бом. Ті, що вірять у Бога й домагаються вічности для себе у Нього, невідомо чому, припускаючи, що коли Бог є, то, зна¬чить, і їм існування забезпечене, мовляв, якщо квиток на потяг купив, то десь мусить бути і потяг, — і ті, що не вірять у Бога, гадаючи — коли Бога нема, то їм не світить отримати вічного життя, оскільки ж людині понад силу не хотіти, байдуже, свідомо чи несвідомо, вічности, то вони вірять лише у вічність серед людей, вічність, яка умре щойно з остан¬ньою людиною, тобто вони — герострати. Або, якщо хочете, активні герострати, на відміну від пасивних, тих, що вірять у Бога, бо»: герострати і ті, і другі, оскільки в обох спільна ціль — вічно існувати. Ви подивіться лише, що навколо ро¬биться, всі жахи, безглуздя, звірства! Це не тому, ніби лю¬ди стали гіршими, ніж колись, люди не змінилися, вони ані погіршали, ані поліпшали, а тому, що наше століття — сто¬ліття геростратів, які, втративши віру в Бога, однак не втра¬тивши гону до вічности, побачили перед собою тільки одне поле діяльности — серед людей. Раніше багато геростратів вірило в Бога, і тому їх геростратизм менше впадав у око, а тепер, хоч подекуди трапляються й такі, які намагаються вдавати, що вірять, забезпечуючи собі нишком вічність се¬ред людей першим-ліпшим способом, — тепер усі збилися в одну площину — в свідомість, яка умре з останною люди¬ною. Способів багато, вибір великий, а людське життя без продовження його в Бога надто коротке. Отож поспішай, дій. Бо що таке зрештою геростратизм? Вічність за всяку ціну, і все. Якби Герострат дійшов переконання, що йому є біля Бога чи богів, — однина чи множина — річ несуттєва, —
44

безсмертя, він, звичайно, не потребував би палити храм. Тільки в богів він не вірив, і вічність для нього поза людьми це існувала, а він хотів вічности, як цього хоче все смертне, та іде й належачи до досить тямковитих, здавав справу, чого він хоче. Він навіть не успадкував злочинних нахилів, це видно з одного його вчинку. Ймовірно, він належав до до¬сить розвинених і навіть начитаних людей свого часу, бож усвідомлював, що він робить, визнавався більш-менш на усіх тодішніх філософічних системах, — усі ж вічно товклися на агорі й просторікували з ранку до вечора, і особисто знати всіх найславетніших філософів-сучасників не становило великої події. Але оскільки він вірив у вічність у свідомості людей, а в нього, як на лихо, попри тямкозитість, а на цьому далеко не в’їдеш, ніяких талантів не виявилося, аби створи¬ти щось, що лишило б по ньому згадку і цим самим забез¬печило б йому людську вічність, то він, збагнувши свою пов¬ну немічність, побачив перед собою лише можливість злочи¬ну. і то по змозі великого, щоб легко не забули. Знищити храм, який славився на весь античний світ, такий вчинок швидко не вивіюється з пам’яті. Злі язики запевняють на¬віть, ніби перед тим, як палити храм, Герострат влаштував для приятелів бенкет, — що Герострат належав до снобів, а не до пролетарів тодішнього світу, поза сумнівом, бо раб обмежився б хіба що тільки біологічною вічністю, а щоб до¬мізкуватися до вічности в людській свідомості, треба диспону¬вати бодай невеликим маєтком, який дозволяв би байдики бити, — і оплакував долю храму (позерство квітло тоді, так само, як і тепер), бо якщо вірити очевидцям, такої краси, як Цей храм, не знали не тільки в Ефесі чи всій Греції, айв „ Усьому античному світі, а Герострат цінував красу, оскільки її тоді всі цінували, і він не відставав від інших. Та краса красою, а власне безсмертя, хоч і не абсолютне, бож лише серед людей, виявилося йому дорожчим, і тому, наплакав¬шися вдосталь і кинувши приятелям кілька туманних слів на прощання (щоб не перешкодили або не перехопили в нього ідеї), він пішов палити храм, лишивши злим язикам перепо¬відати подію й позаздрити, чому їх самих не осяяла подібна Думка. Тоді Георстрат становив виняток, людство тоді ще
45

Ні, не уявляю, — обізвався я. — Я не схильний
до роздумувань. Якби не історія з моїм відвідувачем, то моєї ноги. .. Ви, дуже прошу, не ображайтеся на мене, але якби ви дали мені адресу …
— Колись я мешкав з одним таким чолов’ягою, — зву¬чав Дом, цілковито ігноруючи мене, ■— який тільки тим і жив, що виписував з енциклопедій, річників, включно до бру- кових газет різні мудрощі, аби на кожному кроці проявляти свою ученість. — (Цікаві у нього мешканці. То вбивця, то цей. Пощо він мене цим мордує?). — Якби ви його бачили. Зов-нішньо —■ втілення скромности, а це, погодьтеся, неминуче робить враження. Він завжди ніби ненароком з вибаченнями, мовляв, дивіться, як він страждає, коли на нього звертають увагу, сипав знаннями, полонячи серця направо і наліво. Рафінованішого геростратства я не подибував; йому так уда¬валося ховати кінці в воду! Ніхто й не догадався б, як його попелить туга за вічністю. Все ж, попри його вдавану шля¬хетність і всесторонність, якось йому не щастило, хоч він доходив до біснування, як абетку, вивчаючи словники, гра¬матики, мови, які рідко хто знав. Його природа обдарувала немилосердною посидючістю, — а кого жере геростратство, той, звісно, не вгамується. Хоч як йому сипалися лаври, осо¬бливо серед жіноцтва, йому не вистачало уваги, яку викли¬кала його вченість і чар, можливо, йому випадало б обрати інший район для свого поля діяльности й залучити відпо¬відну публіку, яка ним захоплювалася б так, як він того ба¬жав, можливо також, його нарешті виснажила ученість і він вирішив знайти легший спосіб прославитися. Я саме відлу¬чився на кілька днів, коли він оголосив себе Месіею. У той час ще не водилося стільки месій, скільки зараз, тоді це вважали за новину, і його заява зазнала навіть деякого роз¬голосу. До нового Месії явився репортерчик, і знятка нового рятівника людства з відповідним інтерв’ю потрапила на першу сторінку місцевої вечірньої газети. Важко сказати, як цей новоспечений Месія уявляв собі власне безсмертя, в якому вигляді він його чекав, і чому саме замітка в газеті справила на нього аж таке враження. Побачивши своє фото в газеті й прочитавши, що він, за словами репортера, і є
48

справжній Месія, цей бідака так перейнявся, що його мрія досягнути серед людей безсмертя вже збулася, що біля того кіоска, де він купив і читав газету, йому на радощах зроби¬лося недобре, і він за кілька хвилин помер від розриву серця.
— ,Чи ви хочете цим сказати, ніби це якось пов’язане з тим, що я попросив у вас адресу, де буває мій клієнт? — запитагв я. — Чи ви незадоволені моєю поведінкою? Чи ви ображені, що я надто настирливо домагаюся адреси мого від¬відувача? Однак зрозумійте і мене, у мене справді нема часу, я антиквар…
Я говорив у порожнечу. Я не існував. Існував тільки
Дом.
— Таких випадків тепер так багато, що люди перестали їх помічати, — долітало до мене з Домового існування. — Це нікого не разить, бо кожен прагне для себе того самого. Різносторонність сучасних геростратів годі собі уявити. Ге- рострати за цей час далеко покрокували вперед. Вони навчи¬лися проявляти свою уявну геніяльність, вченість, розум, та¬ланти і навіть серце з безапеляційною майстерністю. «Ди¬віться, мовляв, хіба ми не гідні вічноєти, ми і те, і друге, і третє-десяте!» — бож інвазія геростратів у мистецтві, науці, політиці зростає пропорційно з прогресом. Мистецтво, що¬правда, покищо веде перед, хоч й інші галузі не занедбу¬ються; героєтрати носом чують: у мистецтві найбільше пах¬не (данина традиції) хоч і обмеженою часом, усе таки віч¬ністю, і тримають на нього курс.
Звичайно, свідомо над цим ніхто не думає, бо думан¬ня — марнування часу, а хто ж собі дозволить таку розкіш
— марнувати час, коли кожне затято трудиться над своїм безсмертям? Ви тільки гляньте навколо себе. Хіба вам не впало в око, чому в нашому столітті немає молочниці, яка не писала б романи чи принаймні спогади, і то обов’язково з психологічним підґрунтям, школяра, який, якщо його доти не поглинула злочинність, з тих же причин, не малював би геніяльних картин (слово талановитий вже майже вийшло з Ужитку. Що таке талановитий? Геніяльним усе мусить бути 1 тільки геніяльним!) чи не писав би таких же геніяльних
49

оповідань і драм, якщо йому не поталанило прорватися в по¬літичні пророки; батьків, які не муштрували б своїх дітей на геніяльність майже з пелюшок, аби хоч через нащадків лю¬ди захоплювалися їхньою, батьківською, геніяльністю; дам після сороківки, які, втрачаючи чи втративши молодість і кра¬су й не маючи, крім цього, рішуче нічого, чим нагадувати про себе, не присвятили б себе громадській діяльності (коли не вірите, гляньте на зростаючу статистику діячок) або не на¬кинулися б мертвою хваткою на літературу — добре, що хоч геніяльність запорука вічности, інакше б нею в наше століття ніхто не тільки не цікавився, а її уникали б і боя¬лися гірше чуми; дівчат, які не лізли б зі шкіри, аби прорва¬тися в кінозірки, і безліч різної публіки, яка не полювала б за славою, ладна на все, бож слава — Гарантія вічности.
Я раптом зауважив, як навколо мене сталася зміна, хоч я спочатку й не зорієнтувався, яка саме. Потім я помітив, що Дом дивиться на мене непорушними, — такі мені колись у ди¬тинстві снилися краєвиди, на яких ніколи не заходило сонце,
— очима, і у ме?іе по спині йдуть тоненькі струмочки моро¬зу. Людям треба б заборонити такі очі, промайнуло в моєму мозку, і я зауважив, що Дом не говорить.
Я не знаю, чи він уже довго дивився на мене, чи щойно обірвав голос, до якого я встиг звикнути, як до меблів чу¬дернацької форми, напевно ледве чи придатних до вжитку, які однак належали до кімнати, як і сам Дом, і тепер, коли він забрав голос, наче оголилися стіни і помешкання втрати¬ло обжитий вигляд.
— Вас разить те, що я сказав? Ви не погоджуєтеся зі
мною?
Меблі знову повернулися в кімнату, та очей Дом не відводив, і вони продовжували висіти наді мною.
Господи, яка кара, такі очі належалося б час від часу завішувати фіранками; ну, чому випало саме мені їх ви¬тримувати?
— Ви не погоджуєтеся зі мною?
— Я?
— Ви.
50

— Як вам сказати. Те, що я б хотів сказати, я не годен оформити словами. Я не знаю. Я — не цілком стежив за ва¬ми. Я боюся, що ви мене берете за когось іншого. Я анти¬квар. Я собі звичайна людина. Я запевняю вас, поки не з’явився в мою крамницю мій відвідувач, тобто мій клієнт, і не зажадав, аби я погодився на його вимоги … Досі я жив мирним життям. Ви мусите мене зрозуміти, я не замислю¬вався ніколи над такими питаннями. Якби я щось сказав, це межувало б з нещирістю. Я не знаю. Можливо, в тому є слушність, можливо, ні; тільки я не в стані вам довести, чо¬му щось має бути так чи інакше; це виходить за межі моєї спроможности. Крім того, я не встигав за вашою розповіддю. Мій мозок наче задерев’янів. Чуттєво мені здається, ніби мені належалося б тут щось заперечити, тільки над цим треба подумати, а я не здолаю зібрати докупи думок. Я далекий від усього, що не стосується мого клієнта …
Потім мені здалося, ніби господар образився, що я його не слухав, зрештою, я сам соромився свосї поведінки і поспішив його запевнити, мовляв, я слухав, тільки не¬хай він вибачить, якщо не почує такої відповіді, якої йому бажалося, я справді з задоволенням зробив би йому таку приємність, якби мені пощастило його краще збагнути.
І поки я пояснював, щось наче луснуло в мені, і всю мою увагу полонила уявна розмова з ним.
Я не помітив, коли стався цей перехід, але я тепер говорив вільно, наче мене винесло на крилах. Я оповідав йо¬му про мого відвідувача, і все йшло легко й чітко, і це вили¬валося в найбільшу промову, яку мені досі доводилося виго¬лошувати. Я навіть не потребував слів чи речень, я говорив зразу блискавками. Суцільними блискавками, єдностями з протиріч, злютованих у речення, поняття, почуття. Мій язик послуговувався цілими краєвидами, і все вкладалося так ясно й саме ставало на своє місце, що я з дива не виходив. Ба більше, я навіть Дома змушував відповідати мені таким Же способом, хоча це зовсім не скидалося на те, що чуло моє вухо, бо з цієї уявної розмови я чомусь нічого не запа¬м’ятав, ніби тим відтинком у пам’яті пройшла циклонна по¬жежа. Вона лишилася тільки трохи в почутті, бо від неї у
51

мене довго нило всередині, наче я виснажився понад силу; можливо, тут я справді виснажився, бо в мені залишилася підозра, я майже певний, що пізніша моя слабість почалася саме з цієї розмови, а не від того, що казав Дом, щоразу ви¬падаючи з уявної розмови, як і не від того, що пізніше ста-лося. Кожного разу, коли я вже переконувався, ніби ми поро¬зумілися, я вже отримую адресу і йду додому, Дом впадав у монолог, вислизаючи з уявної розмови, і я не мав над ним влади.
— … що поганого в геросгратизмі, — ішли слова від господаря, —■ коли бажання вічности природна річ, так само як процес прийняття їжі чи травлення? Речі, які самі собою не викликають ні догани (спробуй обійтися без них), ні над¬мірного захоплення, оскільки саме так світ влаштований, а не інакше. Тільки геростратизм це — гіперболізація природної речі чи, якщо хочете, стану. Це не просто собі бажання віч¬ности, а за всяку ціну прагнення вхопити вічність за роги. Різниця, як між дезинтерією і звичайним очищенням шлунку або ненажерливістю і задоволенням голоду. У ге- ростратизмі пригнення вічности переходить у хворобу, оскіль¬ки ж усяке прагнення вічности навіть у наймаліших дозах
— вияв егоїзму, то подивугідне знайти в цьому важко, хоч егоїзм і видається інколи корисним явищем. Звичайно, хтось скаже, пощо взагалі ганятися за подивугідним, коли виста¬чить задовольнятися тим, що є. МОІВЛЯВ, пощо вишукувати вітряки. Не виключене, що так навіть і краще, тільки чо¬мусь серед людей існують міти і про подивугідне. Міти про вітряки, без яких люди не піднялись би вище тварин, міти про велике, гідне найвищого захоплення. І ці мати цупкі, хоч вони і живуть на периферії напівапокрифічним існуванням. А коли так, то що ж тоді справді подиву гідне, велике? В чому полягає людська велич. Чи вона взагалі не існує і її вигадав біснуватий божевільний з розпачу, що людство, крім забезпечувати себе вічністю, тобто, крім геростратизму, ні на що не здатне? Однак міти про велике існують; значить — людство, від колиски приречене на гонитву за вічністю, ко¬лись виломилося з кола смертного й створило міт про велич? Що ж тоді розуміють під величчю? Що це надзвичайне, що
52

це за велич, що живе в мітах, обвішана від нерозуміння людськими тельбухами? Чи це досягнення в різних галузях людського духа й життя, включно з релігіею? Проте хіба всі досягнення не е виключно ошляхетнений геростратизм, оскільки всі вони зводяться в кінцевому рахунку ДО одного й того самого — до прагнення вічности, а прагнення вічности це егоїзм, а в егоїзмі шукати величі годі? Бо невелика та ве¬лич, яка вміщується в егоїзмі. Отже в егоїзмі її нема, а тоді всі досягнення відпадають. Що ж лишається? Якщо в бажан¬ні вічности не видно величі, то, може, е в бажанні невічности, в небутті? В антювічиості, в протилежності? Тобто там, де відмовляються від вічности? Коли людина, отримавши всі шанси на вічність, відмовляється від неї, і то таким спосо¬бом, що ця відмова на стає лише іншою формою гонитви за безсмертям, і людина не повертається в попереднє людське коло? Так, справжня велич це тільки єдине: успадкувавши чи здобувши всі шанси на вічність, відмовитися від неї. По¬над це не існує більшого, бо це вже не людський аспект, а Божий, і щойно тут людина наближається до поняття Бога і людської вічности у Бога.
Тут я мушу зробити відступ. Мені, як я вже згадував, дуже залежить на послідовності і точності всього того, що зі мною трапилося, що я чув, бачив, на точності, часто на перший погляд зовсім побічних речей, які прямо на мене не впливали, однак які, і я це інтуїтивно знаю, хоч і не годен Довести, якимось чином, вирішували подальший перебіг моєї історії, навіть коли я й не в змозі простежити, де саме вони починали брати в ній активну участь. Саме тому я не певен, хоч тільки так пригадую, чи Дом дійсно все це говорив, чи я його лише так розумів, накладаючи на цю розмову іншу, яка мала ще відбутися далеко пізніше, вже без участи Дома, зго¬дом, коли я ходив брати автограф.
Дуже ймовірно, що я дещо поперекручував лопри всю засадничу точність, вже хоча б з тієї причини, що за той ча,с моя нервова система від усіх попередніх потрясень і хви¬лювань, а головне від нетерпіння якнайшвидше отримати адресу, працювала не плинно, як завжди, а трохи стрибками.
53

З цієї причини, наприклад, хоч як я пізніше сумлінно рестав¬рував минуле, мені ніяк не щастило відновити в пам’яті, що я казав Домові, хоч я ладен клястися: я виголошував щось важливе. Воно без сліду вислизнуло мені з голови, крім кіль¬кох фраз чи, властиво, уривків речень, і то, очевидно, лише тому, що мені здалося, нібито Дом відповідав на них, а вони якоюсь мірою, дуже, правда, околишніми шляхами, стосувалися мене й мого відвідувача, хоч пізніше, коли я силкувався пригадати, мені видавалося далеко ймовірнішим, що Дом навіть і не пробував відповідати, а просто його дум¬ки набрели на трохи подібну тему, і він продовжував моно¬лог, і тільки те, що він інколи зупинявся переді мною і я ба¬чив, як він усміхається, я сприймав як його відповідь на своє казання.
Можливо також, мене пантеличила його усмішка, як¬що те, що відбувалося у нього на лиці взагалі надається окреслити усмішкою. Кожного разу, як він «усміхався», я дивився на нього і ставав свідком, як з його нутра ніби ви¬бухає джерело, розбиваючись об зуби й освітлюючи все облич¬чя з середини; та коли я переводив погляд на його уста, спо-діваючись угледіти їх розтягненими в усмішку, то виявля¬лося, що вони радше навіть стиснені і Дом взагалі не усміха¬ється. Можливо, на усмішку в нього призначалися кіс, щоки чи перенісся, хоч мені ніколи не доводилося спостерігати, аби самими щоками чи носом хтось усміхався. Не виключене також, що його пильний погляд суґерував усмішку, і це зава-жало сприймати те, що він говорив.
— Щойно тут вперше з’являється цей аспект вічно- сти, — ішло від Дома, «не даючи мені думати про своє, — бож лихо нашого століття не в тому, чи воно вірить у Бога, чи ні. Спосіб, яким людство вірить, належить до того ж геро- стратизму, що й невіра. Люди не розрізняють, що вірити б Бога і вірити в людську вічність у Бога — два цілком .різні поняття. Люди, які вірять у Бога з розрахунком, мовляв, коли Бог є, то і для них вічне існування забезпечене, — хіба це не такі ж самі герострати, як і ті, що в Бога не вірять і шукають вічности серед людей, в людській пам’яті, по цей бік? Ті, що будували середньовічні собори, спромоглися на
54

це тому, що їм перед очима стояла їх власна егоїстична віч¬ність у Бога. Перестають споруджувати собори не тому, що втрачають віру в Бога, а тому, що втрачають віру в своє місце на безсмертя у Бога. Бог, навіть якби Він тричі існував, у якого нема для людей вічности, людству не потрібний. На такого Бога людство плює, бо коли у Нього нема вічности для людей, то це те саме, що Його нема. Навіть більше: те, що Його нема, далеко легше стерпіти, ніж те, що Він є, але для людей з Нього жодної користи, коли біля Нього бракує вічности для людини. Людині йдеться не про самого Бога і Його існування, а про вічність своєї особистости в Бога. Ві¬руючих заради самого Бога, як такого, нема. Ті, що вірять у Нього, автоматично вважають, ніби місцина вічности при¬готована для кожного окремо, кожному за індивідуальністю і заслугою, під крильцем у Всевишнього. А що поняття «раю» і «пекла» відповідно до моди епохи міняється для віруючих, то несуттєве: «рай» і «пекло» можуть бути модерними, чи “традиційними, чи на зразок Нірвани, чи щось на зразок ту¬манного існування з великої літери, «існування», яке «ба¬читься» лише «нутром», лише «відчуттям», чи щось винахід¬ливіше. Головне, що віруючий після смерти потрапить до цього «існування», «раю» чи навіть психологічного «пекла» (данина епосі); зрештою, хто вже там потрапить до пекла? Пекло досить сумнівна річ, та й дивно припускати, щоб Бог проявляв таку дрібничковість і карав би людей за їх «грі¬хи», коли кожному ясно, що Бог уже силою своєї божествен¬ности покликаний втілювати не справедливість, а доброту, оокільки справедливість — виключно людський, занадто нік¬чемний, як на Бога, винахід, і то винахід з часів, коли люди ‘ Ще живцем поїдали своїх ворогів. Людство одного тільки не додивилося або не захотіло додивитися: що ідея людини й ідея Бога — дві паралелі, яким ніколи не стрінутися в жод¬ній площині. Вони суперечать одна одній і взаємно себе ви¬ключають. Людині не дано вічности. Саме тому і тільки тому все, що людина робить, часто навіть не усвідомлюючи того, зводиться до єдиного: добування собі вічности. Саме завдяки своїй смертності. Бог же, як абсолютне єство, інакше В,ін не
55

був би Богом, має цю вічність. Поняття Бога, як таке, виклю¬чає в собі смертність.
Берімо суто логічну площину поняття. Якщо Бог є, то він усесущий, вічний, завершений, одним словом, втілює все, що до цього поняття належить. Отож, не може Він, бувши вічним, хотіти зробитися ще більш вічним! Звичайно, як абсо¬лют, Він нічого не хоче, адже Він досконалий, всесущий, сам у собі; та припустімо на секунду, лише припустімо, ніби Він чо¬гось захотів би. Припускати, що Він захотів би чогось, що Він посідає, нелогічно: хочуть завжди того, чого не мають. А єдине, чого Бог не має — це небуття. Отже, якби Бог будь-коли чогось зажадав, до чогось виявив волю, це тільки — захотіти неіс- нування. І це саме те, чого люди, засліплені тугою за вічністю, відмовляються чи не здатні бачити, що Бог, як той, хто диспо¬нує вічністю, воліс її лише позбутися. Позбутися того, що людство так рветься отримати, і цього людство ніколи не збагне або не захоче збагнути. Людство не спроможне стер¬піти, що існує лише Бог, що існує тільки Він один, і поза Ним ніщо, а людям не вділено вічности, і сама ідея людини про¬тилежна до ідеї Бога. Людство бунтує проти того, що Бог пра¬гне неіснування і приходить на нашу землю не викупити від гріхів (адже те, що люди називають гріхами, це тільки вияв смертности, бо вони перестають існувати оазом із смертю), а вмирати. Бог приходить на нашу землю вмирати, оскіль¬ки ж Він вічний, то він не годен вмерти. Він мусить і далі існувати. Сам один, поза яким більше нічого не існує, бо ми не існуємо, ми — омана проминального, з якою не погоджується н-аше честолюбство. Є тільки божевільний від доброти Бог (людство не хоче приймати ні божевілля, ні безмежної доб¬роти Бога, хоч Бог тільки такий), що час від часу приходить (вмирати серед людей то в образі Будди, то в образі Христа, то в образі майбутнього Месії. Бог, який так прагне неіснування. як людство вічности… Кому ж бо заманеться визнати, що, крім Бога, нічого іншого не існує і що весь усесвіт, усе наше людське буття лише периферія, смертна, переходова провін¬ція буття, каламутна відбитка великого існування Бога? Лю¬ди звикли розглядати себе в центрі буття, затуляючи очі на всі зміни, засліплені бажанням безсмертя, і їм не спаде на
56

думку, ЩО центр усього буття, — Бог і що весь усесвіт це лише відбитка трагедії його існування. Трагедії не в людському ро¬зумінні, людині не дано розуміти Бога, а вірніше дії, на яку у нас нема ні слів окреслити, ні понять збагнути, ні шифрів чи заклять, щоб наблизити, як нема ока на ультрафіялкове проміння, нема вуха на ультракороткі звуки. Ми тільки лаш¬тунки, де це дійство Боже відбувається, хоч людство і вважає себе за дійових осіб. Звичайно, смертній людині важко поми¬ритися, що дійова особа в бутті одна-сдина -— Бог, і що між поняттям і прагненням Його і людей нема нічого спільного. Але Бог божевільно добрий. Він такий добрий, що жодне по¬няття доброго не вміщує Його. Він пожалів небуття. Він пожа¬лів людство, і людству щойно на самий кінець свого існування дано наблизитися до Бога в тій людині, яка покликана втіли¬ти міт про людську велич, міт про велику людину, що була б настільки великою, аж, маючи всі здібності і можливості до¬сягнути вічности, знехтувала б нею, відмовившися. Та людина переросла б і лишила за собою все людство, ставши подібною до Бога у виборі неіснування. Щойно цій людині дано знати про Бога в божому аспекті. ,Чому їй одній? Бо щоб наблизи¬тися до Бога, треба позбутися будь-якої форми геростіратиз- му, а це, виявилося, настільки важке, що людство цю можли¬вість зіпхнуло до нездійсненного, до міту про велику людину, туманного міту, який з давніх-давен непокоїть людську свідо¬мість, міту про людину, створену за образом Божим. Аж див-но, що цей міт такий живучий, хоч його людство і не спромог¬лося або й відмовилося збагнути, убоявшися його нелюдської величі. Можливо навіть, людству цей міт приснився ще тоді, коли Бог уперше прийшов умирати на землю. Можливо, ті перші, яким вдалося побачити Бога в Його справжній, не люд¬ській величі, донесли до людей цей міт, і їх за це каменували. Бо хто зна, чи цей міт не є лише тугою Бога за небуттям або за другим до Нього подібним єством, гідним у компаньйони? Герострати не здібні на міт, що заперечує геростратство, а лю¬ди, навіть у найславетніших своїх екземплярах, овідомі чи не¬свідомі герострати. З геростратсько’го погляду, якщо міт про велику людину — заперечення людськосте, він потворний і Шкідливий, мовляв, якби всі відбігли б бажання вічности,
57

людство перестало б існувати; замість нього, ледве чи росла б зелена травичка на нашій плянеті. Для людства, яке не тер¬пить небуття, міт про Еелику людину найнепотрібніший міт, який будь-коли існував, оскільки на великій людині закін¬чується усе людське буття; тому найкраще — нехай велика людина живе тільки в міті. Людство навіть не припускає, на¬скільки людина, покликана втілити міт про велику людину,
— завершення усього людства, це найвища благодать, яка замкне лінію людського буття. Бо після великої людини по¬чинається сам Бог, як і на початку, і більш нічого. Велика лю¬дина —■ зенітна і кінцева точка людського розвитку; так за секунду перед небуттям людству дано справді бути великим . ..
Дом ще деякий час говорив, це давалося простежити в повітрі, однак чомусь я його перестав чути. Я відчував себе дуже слабим. Мені блимало перед очима, і, хоч це невдовзі й пройшло і мені нібито нічого не бракувало, я не міг позбутися враження, що мене вставили в скриню плинного скла, яке на¬віть не дуже пригнічує й зв’язує мої рухи, думки, почуття, лише їх страшенно уповільнює, і це уповільнення дратує, як тупий біль, який втирають великим пальцем в усі кістки.
Я не знав, чого від мене домагався Дом. Не виключене, що він нічого не хотів, крім бажання виговоритися, як це ча¬сто трапляється з людьми, які або довго самотні, або занадто зайняті самі собою. За своє життя мені довелося досить бага¬то вислухувати різних сповідей і монологів від колеґ, знайо¬мих і навіть мало знайомих, хоч я цьому ніколи не надавав значення і забував сказане з хвилиною, коли хтось кінчав оповідати. Очевидно, моє терпіння (чого я, зрештою, мав пе¬ребивати комусь, коли йому кортіло виговоритися?) або мій вигляд, що мене вже тішило, бо це зайвий раз свідчило про мою солідність, викликав довір’я.
Проте я сам не виявляв найменшого нахилу до розду¬мування, хоч я і не зараховував себе до поверхових людей. Я не вважав себе поверховим, тільки пощо солідній людині роз¬думувати? Я не любив утруднювати собі існування, не кохав¬ся в зайвому. Для мене, як і для багатьох інших, крім звичай¬них життєвих турбот, пов’язаних чи то з антикваріятом, чи то
58

з родиною, не існувало проблем, в усякому разі ніяких незви¬чайних проблем, поки не з’явився в мою крамницю відвідувач.
Я дивився на речі просто, і все виходило просто і ясно, включно з різними неприємностями, які час від часу трапля¬ються в житті. Неприємностями, які не залишали довготрива¬лих наслідків, бо я завжди намагався їх або полагодити, або забути. Я не тяжів ні до перечулености, ні до того, аби страж¬дати більше, ніж належало, ані до нахилу копирсатися в собі, як дехто, розглядаючи де як дурне, а часом і шкідливе. І все таки мені трапилася історія з відвідувачем. Мені, а не комусь іншому. Чому?
Адже скільки я перебирав в уяві своє попереднє життя, я не подибував і тіні якогось натяку на стан, в який мене ки¬нула воля мого відвідувача. До цього не знаходилося жодних підстав, жодних переходів. І все таки відвідувач існував, бо інакше я не потрапив би до Дома, не слухав би його безконеч¬ного монологу, чекаючи, поки він дасть адресу, де з’являється мій відвідувач, і мені бракувало сили, аби напруженням волі перетворити відвідувача, Дома, все це оточення на витвір ран¬кового марення, щоб підвестися серед антикваріяту, заварити чай і взятися до кольорування ґравюр або складання ін¬вентаря.
Я не тямив, ні як записував адресу, яку мені нарешті дав Дом, ні що говорив, якщо я взагалі щось говорив, ні як сходив униз.
Від того, як я сидів за столом у Дома, чекаючи на адре¬су, аж поки я опинився на вулиці, простяглася суцільна біла пляма. Я знаю лише, що коли я побачив молодиків, які все ще стояли перед будинком, хоч їх нібито й поменшало, щоправда, ‘ Це могло здатися й тому, що повії зникли, — я ствердив, що теж стою, і то стою на бруку.
— Ви дуже легко одягнені, а вечір свіжий, — сказав Дом, і я з зачудуванням зауважив його і тоді ще раз здиву¬вався, чому він все ще зо мною.
Він нахилився, балянсуючи, у тому ж самому халаті, однією ногою на порозі вхідних дверей, а другою на бруківці біля мене, і мацав повітря. Імовірно він проводив мене надвір.
59

— Почекайте хвилиночку, поки я винесу вам літнє пальто і шалик. Ви розігрілися, а в такий час легко застуди¬тися. Літні вечори небезпечні. За речі не хвилюйтеся. Повер¬нете колись принагідно, коли заблукаєте в ці краї.
З гурту кілька молодиків привіталися з Домом.
■— Почекайте, я зараз.
— Благаю вас, не треба! — несподівано для самого себе вигукнув я, хапаючи Дома за небесний халат. ■— Дуже вам дякую, але мені зовсім не холодно. До мене простуда не чіп¬ляється. Початок літа. Крім того …
— Ви простудитеся.
— Благаю вас, не треба! Ні. Запевняю вас, ні. Я не хочу! Мені не потрібно. Мені нічого не потрібно!
Я раптом зауважив, що я кричу, тільки зупинитися я вже не міг.
— Мені нічого не потрібно, — повторював я, чуючи, як я весь гоїрю, і ще мить — і я втрачу понування над тілом і почну підскакувати, як піч-чавунок, в яку всунули, замість поліна, автомобільну шину, від якої розтоплюються рури.
— Я не хочу! Не хочу. Не хочу!
— Заспокойтеся, якщо ні, то ні.
І тоді лише настала тиша. Я навіть не чув його кроків, ніби він згортав їх за собою і забирав до кишені.
Я помацав себе, аби дійти до тями, і спробував заспо¬коїтися. Адреса справді лежала у мене в кишені, отже з цісї миті виключно від мене залежало, що далі. Однак мій душев¬ний стан ніяк не давався себе уговкати. Я похитався, аби лег¬ше зосередитися, тільки де ж там! Думки і почуття мінялися з несамовитою швидкістю: заки я встигав зупинитися на якійсь більш-менш виразній думці чи почутті, як їх вже і тіні не лишалося, а нові на їх місці виявлялися ще більше натривкі, щобільше, вони не зраджували найменшого стосун¬ку з попереднім, наче з кількох осіб протилежної вдачі ви- помпували всі почуття й думки і, перебовтавши в машині для змішування цементу, влили назад у мене. У цю хвилину на моїх плечах перебувала явно не моя голова. Мене унєдійсни- ли, і я сам не зчувся — коли. Чи цим способом прийшла за-
60

дізнена реакція на розмову Дома, чи, може, моє попереднє «я» вирішило остаточно звести зі мною порахунки за те, що я дав¬ся втовкти себе писати біографію відвідувача, я не зважував, проте в одному я не сумнівався: моя свідомість, навіть частко¬во моє тіло, розпалися на жмут волокнин, і кожна така во¬локнина вела самостійне, не подібне до іншої існування, ціл¬ком (відмінне від моїх нахилів, уподобань; я хапався за них, як за рятівну соломину, та за жодною з них не встигав угна¬тися.
Я звісив руки в кишені і пальцями подумав, що запаль¬ничку і цигарки забув у Дома, проте від самої гадки поверну¬тися і забрати їх я зробився одразу від голови до нят неваго¬мий, мені здалося, ніби я падаю, як падають уві сні, і я зро¬зумів: мене вже ніщо не затягне назад. Те все я відрізав за собою. Я не бажав ні чути монологів, ні бачити Домових очей, взагалі нічого і нікого, головне — щоб мене не чіпали.
Я ще раз пересіяв усі кишені. Цього разу з більшим успіхом. Порожні кишені через якусь непередбачену примху природи явили раптом, як Венеру з морської піни, пожмакану цигарку невідомого походження, бо я акуратна людина, на¬віть з нахилом до педантизму, і ніколи не пхаю до кишень цигарок без коробки, поминаючи вже, що такої марки цига¬рок я взагалі не палив, хоча тепер усе це належало до несут¬тєвого. Нехай її хтось інший поклав. Може, навіть Дом.
Я розпрасував цигарку пальцями, скільки давалося, при цьому кінець цигарки луснув, і я його відщипнув, ледве Не порвавши усісї цигарки, і наблизив обличчя до молодиків за вогнем.
Здасться, чай, який я розлив у Дома, проходив десь по
– сусідству з цигаркою, бо вона трохи відсиріла, і я аж упрів, розпалюючи її, наче мене примусили викопати траншею. Я раптом усім тілом відчув, як витратив на розпалювання ци¬гарки стільки енергії, що мене зараз втома валила на брук.
Я й справді не годен стояти, ствердив я собі, вже сідаю¬чи на край вузького тротуару просто перед гуртом, аби не по¬валитися пластом.
Молодики переморгнулися, мовляз, ну ж і хильнув; і котрийсь з них заходився оповідати стару анекдоту про
61

п’яниць і про Ліворно, однак торкнувшися бруку, я зовсім збайдужів до того, що про мене думали й розповідали. У цю хвилину навіть поява моєї дружини чи прилюдне викриття історії з моїм відвідувачем не зворушило б мене.
— Ми в Ліворно були?
— Були.
— Вино пили?
— Пили.
— А де ж він?
— Хто він?
— Ну, ми в Ліворно були?
— Були…
Як добре, що я сидів. Головне — мене ніхто не чіпав, їх голоси висіли на півтора метра над моєю головою десь у зовсім іншій площині, герметично відмежованій від простору, де я перебував. Я сидів у колодязі. Мене не можна було до¬сягти, і перед моїм обличчям здіймалися тільки їхні ноги, крізь які подекуди просочувалося світло вуличного ліхтаря. Цілий ліс ніг. Суцільне цвинтарище з пам’ятниками, колонади за колонадами, худі, куці і довгі, ноги-нахаби і ноги-просто- кваші в розтоптаних апокаліптичних черевиках. Людям пе¬репало рішуче забагато ніг, переконався я. Угорі їх самих
— обмаль, а внизу від ніг — не проглянути.
Я механічно перерахував кущі ніг і зразу ж встановив, що однієї ноги забагато. Вона явно потрапила в гурт помилко¬во. Здається, вона взагалі не мала власника й існувала сама собі. Це виявилося настільки очевидне, що я поспішив перера¬хувати ще раз. Тільки тепер додалося ще три зайві ноги, і, хоч як я старався, ніяк не виходило парно, попри те, що ніхто серед гурту нібито не належав до калік.
Спочатку я нарахував сімнадцять, потім тринадцять, тоді п’ятнадцять, і на цей раз мені впало в око: багато ніг належать своїм власникам помилково, і, властиво, саме ця невідповідність і збиває мене з рахунку. Бо чого, наприклад, під сімнадцятирічним юнаком опинилися ноги виразно літньо¬го службовця, і то агента страхувального товариства?

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.