Андієвська Емма - Герострати

Я добре знав цей ґатунок ніг…

Я добре знав цей ґатунок ніг ще зі студентських часів, коли тимчасово жив у підвальному помешканні мого приятеля з вікнами на рівні тротуару навпроти страхувального агент¬ства. Не ноги, а кілки. Мені, звичайно, не шкода йому -ніг, на¬віть якщо це ноги страхувального аґента, можливо, навіть ціка¬во ходити «а таких ногах, хоч як же самим ногам, як вони чу¬лися? Коли поруч під плюгавеньким літнім чоловічком, най-старшим з гурту, красувалося справжнє видовище? Під ним похитувалися ноги, наче щойно зняті з п’єдесталю. Таким ногам стояти б під торсом Олександра Македонського, уявного, бо справжній був малий і миршавий, а не під тільцем, яке утрималося б і на двох нитках.
Я навіть відвів очі наоік і пошукав з пам’яті поблизу пам’ятника, аби порівняти, оскільки поглядом не давалося відсунути від лиця зборище ніг на іншу вулицю, хоч я і так пригадував, що пам’ятники не в цьому районі.
Цікаво, чи власник відчував неприналежність до нього ніг? Що, коли він.. . Проте я не встиг продумати до кінця, бо всі ноги перешикувалися, і на перший плян вийшли розхля¬бані, кривувато-добродушні, широчезні в стопах ножища- черепахи, близнюки тих черепах, на яких тримається все¬світ. З такими стопами напевно світ сприймався по-інакшому, без сумніву, докладніше, ніж на ногах звичайного об’єму.
Несподівано, імовірно від того, що мені здалося, ніби я закуняв, я кинув недопалок і спробував підвестися, хоч мене зовсім не спокушало ні йти розшукувати нову адресу, куди навідувався мій відвідувач, ні додому, ні навіть рухатися з місця. Мені годі збагнути, чого я взагалі заворушився, бож мені нічого не хотілося.
— Ви не тутешній, чи не так? Допомогти вам?
—- Ні, дякую, я не настільки слабий.
Я зіп’явся на ноги і зразу ж пошкодував, пощо мене Підхопило, адже мене ніхто не гнав у шию, однак сідати назад вЖе не випадало, бо то ж вийде, ніби я й справді не втримаю Рівноваги.
Тепер на рівні моєї голови говорили, і я аж покліпав повіками, так залящали в першу мить їх голоси. Які в них
63

горлянки, подумав я. Вони наче не вимовляють слова, а пе¬рекидаються баранячими стегнами.
— Я знаю усіх, хто відвідує цей будинок, а вас бачу вперше, — знову сказав власник ніг з космогонічними сто¬пами, змусивши мене глянути йому в перенісся. Він мав без¬доганно правильні окремі риси обличчя, розтикані якось не на своїх місцях. Ніби Творець задумав створити на дозвіллі ідеально вродливу голову, а потім втратив інтерес до свого твору, чи Його кудись спішно відкликали, і Він повстромляв ніс, очі, рот куди попало, аби швидше.
— Я вас слухаю, — озвалося перенісся.
— Пробачте, я… Я шукаю тут . .. одного мого клієнта,
— знітився я, чуючи, як мене вже ловлять на чомусь дуже поганому і я знову хвилююся. — Я антиквар … Я вам зараз поясню …
— Слухай Цімо, — відрізав мене від співбесідника пшеничний молодик з підфарбованими чорними вусиками й крутими плечима, якими він штовхнув мене, від чого я по¬хитнувся, не знаходячи, як його напоумити, аби він цього не робив. — Я більше не чекаю на цю худобину, Хому прекрасно¬го. Нехай його хтось гукне абощо. Скільки ще стовбичити? Яке свинство з його боку! Він, шкура, напевно щось мудрус. Скільки це триватиме, день, два? Або ми йдемо, або ні. Якби я довідався про це раніше, я вибрав би собі інше товариство. Пащо мені гецкатися?
— Незрівнянний, дорогий Козютку-Млодютку, — за^ туркотів Ціма, — що ти робиш? Ти хвилюєшся? Пощади себе. Не забувай: люди твоєї тілобудови від переживань грубшають, а повнота, якщо вірити статистиці, — а хто їй у наш час не вірить? — вкорочує, поперше, віку. Подруге: жінки не люблять грубасів, стара істина, як світ. Отже зроби з цього висновок і чекай Хому смиренно, як і ми всі, бо він принесе гроші. Він, голубе, а не хто інший!
— Можна подумати, ніби він принесе щонайменше міль¬йон, дідько б його вхопив!
64

— Згоден, нехай навіть і всі дідьки й сам Вельзевул. Тільки ж, це справи не міняє. Мільйон не мільйон, а бодай щось. Ти не дістав, у мене теж нема, отже. Ну?
— Ви антиквар? — звернувся Ціма до мене.
— Я шукаю свого клієнта, — повторив я готову стрічку,
— він мені винен гроші за книги, а я загубив його адресу і мушу тепер …
Стрічка скінчилася. Я зупинився і раптом, збиваючися, з несподіваним шалом почав описувати мого відвідувача трохи докладніше, ніж це входило в мій намір.
Я вже зараз так чітко не пригадую, яка блискавична калькуляція народилася в моєму мозку, спонукавши мене, майже захлинаючися, накинутися на Ціму з розпитами про відвідувача, хоч я вже роздобув адресу, куди він навідувався. Мені аж зараз незручно за тодішню ретельність. Власне ка¬жучи, коли в відкрив рот, я ще не уявляв, що скажу. Я й за¬раз ладен поклястися, що я справді не збирався говорити про мого відвідувача. Як це сталося, я й досі не здам собі з того справи. Імовірно, я вичув, ніби Ціма з ним особисто знайомий. Ціма, як я потім пригадав, говорив з Домом, поки я відмов¬лявся від кашне й пальто, і, правдоподібно, це й навело мене на думку, що він знає і відвідувачів Дома. Можливо, Ціма навіть мешкав з моїм відвідувачем, щось подібне причулося мені, хоч згодом Ціма заперечував, переконуючи, що він, мовляв, нічого подібного не казав. Я знаю тільки: я дійсно не плянував розпитувати про мого відвідувача, та коли це стало¬ся, я не здатний був ні про що інше говорити, ба більше, я зі страхо’м помітив, як не годен зупинитися, бо голос не слу¬хається мене, і коли щось перешкодить цій зливі, я лусну, ’не встигши виговорити мого відвідувача геть із нутра, з думок Нін вітер, аби він щез.
— Ви розумієте, мій клієнт не тільки, а і.. . — Хвости Речень закінчувались самими голосівками. — Справді, якби ви зласкавилися і зрадили бодай найголовніші дані, то запевняю вас, я погоджуся навіть .. .
Далі скакали вже самі приголосні. Голосівки заважали вимовляти слова з бажаною швидкістю. Незбагненно чому,
65

досі ще не винайшли звукоскорочувачів, щоб у секунду, на¬приклад, вміщувати слова, виговорені за годину. Про стено¬графію знайшлося кому подумати, а таро стенофонію ніхто не потурбувався, і слова, вимовлені мною, насідали одне на одне, сплющуючи в безформні звуки закінчення попередніх.
— Ви морфініст?
— Я? Бог з вами! — Я аж присів від несподіванки. Мені ще цього бракувало. Господи, що ж мені робити?
— Запевняю вас, ні! Я не морфініст! Я взагалі ні!
— Та не кричіть так, я вас не з’їм. Я вас не наставля¬тиму на путь істини. У вас трясуться руки, і я зважував лише, чи ви не бажаєте дістати нової ‘Порції.
— Вірте мені! Запевняю вас, ні. Дійсно, ні. За все життя ніколи! Я шукаю лише мого відвідувача, тобто, вибачте, клієн¬та. Так, клієнта.
Ціма перебрав мене поглядом, глянув угору й пожував нижню губу.
— Гм, ви шукаєте свого клієнта?
— Так, саме так, я шукаю свого клієнта, і якби ви могли …
— Чому ні? Можу. Я знаю вашого клієнта. Я його бачив кілька разів у Дома, хоч і не звернув на нього особливої уваги. Непримітна особа. Бож усі, хто відвідують цей будинок, мені відомі, як свої п’ять пальців.
— Ви знаєте його прізвище?
— Ну, а як же! Тільки я мушу зосередитися, щоб прига¬дати. У цю мить вислизнуло з голови. Його прізвище . ..
— Цімо, не бреши, а то людина і справді повірить і за¬ходиться будувати на твоїх вигадках пляни. Де твоє сумління? Чого тобі просто без вихилясів не признатися, що ти, крім Дома, якого кожний собака знає, нікого не знаєш, — втру¬тився юнак з нечистою шкірою.
— Як? Я не знаю? Куряча твоя голова! Я не знаю! Та чи ти взагалі тямиш, що базікаєш? Я не знаю! Ах ти ж по¬пелиця паршива! Порожнє місце, затирко! Замість мовчати і втішатися ласкою, що його терплять у товаристві, воно ще й просторікує!
66

— Ідіотищє, — ніби про себе додав Ціма і тихо, аби ІНШІ не чули, без жодного переходу, зозсім з другого регістру звернувся до мене, аж я завагався, чи це справді він:
— Позичте мені дві десятки. Я вам завтра ж віддам.
У мене стільки не виявилося. Хоча для певности, а, го¬ловне, щоб його переконати, як я ладний вдоволити його, тіль¬ки Щ° не маю, я повивертав усі кишені і навіть дозволив його руці при тому помагати.
У Ціми з’явився зосереджено-розчарований виглад, наче він сам собі не вірив, що в моїх кишенях, крім кілька дрібня¬ків, нічого не знайшлося. Він ще ніби ненароком спробував помацати закавраші на ногавицях, чи не зашито там копійки, висякався, ще раз помацав, а тоді, врешті зневірившися в мож¬ливості щось здобути, зайнявся юнаком, який поставив під сумнів обсяг Ціминих знайомств.
•— Так я, кажеш, не знаю! Дуже цікаво. Кому ж тоді знати, як не мені? Чи не тобі, бува?
— Маєш рацію. Більше, ніж тобі, в усякому разі. Хоч зараз про те не йдеться. Лишімо цю тему. Я сьогодні не в на¬строї, аби сперечатися.
•— Що ти сказав? Чи це мені здасться, чи я справді чую?
— Не входь у ролю!
Ціма хапнув повітря, і зразу ж на, його місце напливла з моєї пам’яті риба в довгих колючках, що я її колись бачив У природничому фільмі, на який вадив дітей. Риба, що при наближенні небезпеки ковтає воду, аби набрякнути до таких розмірів, щоб ворог побоявся її проковтнути чи навіть заче¬пити. Проте Ціма явився знову. Він уже не уподібнювався до тієї риби. Що за цей час трапилося у нього з опонентом, ви¬слизнуло з мого зору, тільки Ціма уже ні на кого не скидався. Він двиготів.
— Ви чули? Чи ви чули таке? Подумати тільки! Головне, Хто! Хто б уже розперізувався! Смаркач! Нетля! Ця півпорція людини, яка ще не встигла собі відростити жодної думки, яка мУдра тільки тим мотлохом, чим у школі напхали його каза¬нок! Цей гімназійний гевал!
67

Гей, публіко, тихіше, бо не почуємо Хоми, гукнули
з другого кінця гурту.
Та Ціма й гімназист стояли в іскрах.
— Ти на колінах дякуй Богові, що тебе взагалі терплять у нашому товаристві. Ти забув, що я, Ціма, ввів тебе сюди, і ти лише завдяки мені тримаєшся тут, жабо ти втівалашена. Якби не моя великодушність, тебе і духу тут не лишилося б. Ти, як
— гадаєш, навчився розписатися, то вже втнеш і зорі з неба стягати?
— Наше товариство, наше товариство! — перемавпував Ціму гімназист, аж йому мало прищі не позіскакували з облич¬чя. — Подумаєш, ощасливили! Якщо вже на те зійшло, то я сам собі товариство! Не я, а ви всі мусите чутися щасливими, що вам випало на долю познайомитися зі мною! Якщо вас усіх колись згадають, то тільки тому, що ви спілкувалися зі мною, що ви мені отруювали життя і що я серед вас обертався, я, гє- ніяльна дитина; так, ковтайте, геніяльна дитина, бо з вас же ніхто не здатен на щось велике. В їх товаристві! Ха! Зна¬менитості знайшлися! З яких пір? Хто з вас утне щось нового сказати? Крім мене, ніхто! Це коле в очі. Вас хапають корчі, бо я наймолодший; так, мені ледве сімнадцять, а я створив уже річ, яка докорінно перевертає світову літературу! Бо мені варто лише за щось узятися, і я з легкістю долаю те, про що ви, телепні, і мріяти не зважуєтеся. Вас бісить, що навіть мої малюнки, які для мене лише розвага, роблять епоху! Вже їх самих вистачає, аби відкрити нову, зовсім нову епоху. Цілу епоху! А я ж який молодий!
— Профани, на коліна перед геніяльною дитиною! Перед пророком молодих!
—Кретин!

— Нездара!
— Сам ти нездара!
— Дуже винахідливо. Цілком у дусі твого твору, що переверне світову літературу!
— Мій твір!..
— Твоїм твором і підтертися соромно, а він світову лі¬тературу! Ти поспитав би ліпше, чи його хтось бодай за гроші
68

читатиме. Літературу йому перевернути захотілося. Нічого сказати, скромне бажання! Ти перш за все полікуйся у мами від манії великости, бо розірвешся на друзки! Його твір! Ні, це просто таки чудово! Ще хоч би ти мені не читав його і не показував малюнків, нездаро ти заюшена, то я, бува, й повірив би. Чи ти гадаєш, вистачить тобі лише плюнути, і світова література з громом і свистом так і завалиться? Варто тобі ректи слово, і воно вже дійсність?
г— Ти мені заздриш! Заа .. здриш! Ти гадаєш, я не бачу крізь твої словеса? Я бачу тебе ліпше, ніж ти думаєш. Я знаю, до чого це ти ведеш. Я знаю, що тебе пече. Ти сам хотів би так писати; так, писати так, як я, та кишка слаба. Ти не мо.. оожеш, і тому й лютуєш на мене. Ти гадаєш, я не по¬мітив цього, коли читав тобі свій твір і показував малюнки? Щоправда, тоді я не уявляв, наскільки ти мені заздриш. Я повівся з тобою занадто щиро й відверто, і ти почав зловжи¬вати моєю вразливістю, в якій я мав необережність тобі зізна¬тися. Тільки ти прорахувався. Тепер я вже надто великий, аби ти здолав мене духово вбити. Ти гадаєш, я не тямлю, чому ти так сікаєшся? Тобі смертельно кортить знищити мене, роз¬дмухавши зневіру в мої здібності, щоб я не спромігся написати речення, зробити штриха, ставши таким, як ти! Нікчемним просторікалом. Тобі нестерпна думка, що інші творять, а ти — яловий. Тебе гризе небуття, бо після тебе і сліду не лишиться, і тобі понад силу зносити безсмертя інших! Ти тільки не вра¬хував одного: ти не Саваоф, і твої слова не несуть смерти. Той час, коли існувала невеличка надія знищити мене, давно минув, і ти витрачаєш енергію на вітер. Ти натрапив не на того, кого б тобі хотілося перед собою бачити. І знаєш чому? З дуже простої причини. Тому, що кожному, хто прочитав бодай сто¬рінку, та що там сторінку, одне речення, з мого твору, ясно —• вже самих моїх стилістичних засобів досить, аби світ звер¬нув на мене увагу! А це значить, що коли я в сімнадцять роблю те, що ти не здолаєш і в …
— Тримайте мене! Його стилістичні засоби! •— Ціма ляснув себе по стегнах і крутнувся навкого своєї осі, при¬танцьовуючії і намагаючися очима втягнути мене в сварку, бо
69

решта гурту взагалі не реагувала. Усі вони стояли з такими байдужими обличчями, аж я ка мить зважив: може, вони вза¬галі не чують, як буває, коли людина на секунду виключаєть¬ся, тільки що в цьому випадку виключився весь гурт. Хоч імовірне й те, що вони звикли до подібних сцен і не надавали їм значення, і тільки я, не посвячений в хід дійства, сприймав усе перечуленіше, ніж належало, хвилювався до болю голови від припущення, як Ціма кинеться на гімназиста й придушить його, або гімназист вчепиться в Ціму й перегризе йому горло, і мене потягнуть до поліції, а тоді вже дружина довідається про мої пригоди.
— О людство, втішайся, — підплигував Ціма, — тебе чекають його потрясальні стилістичні засоби! Готуйся і кам’я¬ній, на твоє лоно гряде стиліст усіх часів і народів. Стиліст, якому заледве сімнадцять років!
— Власне, так. Саме так! А тобі це ніж у серце!
— Мені ніж у серце? Не витримую!
— А ти витримуй і не скачи трясогузкою.
— Це що, належить теж до стилістичних засобів? Ціка¬во лише, коли ти довідався, вчора чи сьогодні, що таке взагалі існує? Бо щось минулого разу стилістичні засоби ще не фі¬гурували. Напевно тоді в школі у вас цього «є «проходили». Яке щастя, що існують школи, де «проходять» такі явища, як стиль, і де вчителі виховують стилістів!
— Ти мені заздриш, самоук! Заздриш найгіідліше, най- огидніше, як тільки можна заздрити.
— Я тобі, заздрити?! Я. Ціма? Та якби я захотів, я лівою ногою написав би твір у сто разів кращий, ніж ти, стиліст ти, стиліст!
— То візьми і напиши! Ану ж напиши! В тому й загвіз¬док, що ти не втнеш написати. Ти здатний лише просторіку¬вати. Якби ти вмів бодай дещицю писати, ти не натинався б привертати на себе увагу найдикішою брехнею. Адже ти сам свідомий того, що не маєш нічого за собою. Ти — порожнє місце, і тому я тобі муляю очі. Якщо я пишу, я маю що сказати світові. Я такий, як ніхто! Я велика людина! Я ге-ні-яльний на зло вам усім! Я, я. ..
70

— Рятуйте, люди добрі, він має що сказати світові! Він велика людина! Він геній! Світові він має що сказати! Не якійсь там одній людині чи групі, а зразу усьому світові, зразу усьому космосові! Однак ти не лише не маєш чого говорити світові, а ще й досі не навчився розуміти того, що інші кажуть, і то найпростішого. Гляньте лише на цей мішок комплексів! Полюбуйте на нього. Геній! Боги сміху, де ви? Проте я шкодую твою молодість. Ти ще в тому щасливому віці, коли не тямлять і третини з того, що злітає з власного язика. Тому я тобі ба¬гато чого пробачаю.
Ціма раптом зупинився, наче пронизаний непередбаче¬ним припущенням, засяяв, і його голос зазвучав, наче він відпускав гріхи:
— Так, я пробачаю тобі. Затям; Ціма великодушний. Ціма прощає тобі всі хиби, які ти завдяки своїй карколо»мній глупоті, посиленій молодістю і поганим смаком, приписуєш йому. Пробачаю. Амінь.
І щоб показати, наскільки він великодушний, Ціма ве¬лично відвів свою голову до чоловіка в рогових окулярах і заговорив про гроші, які чи то хтось комусь пообіцяв дати, чи, навпаки, в когось відібрати, деталь, який так і лишився неясним у моїй пам’яті, хоч, з другого боку, нібито йшлося про гроші, що їх взявся принести Хома, якого всі чекали.
Гімназист силкувався відповісти, та його опала гикавка, і він лише махав руками, хапаючися за горло, ніби там лежа¬ла посічена гадюка, яку він намагався витрусити. Мені стало шкода його, я охоче допоміг би, якби догадався — як. Я на мигах спитав, чи не потрібна йому підпора, тільки він чомусь гостро відіпхнувся від мене в повітрі, і від того, як він ві-діпхнувся, я несподівано зауважив: атмосфера від Ціми і гім¬назиста перекинулася на весь гурт і, властиво, говорили не вони, а Дом, якого вже не було серед них. Дом уже не стояв на порозі, пропонуючи мені шалик і пальто, але я чомусь ніби не виходив із засягу його голосу, який, хоч цього нібито й не могло трапитися, як я себе переконував, тримав на нитках весь гурт і частину мене, видовжуючи мою свідомість у довге Дзеркало, яке ніби одягли разом з білизною на мене і яке
71

я не здужав скинути, ніби частину його я випив з чаєм за столом Дома. Не виключене, якби я погодився взяти пальто і кашне, вони перервали б тяглість цього дзеркала, хоч тепер виявилося б запізно направляти побачене. Дом уже відійшов, і я не хотів повертатися.
— Ні, я кажу зовсім поважно. Якщо Хома не прийде, заки вдарить чверть, доведеться знову йти позичати прощі у Дома. Не чекати ж нам дійсно до ранку!
— Помовчи!
,— І не думаю. Чому, зрештою, ні? Теж мені — пере- чуленість! Як у Дома нема грошей, то він завжди вміє десь роздобути для нас.
— Вистачить! Ні слова більше! Не говоріть мені нічого про Дома, якщо волієте, щоб я бодай хвилину тут лишився, — вигукнув з такою ненавистю чоловік у рогових окулярах з прізвищем на Ґзи чи Бзи, — прізвище, яке я так і не за¬пам’ятав, хоч Ціма пізніше на моє прохання його кілька разів повторював, — ніби він складався з шухляд, натоптаних поро¬хом, у які потрапила жменя вогню.
— Я нічого не хочу про нього чути! Дом? О, ні!
Вимовляючи це, він робив таке зусилля щелепами, аж
я приготувався до того, що його обличчя розсиплеться на скла¬дові частини і лишиться сам торс.
— Краще я нікуди не піду, ніж брати його нечисті гро¬ші! Ваша справа, щождо мене, то я ліпше зрікаюся!
Гімназист на слові «нечисті» нарешті озвучився і назвав Ціму халявою, однак всі вже захопилися новим. Йому ніхто не відповів, і він затих під схлипувальні вигуки Ґзи-Бзи.
— Що завгодно, тільки не розважатися на його гроші: так низько я не падаю! Цього ніхто не діждеться, за жодних обставин! Ніколи!
— Дивись, який святенник! — щиро здивувався Ко- зютко-Млодютко. — Раніше далебі падав. Чи ти вже стільки нападався, що й Дом не дасть?
— Ба! Кожному вільно падати, та це не означає, що треба й залишатися в баюрі!
72

— Яке відкриття! Зворушливо. Тільки з яких пір така лринциповість? Адже ти раніше брав, і то досить частенько, убий мене, я просто не розумію, що ти маєш проти Дома. Адже хто-хто, а Дом тобі лише добро робив, і це я знаю ліпше, ніж будь-хто. Я ж, либонь, свідок усіх твоїх вчиночків і можу дещо сказати. Звичайно, це інша справа. Зараз мені лише ціка¬во, чому гроші Дома, яких нам аж так треба, стали раптом нечисті? Добрішої і чеснішої людини, ніж Дом, не існує. Це факт, і це я обстоюю без жодної задньої думки. Я сам шля¬хетна людина і не терплю, коли в моїй присутності безневинно ганять інших.
— Козютку-Млодютку, — похмуро обізвався велетень з перебитим носом, якому, видно, важко доводилося носити своє тіло, бо він час від часу стогнав. Він височів зразу ж за гімназистом і досі тихо, але наполегливо вмовляв у лисого сіренького свого співбесідника, під яким стояли п’єдестальні ноги, заплатити йому готівкою за останній медичний семестр.
— Козютку-Млодютку, не залізай у найвищі регістри з своєю шляхетністю. Гидко слухати. Пощо смішити людей? Кому це ти, зрештою, говориш? Ми ж тебе знаємо, як облупленого.
— Не втручайся! Не перебивай! Я не з тобою розмовляю. Дом утне дістати .. .
— Я не хочу й імени чути цього богохульника, не те щоб брати у нього гроші, — запалахкотів Ґзи-Бзи. — Дом антихрист. Так, антихрист! Я не боюся називати речі своїми іменами! Як шкода, що за наших нікчемних днів не палять таких, як він, на кострищах. Кострище по ньому аж волає. Він огидний покруч, мерзенна людина. До того ще й говорун,
„і кожного, хто потрапляє йому під руки, годує своїми кари- гідними теоріями. Він напевно і вам уже встиг повикладати свої богохульні міркування про Бога і геростратів, — обернувся Ґзи-Бзи до мене. — Досі ніхто не оминув цієї долі, якщо ви не виняток.
— Я не виняток. Я такий, як усі.
— Отже розповідав?
— Розповідав.
73

— Ну, бачите! Ну, звичайно! Інакше і не могло бути! А ви ще питаєте, чого я не хочу брати його брудних грошей. Ви просто вівці! Де ваші очі, чи ви усвідомлюєте, що це за людина? Раніше і я ставився до нього інакше; признаюся, він і мене свого часу засліпив, тільки тепер я його розкусив. Я не чую ні проти кого зла, однак його я ненавиджу! Так, не¬навиджу, бо я побачив його мету. Це мені далося не легко, та я вислідив, куди він насправді прямує. Я зрозумів, що Дом не просто собі базікає. Мовляв, балакун, та й годі. О, ні. Я помітив це з того, як він завжди ніби випадково, майже проти її власної волі втягає людину в розмову і як непомітно він насуґеровує її своїми переконаннями, що суперечать здо-ровому глуздові, а головне християнській етиці. Людина не встигає отямитися, як її вже притруїли теревені цього по¬сланця сатани. Я сам це на власній шкірі пережив, тільки в мене надто товстий хіребет, аби його надломити, мене Дом не знівечив, хоч це мене в кінцевому рахунку переконало, що за Домом криється сатана. Вам смішно, ви не вірите, ви вважаєте себе поступовими, вам це дике, але я вам кажу: це саме так, і я знаю, що кажу! Дом прийшов каламутити світ і в цій каламуті ловити собі жертви. У щонайконкретнішому значенні цього слова. Лише мене він не спромігся обдурити. Я його побачив наскрізь, хоч і не зразу, крізь його личину доброти. Диявол ловить овечок у свої облудні сіті, послуго- вуючися добром. Та мене добротою не приспиш! Власне, ця його неприродна доброта й відкрила мені очі. Я сказав собі, людина не буває аж такою доброю, а якщо вона такою є, то це від лукавого, і таких людей треба негайно нищити, бо вони лише баламутять світ. У світі мусить панувати не доброта, а справедливість. Ті, що занадто -проповідують доброту, завжди підозрілі, бо добротою найліпше служити злу; це той плащик, яким послуговуються такі посланці диявола, як Дом, щоб паплюжити людство, і лукавий це знає. Бо якби Дом виявився Дійсно лише доброю людиною, а не спокусником, хіба про¬сторікував би він про людський геростратизм? Міркування, які не лише гідні кари, а які й недвозначно свідчать: людина, яка додумалася до такого, ненавидить людей і бажає лише їх за¬
74

гибелі. Аджеж це так ясно, навіть дитина з цим погодиться! Якби д диспонував бодай деякою владою, я його негайно засудив би на страту не тому, що мені не подобається його ніс чи я проти цього настроєний, а тому що він поганить людство, саму суть людства, наше століття, поминаючи вже його висловлювання про Бога. Він затруює слово, дії і вчинки, і якщо хтось справді любить людей, то мусить визнати: така людина не має права на існування. Я люблю людей, і тому я проти Дома, бо він проти усього живого. Я виступаю в обороні людства. У мене кров кипить від одної його згадки про Бога, який нібито воліє не існувати. Бота, який існує сам-о.дин і поза яким — ніщо. Який приходить на землю з образі Будди, Христа, майбутніх Месій не звільняти нас від гріхів (гріхів за дуже зручною теорією цього негідника взагалі не існує) чи приносити нам вічне життя, а вмирати, бо людство, мовляв, лише смертна ілюзорна периферія Бота, оскільки Бог-отець, творець усе¬світу, Бог-дух і Бог-син, Спаситель — лише різні втілення єдиного божевільного Бога (за теорією цього богохульника, Бог може бути лише божевільний, як вам це подобається?), який страшний своєю нелюдською божественною добротою. Божевільний Бог, який силою своєї божественности нікого не каратиме навіть за найстрашніші злочини, тільки в Нього рівночасно не існує і для людей вічности. Припущення, яке могло впасти на думку лише божевільному або злочинцеві, бо Пощо комусь Бог, якщо у Нього нема для людей вічности? Що Це за вивихнене поняття, нібито віруючі такі ж самісінькі герострати, як і невіруючі, що вірять лише в тутешню людську вічність, яка згине з останньою людиною? Адже це дия¬вольська думка вважати, нібито вірити в людську вічність У Бога — неморально й егоїстично, натомість вірити в Бога, який не має для людей вічности, Бога, що не каратиме, і не нагороджуватиме, тобто Бота, який рішуче ні до чого — Найвище щастя: вірити в божевільного Бога, який не спро¬можний дати людям краплі безсмертя! І після цього всього я, Глибоко віруюча і високоморальна людина, погоджуся — іти Розважатися на гроші цього богохульника? Цього хулителя Усіх понять, які щось означають для людей, цього виродка,
75

якому ніщо не святе! Ні, такого я не приймаю. Я не йду на компроміси. Я відверто заявляю: я ненавиджу цього посланця сатани. Я скоріше відрубаю собі руки, ніж прийму щось від нього, і Господь мене за це винагородить, бо я ненавиджу Дома не за себе, а за те, що він інших псує своєю єрессю. Такій глибоко релігійній людині, як я, людині з виробленим, офор¬мленим світоглядом, Дом не страшний і його розмови просто смішні; натомість для молодої, духовно не зформованої людини вони — отрута, і це мені болить і не дає спокою. Якби йшлося тільки про мене! За себе я цілком певний, тільки ж я не егоїст, я не ница креатура, я страждаю за інших, і тому, на¬віть якби я слабував на симпатію до Дома, а я на неї не слабую, він її не заслуговує, мій обов’язок християнина — каменувати його! Дом — богохульник і злочинець. Це я прого¬лошую не за його плечима. Це я ладен повторити йому в очі. Він найрафінованіший богохульник, якого ще світ не знав! Аджеж хіба не помітно, що Бог у його розповідях, як дві краплі води, схожий «а самого Дома, навіть якщо ця схожість і викликана через посередні, здавалося б, зовсім недоречні натяки? Дом посідає диявольську здібність, говорячи про когось і не називаючи жодних окремих ознак, про кого він говорить, обхідними шляхами викликати в уявленні слухача повний образ з найменшими подробицями, і цей образ якимось дивним робом отримує кості, обростає м’ясом, аж годі від нього відпекатися, бо він стоїть на кожному звороті думки, при¬мушуючи все обертатися навколо своєї осі. І Дом цією спро-можністю зловживає, проте я бачу, до чого усе це прямує. Я бачу, де тут починається злочин. Бог Дома сумнівно добрий, замість бути справедливим, і тому мимоволі, майже підсвідомо, уявляєш собі: якби Бог прийняв людську подобу, то Він ски¬дався б на Дома з його непорушними сатанинськими очима, навіть у такому самому небесному халаті і фесці. А це ж блюз¬нірство! Така богоманія страшніша, ніж радієві випромінюван-ня. Це найвище лукавство, до якого людина здібна лише дійти- Від цього лукавства мене дрижаки хапають. Я не терплю …
— Дивіться, дивіться, як розходився наш християнин, — прицмокнув Ціма. — Просто соловейко! Це так на нього впли¬
76

ваЄ ваша присутність. Не робіть нещасного обличчя і не про¬буйте заперечувати. Зрозумійте: наш християнин щасливий: нарешті він надибав слухача. Ми все це давно вже чули, а ви свіжак. Крім того, ви справді добрий слухач. Це така рідкість, у наші дні слухача треба шукати з свічкою серед білото дня, бож кожному кортить говорити, а не слухати. Ви просто не уявляєте собі, який ви скарб для балакунів, якщо, звичайно, з часом не зіпсуєтеся.
— Я не знаю, що вам на це відповісти, — вимовив я. — Я почуваю себе дуже незручно … Я вам зараз поясню … Оправа в тому, що мені конче треба … Я мушу вам сказати … Справа в тому … Ах, Боже мій, я шукаю клієнта і хотів би про нього …
Проте мене так ніхто і не вислухав, аж я завагався, чи не виголошую я все це лише подумки, хоч мені і здається, що я виразно чую свій голос.
— Богохульство Дома безприкладне, без — прик — лад
— не, — кружляв навколо мене Ґзи-Бзи, ніби я і був тією вівцею, яку його покликали рятувати від Дома. — Дом та¬кий …
— Слухай, — приступив ближче Козютко-Млодютко, що від нудьги черевиком намагався видовбати камінь з бру¬ківки. — Бог Дома, звичайно, нестерпний. Та коли послухати твоїх описів, як ти собі уявляєш Бота, то це суцільне канібаль¬ство. У Дома Бог бодай добрий, а у тебе Він такий же зло¬пам’ятний і фанатичний, як і ти. Бот, який з приємністю закусив би ногою грішника; і ти виключно тому ганиш і нена¬видиш Дома, що йото Бот схожий на нього, замість, як дві Краплі води, скидатися на тебе! Адже тебе найбільше лю¬тить не те, що Дом говорить про Бога, а те, що Бог Дома на тебе ніскілечки не подібний, бо ти нюхом чуєш, хоч і стаєш Дуба: не твій Бог, а Бог Дома божественний! Признайся хоч Раз у житті і скажи чесно, що це так. Я однак знаю: це так, а не інакше. Май на увазі, твій хід думок надто прозорий, і це помічаю не лише я, якщо тобі мого авторитету замало. А тепер спробуй довести, що я кажу неправду!
77

Голос Козютка-Млодютка аж перегнувся від перексщ- ливости, і сам Козютко-Млодютко витягнув хребет, ладний роздавати нові відповіді. І я певний, якби Ґзи-Бзи подивився на його постать, він одразу ж піддався б, без огляду на зміст слів Козютка-Млодютка. Тільки Ґзи-Бзи навіть не глянув у його бік. Усю поставу Козютка-Млодютка він пропустив крізь себе, як юрізь сито, і, підвищивши тон, почав помахувати рукою, ближчою до гурту, наче на те, аби встановити належну перспективу, яку йому намагалися пересунути набік.
— Нісенітниці, нісенітниці, нісенітниці! — майже кри¬чав Ґзи-Бзи. — Дом антихрист, і то найортодоксальніший, і це видно вже з того, що він плескає про добро і зло. Вимізку- вати тільки, проблема добра і зла — лише тінь проблеми віч- ности! Та щось більш недолуге і нікчемне важко й вигадати. Це твердження ‘поганої дитини, яку забули вчасно відшмагати. Може, цим і вдасться Домові комусь заімпонувати, тільки не мені. Він викликає в мене огиду иретенсійністю, збоченістю на зразок міту про так звану велику людину, що всією цілковитою безглуздістю і нестерпністю навіть святого ладна вивести з рівноваги.
— А що ти суцільне втілення святости, то тебе й обурює це все, тепер ясно! — вигукнув молодий чоловік з риб’ячими очима, якого усі називали віольончелістом. Мені так і лишило¬ся неясним, чи то його прізвище, чи професія. — Яке наванта¬ження для святото, -— продовжував віольончеліст. — Дійсно нестерпно так боліти вадами інших. Я порадив би тобі лише прив’язувати свій німб шнурками за вухо чи ґудзик, як пенсне, кожного разу, коли ти заходжуєшся нарікати на Дома. Бо твій німб напевне закочується за ковнір, щойно ти тріпнеш голо¬вою, і ми його бачимо, а я ж не припускаю: ти — і без німбу! Після всіх твоїх старань щодо святости ти мусиш мати при¬наймні один німб. Ти якось полагодь цю справу, бо ми заці¬кавлені бачити німб над головою нашого вірного горілчаною брата. От, наприклад, входимо до Рози, а у тебе на голові німб, зразу інакше враження.
— А хоч би й так! — зупинився нарешті Ґзи-Бзи, аж його скельця випнулися з оправи. — Ти мене Розою не ятри.
78

ду і Щ°> 140 ^оза’ Навіть, коли я роблю те, що всі, це ще не означає, ніби я такий, як ви! Я спокутую всі свої падіння. Я вірУюча людина і. . .
— Хто тобі сказав, ніби я не віруюча? — заволав віольон- челіст. — Та я більше віруючий, ніж ти, якщо вже на те пішло! Ти хвалишся християнством, а який з тебе християнин? Ти занадто багато граєш комедію, щоб по-справжньому вірити, у тебе християнство для публіки, а християнство річ ка¬мерна. Християнство для чотирьох стін. Правда, я особисто вважаю, християнства самого не вистачає, його конче треба поєднувати з буддизмом, який доповнював би деякі білі плями, бо я тієї думки, іцо в наше століття ніяк не обійтися без буд¬дизму. Це релігія, яка найбільше відповідає теперішньому світосприйманню; зрештою, вона найглибше розв’язує проб¬лему буття. Так, так, даремно ти пхикаєш, я сам не завжди так думав. Та відтоді, як я це усвідомив (людина міняється!), я ґрунтовно займаюся буддизмом. Я медитую, я роблю йоґі- стичні вправи, я володію вже навіть тридцять п’ятою пози¬цією. Я вірю в Нірвану, як в сдине, що дає …
— Ну, поїхав тепер у Нірвану, — визвірився студент медицини з перебитим носом. — Чорт би вас усіх забрав! За¬мовкнете ви, нарешті, чи ні? У Нірвану він вірить, тьху, ти чорт! Не витримую цього лицемірства. Кожна атеїстична худо¬бина, яка або не хоче, або боїться признатися в атеїзмі, за¬певняє, ніби вона вірить у Нірвану! Просто пошесть пішла на буддизм чи що! І то з явного непорозуміння, з припущення, Що Нірвана дорівнюється атеїстичному небуттю. Бо як же, сказати просто: ні в що не вірю, звучить далеко не так інтри¬гуюче, ніж проголосити, вірю, мовляв, у Нірвану. Ах, цяця, коли саме вже слово Нірвана суцільна екзотика. Вимовив Нірвана — і зразу тобі ввижаються йоги, факіри, аури, прани, мандрівки душ і всяка інша пакость.
— Нірвана дорівнює атеїстичному небуттю лише для студентів медицини! Коли ти спробував би робити йоґістичні вправи й медитації, з тебе спливло б м’ясо і ти збагнув би, проти чого ти кукурічишся, тільки ж, ти — колода, фізична і Духова!
79

— Ти! — вигукнув студент медицини, і їх голови спле¬лися в калач і попливли на другий плян у хаос, відкривши моєму вухові, наче колесо з пір’я, голос Ґзи-Бзи, який все ще з непослабленим запалом доводив:
— Таку людину, як Дом, не гріх розчавити, як хроба¬ка! Щоб і сліду його поганого не лишилося. Аби він не отрую¬вав інших. Ви всі не тямите, що таке Дом, і я серед вас, як волаючий у пустелі. Що ж, нехай! Я не годен зупинити його силою, тож я діятиму морально. Я виключно задля нього пищу прогнозу нашого століття, прогнозу, яка стане епохальною, бо я там вперше висловлюю думку, якої ще ніхто не висловив; там, у розділі християнство й призначення людства, я так ви¬веду Дома на чисту воду, аж ніхто вже не захоче його наслі¬дувати. Я його духово знищу, а це більше, ніж знищити фі¬зично.
— Нещасний, схаменися, поки є ще час! Застосуй енер¬гію на щось інше! Невже ти поважно гадаєш, що хоч одна людина читатиме твої прогнози? —■ зареготав Козютко-Мло- дютко, і його чорні нафарбовані вусики гусінню поповзли до вух.
— Мої прогнози!
— Чули! Сто разів чули! — виплив на поверхню голос студента медицини, що вже встиг на закутках якось покласти на лопатки Нірвану, бо віольончеліст мовчав з нудьгуючим виглядом, наче на нього надягли формаліновий саркофаг.
—■ Ми вже досить наслухалися прогноз. Ти гадаєш як, кожного разу всі вислухуватимуть від початку твою муру? Накрутив платівку на язик, — і розступися, публіко? Ні, го¬лубчику, якщо ти й сьогодні почнеш викладати свої прогнози, то я за себе не відповідаю. Попереджую тебе, у мене ось свідки.
Та погрози студента медицини, як мені здалося, не зро¬били на Ґзи-Бзи жодного враження, хоч мені вони прозвучали досить небезпечно.
— А я кажу, мої прогнози, — підвищив голос Ґзи-Бзи,
— бо я знаю суть! Ви гадаете, якщо ви всі шкрябаєте муру, то і я вашої породи?
80

— Чортова ти сідінице, занудо! — приглушено застогнав студент медицини, наче він увійшов під землю.
— О ні! — закочувався голос Ґзи-Бзи. — Критики ви мої недолугі, якби ви лише знали, як дико ви помиляєтеся! Якби ви лише спромоглися побачити мою велич! Тільки на те, аби побачити, яка велика гора, треба зійти в долину, а ви, сліпці, занадто близько стоїте біля мене. Мій твір, мої прогно¬зи це щось таке надзвичайне, щось таке геніяльне, так геніяль- не, і фальшива скромність тут не на місці, що скільки існу¬ватиме людство, мене згадуватимуть, ще й нащадки гріти¬муться у промінні моєї слави! Кожний геній знає, що він ге¬ній! Знаю це і я, і до інших це раніше чи пізніше теж дійде. Тепер я ще не маю визнання, бо я занадто скромна людина, щоб усюди пхатися з своїм твором, переконаннями, як дехто. Проте моя слава гарантована. Час працює на мене.
— Який скромняга! — ахінув Ціма. — А ми й не до¬гадувалися! По-ди-ву гід-не! І ти вважаєш себе правовірним християнином?
— Не вважаю, а я ним є!
— Як же це чудово! Неясне тільки одне. Якщо ти та¬кий ревний християнин, то пощо тобі взагалі слава? Тобі Ж мусить вистачати віри в Бога! Пощо ти трудишся на без¬смертя серед людей? Це свідчить про твою непевність, якщо ти кидаєшся зразу на два фронти. Чи спочатку ліпше забезпе¬чити себе по змозі першим-ліпшим способом безсмертям серед людей, а якщо і в Бога знайдеться для тебе вічність, то, мовляв, Ще краще? Одне другому не пошкодить? Краще аж дві вічно¬сті в кишені, ніж ні одної?
— Я знав, що ти це скажеш! Ти … — затрясся Ґзи-Бзи. ~~ Ти мені Доморих маракань не повторюй! Почекай ліпше, Поки в тебе з’явиться хоч одна власна думка. Не будь вічно чиїмось гучномовцем!
— Домових? Ніколи! Звідки ти доп’яв, ніби це Домові Думки? Це мої кровні думки, які я колись необережно висло¬вив перед Домом, і він за них ухопився. Оскільки ж не я його Наслідую, а він мене, то мені від цього ні гаряче, ні холодно,
81

скоріше навіть приємно. Бож не кожен може похвалитися, щ0 має послідовників!
— Я зовсім не ганяюся за славою! — кричав Ґзи-Бзи заглушуючи Цімину розповідь про те, як, мовляв, Дом украв у нього думки, а не він у Дома, і як він, Ґзи-Бзи, на Ціму через доброту свою навіть не образився. — О ні, хто-хто, а я ні
— я не женуся за славою, — доходив до хрипу Ґзи-Бзи. —. Навпаки! Як усі справді великі люди, я уникаю говорити про свій твір стільки, скільки він тото вартий. Однак і дурню ясно: самі вже ідеї моєї прогнози .. .
— Його ідеї! — з таким звірячим виразом простогнав студент медицини, аж я відрухово заплющив очі і почав ти¬хенько відсуватися назад з наміром непомітно зникнути, перш ніж поліція заарештує мене, коли почнеться різанина, до якої усе прямувало.
—- Це він називає ідеями!
— Певно, що ідеями, неуку вайлуватий! Та ще й яки¬ми ідеями! Ідеями, до яких досі ніхто не додумався і справ¬жньої величі яких дубам, як ти, годі збагнути! Що ти взагалі таке? Гавкало. Ніщо. Тобі не допоможе, що ти з заздрощів заходився писати псевдонаукову працю чи «прогнозу», хоч би посоромився аж так мавпувати, «іпрогноза», яка пнеться переплюнути мій твір, тільки де ж тобі за мною вгнатися з своїм твором? Адже твоя «-прогноза» моїй і в підметки не годиться! Тебе точить моя геніяльність, моя провидющість, і ти шукаєш, чим звернути б на себе увагу. Ти гадаєш, коли знайшов мецената, то це вже й квиток на безсмертя? То&і остаточно забило памороки, що цей лисий тютя, який ви¬падково затесався в наше товариство і якого тут лише з вели- кодушности терплять, пообіцяв видрукувати твою мазню. Знайшов мецената! Ото вже дійсно цінувальник!
Лисий сіренький чоловічок з п’едестальними ногами, який стояв боком до студента медицини і якого Ґзи-Бзи назвав меценатом, засопів, пожував щелепами, але так нічого й не сказав. Він виглядав, наче його щойно зняли з вішака. Видно було, як він щось вирішує і ніяк не зважиться спини¬тися на виборі. Він похитав верхньою частиною тіла, не зру-
82

ВІуІОЧИ ніг, ніби боячися, що коли він їх зрушить, то загуде земля, потім, коли Ґзи-Бзи почав нападати на нього затя- тіще, закляк і почав перешіптуватися з студентом медицини.
— Меценат! — присікувався Ґзи-Бзи, перенісши чомусь іцоть із студента медицини на лисого чоловічка. ■— Цінуваль- ник мистецтва, який з насолодою наплював би на всі мистецтва разом і облаяв би останніми словами, замість протегувати й захоплюватися ними, якби у нього знайшовся інший спосіб добігти безсмертя! Та, на лихо, іншого способу покищо катма. А мистецтво все таки найбільше дає можливостей звертати на себе увагу. Мовляв, дивіться, меценат, який зі шкіри ви¬лазить, спеціяльно працює малощо не цілу добу, заощаджуючи гроші на так зване приватне видавництво, аби на палітурках книг, видрукованих його коштом, оскільки він сам не спро¬можний будь-що написати, увічнити своє прізвище! Захо¬плюйтеся, мовляв, який я надзвичайний! Що там якісь Медічі в порівнянні зо мною. їм легко було меценатствувати, маючи дідівську спадщину на протринькування. А от я не доїм, не досплю, живу ченцем, а присвячую себе такій шляхетній справі, як мистецтво! Зо шматка хліба далебі меценатствую, протеґую таланти!..
— Та лиши ти його! Причепився, як ґездь. Чото ти до нього сікаєшся? Він що, відмовився друкувати твій твір, а ти не здужаєш того перетравити? — поторкав його Козютко-Мло- Дютко. — Коли ви вже скінчите приватні порахунки? Беріть приклад з мене.
— А — а — а — ! — закричав щосили гімназист.
— Ти що юродствуєш? -— об’єдналися в один голос Ціма, Козютко-Млодютко і студент медицини.
— Мені набридло слухати ваші теревені, і я більше не Чекаю на Хому. Він, напевно, присох. Якщо він не з’явиться На мій крик, я або йду додому, або шукатиму іншого това¬риства.
— Нічого з тобою не станеться. Почекаеш і ти, якщо всі чекають! — прорік Ціма.
— Якби ми звернулися до Дома, то давно б уже мали
83

гроші і не стовбичили б тут, корчачи з себе еспанську невин¬ність, — заявив віольончеліст.
— Не еспанську невинність, а я уже сказав: я не р03. важатимуся на гроші цього негідника!
— Ну, закрутив катеринку, негідник та негідник! Я о щ твоєму місці спершу добре подумав, а тоді вже кидався б та¬кими словами. Пам’ятай одну споконвічну засаду: той, хто вперто ганить інших, сам неодмінно закаляв рильце в пушок. Не забувай цього. Це ходяча істина, яка підтверджується на кожному кроці. Я скажу одне. Дом дивне сотворіння, і якщо взагалі існують святі, то він і є ним. Людина, яка дві години підряд здатна розглядати жучка, якусь мізерну комашину, заглибившись так, аж для неї цілковито перестає існувати довколишній світ, не тільки не буденна людина, а явно спо¬ріднена з Франціском з Ассізі, бож не забуваймо — доброта Дома безприкладна!
— Моя доброта теж безприкладна, — нагадав Ціма.
— Доброта, доброта! — Що таке взагалі доброта? — приєднався гімназист.
— Ет, — скривився віольончеліст, — не пхайтесь. Я ще не скінчив. Адже кожен з нас підтвердить: Дом ніколи ще не відмовив будь-кому в допомозі. Для нього дослівно кожне сотворіння таке дороге, таке значуще, аж за нього він ладен життя віддати.
— Звідкіля це ти все знаєш?
— Не твоє діло. Знаю. У Дома янгольський характер, у мене, між іншим, теж. Можливо, тому я його так розумію. Це я помітив особливо після однієї зустрічі, яка відкрила мені очі на Дома і деякою мірою дала мені змогу повніше зрозуміти себе самого.
— Овва!
— От тобі й овва. У мене в лісі є улюблена галявина, де ніколи ніхто не вештається і куди я через це ходжу грати на віольончелі, бо я живу серед навіженої публіки, яка влаш¬товує мені кожного разу скандали, як тільки я починаю щось імпровізувати, особливо на клясичний зразок. їм подавай, бачте, барабани, а не віольончелю. Смаки цілком отупіли. Ко-
84

лцсь, коли я виконував свою найулюбленішу сонату, вони під¬няли рейвах, аж я кілька днів після того пролежав хворий, бо я ДУже вразливий. А що я мирна людина, то мені ліпше зводити грати в ліс, аби уникнути конфліктів. Ліс мені як
авдигорія.
— Уявляю, що сусіди не в захопленні від твоєї імпро¬візації, — зареготався Козгатко-Млодютко. — Тільки щоб ти з цієї причини ходив до лісу грати — більше ніж сумнівне. Ріж мене на шматки, не повірю! Зиаючи тебе, я певен: тут щось не так, хоч і як ти солодко слівасш. Ліпше не крути. Признайся, в чому річ. Ну ж, явно не те! Адже ж тобі і так ніхто не повірить!
— Клянуся! Ти мене просто не цінуєш.
— Не клянися. Твої наміри завжди занадто прозоро вилазять крізь пальці. Ходиш ти в ліс, очевидно, не ради су¬сідів, а напевно, щоб тебе помітили і почали захоплюватися. Інакше й бути не може. Скрипаль на лоні природи, другий Орфей! Ясно. В приміському лісі, всяка публіка тиняється, і ти хочеш на свою вдавану скромність зловити когось, хто зачудувався б тобою: диви, скрипаль, що ходить у ліс грати насамоті! Ану, гляди якийсь роззява візьме і схопить тебе на плівку, так і до місцевої хроніки потрапиш. А там уже раз на плівці, дивись, відкриється дорога і до кіна і телебачення. Не встиг і оком моргнути, як уже світова слава, лаври пудами і так далі в тому ж дусі.
— Козютку-Млодютку, •— смиренно сказав віольонче- ліст. — Мені соромно за тебе. І як тобі язик повертається? Мені соромно за тебе, що ти підсуваєш мені думки, яких у мене і тіні Нема. Клянуся, щодо цього я чистий, як кришталь, як судина Річного вогню, яким чиститимуть на Страшному суді душі! Ти мене глибоко розхвилював своєю несправедливістю, однак нехай Бог тобі суддя. Я не злопам’ятний. Я добрий, і моя Доброта безмежна, хоч мені і болить твоя несправедливість. Що ж, не дарма я навчився тримати почуття в руках. Попри всі мої чесности, яких не мало, я володію вже тридцять п’ятою позицією йоґи, і це дає мені змогу очищати душу і астральне тіло від недобрих побажань супроти тих, хто заподіює мені
85

кривду, як оце ти зараз. Я себе так удосконалив, хоч я від природи доброї вдачі, гцо коли подивлюся наколо, просто це знаходжу, хто дорівняв би мені. Зваж, я не пишаюся, а лише стверджую. Звичайно, це шокує, коли почнеш запевняти щ_ тих, що ти справді надзвичайний. Та що вдієш? — я дійсно надзвичайний, на це нема ради. І до лісу я ходжу, як правило, після обіду, на те, щоб …
— Певно. Після обіду далеко більше шансів зустріти публіку.
— Яке безглуздя і повіне невігластво! До чого тут публі¬ка? Після обіду в лісі пливуть флюїди, які сприяють надхнен- ню, це раз. Зрештою, якщо вже на те пішло, то знай: коли я зустрівся з Домом, це сталося ранком, отже, як бачиш, публіка тут рішуче ні до чого. Я провів ніч у медитаціях і, прихопивши з собою віольончелю на випадок, якщо прийде надхнення, вийшов під ранок з коцом поспати на чистому по¬вітрі, бо навіть крізь сон природа творчо впливає на психіку, а мене Бог наділив ще й особливо чуйною вдачею. Такий сон на лоні природи наснажує на кілька тижнів. Отож коли я прийшов на цю галявину, я настільки не сподівався побачити такої ранньої пори будь-кого, а найменше Дома, що я його по¬мітив, щойно поклавши коц і віольончелю на траву і сівши на мій улюблений пеньок, на якому я часто грав, коли доводилося сушити від роси ноти. Імовірно, я його минув, не зауваживши, бо він сидів на тому кінці галявини, звідкіля я щойно прийшов. Ще дивнішим виявилося, що він мене не помічав. Це якось зовсім не скидалося на Дома, бо він особливо спостережливий. Мене здивувало також, що він сидить в особливо незручній позі, аж це мені впало в око. Я привітався до нього через галя¬вину і кинув отак собі кілька слів про погоду, ламаючи го¬лову, що він поробляє тут у таку пору, та Дом, а це вже зовсім дивне, не відповів. Тоді я вирішив, що він спить, хоч у позі, в якій зін застиг, важко хто витримав би довгий час, а про спати — годі й думати. Потім мені здалося, ніби на місці Дома стоїть камінна баба. Я ще трохи посидів на своєму пень¬ку, а тоді підхопився. Занадто вже мене розпалювала цікавість- Проте навіть коли я підійшов ближче і побачив, що це таки не
86

Змінна баба, а Дом, його поведінка ні трохи не стала збагнен- діїдою. Дом не спав. Він дивився на щось перед собою, чого я не зауважував, і не помічав моєї присутности, хоч я стояв у нього перед обличчям.
І тут я почав досадувати. Я потоптався на місці, питаючи себе, на що він здолає так дивитися, аж раптом мене осяяло. Я побачив, як Дом дивиться на зеленавого жучка, який за¬кляк перед ним на стеблині серед куща трави і лише подеколи порушував ніжками, особливо коли до нього наближався людський віддих, бо я аж став на коліна, аби ліпше роздивити¬ся. Відкриття, що Дом зачудований жучком, у першу мить на-стільки вразило мене, хоч я і знав любов Дома до всього жи¬вого, аж я засумнівався, чи мені це не привиділося. Потім мені до корчів стало смішно, що доросла людина здатна впасти в подібне дивацтво, і я вирішив — ліпшої нагоди покепкувати з жуколюба не знайдеться. Почекати, поки він мене помітить і, так би мовити, зловивши на гарячому, присоромити. І що ж ви собі гадаєте? Я чекаю, чекаю, у мене дубіють ноги, а Дом усе ще дивиться на свою капосну комашину, а на мене — ну, хоч би глянув! Ще коли б кілька хвилин, а то майже півгодини, годину.. . Виходило, не він, а я в дурнях! І тут мене почало лютити вже, пащо я ним взагалі поцікавився, замість імпро¬візувати на віольончелі і лишити його в спокої з його ідіот¬ськими жуками, якщо він їх аж так любить, дідько б його взяв! Рівночасно в мені ворухнулася підозра, що він лише вдає, ніби не помічає мене, і я злорадно гукнув йому в саме вухо, чекаючи, як тепер він уже підскочить. Та уявіть собі, Дом не почув. Де настільки приголомшило мене, що я, втра¬чаючи рівновагу, мені розум тієї миті відібрало, потрусив його за плече. Він не відчув і мого дотику, і його тіло намацувалося під рукою суцільним диким каменем. Не знаючи, що й думати, остаточно розгублений, я заглянув йому в обличчя. Дом сидів Проти світла, і в його очах, налитих слізьми від зосередження, грало соїнце, розтягуючи очі до землі. І цього променюючого ‘Тіла я перелякався. В мене увійшов такий тваринний, зовсім Не знайомий досі жах, аж я кинувся бігти; і пізніше кожно- г° разу, як я пригадував дотик до його тіла, мені робилося не¬
87

добре. Навіть коли я його кілька днів після цієї пригода зустрів на вулиці, як він поспішав додому, несучи під пахвою покаліченого собаку, якого він десь витяг з-під авта, перший мій відрух мало не змусив мене скрутити в найближчий за¬вулок, аби не вітатися з ним, хоч це відчуття зникло, щойно він заговорив до мене. Дом зауважив: я якось інакше по¬воджуся, ніж завжди, та коли він спитав причину, я вже опанував себе настільки, що міг, сміючися, розповісти, як бачив його в лісі і як він мене налякав.
Дом теж засміявся, почувши, як я тікав від нього, тільки, замість підтвердити те, що я спостеріг на власні очі, здивовано витяг обличчя і став запевняти, ніби він мене справді не помі¬тив, і, мовляв, дуже ймовірно, що я угледів не його, а когось іншого, хоч я ладен відтяти собі голову, що то був саме він. Бачачи, як я хвилююся, доводячи, Дом перевів розмову на жарти і тоді оповів мені кілька анекдотів, здивувавши мене, бо я ніколи не чув, щоб він оповідав анекдоти, спитав, як я живу, що поробляю, і я не зчувся, коли заходився переказу¬вати йому найсвіжіші плітки про своїх сусідів. Звичайно, ро¬зійшлися ми, хоч і в доброму настрої, кожен при своїх дум¬ках, бо я бачив його, а не когось іншого. І це я знав, так само добре, як і він. Однак щойно тоді мені відкрилося, наскільки Дом несусвітньо добра людина, та ще й скромна до самозапе¬речення.
— Як зворушливо! — примружив очі Ціма.
— Даремно ти так підлещуєшся до Дома, ніхто з нас не передаватиме йому твоїх дитирамбів, — обізвався студент ме¬дицини. — Ти марно трудився, все це піде на вітер, бо інші не такі наївні, як тобі ввижається. Ти гадаєш, не видно, чому ти розповів отакий кисіль про Дома? Люди не настільки прибиті мішком, як тобі хотілося б. Ти занадто прозоро готуєш себе в кандидати на святого. Зварганити подібну історію! Аякже, мовляв, дивіться, він бачить те, чого інші не бачать! Той, хто так розпинається про добро, зажди, мовляв, має більше шансів зійти за доброго, і ти на це й розраховуєш. Мені цікаво лише, коли ти відкинеш лаштунки і почнеш розповідати про себе все те, що ти щойно змайстрував про Дома, бож ти до цього пря¬
88

муєШ. Погодься, що, говорячи про Дома, ти тільки себе маєш на увазі! Що ти не віриш у Домові доброту і святість, так само, як не вірю я, настільки очевидне, що не варто марнува¬ти слів. Дом добрий? Звідкіля у тебе ця певність? Я скоріше довірю в доброту перпіО’ГО-ліпшого злочинця, ніж у Домо- ву, і я певен — твої справжні думки недалеко відбігають від моїх! Дом не може бути добрий. Я, наприклад, переконаний, що Дом рафіновано жорстока людина, яких мало. Так звана його доброта — лише вивіска для шалапутів. Я погоджуюся, мені бракує наочних доказів, «а це Дом занадто хитрий, він не лишає за собою жодних слідів. Тільки я знаю, якщо хочеш, відчуваю шостим почуттям, коли таке існує, що Дом навіть не рятує покалічених тварин, якими так ефектно захаращене його помешкання, а полює на цілком здорових і власноручно калічить їх. Варто лише подивится на його атлетичну постать, аби не повірити в його святість чи доброту. Святі так не вигля¬дають. У нього для святости надто багато сили, і він мусить її кудись по чорному збувати. Я це кажу, бо знаю, і мене елегіями не купиш. Його силу я колись мав нагоду випробувати на собі. Він ледве на зламав мені хребта. І за що, питаєтеся? За дурничку! За одну бридку мерзенну повію, яка не варта й згад¬ки. За ніщо! За суцільне ніщо! Ні, я вам кажу, Дом розпусник і вбивця. Мої твердження не безпідставні, вірте мені! Я дещо знаю. Я його бачив колись у такому товаристві і в такому місці, яке не кожний розпусник зважився б відвідувати. Після роз¬ваг цієї публіки поліцаї на ранок виловлювали з каналу пошматовані трупи молодих жінок і юнаків, аж поки зло¬вили кількох проводирів, а я на власні очі бачив серед них Дома.
— Дивись, дивись но! Ти бачив там Дома! А дозволь запитати, що ти сам там робив? Що ти там огинався, ти чомусь Не вважаєш за злочин признатися?
— Я інша справа. Я потрапив туди лише раз, і то цілком Випадково. Мене затяг туди Борис.
— Не бреши, я теж знаю дещо про цю справу!
— Ну, ну! Не юродствуй так дуже перед нашим свіжим Знайомим, а то він і справді повірить!
89

Ціма царським рухом показав на мене і підбадьорююче поляпав мене по плечу.
— Він мусить юродствувати, він же органічно не тер¬пить, коли в його присутності хвалять когось іншого, а не його! Він навіть Бориса причепив, — захвилювався віольончеліст, якого, як мені здалося, чомусь допекли слова студента меди¬цини, ніби вони для віольончеліста містили додаткове значен¬ня, якого я не спромігся вичути.
— Ат, все це дурниці! — заявив Ціма, і в мене склалося враження, наче він відіпхнув віольончеліста набік і затирає розмову між словами, яка зрозуміла тільки їм трьом.
— Дурниці і ще раз дурниці. Щодо Дома ти трохи за¬надто перегинаєш палицю. Звідкіля ти насамперед доп’яв, ніби Дом атлетичної будови? Що з твоїм зором? Таж Дом худорля¬вий і уявити його розпутником більше ніж смішно! Дом аскет, і якщо він і обертався в якомусь підозрілому товаристві, — кожному може таке трапитися, і це ще нічого не говорить, — то напевно він ходив витягати когось із халепи.
— Дам убивця, — наполягав студент медицини. — Він такий аскет, як я Клеопарта. Я знаю, що він убивав, хоч, прав¬доподібно, тут я ладен погодитися, убивав і не власноручно, та й це теж не дуже певне. Дом хитрий і жорстокий. Він скрізь загрібає жар чужими руками, тільки мене за носа не водити¬меш. На його сумлінні лежить самогубство одного студента з останнього курсу нашого факультету. Цього студента я добре знав, і мені відомо: в його смерті завинив Дом.
— Чекай, не захоплюйся, — вломився раптом у розмо¬ву Козютко-Млодютко, — я не менше тебе знаю того студента. Він і самогубство! Та його ніякими тортурами не спонукали б накласти на себе руки! Його смерть — нещасний випадок чи ліпше — наслідок його ж власної глупоти. Який чорт велів вам пхатися на ту башту без риштовання? Рекламувати відважність? Ну і маєш. Взагалі, покійник, між нами казавши, звікував порядною сволотою і вміщав у собі найрізноманітні¬ші комплекси, завершені манією величности. Наскільки я при¬гадую, справді — дуже дошкульне і неприємне сотворіння. Та й обставини його смерти досить таки темні. Зрештою, тобі
90

де відоме краще, ніж будь-кому, бож тебе носило разом з ним ^ ту башту! Безперечно, твоє щастя, що ти не виявився на¬стільки п’яним, аби знепритомніти, заки поліція, викликана роззявами, на що ви, правдоподібно, й розраховували, встигла вас чи, вірніше вже тільки тебе, зняти. Я добре пригадую всю ту історію й чимало інших, пов’язаних з нею подробиць, які дедалі більше набирають значення, коли я починаю по-в’язувати докупи всі твої вибрики. Тоді ти частенько відзна¬чався подібними геройствами. Зрештою, поворуши свою пам’ять: я познайомився з тобою, коли ти серед білого дня зібрав юрбу, яка збіглася оплескувати твою відвагу, коли ти пописувався перед ратушею. Пригадуєш? За тих часів ти ще не носився з думкою писати науковий чи якийсь там інший твір, що потрясе людство, перевершивши навіть Ґзи-Бзи, а обме¬жувався короткотривалими сенсаціями. Я як тепер бачу, а пам’ять у мене дуже точна, — ти після тієї події кілька днів носив груди колесом. Я також не забув, що про тебе кілька днів після нещастя на башті говорили і як ти поводився. Тому я ніколи не повірю, ніби той студент наклав на себе руки. Я ліпше погоджуся, що він менше вихилив, ніж ти, і відповідно більше боявся, його нерви не витримали, і він звалився, бо те, ЩО він …
-—• Ти звичайно завжди ліпше всіх знаєш, як що від¬бувається! — нетерпляче вимовив студент медицини. -—• Проте я тобі кажу, його випадок •— самогубство. Розумієш, са-мо- губ-ство! Зрештою, кому з нас краще відоме: тобі, який черпає свої відомості з десятих рук, чи мені, який стояв поруч, коли Це сталося?
Я обережно забрав ребра з гурту і вивернувся набік, так і не встановивши, у кого смерділи ноги, аж мене починало ну¬дити: у студента медицини, у Ґзи-Бзи чи Козютка-Млодютка. Я мусів негайно іти. Мій час обмежував мене, і тому добре було б ще сьогодні розшукати адресу, куди навідувався мій Відвідувач. Крім того, дома чекала дружина, і повертатися Надто пізно не випадало. Та Ціма встиг перехопити мої спроби висмикнутися з гурту.
— Ви куди?

Категорія: Андієвська Емма - Герострати

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.