Андієвська Емма - Герострати

Мені треба…

— Мені треба …
— Ви належите тепер до нашого товариства, і я вас ні за що в світі не відпущу. Бійтеся Бога, куди вам поспішати?
— У мене невідкладні справи. Крім того .. .
— Забудьте. Ви з нами — і кінець. Я вас ні за що не відпущу.
Він мене справді не відпустить, подумав я, зауваживши, що він ніби аж боїться, аби я не зник, і міцніше тримає мене під руку, яку я ніяк не здолаю звільнити. Якби не слабість, від якої я не зовсім певно тримався на ногах, мені напевно пощастило б струсити його.
— Не вигадуйте, — сказав Ціма, і його слова подіяли на мене, ніби я потрапив у руки невидимих велетенських пови¬тух, які щораз тісніше сповивають мене, аж мені дедалі важче стає узгіднювати думки, бо їх так багато, що тіло не знає, якої слухатися, а тому мені й бракує духу наполегливіше заявити, мовляв, я таки мушу йти, оскільки мене цікавить не їх товари¬ство, а мій відвідувач, зрештою, пощо я їм, адже я почував себе настільки кволим, що ладен упасти за першим-ліпшим безлюдним рогом, аби мене тільки не бачили, не чіпали, а найголовніше — не говорили до мене. Бо від того, що вони говорять, у мене болить шкіра, а мені б тільки спокою.
Звичайно, я занадто піддався слабості, дозволивши цим ніби вирішувати за себе, хоч я певен, що перед відвідинами мого мучителя (якби ж він мене не змусив писати його біогра¬фію), мені не трапилося б, аби я зробився настільки нерішучим, щоб утратити здібність висловити, що я хочу. Властиво, не втратити, а не наважуватися. Алеж це те саме. Щоб мене присилували перебувати бодай хвилину там, де мені не хоті-лося? Раніше це було б просто немисленне. Тільки чи справді я оце зараз дозволяв вирішувати за себе? Я не відходив, так. Проте, якби я енергійніше запротестував, хіба став би Ціма ме- ме тримати? Напевно ні, і тому все залежало лише від того, що я не дійшов цілковитої певности, чи мені справді хотілося йти від них додому, чи розшукувати мого відвідувача, чи просто хвилину постояти й зосередитися. Мій стан межував зі станом уві сні, коли, оточений переслідувачами, тікаєш, а ноги не
92

рухаються, і не знаю, чи це сталося лише тому, що у мене від Домових розмов запаморочилася голова, чи просто на мене найшло відчуження від самого себе, без жодних попереджень, грім з ясного неба, і я провалився в колодязь, з якого ніяк не видряпаюсь?
— То була дуже вразлива людина, і Дом має її на сум- лінні, — виплив звідкі.’іясь знову студент медицини, пробуючи затулити собою Козютка-Млодютка.
— Талантами він не славився, це правда, що вдієш? Однак шкода його. Шкода, бож пропав він ні за цапову душу.
— Ой, як шкода! Ой-ой-ой! — перекривив його Козютко- Млодютко. І мені здалося, ніби від тону його голосу у нього на голові міняється волосся, то світлішає, то аж палахкотить, то темнішає. — Якщо ти й далі так ретельно оплакуватимеш свого корешка, то я спокушуся й повірю чуткам, що ти справді заплутаний у цю справу. Занадто ж бо ти неприродно пово¬дишся. Не в твоїй вдачі — ні сіло, ні впало, аж так уболівати за кимось. Звідкіля такі жалі? Ану ж, признайся, ми не зради¬мо, чи не зіштовхнув ти нишком з башти того молодця, а по¬тім, отямившися, чи радше налякавшися, вирішив звалити вину на Дома? Я ж це не з пальця висмоктав. Я чув таке. Подібні справи, хоч і як їх затушковуй, рано чи пізно випли¬вають на поверхню.
— Ти збожеволів! В цьому — жодного глузду!
— Ти чудово знаєш: я при повному розумі. Так само, як ти чудово знаєш, що в цьому навіть дуже великий глузд, бо якби потрібно, Дом завжди узяв би на себе будь-чию вину і пішов би її навіть відсиджувати до в’язниці чи навіть на Страту. І це тобі, либонь, відоме. Покладаючиєя на вдачу Дома, Ти так і розраховував, не бувши певним, чи тобі вдасться незаплямованим вийти з історії, бо я ще пригадую, як ти пу¬скав чутки, що ви не вдвох, а втрьох лазили на ту вежу, і ніби¬то Дом при тобі зіпхнув того молодика. Пригадуєш? Тепер, зви¬чайно, ні! Тільки потім навіть тобі самому ця версія здалася Надто неправдоподібною, бож Дома знають, і це загрожувало обернутися на твою некористь. Ти схаменувся і з того часу виписуєш йому непоєереднє вбивсто, так ніби вбитий і справді
93

належав до тих людей, яких можна довести до самогубства Ти не врахував, що певну категорію людей нічим не втовчещ накласти на себе руки.
Студент медицини розтулив рота, і, наче скориставшіїся нагодою, невидимий перехожий, побачивши перед собою яму, занурив обидві руки за щоки власника цього рота, і одним рухом зірвав від голови до ніг шкіру разом з вайлуватістю і широкоплечістю, і постать студента медицини стала висна¬женою й хиткою.
— Дивись но, як твоєму Домові кортить узяти на себе чиюсь вину й бавитися в христосика, — вимовив студент меди¬цини, і я ледве пізнав його голос, наче і з його голосу зідрали шкіру. — Я знаю. Дом з насолодою дав би себе навіть розіп’ята, аби про нього заговорили, аби звернули увагу! Він уже й пока¬лічених собак тягає в своє помешкання, щоб усі бачили, яке золоте у нього серце, він і добрий іна показ, такий м’який, хоч на хліб намазуй, і вину кожного ладен на себе перебрати, а як же! — а ви, слігщі, все ще цього не помічаєте! Це вам імпо¬нує, оскільки у вас самих — ні м’якости, ні доброти. Пошесть, бачте, пішла на святість, на христосиків! Кожзний так і цілить¬ся якщо не в спаєителі, то принаймні в святі. Подумати тільки, він хоче взяти чиюсь вину на себе! Он чого йому захотілося! Христосик, спаситель мені знайшовся! Яке блюзнірство! Яке лукавство!
— Таж ти і так ні в що не віриш! Чого ж ти пережи¬вает?
— Навіть якби я справді став убивцею, а я невинний, мов ягня . ..
— А чи ти колись принаймні бачив, як виглядає ятня? Ти певний, що ягня — ягня, а не, скажімо, корова? Чи ти від народження хоч раз виходив за місто?
— Та помовчи, дай йому висловитися, а то він за¬дихнеться.
— Навіть якби я справді виявився убивцею, то й тоді я не зробив би йому цієї ласки: віддати свою вину, щоб вона оповила його авреолею? Мовляв, він перебирає на себе людські провини! Яка самозакоханість! Яке блюзнірство!
94

— Слухай! ..
— Нічого я не хочу слухати! Це ж треба тільки вига¬дати — перебрати на себе чиюсь вину! Ось де гєроетратизм, і то найчистішої води, а не деінде. Кожному, хто хоч трохи мислить, ясно, як на долоні, чому Дом так уболіває за нашим «хворим на гєроетратизм» століттям. Твій Дом герострат, і, як кожний герострат, бачить світ виключно кріз свою нікчем-ну, мерзенну особу, а з цього й висновує, ніби всі такі, як він. Тільки всі зовсім не такі, як він, це раз, а подруге, хто йому взагалі дав право просторікувати про інших? Його теорія сто¬сується виключно його самого, і вигадав він її лише тому, що сам не здатний будь-що створити, що лишило б по ньому слід, а йому, судячи з його поведінки, цього смертельно кортить. Ви ж самі бачите, як він ломиться в христосики, а ви зразу так і розвісили вуха, мовляв, чого там, коли вигідно задурно у нього підживлятися, брати без повернення гроші. Ніхто ли¬ше не подумав, що за цим стоїть. Твій Дом, наприклад, на моїх очах …
— Чекай, так дуже не пирскай. Розкрив халяву, і нема кінця. Злазь із котурн … — заявив Козютко-Млодютко. — Поиерше, і це затям собі раз назавжди, бо інакше я ще нена¬роком втрачу рівновагу, Дом такий мій, як і твій. Ясно? Я його не збираюся ні захищати, не кажучи вже про вихвалян¬ня, ні ганити, хоч і мені багато дечого в ньому не подобається. Однак я справедливий. Усі ми ходимо до Дома підживлятися, грітися, ночувати, позичати, ніколи не віддаючи, гроші й одяг, і треба бути вже найостаннішою худобиною, аби ганити його. Певно, я не заперечую, він мас свої вади, хоч із вас усіх Один я спроможний їх викрити, та я засадничо людина вели¬кого маштабу і через це звик бачити в людях лише шляхетне. Дрібноті, яка цього не здатна збагнути, я б радив . . .
— Браво, бравісимо! Хто насмілюється твердити, ніби Козютко-Млодютко — Левіятан серед верховодів! — вискочив Звідкілясь гімназист.
— Любий мій, ти вчинив смертельний гріх -— ти перебив Мені, і я ще обміркую, яку покласти за це на тебе кару. А Покищо зваж засадничу пораду: якщо в тебе надмір зайвої енергії, то, замість марнувати час на дурні зауваги, які тільки
95

підкреслюють твою незрілість і неспроможність розуміти, щ0 говорять інші, а життя і так коротке, — скеровуй її ліпше на вивчення словників, на щось корисне, аби радувати нас не тільки геніяльністю, а й вченістю, як, наприклад, учора. По¬думай лише, скільки на світі існує ще не вивчених тобою на пам’ять енциклопедій, довідників і яка це скарбниця для повчання других!
— Козютку-Млодютку, не вбивай нашого молодого ге¬нія, — з насолодою зареготав Ціма, притримуючи мене, щоб я не вислизнув. — Дай йому відклигати від учорашнього.
— Кретини! — зірвавшися з тону, майже зойкнув гімна¬зист і чомусь замовк, хоч його постать, як гучномовець для глу- хомих, настільки очевидно без звуку передавала не вимовлені слова, що мене майже не вразило, коли Ціма, наслідуючи голос гімназиста, вигукнув:
— Смійтеся з мене, скільки хочете, кретини і неуки! Лускайтеся зо сміху. Проте і вашим сміхом ви нічого не вдіете проти факту: я справді геніяльний! Так, на зло вам, геніяльний і найрозумніший від вас усіх разом. Взагалі я такий надзви¬чайний, якого досі земля не родила! Смійтеся, нікчемні безда¬ри, яким не збагнути мене, та побачимо, хто сміятиметься останній!
— Цімо, ти знехтував професією вертепника!
—■ А ви що, досі не знали?
— Я, як людина великого маштабу, — повторив Ко- зютко-Млодютко, якому досить важко доводилося витягати свій голос з гурту, бо він замазувався іншими, — я наполягаю на справедливості.
Вусики Козютка-Млодютка аж розцвіли від слова «спра¬ведливість», і він, наче відчувши це, поторкав їх пучками і до¬дав:
— Мені рішуче байдуже, хоче цього хто чи ні, проте силою фактів мушу ствердити: Дом велика людина. Справді велика людина. Говорити, що Дом герострат, здатний лише той, хто Дома ніколи в своєму житті не бачив. Який же з Дома ге¬рострат, коли він нехтує будь-якою славою? Адже він ніколи нічого про себе не говорить! Ану спробуйте виявити тепер
96

ЛЮДИНУ’ Щ° не говорить про себе? Вам затягло язик. Так, ця унікальність вразила і мене в ньому ще з першої зустрічі. Бож додумайте, Дом живе стільки років у цьому будинку, скільки ,01 до нього заходимо, і нікому не відоме навіть його прізвище. Хіба це не диво? Прозвали його Домом чи Рамзесом та й годі, а хто він, навіть чому ми звемо його так, а не інакше, ніхто не знає. Ба більше, я навіть пробував розпитувати, от просто з цікавости (а не щоб шантажувати, якби нагода трапилася), однак щось довідатися про нього неможливо. Незбагненне проте, що всі, кого я питав, тільки стверджували мені, мовляв, Дом був перед ними і так його й тоді звали, ніби він від створення світу вже існував у цьому будинку.
— Увага, увага, на Козютка-Млодютка найшла красно¬мовність !
— Козютку-Млодютку, дорогий, я аж розчулився, як Дом нехтує славою. Мій батько теж нехтував славою, бо йому так за все життя і не пощастило щось вигадати, аби просла¬витися.
— Що можна від Козютка-Млодютка вимагати? Та я не розумію, чи хтось свідомо, чи просто з дурної голови ширить міти про Домове нехтування славою, його доброту, чи навіть його прізвище, —• об’явився знову студент медицини. — Адже кожному ясно: Дом своє прізвище приховує. З добра не при¬ховують! Хто зна, що він робив раніше, і Дом напевно не зацікавлений розкривати це перед сторонніми.
— А я вам кажу, Дом не здібний робити щось таке, аби потім приховувати своє прізвище. Запевняю вас, я досить до¬кладно про нього випитував. Я потрапив саме тоді у скруту ^ носився з думкою, ет, що там говорити! Збагніть раз на¬завжди: Дом настільки не цікавиться собою, що напевно просто забув, як він зветься. Вам це незбагненне, бо вам подібного не трапиться, а це зовсім у стилі Дома. Щождо того, як він справ¬ді нехтує славою, то я вам живий доказ, хоч мені з певних причин не хотілося б оповідати історії, свідком якої я став, не зрадивши приватної таємниці. Тільки ж вам, хоч кіл на голові тецщ, Хомища невірні! Зрештою, я сам ніколи не сподівався, наскільки Дом великий, якби не випадок. Ну, гаразд. Доведеть¬
97

ся розкрити перед вами таємницю. Сподіваюся, моя кохана, якщо вона мене справді любить, пробачить, що я проговорився. А якщо не пробачить, то значить і не любить, коли боїться неслави, а такій і не варто дотримувати слова. Коротко ка¬завши, я ходжу до тієї молодиці, що мешкає поруч з Домом,
— Ти до неї ходиш?
— Так, ходжу.
— Виключена річ!
— Як так, виключена річ?
— Я знаю, вона тобі відмовила так само, як і мені, і ти зі злости зводиш на неї наклепи!
— Тобі відмовила, а мені не відмовила. Жінки люблять ніжних, це раз. А потім не забувай одного: перед моїми чарами жодна не встоїть. Тут я собаку з’їв. Якщо хочеш домогтися в якоїсь успіху, спитай мене, як це робиться. Гонорар за по¬ради тільки готівкою.
— Нахабне стерво! Ти ж тільки хвалишся!
— Не тільки. Ти занадто подібний до її чоловіка, аби так собі одразу полонити її. А потім ти забув найголовніше: зо мною дуже важко конкурувати.
— Козютку-Млодютку, змилуйся, не розпускай коле¬сом хвіст.
— І гадки не маю. Хіба я винен, що на мене чіпляються?
— Та хто вже на тебе чіпляється?
— Ого-го!
— Козютку-Млодютку, мушу скласти тобі зізнання: я починаю вірити в твою уяву, хоч це не міняє моєї думки про твоє дон-жуанство. Досі я припускав, що коли забрати в тебе слухача, ти перестанеш скакати в гречку, а тепер я на¬віть починаю сумніватися, чи ти взагалі будь-коли в неї ска¬кав. Чи ти, бува, не імпотентний? Бо те, що ти в своїх приго¬дах брешеш принаймні на половину, поза сумнівом. Мене ли¬ше цікавить, який тут відсоток брехні: так би мовити, суто дослідницька цікавість. Адже зваж сам, ще хоч би ти вро¬дився краснем або втіленням темпераменту, ну тоді я ще пові¬рив би. Алеж ти просто негарний, подивись на себе!
98

.— Чекай, чекай, він тобі зараз скаже, що й Казанова не хибував на вроду.
.— Ні, не те. Ти не жінка, щоб оцінити, чи я негарний.
— Козютку-Млодютку, якби тебе обділили бодай тем¬пераментом, ну тоді я ще погодився б. Алеж його і краплі нема в тобі. Ти холодний, як маринована щука. Для мене, щиро кажучи, взагалі таємниця, поіцо тобі забаглося вибрати саме ролю Дон Жуана. Це досить важка і невдячна про¬фесія, ще й на додаток шкодить здоров’ю, яким ти так пі¬клуєшся. Хоча, правда, задля того, аби тобою захоплювалися і аби вічно нагадувати про свою персону бодай у колі друзів, якщо ліпшого чогось не трапляється, ти ладен і жили з себе повитягати. Про мене, нехай. Лише все таки, чому саме про¬фесія Дон Жуана? Є ж інші! Чи на неї особливий попит?
— Цімо, перестань пакостити, — з недалекою грозою в голосі гідно промовив Козютко-Млодютко. — Не перебивай мені і не приписуй мені своїх вад, бо якщо почнемо рахувати один в одного пір’я, невідомо, хто з нас опиниться в гіршому становищі. Я ще, дякувати Богові, не впав так низько, яхс дехто, мій друже, ти забув, поворуши свою пам’ять, щоб нажлукчуватися виключно на те, аби влаштовувати скандали, а ти їх умів влаштовувати, бож вигадував на тверезу голову, а виконував на п’яну, щоб не покарали, і прославлятися бодай перед поліцією. Чи ти вже забув? Гадаєш, вистачить захоті¬ти, нехай інші не бачать того, що тобі не пасує, щоб бачили, і воно — унедійснене? Ти не спроможний, повторюю, оцінити мого чару і темпераменту. Тож і не забирай слова там, де не тямиш. Я справжній мужчина. Я мужчина в соку, і моя кон¬ституція вимагає донжуанства.
— Яке карколомне нахабство! Таж…
— Цімо, я тебе попереджаю! . .
Та Ціма вже реготав, захлинаючись, і Козютко-Мло- ДЮтко, махнувши на нього полою піджака, швидко заго¬ворив:
— Те, що я довідався про Дома, я завдячую прикрій обставині. Чоловік моєї коханої, цей кострубатий ревнивий Чорт, ггронюхавши, очевидно, про наші стосунки, а то й просто На Дурну голову, повернувся раніше, ніж ми його чекали,
99

аж я ледве встиг схопити в оберемок одяг і вчасно вискочити на балькон, —• уже знову розпрасованим голосом повіствуваа Козютко-Млодютко. — До певної міри врятував мене в історії архітект, який щедро обвішав будинки суцільними бальконами. Звичайно, я для більшої безпеки (безпека — річ якої ніколи не забагато) переліз із балькону моєї коханої на сусідній, що належить двом старим дівам, які вічно десь по¬дорожують, просвіщаються, тобто шукають женихів, на баль¬кон Дома, не воліючи наражатися на несподіванки. Не тому, ніби я страхополох. Просто в мене надто тендітна душевна структура, і я завжди прагну уникати зайвих потрясень — а чоловік моєї коханої славився ще й досить неврівноваже- ною вдачею. У таких випадках найкраще послуговуватися словом, крім того, я не виявляв жодної охоти відкривати бійку, саме тієї миті я не чувся у відповідному ключі, зреш¬тою, я все люблю полагоджувати мирним шляхом, пощо одра¬зу ламати кістки? Тому з ношею, — як вискочив, за потріска¬ними ночвами (тими самими, що їх мешканець з нижнього поверху, вибираючись, ще взимку приніс Домові чи то на збереження, чи то в подарунок за якесь Домове благодійство), за матрацами, дошками, старими ковдрами, ширмами, ніжка¬ми від фотоапаратів того ж походження, що й ночви, я сяк- так разташувався, аби лише не понабивати ґуль, і поспішив одягнутися, боячись погубити в тому мотлосі черевики й одяг. Справді, де він тільки назбирав такі гори мотлоху? Че¬ревики я надів на босу ногу, запхавши шкарпетки разом із сорочкою до кишені штанів, а піджак на голе тіло, чекаючи, що мене й так зараз покличуть, тож нема чого дуже одяга¬тися. Зрештою, мені не лишалося нічого іншого, бо щоб потрапити надвір, я мав ще раз вертатися повз вікна й двері моєї коханої: з Домового боку якийсь людоненависник за¬конопатив свій балькон дошками з шипами до самого верхУ’ напевно, щоб не лазили, та мені однаково не хотілося рано залишати своєї лю&ки, оскільки я вирішив у неї перебути Д° ранку. Я не люблю міняти рішення, особливо коли я від¬мовив заради неї на ту ніч всі інші побачення. Ну, примо¬стився я серед мотлоху якмога зручніше і почав чекати, заки її чоловік піде й вона дасть мені знак. Чоловік її тоді
100

0раЦював на нічній службі, отже непорозуміння, яке його принесло додому, мусіло його швидко й винести. Подібне СИ¬ДІННЯ на бальконі, признаюся, на диво сприяє роздумам, особ¬ливо коли сидиш наполовину голий, чекаючи, як тебе зараз покличуть, а тебе чомусь не кличуть. Я вже й розтирав себе, щоб не задубіти, і смикав, бо мене дратувала надто тривала затримка, та моя кохана ніби забула про моє існування. Уявіть собі лише мій стан! І трапиться така капость! Якби наперед знаття! Ну, гаразд. Скільки я так сидів, вагаюся сказати, не виключене, що не надто й довго, бо щойно я перестав хви¬люватися, оскільки де не допомагало, — а лише шкодило здоров’ю, а про здоров’я варто й подумати, мене опала нудьга, а нудьга, як відомо, спричинник багатьох відкрить, — отож вона піддала мені думку подивитися крізь напівзаставлені дошками й злинялими картинами скляні бальконні двері: що Дом робить «асамоті. Припускаю, ця думка й виникла тому, що з-за дверей чулося чи шамотіння, чи розмова, у яку впліталися якісь досить дивні запевнення, а я не подибував нічого іншого, на що звернути б увагу, аби вкоротити чекання. Властиво, я міг би до Дома й зайти. Знаючи Дома, я не сумні¬вався ні секунди, що він напевно навіть не епитав би, чому я потрапив до нього через балькон, та ще й у такому майже античному вигляді, тільки з Домового помешкання я не по-чув би зову моєї коханої, яка з огляду на сусідів не зважи¬лася б гукати мене надто голосно; та й потім, признаюся щиро, і кожний на моєму місці вчинив би так само, мене раптом Дуже зацікавило, з ким Дом розмовляє насамоті. Така нагода! Що коли він приголублював кохану чи коханого? Або влашто¬вував із кимось змову, я знаю? Може, тут відбувалося саме ,таке, що ой! — а нагоду ніколи не варто марнувати. Бо я так само, як і кожен з нас, не уявляв собі, ні з чого він живе, ні Чим він взагалі займається. Мос ложе, або радше сідало, ім¬провізоване на швидку руч з матраців, патиків, решток коціг., видобутих з мотлоху, досить добре надавалося до спостере¬ження, хоч я від матраців, з яких сипалася потерть, негайно Вкрився грубим шаром пилу і ледве стримався, аби не чхнути На весь голос. Я лише відсунув на кілька пальців одну, а тоді *Це одну з дощок, що затуляли двері, і вся кімната припа¬
101

сувалася до мого зору. Дошки, правда, заважали, бо їх дОІ!0. дилося підтримувати ліктем, аби вони не валилися на голову а це вимагало додаткової обережности й значного зусилля’ аж я дещо розтяг м’язи, як виявилося згодом, хоч тоді’ признаюся щиро, я навіть не дуже помічав незручність своєї пози, так мене заполонило несподіване відкриття Перше, що я побачив у кімнаті, настільки мене ошеле¬шило, хоч я й звик до дивацтв Дома, зрештою, як і всі ми звикли, що я забув, чому я первісно потрапив на балькон. Дом стояв біля печі з відкритим кружалом, з якого вири¬валося полум’я; у руках він тримав грубий зшиток, з якого видирав списаний аркуш за аркушем й кидав у вогонь, при¬мовляючи до своїх тварин. Те, що він промовляв, до тва¬рин, мене не здивувало, я не раз був свідком, як він гово¬рив до них, він взагалі хибує на звичку звертатися однаково до людей і звірів, і мені вже траплялося бачити його тварин непорушними, коли він їх угрущав або хвалив. Однак тепер вони сиділи по-інакшому непорушні, як зборище ідолів, рів¬них серед рівних, не кліпаючи очима, навіть, здавалося, не дихаючи. І попри цю підкреслену непорушність, мене пройня¬ло неприємне враження, можливо, це й виявилося те найпер¬ше, що різонуло мене раптовим усвідомленням: якби Дом хоч трохи підвищив тон, вони гнулися б і йшли за його голосом, як за вітром, бо Дом одним словом спроможний перелити їх в іншу подобу, згідно з невисловленою угодою, яка між ними прискорено наростала, і, здавалося, вони тільки цього чекали, і я зараз мав побачити страшну кухню, забризкану кров’ю й тельбухами, де здійснюватиметься це перевтілення. Слів мені не пощастило зловити. Дом говорив тихо, і вони лиша¬лися по той бік дверей. Я спробував відхилити одну половину бальконних дверей, та з перших же несміливих спроб, хоч двері, виявилося, й були не замклені, переконався: без вели¬кого шуму їх не зрушити ні на палець. Я зняв черевик, аби підважити горішню дошку, тільки й це не допомогло; і я, трохи пововтузившися, бо мені не дуже кортіло відкидати мотлох, що завалював низ, заходився обстежувати другу по¬ловину і дуже втішився. На другій половині нижнє скло хтось вибив, і його затулили подушкою. Я обережно витяг її, ре-
102

#яюючи віддих, аби не наковтатися пір’я, і на мить завагався, ^ Я) випадково, не хворий, бо те, що я почув, не скидалося дійсність. Я знав Дома не один рік, я надто часто ходив «0 нього, як і багато хто з нас, щоб повірити, ніби Дом здатний Агах читати вірші, і то, що вже зовсім межувало з неймо¬вірним, — свої вірші. Це вже належало просто до немислен- цого! Адже більш далекої від літератури людини, ніж він, юді собі взагалі уявити. Та що тут казати, хто знає Дома, *0Й не сумнівається: Дом і вірші — непоєднальні річі. І це я так само певно знав, як і кожен з нас, і тепер маєш — Дом читав вірші, і то свої вірші! Але найразючіше: які! Це мене остаточно приголомшило. Вірші, в які він повплітав прізвища Козютка-Млодютка, Ціми, ба більше — події, які я особисто Дому колись розповів і про які, крім нього, не знала ні одна душа, і все це якось у нього обернулося таким об’явленням, що мені аж серце зупинилося, бо такого ще не створювала жодна людина. І ці вірші Дом нищив! Признаюся, я вагаюся відповісти, що мене більше потрясло, те, що Дом нищив ці вірші, чи те, що він взагалі спромігся їх написати. Що таких віршів не існувало від створення світу, я збагнув після кіль¬кох рядків. І в наближенні чогось подібного я ніколи ніде не чув. А я, хоч, і не літератор, досить — досить, очевидно, за¬ради скромности, — ґрунтовно обізнаний з світовою літера-турою і розуміюся на ній, як рідко хто з найвибагливіших критиків. Нема ради, так воно є, і це не на те, аби хизуватися перед жіноцтвом, яке зовсім безпомічне перед красними сло¬вами (треба ж у моєму фаху розумітися на жіночій душі), а й задля власного збагачення. Я вловлюю кожний нюанс, кожний образ, кожне поетичне недомовлення, те, що між ,рядками; колись, зрештою, і сам писав, і то не тільки тоді, коли закохувався. Та що тут казати, я вам свідок: таких віршів жодна література ще не знала! Такого ще не створю¬вав ніхто. Кілька з цих віршів вистачило б, щоб здобути собі вічну славу, а ця людина нищила такий скарб! Нищила, свідомо відмовляючись від вічности, бож Дом тямив ціну найменшого безсмертя, він не потребував вияснень, що таке вічність. Вірте мені, це настільки нестерпно бачити, як люди¬на розкидається вічністю, що я його на мить зненавидів, хоч
103

я не злісної породи людина. Я вам навіть не спроможний пе¬редати, що зі мною діялося, коли я усвідомив, що він робить. Мені майнула .навіть думка, що коли Домові подобається ви¬кидати славу на вітер, то я маю право з чистим сумлінням використати її для себе. Адже я був єдиним свідком на світі, який знав, що це вірші Дома. Якби я не опинився на бальконі, ніхто ніколи і не догадувся б про їхнє існування. Та я не прихопив з собою ні уламка олівця, ні клаптика паперу, щоб записати хоч один вірш. Я пробував запам’ятовувати бодай уривки, щоб потім реставрувати їх з пам’яті, проте вірші виявилися, настільки, як я уже сказав, незвичайні, настільки не походили на інші, будь-коли мною чуті або читані зразки, що я, як уві сні, дослівно кишками відчував їх велич, їх не¬повторність, неспромігшися ні висловити її, ні запам’ятати. Я не певний, можливо навіть, якби з мене і знайшлося б чим записати, і тоді я безпомічно сплохував би, такою мірою те, що говорив Дом, затьмарювало все досі знане. До нового все треба спочатку звикнути, і на це нове ще не виробили ні форми, ні поняття сприймати, і я помацки, почуттям пробу-вав увійти в те, що він говорив, хоч це мені вдавалося так само, якби я бачив за скляним муром садибу, де ходили і навіть чекали на мене, а мені забракло б сили перелізти всередину. Дом говорив, наприклад, щось про слова-ящури, праслова, які мали підзначення кожного предмета, позна-чення настільки відмінне від загально нами прийнятого, що кожного разу, як Дом їх вимовляв, мені йшов мороз під шкі¬рою, бо ці слова наче розвертали перед моїми ногами сліпучі рівнини, відкриваючи мені суть, якої я зараз навіть приблиз¬но не здолаю передати. Я лише відчував: то щось могутнє, значуще, хоч, щиро кажучи, розумом я не охоплював того, що Дом говорив. Передо мною наче спустили вогненну завісу, і вона якимось чином уособлювала й Дома. Згодом я себе люто лаяв, чому я на гарячому не зайшов до Дома і не попро¬сив віддати мені той зшиток з віршами: я їх використав би для себе, коли він нехтує ними. Дом напевно погодився б. Йо¬му не тільки не залежало на славі, він уникав її, як хвороби, крім того, він ніколи ні в чому не відмовляв. Однак тоді я так отетерів від почутого, що коли ця думка з’явилася, Дом зни-
104

дав усі вірші. Щоправда, мушу тут признатися без прикрас, ^ 3 цього ви бачите, наскільки я щирий, думка дістати для себе Домові вірші виявилася настільки принадною, вона так гуляла і не давала спокою, що за деякий час, коли я його зустрів, я зважився недвозначно натякнути, чи не написав би він для мене, відмовившися від авторства, кільканадцять віршів на зразок тих, які він колись спалив, або чи нема в нього написаних, які він мені подарував би, оскільки йому однакого не залежить на славі, а я, мовляв, кілька разів про¬бував відновляти почуті уривки з пам’яті, та, на жаль, нічого не виходило. При цьому, звичайно, я не замовчав, як потра¬пив до нього на балькон і як його бачив. І що, гадаєте, він відповів? Йому дуже прикро, що він не годен мені ані на-писати нових, ані подз.рувати старих з тієї простої причини, що він, Дом, взагалі нічого не пише і ніколи не писав. Він, мовляв, охоче допоміг би, та він справді не має зеленого поняття, як пишуть вірші. Чимось іншим завжди охоче при¬служиться, проте вірші? Він до них дійсно не має жодного стосунку, і йому дуже прикро, що сталося таке непорозуміння. Він ладен поклястися, що ніколи нічого не палив, і я справді помиляюся, думаючи, що бачив його, як він нібито нищив вір¬ші. Він, звичайно, не хоче цим сказати, ніби я брешу, він вірить мені, що я переконаний, ніби бачив, як він кидав у по¬лум’я вірші. Проте він запевняє мене: то нищив не він. До нього приходить ночувати найрізнорідніша публіка, якій ніде подітися, і напевно я когось із них переплутав з ним.
— Хотів би я знати, як насправді виглядала ця цукрово- рожева історія з паленням віршів, і де в ній правда, а де брехня, — проголосив студент медицини, — бо те, що вона не’відбувалася так, як ти розповідаєш, за це я дам собі стяти голову. Почавши вже хоч і з самото балькону. Для кого ти його так докладно описував? Мені зразу впало в око: ти йото описував, наче затявшися переконати нас, що ти й справді там відсиджувався. Не думай, ніби всі такі дурні, що не по¬мічають, мовляв, що розповім, те й ковтатимуть. Далі. Якщо і потрапив на Домів балькон, що дуже й дуже малоймовірне, «У але вже нехай, нехай раз вийде по-твоєму, — то зовсім
105

не схоже на тебе, аби ти поводився так, як ти запевняв, че¬каючи на свою кохану, якщо вона справді твоя кохана, що не менш сумнівне. Тут щоісь не все тримається купи. Ти не взяв до уваги, що і я знаю тих, про кого ти розповідаєш. Пощо зайве окозамилювання? Не вдаваймося до дрібничковости? Га¬разд. Ти явно крутиш, хоч мені ще не зовсім ясне — чому. Припустімо, що це правда. Припустімо на мить, що правда, ніби Дом палив свої незрівнянні вірші, хоч я і знаю, і то як знаю! — що цей негідник ні на що не здібний. Ну, та нехай. Я ж кажу, припустімо, ніби ти цього не вигадав і воно тобі не приснилося на повний шлунок. Я зараз перейду і до головнішо¬го. Вважай! Звідкіля ти довідався, слухаючи Дома, що ті мітич- но-потрясальні вірші написав саме він? Адже не читав же він: «Вірш такий то, написав Дом?» Погодься сам: посилання на те, ніби серед його читання траплялися наші прізвища (наші іме¬на, звичайно, гідні прославлення, тільки щоб Дом це робив — дозволь сумніватися), що й доводить авторство Дома, —• не витримує жодної критики. І хоч як ти переконливо калатав себе в груди, розповідаючи (Дом і вогненна завіса, ах, — ах! І звідки у тебе такі сектярські порівняння?), далеко ймовірні¬ше, що коли тебе й справді занесло на балькон Дома, то на¬певно з зовсім іншою метою. Ану, зрадь, чи не вичікував ти на бальконі (якщо твої .ноги йото бодай торкнулися), поки Дом піде, аби полізти до нього в шухляди пошукати грошей, які погано лежать, і, замість грошей, натрапив на зшитки з вірша¬ми, прихопити які з собою тобі щось перешкодило (бо твоє уболівання, що вони тобі вислизнули, виглядає майже на справжнє)? Можливо, поява самого господаря або когось іншо¬го, хоч як я тебе знаю, ти не з тих, яким легко перешкодити в подібних справах, у мене теж добра пам’ять. Чи не напо¬ровся ти на додаткові ускладнення, як тоді, пригадуєш, в афе¬рі з Борисом? Для мене ясно одне: якби ти справді хотів узяти ті вірші, ти їх узяв би. Тому я вважаю найправдоподібні- шим припущення, що віршів взагалі не існувало і ти від початку до кінця вигадав усю історію виключно, аби похизуватися пе¬ред віольончелістом, ну і, звичайно, рештою, мовляв, ти воло¬дієш словом ліпше, ніж він. А найголовніше (таж певно, тепер,
106

коли я це згадав, мені ясно, що саме це головна причина, на¬решті, я тебе зловив!), аби нагадати, як ти колись знищив чи заповідав знищити кілька своїх віршів і яка то подиву гідна річ. Ти розраховував, що дехто з нас ще пригадує твої єремі- яди, як ти кинув у полум’я свої неперевершені вірші, а тепер, мовляв, розумійте: я нібито говорю про Дома, а це треба сприймати так, що то я. Не Домом, мовляв, захоплюйтесь, а мною, бо саме я той, хто покликаний втілити міт про велику людину, про яку усім прогудів вуха Дом. А що я розповідав не прямо про себе, а про Дома, — це вияв моєї шляхетности. Вона ж бо зайвий раз свідчитиме, який я хороший.
— Леле, який ти примітив! — велично проронив Козют- ко-Млодютко, ні трохи не ображаючися, а, може, тільки вдаю¬чи, що не ображається. — Опудало нещасне, ти нічого не втямив з того, що говорено. Твоя ненависть до Дома не лише засліплює, а робить тебе й заздрісним. А заздрощі псують життя. Яка ж ти людина, якщо заздриш?
— Так, так, поговори, поговори!
■—• Та мені що. Я кожної миті доведу: все діялося так, як я розповідав, і ти даремно трудиш собі горлянку красно¬мовністю. Я не погребую хвалити себе в комусь. Повір мені, для цього я обійдуся і без Дома. Заради того, аби сподобатися тобі, я не називатиму правду брехнею. Я розповідав про Дома тільки те, що чув і бачив на власної очі.
— Я теж розповім дещо про Дома, що я чув і бачив на власні очі, — вперше на повний голос озвався сіренький мир¬шавий чоловічок, меценат студента медицини, і я завмер, збентежений зненацька його голосом, який я десь ніби чув, Хоч і не спромігся б пригадати, звідки я йото ніби пізнаю. У нього виявився короткий і гострий, як шило, голос, і слова з нього виходили, чи радше викришувалися, довгі, як турецькі огірки, і тяглися, наче кожне слово видовжували обценьками. Певно, я вже десь чув цей тембр голосу, що викликав свербін¬ня по всьому тілу. Тільки де? Один з моїх покупців? Ні. Зна¬йомий? Ні. Де ж я його чув?
— Я зовсім не певний, чи Дом не Бог, — говорив меце-
107

нат. — Мені раз випадково довелося бачити, як Дом серед натовпу, ніким не помічений, творив чудо. Я на власні очі.
•—■ Бог, якимось перверсним способом, напевно з великої доброти, щоб не засліпити смертних своїм вогнем, вибирає найнепоказніших, най/нікчемніших людців, щоб вони про Нього говорили, свідчили. Людців, яким найменше вірять, чи сказав біля мене хтось, чи я сам подумав десь колись прочитане, тільки мені не дали зосередитися, щоб це встано¬вити, бо Ціма крикнув «вистачить!» так голосно, що я все забув.
— Вистачить, — майже сердито крикнув Ціма, — оглу- хи ви нещасні. Ще й йото слухати! Ні, мій любий, ні, мій го¬лубе. Кожному терпінню приходить кінець. Вистачить з тебе і меценатства, а в розмови не пхайся! Чуда йому захотілося побачити, от чорт! Ви всі подуріли, чи що. Ніхто з вас не знає меж! Дом просто собі божевільний, а ви ставитеся до нього цілком поважно. Уявити лише, вже й до чуда дочалапали. От публіка! Я сам дуже добре ставлюся до Доіма, у цьому ви й самі не раз переконувалися. Однак, бійтеся Бога, таж Дом звичайні¬сінький божевільний, колишній шкільний учитель, якого не відвезли до будинку божевільних лише тому, що він тихий, нікому не чинить зла і суспільству покищо не заважає!
Зараз я вже не цілком певний, настільки моє вра¬ження відповідало дійсності, хоч я і намагався віддати все так, як було, не пропустивши найменшої подробиці, бо саме тут Ціма почав опікуватися мною, — тільки навіть і тепер мені все ще здається, що тоді після Ціминих слів усім видимо полегшало, наче мокрою губкою стерли олив’яний пил з облич, і гімназист довго сміявся, сівши на брук і вставивши ноги в ринву. Можливо, це означало жарт, зрозумілий лише для втаємничених, бо й віольончеліст морщився від сміху.
— Звідкіля ти раптом довідався, ніби Дом гімназійний учитель, коли ти сам ще недавно не приховував, що нічого про Дома не знаєш? Не знаєш навіть його прізвища, як зреш¬тою і всі ми, — пробував кволо відстоювати розповідь про чудо меценат студента медицини. Та його зацитькали.
108

Козютку-Млодютку, — майже наказав Ціма, — гукни
Хому востаннє, якщо він негайно на з’явиться, падлюка, ми йдемо без нього, і хай курка по ньому панахиду співає.
Козютко-Млодютко згорнув руки горнятком і гукнув. На третьому поверсі погасло єдине освітлене вікно і одразу яс загорілося знову. Потім у світлі з’явилася розкуйовджена жіноча голова, що подивилася крізь шибу на вулицю і зникла. Козютко-Млодютко гукнув ще раз. Жіноча голова з’явилася знову, прочинила вікно і ,плюнула вниз.
— Халамидниця! — підскочив гімназист.
— Хомо, Хомо, не заздрю твоїй долі, похитав головою віольончеліст.
— Ну і дідько з ним! —сказав Ціма. — Ховається худо¬бина, не хоче нести грошей. Ходімте, не стояти ж нам тут до кінця світу. З тією худобиною я ще розрахуюся. Його щастя, що я маю один шинок, мій останній рятунок, де ще дадуть набір. По два кухлі на рило Гарантовані, а там побачимо.
Я почав прощатися.
— Чекайте, чекайте, ви куди? І не подумайте! Ви йдете з нами, і кінець!
— Дуже дякую, нехай колись іншим разом . . .
— Яким там іншим разом! Тепер, і ніяких інших разів!
Тоді я сказав, що дуже прошу вибачення, однак мені
конче треба полагодити деякі антикварні справи, бо, властиво, я й так досить затримався. Зрештою, вони ж і самі без гро¬шей, а я ціню їхню люб’язність запросити мене на чарку, хоч я й непитущий. Я справді глибоко зворушений їхньою увагою, і якби в мене виявилися гроші, з приємністю пішов би з ними, ^виключно, аби їх почастувати. Та грошей у мене немає, а воно й пізно вже; в мене родина, мене дома чекають, і я ще сьогодні мушу, на те справді нема ради, залагодити одну дуже пильну справу.
— Які там справи увечорі, чи то пак уночі! Для цього існує день. Ми вас запрошуємо на кухоль пива і кінець. За¬будьте, що ви непитущий. Ваша доля вже вирішена.
Я ще раз подякував, і сказав, що — ні, рішуче ні. Сьо¬годні це справді не вийде, нехай колись іншим разом, бо я ще
109

тепер, хоч би весь світ завалився, вирішив розшукати одну адресу, а мене чекатиме дружина. Я приобіцяв не приходити пізно. Я дуже принципова людина, і для мене не дотримати слова рівнозначне з …
Я спинився, бо вони всі реготали.
— Дурниці, — заявив Ціма, який ,перебрав опіку надо мною, — вам у яку частину міста?
Я вийняв адресу, яку мені дав Дом, і, не випускаючи її з рук, щоб не загубити, або щоб не вирвали, назвав вулицю.
—■ Слухайте, — рішуче виголосив Ціма, — це якраз нам по дорозі. Би просто не можете відмовитися випити з нами кухоль пива за спільне знайомство. Це я вважав би за смер¬тельну образу. Я розумію, що ви поспішаєте, але ось вам моє слово, слово Ціми, я Прилюдно обіцяю: ви вип’єте один кухоль і підете собі залагоджувати справи. Клянуся, ми вас не затри¬муватимемо, тільки з нами ви мусите, якщо не хочете нас гірко покривдити. Отже згода?
— Таж я . ..
— Кажіть швидше, що згода, аби не тягти вас силоміць, потішався Козютко-Млодютко. — Ціма вас однак не випустить
з рук, поки не розповість усіх своїх історій. Людина час від часу потребує висповідатися. Чи не так? З нас ніхто вже тих історій не слухає, а ви такий вдячний мовчазний об’єкт, навіть якщо й нема чого, до вас кортить говорити.
Я подивився на Козютка-Млодютка, та Ціма мене ви¬передив.
— Кинь лірику, — сказав Ціма. Проте Козютко-Мло- дютко, видно, не мав сили стулити рота, а Ціма вдруге не на¬полягав.
— Ви від Ціми так легко не відпекаєтеся, — продовжу¬вав Козютко-Млодютко, циркулюючи навколо мене, як навко¬ло водяної колонки. — Ідеальний слухач перевівся, а Ціму й хлібом не годуй, дай лише слухача.
— Козютку-Млодютку! — погрозив Ціма.
— А що, може, неправда?
— Ти рознахабнів на моїй доброті.
110

■— Невже? Може, я теж хочу опікуватися нашим новим
знайомим?
— Вибачте, я лише . . .
— Нічого, ви не лякайтеся. Єдиний рятунок це загово¬рити самому, тоді Ціма перестане вами цікавитися.
— Та я …
— Ви не переживайте, ми хороші хлопці, і не дамо Цімі ухокати вас своїми розповідями. Я вас попередив, аби ви орієнтувалися, що на вас чекає, ну і звичайно, аби ви знали потім, кому дякувати за опіку над вами.
— Козютку-Млодютку! — вже розсердився Ціма; та Козютко-Млодютко не зареаґував і на цей раз.
— Ви нам усім сподобалися, — продовжував він, — і ми вас так за цапову душу не дамо на поталу. Ми вас охороня¬тимемо, як ангели, як няньки!
Він вийняв з кишені пелюшку і помахав нею у мене під носом, наче збираючися сповивати, тоді, вирішивши раптом, що досить маханини, обмежився вигуком •— «пішли!»
— Певно, що пішли! — сказав Ціма, ніби передаючи якийсь довгий предмет Козюткові-Млодюткові, і мене з обох боків взяли під руки.
Тепер довелося б хібащо вириватися, хоч вириватися ніяк не випадало, адже вони запрошували відсвяткувати зна¬йомство. Та й потім — їх було більше. Що я мав робити? Кри¬чати на ґвалт? Очевидно, що ні. Де ж би я собі таке дозволив? На це треба б мати іншу вдачу, крім того, ледве чи це допомо¬гло б. Мене так цупко тримали, аж це мимоволі вирішило на-прямок моїх думок: пощо перечити, за таких обставин найро¬зумніше — відбути якнайшвидше той ритуалгний кухоль пива За знайомство, нехай, який лише недоумок вигадав запивати Знайомства! Адже я не належав до питущих. Мене колись силоміць ще гімназистом напоїли, і з того часу лишилася відраза до хмільного на все життя. Від одного кухля, зрештою, Не вмирають, а тоді я одразу ж позбудуся їхнього товари¬ства і піду на розшуки даної Домом адреси.
Звичайно, такі зупинки, які відтягали від цілі, ніяк не настроювали на приємне. Я й так промарнував цілий вечір,
111

хоч мав обмежений час, бож дома чекала дружина, напевно вже непокоячися, чого я так пізно не повертаюся і чи не трапилося зо мною якогось нещастя, тільки що я мав робити? Доводити їм, що мені з ними ніяк не по дорозі, вийшло б довше, ніж піти з ними, оскільки моїх доказів ніхто з них і так не слухав. Кричати? Безнадійно, адже поблизу не було нікого, хто допоміг би. Знайомство, ну що ж, нехай, запива¬тиму знайомство. Можливо, як сказав Козютко-Млодютко, во¬ни й справді шукали слухача чи, радше, свідка до чогось, чого вони не бажали зрадити, чи просто їм забаглося потягти мене з соїбою саме тому, що вони бачили, що мені це не пасує, бо я поспішаю, а це їх мимоволі спонукувало вчинити навпаки, як розбещених дітей, — а дорослі з дитячими поглядами завжди страшні, — нав’язавши мені свою волю.
Побачивши, що я не лаюсь і не боронюся, вони ніби аж повеселішали, сказавши мені, мовляв, я цяця, гідний їх товариства, і щоб таким і лишався надалі, і ще дещо, що мені тепер важко переказати, оскільки воно якось ніби не три¬мається купи без додаткового тлумачення, для якого у мене бракує проміжного ланцюжка. Бо попри те, що я на власні очі бачив, що відбувалося навколо мене, вся моя розумова і чут¬тєва енергія, як це пізніше виявилося, була настільки абсор¬бована моїм відвідувачем, що я, хоч і намагався не пропустити найменшої подробиці з оточення і подій, у які потрапив, проте не цілком певен за послідовність і вірність пам’яті, і тому не виключене, що вся ця історія відбулася дещо інакше, тільки це інакше через цілий збіг обставин, не дійшло до мене, а тепер я його вже ніяк не мав змоги направити.
Мені, звичайно, прикро зізнаватися в подібній недо¬лугості, бо це лише зайвий раз ніби вказує на деякі роз¬біжності в моєму характері, розбіжності, які мені, як солідній людині, неприємно зраджувати, однак я намагаюся дотриму¬ватися якнайбільшої точности, а ця точність зобов’язує мене припускати майже з цілковитою певністю, що мій тодішній стан викликали такою ж мірою розмови Дома й молоди¬ків, як і сам факт існування мого відвідувача. Тобто, я не хочу сказати, що я цілком вірив у те, ніби мій відвідувач
112

їЗКИ притирався до гурту молодиків, які стояли перед будин¬ком, де жив Дом, і що в дійсності не молодики пробували тягти цене з собою, а я сам напросився піти з ними, сподіваючися у їхньому товаристві легше загнати мого відвідувача в кут і змусити заговорити про себе, — ні, просто, я не міг ніяк встановити, де мої думки і де ті, що я чую. Я перебував у стані, ніби в моїй присутності мою свідомість витягли з тіла гаками через мозок і розвісили озером протоплазми між мною і моло¬диками, а звідти аж на третій поверх до Дома, так що мої думки я вже думав не самотужки, а їх одноразово співдумали і Дом, і молодики, і всі ті сторонні люди, з якими я зустрі¬чався протягом вечора, і до цього творива з такої поширеної моєї евідомости, власником якої я ще нібито був, сам я не мав доступу, там товклися інші, а мене ніби збоку, аби не зава¬жав, мовляв, це твоє, тільки ліпше тобі до нього не пхатися, — прикололи метровими невидимими англійськими застібками. Я ніколи ще не переживав такого різкого відмежування від самого себе, і це лякало й пригноблювало настільки, що я не зважувався упорядковувати свої почуття чи думки. Я боявся, хоч і знав, що такого нібито не трапляється, що коли почну сортувати, що до чого, раптом виявиться, ніби мене взагалі немає, бо я розтанув у повітрі разом з одягом і черевиками, і ніяке чудо не втілить мене назад у мою первісну подобу. Я усвідомлював тільки одне: в цей стан уманеврував мене відвідувач, і за жодних обставин не треба було погоджуватися писати йото біографію, хоч тепер не мало жодного сенсу мучи¬ти себе цим. Звичайно, я не мусів піддаватися на його про¬вокації. Легко сказати, коли я не зумів вигадати способу позбу¬тися його! От не зумів, — і все. Ніщо не підготувало його появи, він просто заскочив мене, а тепер пізно, бо я однак неспро-можний будь-що направити.
Вулиці поглибшали, ніби з них зняли заслонки, якими ЇХ старанно прикривали вдень, щоб не лякати перехожих, Шсяць стояв у нас за плечима, підсовуючи нам власні тіні під Ноги. На бруку в кілька прошарків лежали плями від ліхтарів і Місяця, але ніші, брами й закутки в будинках відсвічувалися Ускладненим сяйвом з середини, ніби освітлення йшло з гли¬
113

бини землі. Серед циклопічної тиші (вона легко давалася на¬мацати — товсті сині мембрани розставлені на однаковій від¬далі між будовами до самого обрію) чулися свистки паротягів і стукіт коліс так лунко, наче вокзал містився не бозна де а одразу ж над нашими головами, хоч удень його тут не вия¬вило б і найтонше вухо. Він лежав майже за містом, і про його існування знали лише ті, що подорожували. Натомість уночі він повертався в центр і до ранку висів парасолею над сонним містом, імітуючи океан, а крізь брязкіт буферів доно¬силися звуки морських сирен, як при відплитті й поверненні пароплавів, скрежет кранів, що розвантажували трансатлан¬тичні вантажні кораблі, плюскіт води, особливо коли спуска¬ли на воду малі човни, що ляпалися плескатими днищами об хвилі, і навіть свіжий морський вітер. Можливо, вночі кожний вокзал імітував море.
Ми зійшли п’ять східців униз, і нам відкрився погре¬бок, поділений плетеними перегородками в сюрреалістичних малюнках на окремі закутки. У такому закутку товариство сиділо ніби й окремо і одночасно мало змогу спостерігати, що діється в глибині погребка. Ми пройшли вузеньким хідником майже в самий кінець, при чому я ледве не завалив перегород¬ку, на якій висіли повґвинчувані в пляшки з-під к’янті свічки, даючи дорогу двом підпитим друзям, які щохвилини губили один одного і перегукувалися на ймення.
Ціма розташував нас за одним столом, зіставленим у нашій присутності з трьох малих, і почав замовляти.
— Ну як, тепер раді, що з нами? — спитав Козютко- Млоцютко. Та я зробив вигляд, що не почув.
— Почекай, він зайнятий.
— Лиши його, пощо ти до нього присікуєшся? Звичайне?
— Нехай, — сказав Ціма, — якщо ви згодні.
І всі вони почали перешіптуватися. Це вони про мене, тільки я подумаю про це пізніше, постановив я. Тут усе без¬межне, ніяк не встановиш, де кінчається одне і починається інше, а це заважає зосередитися, особливо коли дивитися на деякі перегородки, що підіймаються вгору, як жалюзі.
114

— Що ви робите? — закричав Козютко-Млодютко, — ця перегородка не підіймається, ви завалите стіну!
— Це стіна?
Винахідливий господар справді досяг перегородками ІЛЮЗІЇ) що погребок не мас меж. Невідомо, чи він тягся кіло¬метрами, чи кінчався там, де сидів Ціма, бо за такою перегород¬кою могло нічого не бути, а могла стояти й нова перегородка, бо погребок оздобили так, що переходи, де кінчалися перего¬родки і починалися стіни, зникли.
Перегородки вражали різнокольоровістю. Тут, видно, існувала ціла система перегородок, хоч переважали чорні й червоні фарби. Наша, наприклад, була жовта з чітко вимальо- ваними темнорудими стеблами бамбука. Між бамбуком по¬коїлася фіялкового кольору гола жінка без голови. Замість голови у неї з шиї стримів обрубок артерії, з якої била кров у формі сріблястих вахлярів. Тобто, спочатку йшла кров, щоб видно було, що то кров, а не щось інше, а потім кров поступо¬во перетворювалася на вахлярі. Голова жінки стояла поруч на стільці і з задоволенням дивилася на публіку. Одна рука жінки до ліктя намальована, як рука, від ліктя поступово переходила в триметрових розмірів гусінь, яка здавалася цілим драконом. Другу руку маляр вже біля плеча нетерпляче роз¬щепив іна дві довгі ковбаси і кожну кінцівку в такий спосіб розщепленої руки відвів далі, де лишалося багато порожнього місця, і там уже надав їй форму семафорів. Тут, певно, в нього розбуяла фантазія, і, не заспокоївшись на руках, маляр узявся за ноги свого твору. Замалювавши перший варіянт ніг, обриси яких ще неясно просвічувалися крізь жовте тло, так що жінка виходила чотириногою, він вигнув одну з ніг дишлем і повів її, минаючи семафор, угору, аж туди, де мала б міститися го¬лова. Там, зробивши над жінкою з ноги німб, маляр домалював німбові пальці й заходився біля другої ноги. Кінець другої Ноги кінчався водозбірною вежею, побіч якої два червоні Лицарі верхи на отруйнозелених конях помпували воду. Далі За лицарями на бамбуку сидів риба-птах кольору веселки. На Хвості у птаха, замість пір’я, був намальований кущ з черво¬ними помідорами. Маляреві, очевидно, дуже сподобалися по¬
115

мідори, бо від цього куща, чи радше хвоста, він ‘попроводив гілки з помідорами аж на стелю, намалювавши перед тим по дорозі натюрморт із помідорів. Однак натюрморт ще не задо. вольнив невтомного художника. Намалювавшись на стелі уд0. сталь помідорів (там були і помідори цілі, і розрізані, і на¬віть два портрети видатних мужів із помідорів), він підвів гілки помідорів із другого боку до жінки, потоптався трохи на місці (свідкам чого лишилося кілька купок помідорів), потім утворив щось на зразок абстрактного триптиха і, вирішивши, що його обов’язок тепер виконаний, подомальовував помідо¬рам на прощання метеликові крильця, випростав гілки, ніби натягнув мотузки, і прямою лінією, вже ніде не спиняючись, одним махом завів їх за перегородку, де вони й звикли, ство¬ривши враження, ніби за перегородкою хтось із усієї сили вхопився за гілки з помідорами, бажаючи витягти їх з картини або при їх допомозі перетягти увесь шедевр на другий бік.
Подавальниця в сліпучобілому фартусі з північним сяйвом, нашпиленим на худу сукню, принесла кухлі пива. Гімназист зробив рух, який, як я пізніше зрозумів, мав озна¬чати, що він її ущипнув за низьку сідницю, і зажадав «ШОТ¬ЛАНДСЬКО го вина», заявивши, що пиво занадто вульґарний для нього напій, бо він уже вийшов з того віку, коли соромляться признаватися, чи люблять щось, чи ні, і від незручности жлуктять усе, що перед ними поставлять. Пиво наскрізь міщан¬ський напій, далеко більш мішанський, ніж вино. Він міщан¬ство зневажає і тому питиме лише вино, і то шотляндське.
Що він розумів під шотляндським вином, для мене на¬завжди лишилося таємницею, однак подавальниця мовчки вислухала його і глянула на Ціму. Ціма опустив підборіддя, і гімназисту принесли пляшку чогось зеленого.
Мені здавалося, що я теж охоче випив би вина, хоч я не зносив ні того, ні другого, однак вино бодай не споживали мет¬ровими кухлями. Вже сам смак пива наганяв на мене депресію, а тут подолати цю кількість, — проте глянувши своєчасно на гімназиста і Ціму, я потішив себе, адже чим швидше я спо¬рожню поставлене передо мною, тим швидше я звільнюся від їхнього товариства.
116

Прийшов господар і пошептався з Цімою, після чого £озютко-млодютко спитав, чи не хочу я коньяку до пива, д чемно, але досить рішуче сказав — ні, пожалкувавши ще оаз Ш° не перезамовив пиво на вино. Потім згадав, що напевно після склянки вина послідувало б ще кілька, а так рахувати- леться принаймні, мовляв, порція пива вистачальна, щоб від-святкувати спільне знайомство.
Шкода лише, що кухоль пива тягнувся цілу вічність, набираючи дедалі неприємнішого смаку. За все життя, крім випадку в гімназії, коли мене змусили пити, що мало наслідки, про які я не люблю згадувати, я пив лише на своєму весіллі, і то виключно, щоб не образити батьків моєї дружини, які чомусь вважали, ніби на власному весіллі конче треба пити, інакше подружжя не буде щасливе, та ще при одній нагоді, яка… Зрештою, це не так уже і важливе. Навіть серед моїх колеґ я був єдиний непитущий. Мені, звичайно, не раз доводи¬лося чути, скільки я гублю насолоди в житті, відмовляючися від чарки. Що пити лише спочатку здається неприємним, а по¬тім, як увійду в смак, мені відкриється новий світ. Бож, мовляв, хіба можна не пити, коли той, хто не п’с, взагалі майже не людина, в усякому разі не мужчина! Один мій колега, який завжди трохи сердився, що я ніколи не запиваю угод, дово¬див мені не раз, нібито без алькоголю неможливо мати жодної дотепної думки. Та на лихо, він завжди наводив себе, як при-клад, і це мене аж ніяк не переконувало. Звичайно, у кожного на ці речі свій погляд. Щождо відкриття нового світу, то мене Цілком задовольняв і старий (це ж було ще до появи мого відвідувача), а стосовно дотепності! — я ніяк не мав враження,
ч Щоб мій колеґа, наприклад, чаркуючи, ставав дотепнішим, або Щоб йото світ суттєво різнився від мого, хоч він присягався, ніби це саме так. Я вважаю, запевнення, нібито пиття — Райська насолода, треба розуміти не дослівно. Адже варто ли- ніе подивитися на страдницькі обличчя тих, що п’ють цю Райську насолоду, аби не повірити в те, що чаркувальники ви-голошують. Бо чому тоді я ні разу не відчув і натяку на задо¬волення? Нехай навіть пиття не відповідало моїй вдачі, тра¬пляються ж люди алергічні до чогось, то й тоді ця гірка рідина,
117

яка, на лихо, виявилася ще й занадто міцною, не мусіла 5 сма¬кувати аж так неприємно. Це скидалося радше на зачаклова¬ну гру, члени якої, зазнавши колись втаємничення, підпадали перетворенню, як приятелі Одіссея, і з розпуки вербували на оманні вигадки інших, щоб не самим страждати.
Щойно я спорожнив кухоль, а я намагався зробити це якнайшвидше, хоч і пильнував, аби не помітили мого поспіху, я сказав, що мені дуже приємно з їхньому товаристві і я дуже вдячний їм за увагу, однак мій час обмежений і тепер я справді мушу іти шукати адресу мото клієнта.
І тоді на мене обвалився весь погребок.
— Он як! — закричав Козютко-Млодютко, ловлячи мене
за бік.
— Ви що, жартуєте?
— Таж я домовлявся лише на один кухоль!
— Такого не буває, — заявив Ціма.
— Так його!
— Тут щойно почали, а він тікає!
— Горілкою його, а не пивом, горілкою!
— Мені дуже прикро залишати ваше товариство. Проте я домовлявся лише на один кухоль. Я маю невідкладні справи. Мене дома чекає…
— Не будьте ідрібничкові! Справи пошліть кудись, а про дім забудьте!
— Він каже «доіма»! Яке міщанство, •— взяв участь і гім¬назист.
—■ Ми вас зараз почастуємо! — гамою проспівав віольон- челіст, використовуючи ґудзики на моєму піджаку, як клявіші.
— Я ж ішов тільки на один кухоль пива!
— Один кухоль. Леле! Хто коли розумів це аж так дослівно? Один кухоль це те саме, що жодного!
— Нехай. Я не збираюся з вами сперечатися. З вашого боку дуже мило, я справді ціную вашу люб’язність, що ви мене так запрошуєте, але справа в тому, що я не можу. Я не можу. Я дійсно не можу. Я не п’ю. Мені прикро повторюватися, однак я не п’ю. У мене хворий шлунок. Мені лікар заборонив пити- У мене невідкладні справи. Я вас благаю.
118

Та мене вже .посадили назад на стілець і говорили, боляче тиснучи ліктями на плечі:
— Хто слухає лікарів!
— Я мушу розшукати свого клієнта!
— Ви ще встигнете його знайти, — гукнув Ціма. — А в нашому товаристві не завжди привалить нагода побувати. Що де за людина, яка не п’є! Це ж ганиба! Ми мусимо вас навчити, дій вам відкриємо блаженство. Плюйте на шлунок і веселіться. Спиртний напій зцілює усе.
— Мені треба ще сьогодні знайти клієнта і розшукати адресу!
— Ми вам допоможемо розшукати. А тепер пийте і ве¬селіться!
— Мене дома чекає .. .
— Цімо, — молив віольончеліст, — давай чистого на¬половину! Від самого пива важке похмілля. Вудь друзякою.
— У нього нема.
— Є.
— Я тобі кажу.
— А я тобі кажу.
Мене утоптали. За перегородкою увімкнули в автоматі колінчасту музику. Ґзи-Бзи замовляв коньяк і, блудливо пооміхаючися, мішав його з пивом. На столі з’явилися нові кухлі, які хутко обросли шерегами прозорих і кольорових пля¬шок. Ґзи-Бзи цідив із пухлої плягцини зелений густий напій, Що пахнув сосновими голками, і від цієї рідини Ґзи-Бзи ро¬бився зелений і надутий. Студент медицини після третього кухля пива перейшов на горілку й ретельно вмовляв мене брати з нього приклад. Та в мене й від пива голова йшла обертом, очі боліли, і я, кліпаючи подвоєними повіками, мовчки Дивився в рот студентові медицини, щоб він не поплив.
— Не слухайте його, — донеслося до мене, і я побачив, як Ціма накрив мій кухоль долонею, бо студент медицини, ви¬рішивши напевно, що я не відмовляюся, підніс пляшку, щоб підлити в моє пиво горілки. — Він не тямить, як треба по- справжньому пити, і профанує це високе мистецтво. Він п’є, як верблюд. Не беріть з нього прикладу.
119

— Віслюк! — досить мирно обізвав Ціму студент меди¬цини. Однак Ціма тільки замахав на нього руками і, затуливщц студента медицини грудною кліткою, став говорити до мене
з таким натиском, наче він надував повітряний бальон, який ‘ погано надмухувався.
— Не слухайте його. Не слухайте тут нікого. Слухайте тільки мене, і ви не пошкодуєте. Запам’ятайте, тільки мене.
Я вас навчу пити. Я вас навчу . ..
— Дякую, я й так уже.
— Дурниці, нічого ви не вже. Я вам зараз злагоджу коктейль, і щойно тоді ви побачите, що таке вже. Дайте сюди жовту пляшку, що стоїть біля вас. Не ту, іншу. З хвостиком. Так, добре. Та давайте ж нарешті! У вас трохи уповільнена реакція. Запам’ятайте, цей коктейль ключ до всіх напоїв. Крім того, це мій власний винахід. Цінуйте. Цінуйте і не пробуйте перечити. Такого ви ще зроду не пили.
Такого я дійсно ще зроду не пив. Я відчув, що мене б’є лихоманка і мені зараз повилазять очі, але я й не пробував заперечувати. Я махнув рукою, бачачи, що безнадійно застряг у цьому товаристві. Я одразу ж сп’янів, і мені ставало дедалі байдужіше, чого від мене вимагали. Зрештою, мене позбавили можливосте піти, а це означало, що я приречений ковтати все, що передо мною поставлять. Я не бачив різниці, чим налива¬тися, про мене — хоч власними підошвами, якби їх Цімі по¬щастило перетворити на рідину. Всі напої смакували однаково неприємно. Мене нудило. Мені хотілося тільки одного: щоб мене не турбували. Та Ціма волів почути від мене визнання, чи я захоплений, і домагався: «Ну, як?»
Тоді я вирішив сказати, що мене нудить і я маю досить їхнього товариства. Нехай вони собі гніваються, скільки хо¬чуть, все має свої межі, я йду і кінець, проте мій язик чомусь не повернувся будь-що вимовити, а в роті я відчув порожнечу, наче він взагалі зник. Я раптом засумнівався, чи, вставши, я знайду свої ноги, може, їх також уже нема, і почув, як Ціма відповідав за мене:
— Ні, краще нічого не кажіть. Я вас розумію. Словами тут не висловити. Куди усі слова, коли цей напій знаменує роз-
120

явіт мого життя. Ви уявляєте, що де означає? Ні, не уявляєте, і не спроможні уявити. Таке буває тільки раз, і то не в кожно¬му житті!
— Цілю, ти мусиш завести картотеку на всі свої нез¬численні життя й втілення, — обізвався хтось голосом Гзи-Бзи з рукава віольончеліста. — На допомогу пам’яті, щоб твій незмінний коктейль не фігурував щораз в іншому житті.
Я подивився на Ціму, аби ліпше простежити, що він від¬повість, однак, замість цього, настала тиша. Усе товариство разом з Цімого зникло. Я знав, що я вже дома, тільки тиша заважала мені бачити предмети і покликати дружину, і я мусів перечекати, поки тиша скінчиться. Проте, чомусь тиша не скінчилася. Вона тривала, наростаючи, і це тяглося так довго, аж я почав помічати, як старію. Я вже не міг стояти струнко і зауважив, що втрачаю зір. Цього не повинно бути, я занадто забігаю наперед, подумав я і одразу ж почув голос Ціми. В по¬гребку стояв галас, і обличчя Ціми сяяло.
— Що я запропонував вам цей коктейль, — говорив Ціма, ніби моя відсутність не протривала й секунди, — вияв найбільшої симпатії, на яку лише здатна людина. Моєї симпа¬тії до вас. Запам’ятайте і належно оцініть. Таке вже в мене серце. Як я розчулився, готуючи цей коктейль! Подумати тільки, цей самісінький коктейль я завжди готував своєму най¬ліпшому приятелеві Джіваджопі, магараджі Джайпуру, і аж не віриться, що з того часу минуло тільки два роки. Два роки, а мені так, наче тисячоліття. Що то були за часи! Раювання. Згодом мене фірма посилала і на Цейльон, і до Китаю, та ніде вже я так не розкошував тілом і душею. Якби Джіваджопа в
, хвилину депресії не наклав на себе руки, я ще й зараз жив би в палацах. Джіваджопа озолотив би мене. Отака доля. Фір¬ма послала нас трьох, і все таки лише мені одному Джівад¬жопа з вдячности подарував цілий слонятник. Згодом. Та ‘про Це ще колись іншим разом. Занадто бо довга історія. Обме-жуся зараз короткою згадкою: вдячність Джіваджопи зрозу¬міла, бо він пропав би, якби не я. Там сталося таке, ет, що ка¬зати! Два роки, і таки зміни! Леле моя, яке життя! Які при¬годи! Мій улюблений слон називався Чандра, і з ним пов’язана
121

моя героїчна доба. Що то було за сотворіння! Розумне, віддане. Було велю осідлати його, сам верхи, а тут такий ранок! Скрізь пальми, ліяни, леопарди, горилі та кіпариси. Природа щедра, всього вдосталь, не те, що тут. Я під’їжджаю впритул під спальню магараджі — палац магараджі. Цей палац побу¬дував його дід-реформатор наполовину в клясичноевропейсько- му, тобто віктаріянському, наполовину в пізньоіндійському стилі з яванським ухилом (до речі, він Джіваджопі «є подо¬бався, і пізніше я наново перебудував цей палац. Зрештою, хто потрапляв до Джайпуру, той посвідчить!).

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.