Андієвська Емма - Герострати

Хто посвідчить? Цімо!

— Хто посвідчить? Цімо!
— Не заважай! Джіваджопа перед тим, як починалися великі дощі, завжди спав у першому флігелі, що виходив вікнами у джунглі на те місце, де забили його батька.
— Цімо, голубе, чи ти певний, тобто чи взагалі знаєш, у якому місці земної кулі лежить Джайпур?
— Не силкуйся, тепер його однак ніщо в світі не спи¬нить.
— Ех ви! Я під’їжджаю під спальню магараджі. Слон трубить, а я гукаю «Джопа» — так я його скорочено називав. Ми з магараджею одразу ж перейшли на ти, разом плавали, фехтували. Я виконував ролю йото правиці в державних і приватних справах. Джіваджопа так до нестями захоплю- вавася мною, що навіть їсти не велів приносити, коли я десь відлучався. Так, це вам почуття, а не щось!
—• Джопа — було, гукаю я, — вставай, їдьмо полювати на тигрів чи ловити диких слонів!
— А він уже й готовий. О, незабутня, небуденна людина!
— Цімо, — кричить він мені. — їдьмо твоя воля — моя
воля!
— Ну ми й їдемо. Але як їдемо! За нами аж земля дуднить від піших індусів, що супроводять нас. Тут і туземні мисливці і просто індуси з калаталами — зчиняти пекельний шум — це завжди, коли цькують тигра, тут і ті, що несуть хворост, аби викурювати дику тварину з лігва. Одним словом
— панб! Якби це описати, можливо, я колись це й зроблю,
122

вийшла б епохальна річ! Мені аж моторошно стає, коли по¬думаю: мене відділяє лише два роки від білої чалми, яку я тоді носив, а на ній полискував у два пальці завтовшки подарунок магараджі — блакитний діямант. Було хто на мене гляне, так уясе й не відірве погляду, просто мліє від захоплення.
— Я вже зімлів від захоплення, — зайшовся Козютко- Млодютко. — Рятуйте мене, люди добрі, я задихаюся!
— А ти не задихайся. Ще встигнеш, — мовив студент медицини. — Відвідуй більше екзотичних фільмів, і в тебе виробиться імунітет проти кожного Джіваджопи.
— Цімо, бійся Бога, змилуйся!
— Ех ви, знавці дірки від бублика, — заявив Ціма. — Бувало, я сам за день напольовував з десяток тигрів, а вони — «фільми».
— Ти певен, що то були тигри, а не крілики?
— Якщо ти гадаєш, що це дотепно, то твій дотеп має триметрову бороду. За нього ще Каїн ухокав Авеля. Мене знає весь Джайпур. Тільки переконати когось, хто вперся і не хоче переконуватися, — марна річ. Нікому із вас не доводилося бувати там, де мені, виконувати те, що я робив; і тому все це звучить для вас дико. Як хробакові зрозуміти ластівку?
— Ліпше метелика, Цімо, метелика!
— Вам не спаде на думку, що я далебі найвідмінніший від вас усіх. Ви лише бачите мене в моему теперішньому стані і забуваєте, що це виключно мій переходовий стан.
— Твій переходовий стан щось дуже довго триває.
Та Ціма не слухав зауваг. Він говорив з таким підне¬сенням, аж у мене перед очима з’явилася пізньосередньовічна ^ Картина, на якій святий (ім’я святого я забув), схрестивши руки на животі, висить на півметра від підлоги в повітрі, Дивлячися очима, повними сліз, на свій власний німб.
— У ті часи, — чув я крізь ту картину Цімин голос, — Ціма був вершителем доль, а тепер, що не скажеш, тільки й чуєш: Ціма брехун, Ціма нахаба, Ціма нездара, Ціма мер¬зотник. А тим часом хто мав в Індії на п’ять років контракт будувати мости, університети, електрівні? Хто, я вас питаю! А хіба тільки в Індії? По всьому світу, починаючи з СРСР
123

і кінчаючи Перу, мої твори перед вічністю свідчать про мене. А ви не цінуєте Ціми!
— Ми не цінуємо Ціми? Цімо, золотко, цінуємо. Хто нас краще розважить?
— Цімо, скільки тобі років?
— Він спочатку мусить подумати, бо він не знає.
— Який це має до мене стосунок? Пощо тобі мої роки?
— Як пощо? Цікаво ж мені знати, коли ти встиг об¬будувати весь світ!
— Що ти, що ти? — приєднався віольончеліст. — Хіба личить ставити таке дурне питання. Ціма напевно, ще мавши два роки, скінчив університет, чи то пак академію, бож Ціма напевне кінчав одразу академію, а не якийсь там університет. Ну а потім за решту років оббудував усю земну кулю.
— Ех ви, знавці! — мовив Ціма. — По-вашому як, щойно треба прокіптявити сто років, щоб побудувати на містечковому майдані пісуар? Чого ж ви тоді не сумніваєтеся, що Паскаль у дванадцять років відкрив наново Евклідову геометрію?
— То старі справи, хто там розбере. Та й знаєш, що попові можна, то дякові зась!
— Як цікаво. До вашої свідомости ще не дійшло, що великими і надзвичайними можуть бути не лише канонізовані мерці, а й неканонізовані живі? Зрештою, і мертві не наро¬дилися мерцями, хоч про це, здається, доводиться нагадувати малощо не через гучномовці, і то на кожному перехресті, бо до великих мерців ставляться так, ніби вони ніколи й не падали до такої ницости, щоб будь-коли існувати живими. Посади серед вас Паскаля, ви б його рознесли на скалочки. Ще заки він устиг би випорожнити кухоль пива, ви його зробили б бре¬хуном і нахабою. Ви ніяк не втямите однієї речі, хоч як я вас виховую, — усі великі люди завжди знають, що вони великі, і це не зарозумілість, а ствердження факту, усвідомлення своїх можливостей. Хіба я винен, що я великий архітект й універсальна людина? Не можу ж я лицемірити і запевняти всіх, що я такий, як усі, коли я знаю, що я не такий? Коли моє єдине нещастя в тому, що я занадто випередив свою епоху.
124

— Амінь! — підказав Козютко-Млодютко.
— О, Цімо, о, великий архітекте й універсальна людино, нас справді засліпило і ми не пізнали твоєї величі, — проспівав віольончеліст, зробивши марну спробу підвестися заради вро- чистости. — Каюся, що і я належу до всіх тих, які не здо¬гадувалися про твою велич, хоч ти оббудував весь світ. Те, що й інші не втаємничені в твої великі творива, мене вже, звісно, ніколи не виправдає!
— Сядь ліпше, зломиш ногу, — обізвався голос з-за Ґзи-Бзи.
Вони підводяться, тоді й мені можна встати, подумав я. Тепер я підведуся й піду.
— Я мушу йти на розшуки мого клієнта, — несподівано для самого себе виголосив я так голосно, аж перелякався, бо просто перед моїм обличчям з’явилося обличчя Ціми.
— Не цінуєте ви мене! — сказало воно.
— Що ви! що ви! Я вас ціную! —• розгубився я, вжахнув¬шися раптом, що якби мене тут зарізали, ніхто ніколи не дізнався б про це, кому ж спало б на думку, що я помандрував із невідомим мені товариством у не менш невідоме місце, яке, ймовірно, лежало поза всяким засягом поліції, бо в сусідньому закамарку явно убивали людину. Я сам бачив щілиною ока, хоч мені важко поверталася голова, як блиснув ніж, тільки ніхто на це не звернув уваги. «Допоможіть тій людині! Я не дозволю, щоб у моїй присутності вбивали людину», подумав я. «Мені байдуже, що зі мною станеться, однак я мушу піти допомогти». «Господи, де ж мої ноги, адже так я ніколи не під¬ведуся!» «Допоможіть» — вигукнув я, хоч ніхто не глянув на Мене, аж я засумнівався, чи дійсно я вигукнув, чи лише поду¬мав. «Таж убивають людину!» — закричав я, але коли мені вда¬лося обернутися на все обличчя до того закамарка, я побачив, Що там уже нікого не було. Можливо, господар закрив їх роз¬сувною ширмою.
— Як же це таке можливе, — почав я про тих, що зни¬кли в закамарку.
— Як це можливе? —сплеснув Ціма. — Та дуже просто: бо я відмінний від усіх!
125

— Я про інше. Я про тих двох, що зникли в закамарку Ви напевно теж бачили. Адже це недопущенне, щоб людину .
— Слухайте, — сказав Ціма. наставивши на мене руки як гучномовці, — зрозумійте: я занадто скромний. А все тому що мені не залежить на славі. Ви здизустеся, чому не зале¬жить? Ось вам відповідь: ще не настав час, аби світ дізнався повністю про мене! Так, ще не настав час. Скільки будов спо¬руджено за моїми плянами, і часто густо ніхто про те і гадки не має. Мене далебі не хвилює, що якийсь хворий на славу будівничий поставить своє прізвище під моїм проектом і за¬грібає славу!
— Чого ж хвилюватися, коли проект і справді належить тому будівничому, який загрібає лаври, — вставив з-за спини Ґзи-Бзи.
— Не сповідайся, — відповів Ціма, ні трохи не гублячи гідности. — Тобі, очевидно, ніколи не траплялося відступати своє іншим і мовчати. Тому я й не вимагаю від тебе зрозу¬міння. Це виходило б за межі твоїх можливостей. Зрештою, не кожному дано народитися Цімою. Вибраним треба бути, он як, а це від народження. Хтось на моєму місці судився б, кричав би усюди, що його обікрали, і це природна річ. А я — я лише махну рукою. Розумієте, тільки махну рукою. Нехай собі, ду¬маю, привласнює мій проект. Одним проектом більше чи мен¬ше — для Ціми це дріб’язок. Ціма від цього не .піде водити злидні. У нього голова повна нових плянів. Ціма велика людина. Про нього хоч зараз сотні томів пиши, і то всього не скажеш. Хіба Цімі шкода якогось, та нехай він буде най¬ліпший, якогось свого проекту? Ні! не шкода. У Ціми душу бери, і то!..
Тепер я його слухатиму до кінця, вирішив я, тільки те, що хотів сказати Ціма, певно, виявилося таким великим, що у Ціми бризнули з обличчя сльози, і він замовк. Стало чутті лише, як дзвінко бухають Цімині сльози об стіл і як Ґзи-Бзп, зосереджено сопучи, тягне з свого кухля пиво з коньяком. Тоді я побачив, що гімназист посоловів і риб’ячими очима ди-виться на мокру печатку від склянки на столі, силкуючися час від часу щось сказати, можливо, теж щось таке значуще,
126

‘азк його язик ніяк того не здолає вимовити, хоч гімназист про¬бує часто й наполегливо і, кожного разу переконавшися, що таки не йде, береться вказівним пальцем пересувати мокрі пе¬чатки на столі на інше місце. Студент медицини, обнявши однією рукою свого мецената, а другою решту пляшок з горіл¬кою, з великими павзами читав йому, розбиваючи на гекса- метри щось медично-сексуальне, ніби тренуючи до чергового іспиту конспект з анатомії, і меценат відстукував за ним кожний гексаметр. Лише Козютка-Млодютка і віольончеліста не торкнули жодні зміни, подумав я, і тут же зробив відкрит-тя, що на Козгатку-Млодютку вже інший одяг. Щоправда, як його одяг виглядав раніше, я не пам’ятав, однак я був твердо переконаний, що він його за цей час змінив на інший.
— Певно, що інший, — підтвердив КО’ЗІОТКО-МЛОДЮТКО. і я вирішив, що мені причулося, бож виключене, щоб Козютко- Млодютко читав мої думки, а я нібито не говорив уголос. Я мушу бути обережнішим, постановив я.
— Таки інший! — вигукнув Козютко-Млодютко, і я його побачив удруге і щойно тоді зрозумів, що він говорить з Цімою.
— А ви не цінуєте мене, — договорював Ціма. —• Коли я побудував…
Назву будинку, побудованого ним, Ціма виголошував так довго, що я пригадав заголовки середньовічних книг. Щоб у наш час будинкові надавали таку довгу назву, як серед¬ньовічному трактатові, подумав я і загубив нитку, бо над моїм вухом вибухнув Козютко-Млодютко.
— Цімо, змилуйся! — волав він, — таж будинок (знову середньовічний трактат) досі ще не добудований!
— Подумаєш, не добудований! Що з того, що не добу¬дований. Головне, що то мій плян, і то один з моїх перших великих плянів. Коли я побудував у Москві перші висотні будівлі. . .
— Цімо, бійся Бога, таж ім’я архітекта, чи архітектів, Що будували ці каламарі, усім відомі! Ти бодай пошукав би Щось інше, що менше знають!
127

— О, світе людський! — вже з досадою вигукував Ціма,— всі знають, усі знають! Нічого усі не знають, бо якби знали, то мусіли б на кожному розі кричати, що проекти всіх цих буді¬вель зробив я, розумієте, я, і тільки з певних, переважно полі¬тичних причин, які тут довго викладати, мені довелося прихо¬вувати своє авторство. Так. Проте у вищих колах усі знали, хто справжній будівничий.
— Цімо, золотко, може, ти побудував і Кельнський собор?
— Ех ви, дрібнота! Томища ви невірні. Ви навіть уку¬сити не вмієте, а ще й скачете на мене. Де ж бо вам. Після війни я таки дійсно ремонтував у Кельнському соботі хори, і це вам кожний посвідчить! Сам бурґомістер!
— Цімо, ти ліпше розповідж про Сталіна!
— А чому й ні? •— перейшов Ціма в наступ. — Нехай правда свідчить за мене!
— Ні, Цімо, розповідж про Ґанді!
— Ні, ліпше про Сталіна!
-— Дітки, не сваріться, Ціму не можна образити! Для цього він занадто великий, -— заявив Ціма. — Так, занадто ве¬ликий. Коли Ціма в Радянському Союзі скінчив споруджувати перші висотні будівлі, вони так сподобалися Сталінові (його, звичайно, одразу першого втаємничили, що я творець проекту цих будівель — про це знали тільки вищі кола), що Ціму за-просили до Кремлю. Так, мої друзі, мене запросили до Кремлю! По мене прислали спеціяльне авто, попередивши, щоб я ніде не розголошував про ці запросини, і повезли. Я не встиг і отя¬митися, як ми вже прибули. Очевидно, вам відоме, що озна¬чало таке запрошення, і чого я тільки не передумав, поки мене супроводжували кремлівськими коридорами. Ну, нічого. Три¬майся, Цімо, сказав я сам собі, а там побачимо. Вводять мене нарешті в освітлену залю, аж я мало не осліп від неспо¬діванки. Заля величезна, висока. На зразок концертної. Я такі будував. Стеля — майже суцільні люстри. Рівчачок на стелі — і люстра. Рівчачок і люстра. Паркет у бухарських килимах. Посередині довгий стіл гнеться від їжі і напоїв, а за столом Сталін з своїми найближчими соратниками, які вже
128
і

досить таки напідпитку. Побачивши мене, Сталін махнув ру¬кою, щоб усі негайно вийшли, почекав, поки за всіма зачинять¬ся двері, потім встає з-за столу і йде мені назустріч, простя¬гаючи для обіймів руки.
— Цімо, ти, — каже, — велика людина. Як ти мені об- будував мій Союз, ай, ай, ай! Не Союз, а цукерка! От тепер ми справді Европу переплюнули! І все це виключно завдяки тобі. Про тебе, — каже, — ще через тисячоліття говорити¬муть, як зрештою і про мене. Спочатку, — каже, — про мене, а тоді вже про тебе. Але навіть якщо спочатку про тебе, а тоді про мене, то й тоді я не ображуся. Ми ж бо великі. Будьмо приятелями, ми з тобою, — каже, — справжні люди. Ті, що народжуються раз на століття, та й то не на кожне.
І до мене, знаєте, як до мами рідної. А я відступив крок назад, заклав руки за спину та й відповідаю (так мені сумлін¬ня веліло; думаю, пропаду, однак скажу йому правду в очі, нехай бодай раз побачить, що існують відважні люди, які його не бояться):
— Ти, — кажу, — тиран, диктатор. Що ти зробив з під¬владними тобі народами? Скільки ти вимордував українців? Як я тобі подам руку?
Сталін зблід, насупив брови, а я стою і думаю: ну, прийшов мені кінець. Прощавай тепер усе. Тільки в моєму серці нема страху. Дивлюся, а Сталін себе стримує. Смика себе за вуса, мовчить, а потім ще раз так пильно глянув на мене і каже:
— Вперше зустрічаю відважну людину, яка насмілюєть¬ся так зо мною розмовляти. Це щось, — каже, — зовсім не¬бувале. Ти ж знаєш, що варто мені піднести палець — і ти знищений? Проте ти мені подобаєшся. Я таких ще не зустрічав. Будьмо приятелями!
Та я все ще вагався, хоч і знав, що воно могло дуже сумно скінчитися. На мене як щось найшло. Знаєте, стою і чую, от світ тут нехай завалиться, а я не піду на жодні поступки. І уявіть собі, це моє вагання остаточно потрясло Сталіна. В його уяві настільки не вкладалося, що хтось, кого він має силу одним помахом пальця стерти з лиця землі, зовсім його не
129

боїться, ба більше, відважується говорити йому правду в вічі, що він, абсолютний диктатор, володар шостої частини світу, повалився, як стій, переді мною на підлогу, і, валяючись і повзаючи навколо моїх ніг, благав, щоб я став його приятелем. Тут моє серце не витримало, хоч він і тиран.
— Чорт з тобою, — сказав я, — у Ціми велике серце, нехай буде по-твоєму. Гаразд, будьмо приятелями. Тільки спо¬чатку обіцяй мені не мордувати людей (і дійсно після цього аа деякий час значно поліпшало. Люди й не знають, що то я так вплинув на Сталіна, а я не люблю хизуватися своїми чеснота¬ми). Як тоді Сталін зрадів! Підхопився з підлоги, плеснув у до¬лоні і велів принести вино «Чінґіс-ханка», — вино, яке ви¬роблялося виключно для Сталіна на Кавказі, бо іншого він не пив, і ми прочаркували з ним до ранку. Я навіть зараз не пам’ятаю, як мене відвезли назад. А коли прокинувся, то побачив, що мені до готелю Сталін прислав скриньку того знаменитого вина та ще й орден Леніна, який я негайно вики¬нув до убиральні.
— Амінь! — прокинувся раптом студент медицини, ніби повітря, яке вдихнув Ціма, переводячи нарешті дух, потрапи¬ло не в Цімині легені, а в груди студента медицини, і він ожив.
— Ой гиля, гиля, гусоньки, на став! — проспівав Козют- ко-Млодютко.
— Ні, Цімо, ні, хоч це й відсвіжений варіянт, — заїкую- чися від реготу, рвано вигукнув віольончеліст. — Цімо, ти ліпше все таки про Ґанді і як ти з ним їв устриці!
— Так, так, про устриці!
— Йолопи! — далеко, як з неба, прозвучав голос Ціми.
— Рятуйте мене! — підвівся студент медицини, і я по¬бачив, що всі регочуть, бо в усіх відкриті роти, хоч самого ре¬готу, мені якось не чути. У студента медицини зараз від¬валиться щелепа або принаймні сприсне півголови, приготу¬вався я і став рахувати, коли це відбудеться.
— Ніщо тебе не врятує! — ще з більшої віддалі донісся голос Ціми. — Тебе і всіх інших! Оглухи ви нещасні, де ви всі бували і що ви бачили? Ніде ви не бували і нічого не бачили!
130

£ам і не сняться ті бенкети, на які мене запрошували. Ніколи ви не коштували того, що я. Ніколи не припадали вам ті по¬честі, що мені. Я знайомий з усіма визначними людьми світу і з усіма диктаторами. Вам і не уявити, де я бував і що я робив!
Труби, вирішив я. Я справді чую труби. Це архангельські труби, подумав я, хоч голос Ціми тоненькою плівочкою, як тінева сторона звуку, ще сочився між ними. Однак де ж вони самі, спитав я себе. Я чую тільки їхні труби, а самих їх не бачу. Ага, це вони напевно дмухають там, де убивали людину на моїх очах, сам собі відповів я і встановив нагло, що, замість стелі, я бачу коло з самих облич: обличчя Ціми, студента медицини, Козютка-Млодютка, віольончеліста, мецената, приш¬вартовані одне до одного однаковим виразом, який мене дуже дивує, бо я звідкілясь знаю, що він там не на місці. Чого в них такі обличчя, здивувався я, і щойно тоді відчув, як Ціма си¬литься влити мені в рот холодну і товсту рідину.
— Пийте, пийте, — приказував Ціма, ніби його найняли в повитухи, — вам зараз полегшає. Це радикальний напій. Ко¬ли я підписав контракт будувати в Індії мости, де, до речі, і досі стоїть поставлений мені пам’ятник, цей напій рятував мене. У Джайпурі було. ..
Що було в Джайпурі, я так і не довідався, бо мене зну¬дило і тільки завдяки неумотивованій і непередбаченій актив¬ності моїх ніг (я мав враження, ніби моє тіло раптом покотили по шерегові підставлених під мене у два ряди чужих ніг аж до самої убиральні) я вчасно опинився біля першої мушлі. Від того, що мій шлунок спорожнився, мені не стало легше, лише в ногах відбулася зміна. Вони зробилися трухляві: допомогові ноги, які донесли мене до убиральні, зникли, а ті, що лиши¬лися піді мною, мої власні ноги, от-от збиралися розсипатися, аж я не наважувався ними ступати.
Коли я за деякий час повернувся до столу, студент ме¬дицини щось довго і гаряче говорив. Довго і гаряче говорили і Ціма з Козюгком-Млодютком, спочатку між собою, а потім обидва проти студента медицини. Та я не встигав зосередитися На тому, що вони говорили. Мені заважала намальована голова
131

жінки, що досі лежала на стільці, а тепер почала мелькати між товариством. Вона то визирала з-за плечей студента ме¬дицини, то з’являлася на голові в Ціми, і він робив вигляд, щ0 не помічає її, то валялася раптом поруч з кухлями, і Ґзи-Бзи замість кухля мало її не підніс до рота. Під кінець вона поча¬ла говорити ще й афоризми. Деякі з них були справді вдалі (змісту я, правда, зовсім не пригадую, однак пам’ятаю, що досить дотепні, бо я довго не міг перестати сміятися). Потім голова закотилася за спинку стільця, на якому сидів Ґзи-Бзи, і все товариство теж заговорило афоризмами. Рівночасно з афоризмами на кожному з присутніх з’явилися вінки з по-мідорів із крильцями, такі, як були намальовані на перего¬родці. Потім помідори в вінках на головах моїх приятелів почали лускатися, і з них посипалися на підлогу хмари помі¬дорного скла. На звук битого скла в повітрі з’явився господар погребка і політав над головою віольончеліста, описуючи дуже чіткі кола. Після цього я побачив зморщені, як дві сухі риби, ноги гімназиста, що спав під столом, і ми опинилися на вулиці.
Коли на мене війнуло свіже повітря, я пригадав, що хо¬тів ще того вечора йти на розшуки адреси, отриманої в Дома, і голосно сповістив про це товариству.
— Ми тебе самого не пустимо! — постановило това¬риство, і ми рушили.
Та за той короткий час, поки товариство радилося, як мені всі допоможуть, у природі сталися докорінні зміни, в на¬слідок чото виявилося, що пересуватися не так легко, як було спочатку. Небо так хиталося, аж розхитувало і землю, як мор¬ська хитавиця, і ми потрапляли все не в ту вулицю, в яку хотіли. Вулиці від кожного злету неба вилітали з-під ніг, кидаючи нас то в один, то в другий бік.
— Чекайте, я знаю закляття, яке одразу поставить небо і землю на місце, — сказав Ціма і заспівав на весь голос:
— У бабу — ру — кумба! Мируку-бу-румба!
— Убабу-ру-кумба! — підхопило товариство.
— Аер! Аер! Убабу-ру-кумба! —• заспівало над нами.
132

І тоді ми побачили, що велетенські на півнеба людино¬подібні півні, співаючи на всю горлянку (поставивши одну лапу на землю, а другу на небо), почали розгойдувати небо й землю, і від гойдання, як із міхів, дмухало на нас свіже по¬вітря, заважаючи стояти на ногах.
— Не діє, — здивувався Ціма. — Та це нічого. Нам лише перейти міст, і ми досягнемо мети.
Небесні півні-велетні перестали співати, витягли соло¬минки, якими смокчуть кока-колу, і почали пити крізь ці со¬ломинки величезні жовтки, понавішувані по небу. Випивши один жовток і лишивши на його місці лише прозору плівочку, півні-велетні бралися за другий, не спускаючи нас з очей. Кілька краплин жовтка капнуло передо мною на бруківку, а Цімі заляпало спину і рукав, тільки він того не зауважив, можливо тому, що від випитих жовтків ішло інше, білявіше світло, яке блимало в очах.
Ми підійшли до мосту. На набережній цвіли липи, зава¬жаючи дихати, як я негайно встановив. Я почав дихати ротом, проте від цього ще більше розморювало, і мені одразу ж зда¬лося, що від цього з тіла шматками сходить м’ясо. В цю хвили¬ну я побачив під липами ряди лавок, свіжо пофарбованих у зелене, та це мене не спинило. Адресу я розшукаю і потім, сам, без товариства, вирішив я. Тепер я покладуся бодай на мить, бож я однак не встою. Лише торкнуся лавки і трошечки від-
■ почину. Тому, не сказавши ні слова про мій намір, я рвонувся з гурту і попрямував туди, тримаючи руками рівновагу.
Але тому, що пересуватися ставало все важче, я не встиг дійти і до найближчої лавки, бо Ціма, побачивши, куди мене несе, вилаявся, потім підбіг до мене, нанизав мене під руку і з докорами потягнув на міст. Ми з Цімою перші опини¬лися біля мосту і приготувалися, щоб разом ступати на нього, бо Ціма тримав мене, не випускаючи, і приказував, що ми з ним усюди разом і тільки разом. Та щойно ми піднесли ноги, міст форкнув і піднявся угору, і ми з Цімою з розгону сіли на набережну.
— Спробуймо ще раз, — сказав Ціма, передихнувши від несподіванки і обдивившися, чи його ногам нічого не сталося.
133

— Міст тут один, а ми маємо потрапити на той бік! Ти наїц приятель, і наш обов’язок ще сьогодні розшукати для тебе адресу, для тебе, виключно для тебе.
— Чекайте, — зголосився віольончеліст, — це інакше робиться!
Він обережно підповз до мосту, нагнувся з набережної, скільки міг (ми його притримували за одну ногу, щоб він не впав у воду) і легенько полоскотав міст великим вказівним пальцем, приказуючи: «кілі-кілі-кілі»!
Міст вивернув для лоскотання живіт, затремтів і ліг підборіддям на набережну.
— Тепер я його триматиму, а ви йдіть, — сказав віольон¬челіст і обняв міст.
З великими труднощами нам нарешті вдалося зійти на міст, однак стояти на ньому ніхто з нас не спромігся. Він пе¬реливався під ногами, наче ми йшли не по мосту, а по ґумовій грільні з водою, перекиненій з одного берега на другий. На кожний крок витрачалися такі зусилля, що мені здавалося, ніби з кожним кроком я сивію. Міст то зовсім пропадав з-під ніг, то знову з’являвся, проте в непередбаченому й рішуче не відповідному місці і вже не такий, як був перед тим, а в гор¬бах, м’яких, як вата, які від найменшого дотику переливалися в іншу форму, що кожного блискавично змушувало хапатися один за одного, щоб втримати бодай якусь рівновагу, або ро¬бився твердий, щоб одразу ж розм’якнути або розтягтися й обвиснути, як тісто, з якого потім доводилося витягати ноги. Це ще не так дошкулювало б, якби не доводилося йти крізь полум’я, якого ми раніше не помічали. Правда, з-зовні, з обох боків висячого каркасу, міст оббили довжелезними листами бляхи (імовірно, щоб не так страшно було дивитися униз), що трохи захищала від вогню, однак важкі язики полум’я лизали міст з усіх боків, і бляха від спеки вигиналася, як простира¬ла, з громом б’ючися об залізні бантини, на яких висів міст.
Ми поскидали сорочки і зав’язали їх на голову, але і від цього не полегшало. Під нами і над нами пролітали потяги разом з кількаповерховими вокзалами, з’являючись і зникаю¬
134

чи в нижчих бганках неба. Глибоко внизу, там, де спливала вода, кожного разу, як розліталися розпечені бляхи, видно були довгі, як домни, чани з полум’ям, чани, що властиво стояли на набережній перед баржами, однак через те, що міст пішов угору, опинилися під нами. З нас лив піт, як з відра. Ми хапалися один за одного, щоб не звалитися вниз, бо дедалі ставало все стрімкіше йти, а міст не мав кінця.
— Убабу-ру-кумба! — співав Ціма.
— Маруку-бу-румба! — співав студент медицини.
— Увага! Увага! — кричав хазяїн погребка з неба, за¬туляючи собою людей-півнів. — Починаються сфери! Повто¬рюю: починаються сфери! Для неплаваючих — рятівні кола. Прошу приготуватися!
І він процитував сонет Петрарки:
„Ne per sereno ciel ir vaghe stelle“.
Колись один мій покупець замовив мені антикварне видання сонетів до Ляури. Я дістав, а він потім не прийшов забрати. Точнісінько таким шрифтом цитував господар по¬гребка. Я бачив, як він вимовляв той шрифт:
„Di riveder, cui non veder fu’l meglio“.
Небо перетворилося з одного на кілька. З проваль між окремими небесами валила на нас пара, і все навколо оберта¬лося парою. Я боявся ступити, щоб не провалитися. Все передо мною кришилося і розходилося туманом. Я хотів помацати, чи ми взагалі ще йшли по мосту, та, не бачачи рук, втратив і їх відчуття і ніяк не знаходив, де вони. Я пересувався, орієнтую- чися, лише на полум’я з обох боків мосту, яке дедалі вищало, хоч і воно зробилося, як туман, правда, туман різко відмінний від туману навколо. Потім воно зімкнулося над нами суцільною Дугою. Останнє, що я почув, був Цімин голос, що молодечо від¬далявся між баштами туману:
— Убабу-руу!..
Я розплющив очі і відразу ж відчув на обличчі свіжість. Я лежав обличчям у траві на краю кручі, що карколомно спу¬скалася вниз, аж дивно, як на такому стрімкому схилі росли великі й такі лапаті, як бичачі легені, дерева. Внизу рухалася
135

ріка, могутня і розлога, відсунувши порізану подекуди нетрив¬кими кольоровими смугами долину, що відкривалася за нею, на самий обрій. На обрії випиналося сонце, пробуючи підняти з собою і все видноколо, що пнялося за ним, як тісто, а в тих місцях, де йому вдавалося відірватися, ляскало, наче відривали порожню пляшку від губ. Сонце не поспішало сходити, ви¬тягаючи себе з-за обрію міліметр за міліметром, і все навколо стояло густочервоне, мокре і сліпуче. Особливо сліпучими зда¬валися хмари метеликів, що підіймалися з густої трави просто перед моїм обличчям. У них сконцентрувалося все світло і вся вологість, і весь краєвид, пронизаний ними, здригався і аж чвакав. Вони підносилися не тільки з кручі, а й з ріки, з до¬лини, з кожного листка, з роси, з кожної закутини. Я спро¬бував ворухнутися, щоб трохи відсунутися від кручі, куди майже падав, та мені так заболіло тіло, воно здалося мені таким важким, ніби кінчалося десь за кілометр тулубом бронтозавра, в яке входила і круча, як один із складників моєї плоті, що я навіть не спромігся підвести голови, не здолав ворухнути жодним м’язом, і так з трави, яка налазила в очі, дивився на метеликів. Проти сонця вони були великі і важкі, як полив’яні блюдця (таких великих метеликів я ще не бачив), і капали від рожевої свіжости.
Я ще раз спробував відвернути голову від світла, що сліпило мене до сліз, і не міг. Я заплющував очі, однак світло продиралося і крізь заплющені повіки, і я знову розплющив їх. Я спробував уявити, де в мене руки, щоб якось нав’язати з ними зв’язок і затулити очі, проте без жодного успіху. В ме¬не ніби відчавили усі почуття, і я був з’єднаний із зовнішнім світом лише через зір, як через пуповину.
Мене раптом налякала думка, що, бува, я зовсім без тіла і від мене лишилася сама голова, і що саме тому я не годен ворухнутися. Та перевірити це виходило поза мої спро¬можності, і я вирішив не думати про це. Світло виїдало мені очі. Рятуючись, я кліпав повіками, від чого вони з кожним рухом подвоювалися, аж лунки очей боліли від їхнього тяга- ру, і мені ніяк не пощастило ні відвернути голову, ні навіть опустити її нижче в траву, щоб не дивитися на обрій, який
136

запливав від грубочервоних до ніжнорожевих, немовлячих барв, відколюючись шматками від суцільної маси й уповільне¬ним темпом опадаючи в ріку. Нові хмари важких метеликів, як випари, здіймалися з землі перед моїм обличчям, часом навіть торкаючи його й обсипаючи ховзьким космічним пилом, ЯК прохолодним тальком. Підійімаючися вище, вони ставали прозорими від світла, як обрубки найлону, або й зовсім роз¬сотувалися в повітрі, хоч і не надовго, а потім знову втілюва¬лися то важкими чорними дисками, то прозорими плівочками, невпинно падаючи й підіймаючися проти сонця.
Я знову зробив зусилля, щоб ворухнутися, і знову від¬чув нестерпний біль в усьому тілі, але зрушитися так і не вдалося. Мене ніби прилютували кажіною клітиною до землі, і земля ходила в моїх венах. Я лежав непорушний і крізь клу¬би метеликів, сліпнучи, дивився на обрій. На рівні мого пра¬вого ока нахилилася до мене стеблина, лоскочучи мені щоку, і я не мав сили навіть заховати обличчя. Стеблиною повзла гусениця, яка й нагнула стеблину до мене. Волосинки на її темному переливному тілі жаріли веселками й вибухали, ніби З них творився новий космос. Стеблина з гусінню нахилилася Так близько, що гусінь затуляла собою половину ляндшафту, і мені важко було встановити, чи вона повзе по стеблу, чи по обрію і аж звідтіля торкає мене волосинками свого променю- ючого циклопічного тіла. Якби мені бодай трохи ворухнути¬ся! Але це виявилося недосяжним. Біля мене здіймалися й па¬дали метелики, черкаючи мені обличчя; їх безперервними хви¬лями виносило з землі, і крізь них я дивився на ріку, на рівнину, на обрій, що тремтів, ніби там мало ще щось останнє відкритися. І я знав, зараз, ще мить, і те останнє справді від¬криється. Воно вже наближалося, і йому залишалося тільки втілитися. «Нехай відкриється, говорив я, завмираючи, нехай відкриється, я готовий. Я готовий!.. ».
Минуло кілька тижнів, перш ніж я спромігся піти на розшуки адреси, врученої мені Домом, бо після першого вечо¬ра моїх розшуків, коли я погодився запити знайомство з това¬риством, з яким запізнався перед будинком, де мешкав Дом,
137

я захворів. Можливо тому, деякі події, від послідовного пере¬бігу і точности яких пізніше залежали мої розшуки, мені ніяк не щастило відтворити в пам’яті, хоч я всім єством знав, що вони відбулися. Я їх носив на шкірі, я їх майже намацально чув під рукою, і разом з тим ніяк не пригадував, що зі мною діялося, коли ми дійшли до місця призначення, хоч якось, ніби розумом поза розумом, знаю, що там сталося щось дуже важливе, навіть якщо я і не пам’ятав, що саме.
На цьому місці в мою пам’ять ніби влучила блискавка, випаливши ті події, так що згодом я навіть не спромігся пізна¬ти того місця, де я ходив з товариством Ціми і Козютка-Мло- дютка, хоч я переконаний, що там бував. Так само мені лиши¬лося незбагненним, як я потрапив на кручу. Навіть прикрого факту, де подівся мій одяг і взуття, я ніяк не міг видобути з пам’яті, хоч як напружував мозок. На мені, крім штанів, закачаних до колін, нічого не лишилося, і «і сорочки, ні під¬жака, ні черевиків, які я навіть не пригадую, щоб скидав, по¬при наполегливі пошуки, не знаходилося. На щастя, мені вда¬лося, не надибавши поліцая, дотягтися якось до помешкан¬ня одного мого дивакуватого давнього знайомого, який від¬відував мене раз на п’ять років, і то заходив лише до крамни¬ці, а не додому (хоч я його для годиться запрошував), щоб за¬питати, чи я не помічаю якихось змін у природі.
Тобто, я пригадав, що він мені може допомогти, лише опинившись якимось чином біля його будинку, бо мені тоді одразу спало на думку, що він не тільки не обертався в ко¬лах, де мене знали, а навіть якби йому раптом десь дове¬лося розповісти, в якому вигляді я до нього з’явився (хоча він, здасться, тільки тоді помітив, що я босоніж, коли я йому по¬казав на свої ноги), то йому і так ніхто не повірив би, знаючи його дивакуватість, а цього мені якраз і треба було. Однак навіть йому, застерігаючи себе від будь-яких несподіванок, я не зважився сказати правди. Я запевнив його, що мене обі-крали, перш ніж він встиг повністю прочинити двері і зди¬вуватися, чому я раптом вирішив його відвідати. Не знаю, на¬скільки це виглядало правдоподібно і чи він взагалі почув, що я говорив, бо він мав заклопотаний вигляд, думаючи, ймо¬
138

вірно, про щось своє, все ж він, не розпитуючи, виніс мені якийсь старий, однак ще зовсім пристойний одяг і черевики, які, правда, спадали з ніг, проте в них уже не страшно вигля¬дало йти вулицею.
Навіть великуваті черевики — не те, що босоніж. Вони вже не викликали б підозри. Дружині я поясню, вирішив я, що мій одяг пропав у лазні, де я, мовляв, шукав колеґу, того іншого, який справді любить ходити попаритися. Воно навіть добре складається, утішився я, його дружина знає, хоч і не настільки, щоб перевіряти мої вигадки, а він справді любив паритися, запевняючи, що це для здоров’я. А де ж найліпше трапитися крадіжці, як не в лазні? Лазня — це порятунок, до того ж якби десь по дорозі нагледіти її, я й сам туди пішов би. Адже я досить засмальцьований, встановив я. На мені повно глини, і я в смугах кіпоті. Та й у лазні я мав би час упорядку¬ватися, кому що маю розказувати і як узгіднити: колекції фльо- рентійських малюнків, колеґу, цього, що парився, уявну кра¬діжку, лазню, так щоб ніщо не перечило одне одному.
Так, конче до лазні, постановив я. Насамперед під душ. Під холодний і під гарячий Не, спочатку під гарячий, а тоді під холодний. Покластися на полицю, і нехай лазничник поли¬ває водою, тоді одразу легше думатиметься. Головне — не по¬плутати. До лазні, і тоді додому.
Тільки ні до лазні, ні додому я вже не потрапив. Мене вистачило якраз настільки, щоб, одержавши одяг і взуття, відійти кілька кроків від знайомого. Бо як тільки страх потра¬пити до поліції за невідповідний вигляд минув, я негайно ж встановив, що мій знайомий забув наділити мене шкарпетка¬ми, а я того теж якось не помітив, а тепер не здолаю пере¬сувати ноги від огиди, бо я ковзаюся по шкірі не мною обно¬шених черевиків, які валяться мені з ніг, і від зусілля не по¬губити їх мене починає бити іпропасниця.
«І пощо в людей виростають такі великі ступні. Пощо для лазні такі ноги?», ще в лікарні скаржився я, як згодом переказували моїй дружині, коли вона нарешті знайшла, де я, після того, як мене непритомного підібрали за квартал від будинку, де мешкав мій дивакуватий знайомий.
139

Чи тому, що п’яний, я невідомо скільки часу проле¬жав на кручі, а хоч і стояв початок літа, ночами земля ще набрякала вологістю, і мене без звички пройняло, чи я ще раніше носив у собі простуду і тепер вона тільки вийшла на поверхню, я, виявилося, застудився. У мене встановили чи то легке запалення легень, чи то важку ґрипу і ще щось, а що саме, того, здається і сам лікар не знав. Якби мене під час марення повернули до притомности й спитали, я, напевно, не вагаючися, відповів, би, що моя хвороба не що інше, як здо¬рова реакція тіла й психіки на розшуки біографії мого від¬відувача, бож і найсмирніша людина не терпить, щоб їй нав’я¬зували щось проти її волі, тільки хто ж візьме на себе спере¬чатися з лікарями, і пощо. Хіба їм спало б на думку, що я по¬годився писати життєпис незнайомої мені людини, і це усві¬домлення, особливо ж пригадка, мовляв, я таки не спромігся відмовити, отже оплохував, отруює мені життя, бо від того, що подібна істоірія могла б трапитися не тільки зо мною, а й з кожним з моїх колеґ, мені аяі трохи не легшае?
Що з того, що це могло статися з кимось, коли зо мною воно вже сталося, і я вже вештався з підозрілим товариством, започатковуючи дії, наслідки яких навіть не давалися перед¬бачити! Правда, мені лишалася втіха, що коли я зберу дані про мого відвідувача, бодай найголовніші, якраз стільки, щоб вистачило до життєпису, багато чого проясниться, тоді я й сам інакше на це дивитимуся. Однак скільки на це ще доведеться витратити часу, та й потім, чи я певен, що … Ні, я не хочу припускати жодних зайвих ускладнень, щоб не накликати ли¬ха; я все таки сподіваюся, що все піде гаразд, мусить піти га¬разд, проте хто мені поклянеться, що саме тоді мене чекає спа¬сіння, а не нова халепа, проти якої мої теперішні неприємності здаватимуться вершком блаженства?
Звичайно, таких думок краще не допускати, хоч вони самі думаються, бож я сам зауважую, як від хвилини, коли я погодився приступити до життєпису мого відвідувача, тобто покищо тільки до розшуків даних, я все глибше загрузаю у власних висновках і почуваннях, стверджуючи занепокоєно: так, справді, мене тримають на поверхні виключно рештки
140

лоєї педантичности (здається, єдине, що досі ще не підпало змінам), яка зайвий раз нагадує: над тим, що вже трапилося, недоцільно ламати голову, а мавши гарячку, якої варто б якнайшвидше спекатися, щоб іти на розшуки адреси, даної До¬лом, просто й шкідливо, оскільки за такого стану мені з язика ще, бува, злетить те, що я волію тримати несказаним і що стороннім людям, поминаючи вже мою дружину, ледве чи вдасться пояснити самою гарячкою.
Щойно я відчув у собі досить сили, щоб ходити до антикваріяту, за яким досі сяк-так доглядала дружина, першо¬го ж вільного вечора я вже заздалегідь до подробиць уклав у толові, як, не викликаючи підозри, вирушити на розшуки адреси, яку я дістав у Дома. Дружині я пояснив, що йду остаточно домовлятися до того колеги, що й першого вечора моїх невдалих розшуків, мовляв, він таки погодився продати мені свою флорентійську колекцію, і тепер я маю виторгу¬вати остаточну ціну, а від нього я, правдоподібно, відвідаю ще одного антиквара, щоб порадитися, оскільки це по дорозі, та й потім у цього другого антиквара (у нього я справді часто За дешеву ціну скуповував гравюри) побуду трохи, бо він мені нібито пообіцяв велику нову партію гравюр, отже щоб дружина не хвилювалася, коли я затримаюся, ці справи невідкладні, і їх я мушу справді залагодити, бож я й так стільки часу Згаяв через хворобу.
Якби не думка, що мені тепер треба щораз уважніше стежити за собою і умотивовувати кожний крок, аби якоюсь дрібницею не розкрити історії з моїм відвідувачем, я пішов би без жодних пояснень, хоч мені й шкода було дружини, що вона турбуватиметься, якщо я знову запізнюся, як тоді, коли я мандрував з товариством Козютка-Млоідютка й Ціми. Такі Пояснення виснажували більше, ніж недавня хвороба, однак історія з моїм відвідувачем занадто близько висіла в повітрі. Вистачало тільки одного невідповідного слова, одного руху — і тоді що? «Ти пишеш біографію людини, якої не знаєш?» — «Так, я пишу». — «Як же ти можеш писати біографію люди¬ни, якої ти не знаєш??» — «Я сам не знаю». — «Чого ж ти
141

погодився писати його біографію?» — «Так склалися обстави¬ни, і я не міг …» — «Ти не міг? Ти не міг?» — Вже сама ця інтонація — «Ти не міг?» — Ні, ліпше брехати, вигадувати, які завгодно нісенітниці, тільки не наводити її на слід мого від¬відувача.
Аж дивно, шо брехати виявилося так важко, хоч невин- ніша брехня, ніж моя, ледве чи існувала, бож вона нікому не шкодила; крім того, мене ніби виправдували обставини, в які я потрапив. Скільки на світі, якби порахувати, ходило людей, яким доводилося і не так брехати, і вони не відчували з при¬воду цього найменших мук сумління. Щасливці. Чи, може, всі вони потаємно писали біографії своїх відвідувачів і прихову¬вали це так старанно, що такому не ‘спадало на думку запі¬дозрити їх? Що я знаю про інших? Що таке взагалі брехня? Припущення, згідно з яким, щось відбулося, або взагалі не відбулося, або відбулося інакше, а це хіба аж таке важливе? Воно могло відбутися і пізніше з більшою чи меншою послідов¬ністю, і ніякого лиха від того не скоїлося б. Щоправда, чомусь у моєму випадку таки скоїлося лихо, бо від усіх цих роз¬думувань, які мали виправдати мене перед самим собою, а го¬ловне заспокоїти, я впав у депресію, і хоч ці пояснення подо¬балися мені, як чуда у вітрині, закупити які тільки бракувало грошей, мене не залишало відчуття, що я роблю все не так і що це «не так» матиме ще згубні наслідки, про які я навіть не здогадуюся, хоч якось нібито й знаю, що вони вже чатують на мене.
Я аж упрів, заки скінчив говорити, ніби прочвалав кіль¬ка кілометрів, однак мою схвильованість дружина, на щастя, сприйняла як рештки хвороби і тільки спробувала порадити не надто завантажуватися антикварними справами. Мовляв, справи почекають, та й взагалі ліпше було б, якби я залишився дома, заки остаточно видужаю, на що я так ретельно поспішив відповісти (дивно, що в такі хвилини мозок продукує чуда потрясальної логічности) посиланням на невідкладність купівлі ґравюр, які я нібито хотів придбати, мовляв, вони настільки цінні, що вдруге я ніколи не матиму вже нагоди добігти чогось подібного за таку малу ціну (я навіть здолав назвати їй якісь
142

дифри)> аж вона трохи здивовано подивилася на мене. Я при¬готувався, що вона зараз почне розпитувати, бо я явно пере¬борщи^ і Т0ДІ я не витримаю і розповім їй усе до нитки про мого відвідувача, а тоді — хоч у воду, але вона тільки опита¬ла, о котрій приблизно годині чекати мене назад. Це означало, що я її переконав, і мені вільно йти, не викликаючи жодної підозри.
Адресу я розшукав досить швидко. Це був старий гро¬міздкий п’ятиповерховий будинок з ліпленими аркадами над брамою і над вікнами, якраз навпроти трамвайної зупинки. На трамвайній зупинці стояла бабця і жувала помаранчу. Я обійшов баоию, трохи потоптався перед мідною таблицею з прізвищами, освітленою електричним ґудзиком, а тоді под-звонив.
У замку засичало, двері автоматично відчинилися, і я по¬бачив світло. Всередині на шахматних стінах вестибюлю ви¬сіли скойки з масивним сяйвом, що, напевно, лишилися від того, хто йшов передо мною. Для певности я глянув, де вими¬кач, однак не знайшов, а шукати полінувався, припускаючи: коли мені відімкнули двері, то напевно засвітять і світло, якби воно мені на півдорозі згасло.
Сходи починалися не зразу. їх відвели в самий кінець вестибюлю, що скидався радше на проїзд у двір. Здається, так воно раніше й було, лише згодом браму до двору замурували і ‘підлогу уклали мозаїкою. Посередині цього вестибюлю чи проїзду великими шпилястими літерами полискувало вимоще¬не «Salve», від чого вестибюль скидався трохи на лазню. Я собі так і уявив, що в спеку тут мусів би сидіти портьє і кожному, „ Хто заходив, залежно від темпераменту, пропонувати попа¬ритися або стати під холодний душ, перш ніж іти далі. Зрештою, не виключене, що кожна скойка з світлом і справді містила в собі душ, бо -мені здалося, що під кожною такою скойкою мозаїка трохи стерта, ніби її виковзали босими но¬гами.
Перед сходами, де кінчалася мозаїка, гіпсовий сильфід, пофарбований під дерево, густо поцятковане сучками (маляр напевно гадав: що більше сучків, то більше гіпс скидатиметь¬
143

ся на дерево), тримав на плечах ліхтар, оформлений у напів- відкриту мушлю. Зразу за сильфідом світло погасло, і я, ти- каючися в поруччя, що з’являлися скрізь, куди я простягав руку, ніби вгорі, де кінчалися сходи, крутили м’ясорубку, з якої потоком в усіх напрямках ішли поруччя, піднявся до майданчика і там, з острахом, що то раптом виявиться дзвінок, намацав ґудзик на світло.
На сходах устоювалася тиша, яку порушив тільки скре¬жет трамваю знадвору, що раптом приєднався до моїх кро¬ків. У сусідньому будинку зачинили вікно, і дівчина, що притримувала шибки, помахала мені пальцем крізь отвір і зникла. Я минув ще один майданчик.
Напевно я зійшов занадто швидко, хоч мені здавалося, що я йду довго, бо в дверях, на яких висіла таблиця з прізви¬щем родини, де, як запевняв Дом, бував мій відвідувач і де я збирався вивідати про нього конкретні дані, мене ніхто не чекав, двері залишилися наглухо зачинені, ніби я й не дзвонив знизу.
Я постояв трохи і, не чуючи жодних виявів життя, під¬ніс палець, щоб натиснути на дзвоник, коли двері розчахну¬лися, мало не зірвавшися з завісів, мені навіть здалося, що валиться стіна, і дебела дівчина за петельки з розгону просто на мене випхала підстаркуватого чолов’ягу. Я ледве встиг відскочити набік і притулився до стіни, щоб мене не змело вниз.
— Мельпомено, — плаксиво мимрив чолов’яга, балян- еуіочи чомусь на одній нозі, ніби він їхав на ковзанах, і витя¬гуючи з настовбурченого ковніра хомутасту шию, — музо моя, я вас увічню, тільки забажайте! В оді, тріолеті, сонеті, рондо, навіть у вільних віршах. Ну погодьтеся. Не будьте такою жорстокою. Благаю, заклинаю вас .. .
— Марш униз, бо спущу зі сходів! Моє терпіння урва¬лося!
— Я вас увічню!
— Він мене увічнить! Ах ти ж попелюх нещасний! Я плюю на таке увічнення з найвищого дерева.
— Мельпомено!
144

— Розпутнику старий!
— Що я мушу чути?
— Підбери нутрощі і марш униз!
— Таж я …
— Ну, швидко буде?
— Мельпомено, благаю, вислухайте, ви мене не так зрозуміли. Запевняю вас. Ви тільки спробуйте. Адже тільки я покликаний надихнути вас на справді велике. Я розвину вашу особистість до недосяжних вершин. Я вас підійму до всесвітньої слави. Я вам покажу …
— Він мене підніме і покаже!
Вона так засміялася, аж мені здалося, що посипалися іскри, бо мені засліпило раптом очі, і якусь хвилину я нічого не бачив. Вони лишилися по той бік світла, подумав я, як же я тепер доберуся до них назад. Та іюкри вже уляглися, і я знову побачив обидві постаті.
— Негіднику, — говорила постать Мельпомени, хоч сло¬ва доходили до мене, як крізь вату, так що я радше дога¬дувався, ніж чув, що вона говорить — з мене досить, як ти увічнив мене перед господинею. Мені поперек горла стоять уже всі ці сцени через коханців, якими ти кожного разу так щедро обвішуєш мене за моєю спиною, аж у їх число потра¬пив навіть чоловік господині.
—■ Мельпомено, це ж тільки. ..
— Тільки? Мене через це тільки.. . Добре, що на сьо¬годнішній вечір не знайшли іншої музи … Господиня .. . мене,
бо хто захоче …
Її голос то наближається, то віддаляється, вирішив я, ‘ ніби вона щоразу відповідає на іншій віддалі.
— Мельпомено, я вам усе пояаню. Я просто не знаю, за що ви на мене гніваєтеся. Я відмовляюсь повірити, що Через коханців! Адже коханці роблять жінці лише честь. Якби я був жінкою, я мричав би на кожному кроці, скільки У мене коханців, а ви! —< Дівчино, діво, богине!
— Забирайся швидше, бо зараз почну бити!
—• Таж я для вашого добра .. .
145

— Я тобі ще минулого разу казала щодо пліток. І після всього цього у нього ще вистачає нахабства муляти мені Після сьогоднішнього цирку!
■— Мельпомено! — вигукнув плювагий чоловічок, і не¬сподівано від цього вигуку я, наче отримавши дар ясновидіння побачив, наскільки вона гарна: дебела, велика, вся рожева й променююча з налитими грудьми, на ній сукня кольору її ЩІК і тому непомітно переходу між сукнею і тілом, наче сукню викроїли зі шкіри дівчини, чи, може, взагалі сукня бганками виростала з клітин її тіла, як крізь щільники. Адже так виглядала лише сукня, яка мала свою власну систему крово¬обігу.
— Мельпомено, не гнівайтеся, дайте на прощання бодай склянку нектару!
—■ Вистачить, і так ледве ноти носять.
—■ Мельпомено, благаю!
— Рахую до трьох, а тоді починаю бити. Раз!
— Мельпомено, прощаю вам, що ви мене не розумієте, тільки ж дайте …
— Два.
— Я поет, я втілення шляхетности, ніжности, а ви так безжалісно, так немилосердно плюнули мені в душу, — во¬станнє прохникав чоловік, відступаючи. — Моя душа ніжна, як розкрита мушля, а ви . ..
— Три.
— Іду, іду! — вигукнув поет і, похитуючись, рвонувся
униз.
— Знаємо ваші розкриті мушлі! — гукнула вона йому навздогін.
— Невблаганна! —■ донеслося знизу, як з того світу, і будинок затих.
— Невблаганна! — повторили десь поверхом нижче ши¬би, і хтось зачинив двері.
— Ви до нас? — спитала вона мене.
— Я до вас, — відповів я, відділяючись від стіни. — Ви справді муза Мельпомена?
146

— Та Мельпомена. Он там у кутку мої трагічна маска І віяок з плюща, тільки я з ними не ношуся, бо вони мені за¬важають, хоча господиня вічно гнівається, якщо я з’являюся Оез цих атрибутів. Особливо, коли скидаю вінок, бо для ліри вона вигадала фартух з кишенею, як у кенґуїру, щоб носити дару, коли зайняті руки. Однак із вінком то просто нещастя. Вона чомусь гадає, що коли я знімаю вінок, він швидше в’яне і тоді його треба або полизати водою, щоб відійшов, або, якщо це не допомагає, бігти до квіткарки купувати новий плющ. Тільки мавши руки зайняті таким опудалом, як ото повалу¬вало, забуваєш взагалі про їх існування. Ніжна мушля! Некта¬ру йому захотілося/ Господиня веліла на кожного давати не більше, ніж по три склянки, а він встиг подопивати з чужих, та ще й вимагає … Мені нектару не шкода, тільки він нікчема й ладло.
—■ Так ви Мельпомена? Справжня Мельпомена?
— Тобто, як справжня?
—■ Мельпомена?
— Мельпомена. Хоча два тижні тому, тоді мої хазяї влаштовували черговий літературний вечір на честь космосу і Айнштайна, я була Уранією. Проте тепер я остаточно Мель¬помена. Ви поет? — опитала вона, і я прокинувся, пригадавши, чого я прийшов.
— Я антиквар, — заквапився я. — Я шукаю свого клієн¬те, мого відвідувача, тобто, вибачте, звичайно, мого клієнта. Так, мого клієнта. Мого клієнта, який буває у вас і про якого я конче мушу добути бодай найголовніші дані, щоб почати писати його.. . Тобто, вибачте, я хотів сказати не те, справа
‘ в тому …
І я похапцем, боячися, що вона не захоче дослухати До кінця, став описувати їй мого відвідувача, силуючися не пропустити найістотнішого.
— Приблизно середній на зріст? — перепитала Мель¬помена.
— Так розумієте, приблизно, бо .. . Може також ви¬сокий. Зрештою, так на око зразу й не скажеш.. .
147

Я намагався пригадати найхарактерніші ознаки мого відвідувача, бо мені раптом видалося, що я описую зовсім іншу людину, та вона мовила:
— Я його кілька разів бачила. Хто тут тільки не вештаеться.
— Прізвище!
— На жаль, на такі речі я не звертаю уваги. Я вам охоче допомогла б, лише, на жаль . . .
— Алеж ви мені сказали, що він тут буває!
— Та буває. Спитайте краще, хто тут не буває? Тільки я не пригадую його прізвища. Не робіть такої кислої міни, заходьте всередину і почекайте, поки господиня скінчить чи¬тати свій новий роман. Вона напевно знає вашого клієнта, і ви довідаєтесь усе, що вам треба. Заходьте.
— Оправді? — спробував я усміхнутися й зауважив, що в коридорі по обидва боки довгого стінного дзеркала висіли вішаки з численними капелюхами й літніми пальтами, а там, де залишили місце для парасолів, стояли дві ковіньки: одна з чорного дерева, держак вирізьблений у формі муринки з зав’язаними на вузол грудьми, друга до кінця пряма з посі¬ченою позолотою.
— Можете поторкати, власник її на те й залишив, — промовила Мельпомена, бачачи, що я приліпився поглядом до другої ковіньки.
— Це його візитівка, — пояснила вона, припускаючи, напевно, що я сам того не збагну. —■ Ковінька оздоблена замість візерунку ім’ям і прізвищем її власника.
— Ах так, це ім’я і прізвище позолочені, тому палиця виглядає, наче в неї посічена позолота, — вголос сказав я, при- дивившися.
— Ви ж знаєте, що це означає? — ніби засміялася Мель¬помена.
— Ага, ви натякаєте, — озвався я, що позолочено й кола, в яких вирізблено прізвище на зразок, як фараони обводили свої імена?
Мельпомена щось відповіла, тільки я чомусь того не
почув.
148

Уявляю собі, скільки місяців праці коштувала ковінька власникові, замислився я і нагло побачив перед собою двері.
— Не туди, не туди! — вигукнула Мельпомена. — Ідіть он туди. Тільки, прошу, тихо. Пильнуйте, щоб не перекинути амфори на вході. Я не можу вас провести, бо лаю приготувати для гостей нектар. Я й так опізнилася.
Мельпомена показала на інші двері і зникла в кіпці коридору.
Я обережно переступив поріг, намагаючись якнайменше звернути на себе увагу, й відчув раптом, як мої ноги потра¬пили в чиїсь калоші, які пливуть, і я падаю. Який жах, поду¬мав я, і побачив біля самих дверей глибокий диван, на якому сидів товстун і дивився на мене.
— Давайте їх сюди, то мої калоші, — промовив товстун так тихо, що тільки з того, як рухалися його вуста, я дога¬дався, чого він хоче. Потім я вже сидів поруч нього і, заці¬пенівши, бачив, що він ніби говорить до мене, однак н ні сло¬ва не чую. Добре, хоч ніхто не помітив моєї появи, потішив я себе, встановивши, що мої очі звикають до оточення.
Моєму зорові відкрилася велика кімната, чи то дві кім¬нати, з’єднані між собою замість стіни розсувними дверима. Світло вимкнули, певно для більшої врочистости, і читання відбувалося при свічках у важких канделябрах, розставлених уздовж стін на підлозі за кріслами, де тонули гості, від чого присутні скидалися на в поспіху помальованих святих, з яких злазив німб. Не виключне, що й справді канделябри по¬ставили за спинами гостей з наміром викликати ілюзію німбів. Таке освітлення надавало усім підкреслено неприродного вигляду, бо перше, що мене найбільше здивувало, це — ви¬диво наче двовимірних ший. Спочатку я навіть мав враження, Що кожен складається з двох пар ший, плечей і таких же под¬війних профілів, наче обведених товстим тушовим олівцем; потім мені пригадалося, що подібне освітлення я наче колись Уже бачив під час грози, і тієї ж миті я зауважив перед низеньким пюпітром, засланим оксамитовою скатертиною пишнотілу даму з волоссям мишастого кольору, що, здається.
149

читала, бо вона ворушила вустами, хоч спочатку до мене не долітав жодний звук.
Напевно, це й була господиня дому, бо решта застигла в кріслах, глибоких і м’яких, про які мимоволі думаєш, скільки вони коштують. Один мій колеґа придбав такий комплект крі¬сел, купивши їх на виплату, і кожного разу як я проходив до нього, хвалився, скільки за них він угатив грошей, але, мовляв, то нічого, оскільки він любить тільки справжі речі. Можливо, й справді такі крісла вимагали особливого розташування, бо коли я вдруге глянув на мишоволосу даму, то зауважив, що від пюпітру на обидва боки крісла розходяться формою ліри, і в кожному кріслі сидять постаті, хоч їх ледве помітно, бо від освітлення з канделябрів здавалося, ніби вони без облич. Тільки згодом, як я трохи призвичаївся до оточення і дещо розгледівся навколо, я завагався, чи не впливало все таки кімнатне освітлення і на вираз гостей, обличчя яких мене спантеличили.
Я ніколи не зустрічав такої інтенсивної, наче аж вистав¬леної на показ, уваги, чи навіть радше гістеричного зосеред¬ження, яке їх усіх об’єднувало, на чомусь іншому, і то на¬стільки підкреслено іншому, ніж те, що діялося навколо, аж мені нагло стало моторошно, хоча що саме являло собою те інше, для мене назавжди залишилося загадкою. Усі вони виглядали так незвично, що мені забракло відваги; де ж би я їх посмів потурбувати!
Трохи повагавшись, я вирішив навіть: ліпше піти звідси; нехай іншим разом, коли я матиму спокійнішу голову, а ще повернуся назад, бо зараз, імовірно, я ще не зовсім виду¬жав від хвороби, і тому мене вражає те, що я в інший час ледве чи взагалі зауважив би, однак моє тіло не зареаґувало на мої думки, і я лишився сидіти, де був, пробуючи потішити себе, мовляв, може, гості не виглядали так, як мені ввижалося, або вони не свідомі того, що з ними діялося, і я, не виключене, виглядаю так само, як вони, тільки це спромігся б встановити лише той, хто опинився б за межами цього кімнатного освітлен¬ня, яке відчужувало від мене присутніх, бо вони щезали в кріслах, які одразу ж всотували всю людину, а що така поза
150

це сприяла зручності, то, не виключене, це й виявилося при¬чиною, чому мене так вразив їхній вигляд, і якщо я посиджу трохи довше, я звикну до нього, і він перестане мене непокоїти.

Категорія: Андієвська Емма - Герострати

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.